— Оцей сидів з нею тоді на бульварі.
— Так, значить, ви знову сказали неправду? — майор дивився на Шубіну з презирливим сумом, якісь нотки в його голосі примусили Жукова похолонути. І Клава відповіла голосом, якого ніколи раніше не чув у неї Леонід, — таким кволим, сповненим безмірної туги:
— Визнаю — весь час говорила неправду…
— Навіщо взяли на себе вбивство, яке ви не вчиняли?
— Я за Жукова злякалася… Дорогий він мені…
— Жуков вам дорогий не більше, ніж льотчик Борисов, якому ви дали отруту, якого знищили разом з літаком нової конструкції за наказом шпигуна…
Голос Людова лунав нещадно.
— Ні, признаючись в убивстві, ви намагалися приховати свою більш тяжку провину — зраду радянській Батьківщині.
Її обличчя було спотворене страхом, залите сльозами. Вона витягла зігнуті тремтячі пальці.
— Як би я хотіла своїми руками привести його сюди!
— Пізно, Шубіна… — сказав Людов. — Він живе з Рибальському селищі?
— Так… Так… — Вона трясла головою — постаріла, зовсім некрасива, зовсім не схожа на недавню гарненьку Клаву.
Майор подзвонив. Увійшов конвойний.
— Виведіть!
Шубіна сиділа біля столу нерухомо. Конвойний торкнув її за плече. Вона встала, як уві сні, пішла нетвердою ходою. Порівнялася з Жуковим — і слід якогось сильного почуття відбився на її обличчі.
— Льоню! — скрикнула Шубіна.
Але він одвернувся, відповівши їй поглядом, сповненим болю й обурення.
Людов і Савельєв були в кабінеті самі. Майор ходив уперед і назад нервово, поривчасто, схиливши голову, заклавши руки за спину.
— Товаришу майор, — нерішуче окликнув Савельєв.
Людов зупинився, глянув на нього.
— А чи не поспішити нам? Чи не помилимося цього разу в розрахунках?
Людов дивився, нібито прокинувшись від сну. Лейтенант порушив хід його думок.
— Є в мого друга, боцмана Агєєва, непогана приказка: «Поспішай повільно», — сказав, нарешті, Людов.
— То чи недаремно зволікаємо? Вбивця ж на волі.
Людов неспокійно провів рукою по високому лобі.
— Ми знаємо багато, Василю Прокоповичу, проте ще далеко не все. Знаємо, до кого йшов убитий диверсант. Здогадуємось, хто і чому його вбив. Маємо можливість знешкодити вбивцю.
— Так давайте знешкодимо! Самі ж ви говорили: не в чеканні невідомих нам злочинів, а потім у їх розкритті — суть нашої роботи…
— А в умінні розгадувати, передбачати майбутні дії ворога? — Савельєв кивнув. — Ось оце ми з вами зараз і намагаємось зробити.
Задзвонив телефон. Савельєв ривком підняв трубку. Людов нетерпляче ждав.
— Шофер питає, чи не можна відлучитися на півгодини? — доповів розчаровано лейтенант. — Коли буде потрібна машина?
— Скажіть, нехай чекає. Можемо виїхати кожної хвилини.
Савельєв передав наказ, поклав трубку на важіль. Майор знову ходив по кабінету.
— Пам'ятаєте, Василю Прокоповичу, Жуков досить образно сказав про тінь, що пройшла біля завіски в кімнаті Шубіної? Ця тінь усе ще лежить біля пірса, де готується до буксировки док. Але все-таки — чому так вперто вони нав'язують нам думку, що охотяться саме за доком? А ми не повіримо їм, Василю Прокоповичу! Ми з вами примусимо їх повірити нам, нав'яжемо їм свою волю!
Він поклав руку на плече лейтенанта.
— Пам'ятаєте, як учить нас Ленін: «… спробуйте замінити софістику (тобто вихоплювання зовнішньої подібності випадків поза зв'язком подій) діалектикою (тобто вивченням усієї конкретної обстановки події і її розвитку)». Тільки діалектично розглядаючи всі дані дізнання, ми зможемо розібратися в цій справі.
— Значить, цього брати не можна? — лейтенант торкнув фотознімок, що лежав на столі.
— Рано! — сказав майор Людов.
