— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський ліс для королівського замку?
Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.
Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.
— Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.
Він розв'язав їй руки.
— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.
І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.
— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?
— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.
Чоловік легко і швидко відступив убік.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.
Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.
— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.
Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.
Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.
— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.
Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.
Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.
— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.
По боках поставив ліхтар і каганець.
— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?
Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.
— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?
Мордатий мовчав.
Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.
Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.
Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.
Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.
Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.
— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.
Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.
— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.
— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: «Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?» Тоді Гнат і каже: «Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…» Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.
— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?
— А хто ж іще? Та й люди казали…
— Тобі казали?
— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…
— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?
Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.
— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?
Мордатий стогнав і спливав потом.
— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?
Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..
— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.
— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..
— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.
І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.
Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.
Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!
Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.
Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.
— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.
Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.
Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.
Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.
Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.
Мордатий хрипів. Мукав.
А Хвеська була геть зомліла, майже нічого вже не тямила, та й сама боялась «цурки».
Гайдук аж захарчав, як незнайомець одним порухом шарпонув копистку і видрав майже половину всієї чуприни.
— Бач, падлюко, волосся в тебе слабеньке. Та воно тобі цього разу голову врятувало. Якби міцніше було б коріння, зламав би тобі шию… А тепер скажи, Сметано, а де будуть ваші лайдаки і ваш отаман на Різдво? А чи відпустить їх пан додому?
— О… о… о… о… о… о… відпустить додому… І Гната… І Василя, і мене… А останні будуть при ньому.
— Добре… А тепер розкажи, а де живуть і як живуть Гнат і Василь…
Хто в них із родини є… Ну, в чому вони слабі… А в чому їх сила?.. Га?.. І мордатий докладно всевсе, що знав і що почув, виклав про своїх друзяк.
Поки те все, напівпідвішений Сметана докладно розповідав, непроханий гість посмоктував очеретину і пускав з-під каптура вгору кільця сивого диму. Одне за одним.
Як вивідав, що було треба, незнайомець перелив горілку, змішану із зіллям до опішнянської глиняної зеленої баклаги. Ще долив туди оковитої. Спершу почав поїти зіллям Хвеську. Вона крутила головою, не давалась.
Незнайомець тоді став позаду, затулив їй носа і залив оковиту просто їй у горло. Хвеська пирскала, хлинала, щось белькотіла, стогнала. Але випила половину здорової глиняної баклаги.
Сиділа, вирячивши очі, з просто божевільним усміхом. Вже й слова не могла вимовити.
— Пий, курвин сину, чарівне зілля. Як немає на тобі крові нашого дідуся, то житимеш!
Але мордатий Сметана метеляв головою, хоч і сітка його боркала.
Тоді странній, як і Хвесці, залив йому зілля силою.
Потім він їм обом позав'язував роти роздертим рушником.
Розпалив піч і позакладав туди все, що побачив у хаті гайдуцького. Із порошниці тільки порох висипав собі в капшук. Та пістолі розрядив. І закинув теж у полум'я. Із червоних чобітків повіддирав підківки. Чобітки теж запхав до печі.
За якийсь час і гайдук здерев'янів від пійла, як і Хвеська. Чоловік кілька разів шарпонув за линву. Гаки кармака ще сильніше вп'ялися в тіло гайдука. Але й риски не здригнулось на його задубілому обличчі.
— Отако! Похлібнику лядський, ти вже дійшов.
Чоловік відв'язав линву від столу і обережно попустив її. Гайдук снопом завалився на долівку.
Чоловік звільнив його від гаків і сітки, зняв рушника з рота.
Зняв свиту, чоботи, здер штани.
І все запхав у палаючу піч.
Вся хата наповнилась смородом горілої кожі, шерсті, черепашачого панцира порохівниці та смаленої рогової ручки шаблі.
Далі нічний гість повитягав на піл товсту Хвеську і здоровенного гайдука.
Поклав їх рядочком, лишивши в одних сорочках. Ну ще й поклав між ними на подушку баклагу оковитої.
А ту, з якої поїв зіллям, і кухоль з-під зілля, скинув зі столу на долівку.
Рогачем потовк на тріски.
Уважно і довго дивився на карти, розкладені на столі. Потім усміхнувся весело. Загріб їх у стос та й запхав за пазуху. Але вже за мить вийняв.
Перетасував і витяг одну карту.
І була та карта чирвової масті.
