Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.
— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.
— Дозвольте, товаришу майор?
Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.
— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?
— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…
— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.
— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?
— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.
— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?
— Майже біля самих дверей.
— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.
У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.
На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.
Пил і крупинки піску з черевиків убитого характерні для узбережжя в районі Східних скель, де вийшов з моря порушник кордону. Але аналіз грязьового відбитку на рахунку показав наявність риб'ячої луски й піску зовсім іншої формації — характерних для берега в районі Рибальського селища…
Лейтенант розмірковував над дивними подробицями вбивства. Чому порожні кишені незнайомця? Хто забрав його зброю, документи, гроші? Майор пояснив, у чому цінність спостереження Агєєва над трохи покривленим дзеркалом. Але хто цей суб'єкт, що знімав дзеркало, пересував меблі, шукаючи щось?
Чому так багато уваги приділив Валентин Георгійович питанню, де завжди стоїть утюг?
Задзвонив телефон. Савельєв узяв трубку:
— Слухає лейтенант Савельєв… Майора немає, обіцяв скоро бути… Так… Так… Передайте трубку…
Він слухав деякий час, так само як Людов, трохи нахиливши голову, стиснувши уста. Сам не усвідомлюючи того, лейтенант у всьому старався наслідувати майора.
— Якщо в терміновій справі — пройдіть, почекайте його тут. Зараз замовлю вам пропуск… Прізвище, ім'я, по батькові? — запитав Савельєв, присуваючи блокнот…
До кабінету ввійшла дівчина в світлому костюмі, нерішуче зупинилася біля дверей.
Вона була вище середнього зросту, тоненька, майже худорлява, з обвітреним юним, чорнооким обличчям. Лейтенант подумав, що такому обличчю повинна бути властива щира, добра усмішка. Але тепер це обличчя було напруженим і блідим, брови зведені, наче дівчина силкувалася розв'язати якесь складне питання. Машинальним рухом вона поправила хвилясте волосся, що вибилося з-під берета.
— Сідайте, — сказав лейтенант Савельєв. Дівчина пройшла до письмового столу, сіла на стілець збоку, тримаючи в руках пропуск.
— Ракитіна Тетяна Петрівна? Служите на криголамі «Прончищев»?
Вона мовчки кивнула. Лейтенант бачив — їй важко говорити від хвилювання.
— Що хочете повідомити нам, Тетяно Петрівно?
— Я хочу… Я повинна повідомити про вбивство… — підвівшись із стільця, зберігаючи на обличчі той самий здивовано-запитальний вираз, сказала Ракитіна ледве чутно.
Ледь зибилась, переливалася, зникаючи в темряві, чорна гладінь рейду, тут і там осяяна вогнями суден, що стояли на якорях і біля стінок. Зверху, з докової башти, було видно безлюдну стапель-палубу, всю перетяту важкими закрутами приготовлених до буксировки тросів і якір-ланцюгів. Ліворуч блищало біле світло на палубі криголама, золотилися два-три освітлених ілюмінатори на темній скулі борту.
Жуков стояв на доковій башті, дивився в бік міста, що мерехтіло вдалині неяскравими крапками вогнів. Вогнів ставало все менше, міські будинки засинали.
Летіли з темряви сріблясті звуки склянок з військового корабля, що стояв десь у порту. Друга година ночі. Завтра рано вставати. Проте Жуков не міг заплющити очей. Вийшов із кубрика в самому тільнику, заправленому в штани, нудьгуючи дивився у вологу темряву.
Почулися приглушені кроки по металу. Хтось піднімався по трапу на башту. Замаячила в темряві висока постать. Головний боцман Агєєв підійшов до Жукова, мовчки став рядом.
— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.
— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.
— Нібито відклали похід?
— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.
— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?
— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.
Жуков з усіх сил вслухався в його слова.
— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?
— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.
— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.
— Віриш їй, значить, сильно?
— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.
— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.
— Мабуть, розмова до цього не дійшла.
— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».
— Я не чув, — голос у Жукова змінився.
— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.
— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.
Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.
«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.
Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.
Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…
Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.
— Приведіть Шубіну, — сказав майор…
Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.
— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.
Савельєв намагався дивитися байдуже.
— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?