— Іноді буває: і дивимось, а не бачимо! — говорив потім Сергій Микитович Агєєв, згадуючи події тієї ночі, що передувала початкові походу.
Був уже пізній час, коли до борту «Прончищева» підійшов останній рейсовий катер. Агєєв сидів на стапель-палубі доку в місячній безвітряній напівтемряві, вертів у руках томик Джека Лондона. Книжку він прочитав давно, але ж трапилося так, що ніяк не встигав повернути її в бібліотеку! І якесь дивне задоволення відчував од того, що носив її з собою в боковій кишені кітеля, щоб, як запевняв сам себе Сергій Микитович, у вільні хвилини перечитати деякі місця, які особливо подобалися.
Ті, хто повернувся з берега, підіймалися на борт криголама. Серед них була й Тетяна Петрівна.
У світлі, що осявало палубу «Прончищева», Агєєв ясно побачив, як вона, переступивши фальшборт, зникла за надбудовою.
«Пішла, значить, до себе в каюту, сьогодні не зустрінемося», подумав Агєєв. Але відразу ж побачив її вже на кормі. Дівчина йшла до сходень, що з'єднували криголам з доком, ішла діловитою, квапливою і разом з тим обережною ходою, боячись перечепитись через швартови й троси. В електричному світлі, що осявало дерев'яні поручні сходень, мічман розглядів товсту книгу, яку вона тримала під пахвою. «Невже в пересувну бібліотеку йде? Нібито пізнувато…» подумав Агєєв, ще сам не вірячи своїй удачі.
«Якщо йде в пересувну бібліотеку з книжкою в руках, значить, не буде набридливістю підійти до неї…»
Легкий силует ступив із смуги світла в темряву. Дівоча постать забіліла коло стрімкого трапа, що вів на докову башту. Агєєв квапливо попрямував до трапа.
Над головою чулась хода Тетяни Петрівни, дзвін каблуків по металу. Мічман наздогнав дівчину вже нагорі, біля сигнальної рубки. Вона збиралася спуститися в люк, що вів до пересувної бібліотеки.
— Тетяно Петрівно! — покликав Агєєв.
Дівчина оглянулася так поривчасто, ніби мічман схопив, а не покликав її. В місячному зеленкуватосрібному світлі обличчя Тетяни Петрівни здавалося дуже блідим. Вона стояла нерухомо, притиснувши до грудей великий том.
— Здрастуйте… Пробачте — я поспішаю.
Агєєва здивував холодний, нетерплячий, напружений тон її голосу. Він зніяковіло тримав у руках бібліотечну книжку.
— Ось — повернути вам хотів. Давно з собою ношу… — Дівчина чекала нерухомо, не зводила з нього широко відкритих очей. — А це щось нове ви дістали? Глянути дозволите?
Перемагаючи ніяковість, говорив так, як звик завжди починати розмову з нею. Вона звичайно любила показувати нові, придбані для бібліотеки книжки… Простяг руку і з здивуванням побачив, що Таня мало не відсахнулась од нього.
Тільки значно пізніше, перебираючи в пам'яті пережите, усвідомив боцман справжню причину незвичайної поведінки Тетяни Петрівни в хвилини цієї зустрічі.
І, звичайно, той факт, що вона принесла важку книгу на док, ніяк не пов'язувався, не міг пов'язатися тоді з таємничим убивством у кімнаті дівчини з ресторану.
І нервову поведінку Тані, її неприязний погляд, поривчастість рухів тієї ночі Сергій Агєєв пояснив, головним чином, тим, що сам проявив невитриманість.
Проявив негідну настирливість, нав'язувався з неслужбовою розмовою… Адже він байдужий Тетяні Петрівні, у розмові на березі вона ясно дала зрозуміти, що її серце належить іншому…
Збентежений, засмучений мічман усе ж взяв у неї з рук книжку. Взяв майже машинально, подолавши легкий опір. Не розумів, чому з таким неспокоєм, з прихованим переляком дивиться на нього Таня.
Проте він повинен був висловитися, надто вже наболіло на серці…
А Тетяна Петрівна явно не хотіла підтримувати розмову, хоча б з приводу книжки.
Тільки-но він заволодів книгою, як вона різко сказала:
— Це технічна. Для спеціалістів.
