— Не твій це клопіт! Забирайся геть! — Вона насувалася — збожеволіла, постаріла, зла. Жуков кинув ніж на стіл, ступив до дверей.
— І піду! І ніколи більше не повернусь до тебе!
Ривком розчинив навстіж зовнішні двері, захлопнув. Не бачив, як, залишившись сама, Шубіна похитнулась, припала обличчям до скатерті, залилась плачем, що краяв серце… А потім підняла голову, глянула на годинник і кинулась до дзеркала на стіні, звичними рухами почала припудрювати мокре від сліз обличчя…
Темніло, засвічувались де-не-де ліхтарі на вулицях і на бульварах. Загорялись тут і там вікна квартир, світилися рідким золотом над асфальтом вулиць.
У ресторані «Балтика» гучніше грала музика, різкіше й безладніше звучали голоси, чувся дзвін посуду крізь відчинені вікна…
Здалека долинав нестихаючий гул порту, гудки паровозів, сирени кораблів, що заповнили рейд…
І розгублений, засмучений Жуков, блукаючи по вулицях, раптом зупинився, постояв нерухомо, попростував рішуче, швидко… Ні, не можна було залишати її такому стані… Щось жалісне, беззахисне було в її прощальному, погрожуючому крику… Ще зробить що-небудь із собою… Але звідки ця впертість, це настирливе прагнення примусити його поламати своє життя? Напевне, не так як слід пояснив він їй усе, треба було говорити м'якше, переконливіше, не брати одразу на повну швидкість.
Повернутися, подивитися, як вона себе почуває… А може, пішла уже в ресторан, казала ж, що дуже зайнята сьогодні… Тоді — порядок… А може, поспішала не в ресторан, когось чекала до себе в гості… Від однієї цієї думки йому стало душно, ще більше прискорив розмашисту ходу.
Ще встигне вчасно повернутися на док… Строк записки про звільнення минає, але він не затримається у Клави… Тільки подивиться, чи все гаразд, і одразу ж побіжить у порт. Він підійшов до знайомого будинку, що так непривітно дивився на нього, ввійшов у ворота, рвонув двері. Замкнуто… Значить, пішла Клава… Але раптом побачив — під щільною тканиною завіски внизу вікна світла щілинка. Значить, Клава вдома… Ніколи раніше не виходила, не погасивши в кімнаті світла.
— Клаво, відчини! — постукавши в двері, крикнув прохально Жуков. Мовчання. І нібито якийсь слабкий звук зсередини. Він виразно відчував тепер: у кімнаті хтось є.
— Клавочко! Я в тебе ножик забув! Відчини!
Він почекав. Підійшов до вікна. Нахилився туди, звідки, з незавішеного куточка, пробивалося слабке електричне світло.
Він вдивлявся лише якусь мить. І ніколи не міг згадати точно, що з ним сталося потім. Усвідомив те, що робить, тільки пізніше, коли біг стрімголов по нерівному бруку переулка — блідий, пітний від хвилювання, виразно чуючи стукіт власного, гучно калатаючого серця.
Спекоту липня вдалині
Балтійська хвиля ледь гойдає,
Біліють в синій вишині
Широкі крила смілих чайок.
Ігнатьєв швидко дописав:
І хвилі, вдарившись об лаг,
Співають знов про нашу славу,
Про наш морський любимий стяг.[1]
Лейтенант почав гризти олівець. Рима останнього рядка не давалася… «Славу — по праву — державу… Придумаю потім!» Він сунув аркушик у кишеню, ввійшов у рубку.
В штурманській рубці «Прончищева» було душно, незважаючи на відкриті ілюмінатори і розчинені навстіж двері на місток. Курнаков розстебнув кітель. Третій помічник капітана «Прончищева» Чижов кинув на диван свою синю спецівку. З-під вирізів рожевої майки волого блищали його пітні плечі.
Навколо, тісно розміщені на рубочних перебірках, навігаційні прилади відливали сталлю, міддю, випуклим і прямим склом.
Ігнатьєв став біля високого прокладочного столу. Ще раз перевірив розкладені за номерами на верхній полиці довгі згортки морських карт переходу.
— Морські карти? — спитав Курнаков.
Ігнатьєв трохи почекав з відповіддю, — невистачало карти району Великого Бельту. Проте лейтенант одразу ж знайшов її, поклав на потрібне місце.
— Усе гаразд!
— Генеральні карти морів? — спитав Курнаков.
— Тут! — обізвався Ігнатьєв.
— Дані про маяки й маячні вогні?
— На місці, — сказав Чижов.
— Відомості про кількість миль переходу, про солоність води в районах, якими підемо, виписані для старшого механіка?
— Виписані й передані! — відповів Чижов.
— Добре, — сказав Курнаков, сідаючи на диван.
Ігнатьєв полегшено зітхнув. Молодий штурман уперше йшов у закордонне плавання — хвилювався, чи не пропустив чого-небудь при підготовці штурманського хазяйства. Зате Чижов тримався з підкресленою байдужістю, почасти наслідуючи капітана Потапова. почасти тому, що не вперше йшов у далеке плавання…
— Так, товариші, — сказав начальник штабу. — Нібито вся документація на «туйсь». Тепер ще переваримо прилади… Доведеться нам посидіти сьогодні довше.