— І тепер його не знаю…
Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.
— І як це я з ним справилась, сама не збагну…
— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?
— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.
— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?
— Ото ще вигадали — залицяльників, — обурено фиркнула Клава.
Вона конфіденціально схилилася в бік Людова, до письмового столу, дивилася правдивим поглядом великих темнокарих, запалених слізьми очей.
— Вірте слову, товаришу майор, я з самим Жуковим тільки й зустрічалася. Він одружитися зі мною обіцяв.
Вона схлипнула, зморгнула сльозинку.
— Хоч у ресторані в дівчат спитайте — з самим Жуковим Льонею гуляла… Ніяких йому через мене неприємностей не буде, скажіть?
Людов зняв окуляри, почав старанно протирати скельця.
— Дуже турбуєтесь про нього?
— Як же не турбуватися… Його одного кохаю.
— А льотчика Борисова хіба не кохали? — ніби ненароком, надівши окуляри, спитав Людов.
Шубіна ледь здригнулася. Її погляд став напружений, але вона не опустила очей.
— Якого Борисова?.. А, цього… Ні, це я просто так, час із ним проводила.
— А чому захворіли, коли літак Борисова розбився?
Вона продовжувала дивитися прямо, але її погляд дивно скосився, глибокі зморшки виступили на лобі.
— Хіба я захворіла? Не пам'ятаю… — Вона напружено думала. — Може, й захворіла… Адже шкода людини…
— Вам не було шкода, коли отруїли вино, яким частували його! — Людов підвівся з-за столу. Вона встала теж.
— Я… я… — її голос раптом огрубів, зробився хрипким. — Я не вино з ним разом пила.
— Літак Борисова розбився через вісім годин після того, як ви пили з ним це вино, — повільно, відчеканюючи кожне слово, говорив Людов. — Шеф ваш, який дав вам отруту, дав і протиотруту. Ви знали, що отрута почне діяти, коли Борисов буде у випробному польоті.
Вона довго мовчала. Дрібні крапельки поту скочувалися на її підбриті брови.
— Вигадуєте. Не отруювала я ніякого вина. І про якого шефа говорите — не знаю.
— Про того, хто мав ключ від вашої кімнати, не раз приходив до вас.
— Навіть не розумію, про що говорите. — Очі знову заволоклися сльозами від незаслуженої образи. — І знайомих у мене тут нікого, крім Льоні Жукова, немає…
Жуков увійшов до кабінету, ніби задихавшись, під темносиньою фланельовкою поривчасто здіймалися його смугляві, мускулисті груди. Але майор бачив, що Жуков задихається не від швидкої ходи — глибоке хвилювання прозирає в кожному його русі.
Майор Людов був у кабінеті сам.
— Ну, товаришу Жуков, сідайте. Розповідайте, що вас тривожить.
Він указав на широкий зручний диван, що стояв у глибині кімнати, сів поряд із Жуковим, поклав на диван розкриту пачку цигарок. Жуков наче й не помітив цигарок, його груди здіймалися весь час нерівно й швидко.
— Відпросився… З Клавдією Шубіною побачитися мені треба… Одне питання уточнити.
— Що це за питання, через яке вам уночі записку про звільнення з корабля дали?
— Мені мічман Агєєв із запискою про звільнення допоміг… Мучить мене, що я в таку справу замішаний. Комсомолець я, радянський моряк… Не говорила вона вам, що в неї тут родич є?
— Чому вас цікавить це питання?
— Підозрюю — неправду вона мені сказала… — Замовк, збирався з думками. Спокійно, не дивлячись на нього, сидів поруч майор. — Було таке діло… Якось дуже мені побачитися з нею захотілось… А вона мене не чекала… В порту я на попутну машину сів.
Жуков розповідав, і в пам'яті його виразно постав літній сонячний день із свіжими запахами солоного вітру, корабельного дьогтю, смоляних колод — незабутніми запахами порту. Грузовик трусився по вулицях бази, і мимо пролітали розцвічені сонцем шибки будинків, листя, що тріпотіло на бульварі, афіші й вивіски магазинів.
— І бачу з машини — сидить вона з кимось на бульварі на лавочці, розмовою захоплена. Окликнув я її та й махнув просто на ходу через борт.