— Технікою я цікавлюсь…
Вона хотіла взяти книгу назад, але Агєєв почав читати заголовок. Усе вийшло не так, як мріялось. Розмова явно не клеїлася. Він ступив до лампочки біля рубки, продовжував перегортати товстий том, не запам'ятавши його назви, не бачачи сторінок. Запам'ятав тільки, що книга масивна, важка, в товстій оправі.
— Тетяно Петрівно, — сказав Агєєв, — там, на березі, ви мені замість любові дружбу свою пропонували. Ясно бачу, це ви по доброті душевній, щоб не дуже я засмучувався. Тільки, може, й справді потрібна вам моя дружба?
Таня мовчала. Він продовжував говорити, перегортаючи сторінки:
— Неспокійною ви стали, тривожною, бачу — душа у вас не на місці… Якщо можу чим допомогти…
— Залиште книгу в спокої!
Цей окрик перервав його на півслові. Глибоко ображений, простяг їй важкий том. Вона знову стисла книгу під пахвою.
— Сергію Микитовичу, не сердьтеся на мене, вибачте. Мені треба йти… Це ви Джека Лондона принесли? Давайте, залишу його в пересувці. Завтра приходьте.
Спускаючись у люк, вона зачепилася була об високий стальний поріг, але втрималася на ногах, міцно притисла ліктем книгу…
Це була тривожна, неспокійна, безсонна ніч.
Після опівночі на стапель-палубі вдарив оглушливий вибух, здійнялося в небо прямовисне, димне полум'я.
Спалах був такої висоти й сили, що, як повідомили з берега і з сусідніх кораблів, там подумали: чи не вдарилась об док плавуча міна, що потрапила сюди якимсь чудом. Освітили док прожекторами, запитували, чи потрібна допомога.
Широкий димовий гриб піднімався над доком усе вище, суцільною чорнобурою завісою заволікав понтони й башти…
Моряки доку не розгубилися. Всі виявилися добре підготовленими для боротьби з вогнем і водою. Всі миттю розбіглись по місцях.
«Пошкоджені й затоплені відсіки шостої й сьомої. Крен на правий борт. Пожежа триває», було сказано в переданій по трансляції «ввідній».
— Відкрити відсіки шостої й сьомої. Аварійній групі приступити до забивання пробоїн! — гримів у мегафон голос Агєєва.
Від димових шашок, що горіли, пливли густі клуби задушливого чаду. Крізь чад і полум'я палаючого клоччя матроси тягли дошки, упорні бруси, рідке скло, розгортали на палубі пластир. Водолази Костиков і Коркін першими спустилися в понтони…
Ця ніч була неспокійною не тільки на рейді.
Перед світанком на горизонті, з боку відкритого моря, злітали в небо сизі прожекторні промені, світлові леза прорізували забитий хмарами край неба.
Вранці сигнальники з есмінця, що повернувся з учбового походу, змінившись із вахти і вийшовши для перекуру на пірс, розповідали друзям, що побачили в морі перед світанком.
У прибережній смузі, на траверсі нового міста Електрогорська, вони помітили рибальський бот, міцно взятий у світлову вилку прожекторних променів.
Дивно було те, що широкий парус суденця, на мить забілівши в прожекторному світлі, раптом згорнувся, зник — і мотобот з надзвичайною швидкістю, різко лавіруючи, почав вириватись із світла, яке мчало за ним.
Він круто йшов у море, за лінію наших територіальних вод, і навперейми йому промчали мимо есмінця два, прикордонні катери. Катери, доганяючи мотобот, не зводили з нього своїх сліпучих, прожекторних очей.
— Певно, контрабандиста впіймали, — сказав сигнальник, закінчивши розповідь.
— А може, втік? — висловив сумнів один із слухачів.
— Від наших прикордонників спробуй втечи!.. А що це у вас за вибух такий був?
Але матрос із криголама, якого запитали про це, промовчав, закурюючи цигарку, і сигнальник з есмінця не повторив запитання.
Усередині башти плавучого доку, в кубриках, що пахли теплим металом і свіжою фарбою, люди натягували чоботи й одяг, зривали з вішалок кашкети. Вистрибували по трапах на верхню палубу, в тьмяне й мокре півсвітло ранку, що зайнялося над шквалистим морем.
І боцман Агєєв, одягтись швидше за всіх у каюті старої баржі, випередивши водолазів, ковзнув по шторм-трапу, що звисав з усіяного зафарбованими вм'ятинами борту. Стрибнув на палубу доку.