Взяв з мисника доброго колія. І тим колієм прибив посеред порожнього столу чирвову карту. Та так приштемпував, що лезо пройшло може на півп'яді крізь тесану кленову дошку. Загасив свічку і каганець.
А тоді, при світлі спалахів вогню з устя печі, приладнав до кованого гака сучену тонесеньку шовкову шворочку. Однією рукою тримав шворочку за обидва кінці, задерши високо вгору. А другою обережно почав закривати за собою двері.
Коли двері зачинились, почав поволі опускати натягнуті кінці шовкової шворки.
І ось тихо клацнув гак об залізо скаби. Чоловік потяг за один кінець шворки. Спочатку вона не піддалась. Але чоловік дуже обережно почав водити шворку в різні напрямки. Вона, нарешті, піддалася і вся витяглась.
Спробував штурхонути двері. Вона не зрушилась. Гак міцно засів у скобі. Із засувом зовнішніх дверей було простіше — поставив засув на тонесенький патичок. Обережно, обережно зачинив двері. А тоді сильно і рвучко їх трусонув. І важкий брус з глухим ударом заскочив на своє місце в пази. Поторгав двері. Вони були надійно замкнені.
Після того він зняв брус із стулок брами. І обережненько його закотив у глибокий сніг, межи кущів смородини і парканом.
Тихенько, тихенько вийшов крізь хвіртку і подався темною дорогою до здоровенної липи.
3. ВЕДЕННЯ СЛІДУ
Місяць ще добре світив. Хоча треті півні вже коли проспівали. Але й до «о півнях» ще теж не близько у ці грудневі дні. Чоловік біля липи склав усе в торбу, перекинув через плече і став на лижі. Спробував рухати ногами. Наче все гаразд.
Певно розходився, що вже й не шкутильгав. Хоча трошки давалося взнаки болюче місце.
По твердому злежалому снігу він оббіг оборонний гостроверхий тин з півночі.
Поклав лижі і палиці в кущах і глибоким снігом побрів до підніжжя валу.
Коли дерся вгору схилом земляного насипу, то після кожних двох-трьох кроків спинявся і прислухався.
У непорушнім, безвітренім просторі тільки з двох боків долинав якийсь переривчастий шум. Без сумніву, що то гульбище. Бо й пісня наче чулась і свист сопілки і торохкотіння бубона і пронизливі зойки скрипки.
Отут, вже під самісінькими товстенними дубовими палями він аж закляв з-пересердя — і як жо він не здогадався спитати, до якої брами ближче садиба сотника?
Та довго роздумувати не було часу. Вийняв з торби кармак із каменем на кінці міцної, вже випробуваної на гайдуці, линви. Розкрутив, мов пращу, і перекинув високе товстенне наколля. Як камінь глухо гепнувся на тому боці дерев'яної загорожі, щосили різко смикнув. Линва напружилась і не піддалася.
Закасав поли кереї і запхав їх під пояс. Відкинув з голови відлогу, щоб було краще чути і бачити.
І перебираючи руками по линві, а ногами впираючись у паколля, вийшоввиліз на висоту десь трьох саженів, якщо й не більше.
Найважче було втриматись між двома вістрями дубових паль. Не наколотись на них, не забитись головою чи тулубом об їх заледенілі вістря.
Так-сяк странній перебрався через дубові гостряки і, обмотавши вільну частину кармака об гостре навершя, по линві спустився на засніжений схил. Ще треба було швидко повитягати гаки з дерева. Бо під його вагою, коли він дерся вгору, гаки добре вп'ялися у дерево. Та орудуючи двома невеличкими залізними пістолями, повиривав їх швидко і тихо.
Спустився, хапаючись за кущі бур'яну, з валу просто в прохід між садибами. У вузький прохід просто на двох здоровенних псів. Без жодного брехоту пси кинулись до нього, вишкіривши ікла і настовбурчивши шерсть на шиях.
Та перед самим чоловіком крутонулись на бігу, вивернулись і помчали назад у прохід, налякано брешучи.
Чоловік ішов поснулою вулицею. І спочатку до нього з гавкотом кидались собаки та зразу замовкали і тікали. Лише один пес був шаленим і таки вхопив за полу. Чоловік вправно прихопив за чубок, другою рукою за хвоста і з такою силою шваргонув об паркан, що пес лише двигнув лапами.