Жуков провів язиком по засмаглих губах.
— Підбігаю до неї, а вона вже одна встає мені назустріч, від радості сміється. «Хто це, питаю, з тобою був?» А його й сліду нема на бульварі…
Відповідає: «Ти що, ревнувати здумав? Родич це мій, дядько». — «Який такий родич, ніколи ти мені про нього не казала?» Взяла мене під руку, пішла поруч. «А що про нього казати? Даремно ревнуєш. Один ти в мене коханий на світі».
— Роздивитися ви цю людину встигли? — спитав майор
— Мигцем, з грузовика я його бачив. З вусиками нібито… Непримітний на вигляд.
— Чи не той самий, якого в кімнаті Шубіної вбитим знайшли? — Жуков здивовано глянув. — Подумайте, не поспішайте.
— Та вона ж сказала, що той їй не знайомий.
— Відповідайте на запитання! — різко сказав майор.
Жуков сидів, опустивши очі, вперши в коліна сильні руки, його брови зійшлися в одну суцільну лінію.
— Ні, точно сказати не можу. Схожість ніби є, тільки дядько був старший, з вусами…
Майор підвівся з дивана.
— Добре. Пройдіть ось у ці двері, почекайте…
Шубіна знову сиділа перед майором.
— Так, значить, родич, дядько у вас все-таки є?
Вона втомлено поправила волосся.
— Він поїхав. Минулого місяця поїхав звідси.
— І давно ви зв'язані з цим вашим дядьком?
— Зв'язана? — її покоробило від цього слова. — Та з тих пір, як він жити сюди переїхав, мені посилочку від тітки привіз.
— А в посилці що було? Шовкові панчохи, одеколон?
— Капронові панчохи і грошей трошки. — Вона спробувала посміхнутися, але вираз страху все більше проступав на її обличчі.
— Почали ви з панчіх і одеколону, а кінчили — самі знаєте чим… — роздільно вимовив Людов. — З тих пір як він вашу розтрату покрив…
— Яку розтрату? — ослаблим голосом запитала вона.
Людов дивився на неї пильно.
— П'ять місяців тому ви денну виручку в касу не здали, пропадали десь два дні… Потім повернулися, повністю віддали гроші… розжалобили всіх… Тоді вас купив цей материй шпигун?
Вона довго мовчала. Провела рукою по обличчю. Заговорила квапливо:
— Ви все знаєте… Коли я виручку прогуляла, не знала, що робити, він мене на вулиці зустрів, запропонував допомогти… Натомість наказував, щоб іноді я з кімнати своєї йшла на вечір. Звелів, щоб я йому запасний ключ віддала. І коли познайомилася з льотчиком цим, не думала я, не гадала, що так кінчиться все… А потім Жукова покохала, хотіла виїхати з ним звідси, з минулим порвати… А цей гад усе ходив за мною… Сил більше не стало терпіти… І вбила я його, щоб розплутатися з ним.
— Це з ним вас зустрів на вулиці Жуков?
Вона закивала.
— Його знайшли у вашій кімнаті вбитим?
Вона закивала ще енергійніше.
Майор узяв зі столу фотознімок, простяг через стіл… Чоловік середнього віку, з короткими вусиками, в робочому простому піджаці… Шубіна глянула на знімок, повернула назад.
— Він? — запитав Людов.
— Цього я ніколи в житті не бачила!
— Запросіть! — сказав майор Савельєву.
Савельєв ступив до внутрішніх дверей. Шубіна швидко повернулася разом із стільцем, дивилася на двері.
Ввійшов Жуков. Коли побачив Шубіну, його заклопотане обличчя проясніло. Пішов до столу, дивлячись тільки на Клаву, — вона сиділа нерухомо, дивно витягнувшись на стільці.
— Товаришу Жуков! — окликнув Людов.
Леонід глянув на майора. Той простягав йому кілька знімків.
— Знайомий вам хто-небудь із них?
Жуков перебирав знімки. Товстий чоловік з квадратним понурим обличчям… Юнак з волоссям, що впало на лоб… Чоловік середнього віку, з малопримітними рисами обличчя, з короткими вусиками… Жуков впізнав його зразу.