Док рухався у відкритому морі. Дув поривами настійливий вітер. Холодний дощ падав не прямовисно, а летів просто в очі, паралельно до пінявих безмежних хвиль. Увечері море було ніжнозеленим, гладеньким, як шліфований малахіт, а зараз, куди не кинеш погляд, розстелялися хребти сірих, закипаючих піною хвиль.
На верху докової башти сигнальник, прикривши очі козирком долоні, вдивлявся вперед, читав спалахи на містку криголама.
— З-за чого шум? — спитав молодий лейтенант Степанов, який щойно вискочив з тамбура. Він був тільки в кітелі, мружився під дощем, що бив в обличчя.
— Входимо в Зундську протоку! — сказав вахтовий офіцер. Вітер хлопав довгими полами його резинового плаща. Вода стікала по насунутому на обличчя капюшону.
Капюшон напнувся під вітром, вітер шарпнув його і зірвав з голови. Вахтовий офіцер став спиною до вітру.
— Ви б краще шинель наділи, товаришу лейтенант! — сказав вахтовий офіцер. — Прийнято семафор командира експедиції: «Троси вибирати, на сто метрів підтягнутися до криголама».
Лейтенант зник у тамбурі.
Знову робота з тросами! Тільки вчора, вийшовши з огородженої частини каналу, витравили буксир з доку на «Прончищев» близько трьохсот метрів, щоб іти відкритим морем. Тепер, заходячи у вузькості Зунду, при поганій видимості, з шквалистими дощами, знову вкорочують троси… Щоб не збити навігаційної загороди, не зіткнутися з зустрічними суднами… А потім, при виході на простір Каттегату, знову травити буксири… Величезна робота! Одягши шинель, лейтенант вибіг назовні.
Вахтовий офіцер перехилився з мегафоном у руках через поручні підвісного мосту.
— Мічмане, швидше людей на шпилі! Вибирати буксири!
В руках Агєєва теж був мегафон. Серед укладених вісімками тросів і велетенських якірних ланцюгів квапливо рухалися матроси. Збігали вниз і піднімалися по дзвінких суглобистих трапах, наче пожежними драбинами багатоповерхового будинку.
Вгорі завищали електрошпилі. Ніби оживаючи під ударами вітру й дощу, сріблясті троси заворушилися, поповзли по палубі, витягаючись і скорочуючись.
Молодий матрос Щербаков з побоюванням ухопився за слизьку, неподатливу сталь. Головний боцман попереджав не раз: кожний трос — завдовжки в сотні метрів, а один його метр важить дванадцять кілограмів. Не закріпиш навколо кнехта стальний канат, вибираючи його з води, не накладеш вчасно стопор, — і трос під власною вагою може рвонутися назад у море, хльоснути по ногах, перебити кістки. Ковзаючи за борт з величезною швидкістю, він може потягти роззяву за собою в море.
— Рукавиці ваші де? — почув Щербаков оклик Агєєва.
Він випростався. Ось чому так незручно рукам. Поспішаючи на палубу по авральних дзвінках, зовсім забув про рукавиці.
— Мерщій наверх! Надіти рукавиці! — скомандував головний боцман.
Коли Щербаков повернувся, уже всі моряки боцманської команди вибирали троси.
— Ану, матроси! — кричав Агєєв, і голос його не губився у виску шпилів та гуркоті металу. — Раз-два, взяли! Веселіше, хлопчики!
Хлопчики! В устах головного боцмана це звучало не образливо, а завзято — підбадьорливо. Але ще більше підбадьорював вигляд самого мічмана, який працював на чолі однієї з груп.
Агєєв нахилявся, хапався за мокру сталь, і в такт його рухам півтора десятка людей підхоплювали трос. Цей трос завтовшки з мускулисту руку потроху виповзав з води, намотувався на шпиль, завитками лягав на палубу.
На чолі другої групи матросів працював боцман Ромашкін. Він перший скинув просякнуту дощовою водою й потом сорочку, м'язи його худорлявого стрункого тіла здувалися під смугами тільника. Безкозирка з золотими буквами «Балтійський флот» щільно сиділа на кучерявій голові. Ніби жартома, працював поряд з ним широкоплечий Мосін.