— Та ще ж завтрашній день… — обізвався Чижов.
— Наказ капітана першого рангу — все повинно бути підготовлене сьогодні.
— Скільки наших людей звільнено? — не здавався Чижов. Усі останні дні він був зайнятий штурманським хазяйством, хотів перед відходом хоч разок зійти раніше на берег. І раптом знову несподівана затримка.
— Відпущені ті, товаришу третій помічник, — глянув на нього Курнаков, — хто безпосередньо не потрібен в останніх підготовчих роботах.
Курнаков підвівся з дивана, застебнув кітель, узяв з полиці кашкет.
— Вийдімо, товариші, провітримось кілька хвилин — і за роботу.
Змички якір-ланцюгів були розкладені широкими вісімками навколо кнехтів — чавунних закруглених тумб, що ніби вросли в палубу. Лишалося закінчити розноску тросів. Знову боцман став на чолі шеренги матросів, показуючи, як зручніше вхопитися, швидше обносити навколо кнехтів і закріпляти стопорами гнучкі металеві канати…
Тепер робота по фарбуванню…
Сергій Микитович перетяв палубу, підійшов до баржі, що стояла на кільблоках. Щербаков у розстебнутій на грудях спецівці, широко розмахуючи щіточкою, фарбував борт, що темнів багатьма пробоїнами та вм'ятинами.
Агєєв зупинився за два кроки від нього. Продовжуючи фарбувати, Щербаков глянув скоса на мічмана. Ось він — високий, широкогрудий, з жовтуватими очима під виступами тонких брів. Така спека, а головний боцман, як завжди, одягнений у старанно застебнутий робочий кітель. Біловерхий кашкет трохи зсунутий на маленьке смугляве вухо.
— Рівніше, рівніше фарбувати треба, товаришу матрос, — сказав, помовчавши, Агєєв. — Отак покривати, як ви покриваєте, — матові просвіти зостануться. Ану, дайте!
Він узяв у Щербакова щіточку, обережно й швидко занурив у казанок, повний глянсової чорноти. Вправно, з однаковим натиском поклав на непофарбовану ділянку борту кілька смуг, що злились одна з одною.
— Так кладіть, щоб другий шар був не потрібен. Знаєте, чим фарбуєте? Кам'яновугільним лаком — його нам прямим курсом з Кузбасу привозять, вважай, через увесь Союз. Народне добро розбазарювати не можна.
Він віддав щіточку Щербакову.
— Фарбу треба краще розтирати! Щіточки, так би мовити, не шкодувати… Працюйте, як завжди, на відмінно!
Він перейшов до Мосіна, який працював біля другого борту баржі.
Мосін мляво зчищав стару, облуплену фарбу, бугристі нашарування черепашок і морської солі, що в'їлись у днище.
— А ви, Мосін, не шкодуйте скребачки, її й погострити недовго, — сказав Агєєв. — Буває черепашка так учепиться в кіль… Погано відчистите метал — фарба не лягатиме.
— А що їй лягати! — Матрос опустив скребачку, сердито змахнув піт, що заливав очі. — Куди нам ця стара калоша! От уже справді — викрасити й викинути. А тут гни спину над нею!
— По-перше, станьте як належить, матросе Мосін, коли відповідаєте старшим за званням! — суворо сказав мічман. Мосін виструнчився. Кілька секунд Агєєв не зводив з нього докірливого погляду. — Викрасити й викинути! Мастак ви, як видно, казенним добром розкидатися! — Він узяв скребачку, плавними, розмашистими рухами почав очищати метал.
— Справді, баржа ця, старушка, добре послужила! — майже з ніжністю, як про живу хорошу людину, сказав мічман. — Але поплаває ще не один рік, якщо не вважатимемо її за стару калошу. Не чекав від вас, Мосін, такої розмови!
Скребачка літала під рукою головного боцмана, як птах.
— Звичайно, підремонтувати ці баржі треба, рани війни залікувати. В такому вигляді їх тільки й можна що камінням набити, якір-ланцюги до них принайтовити і затопити як вічні якоріі. А все ж подумайте, для чого фарбуємо їх, мов справдешні кораблі?
— Перед Європою покрасуватися, чи що, хочемо? — буркнув Мосін. — Будемо в чужі порти заходити, недобре, що іржаві розвалини на борту… Та вже дайте, товаришу боцман, докінчити.
Але головний боцман не віддавав скребачки.
— Для себе це робимо, не для Європи, зрозумій! Руська людина в усьому лад любить. А ви матрос боцманської команди, хазяїн корабля. Вас туга повинна гризти, якщо кожна задрайка не блищить на борту. Зразковий корабель — ось у чому ваша матроська слава.
Він оддав, нарешті, Мосіну скребачку, з хвилину спостерігав, як той узявся з новою енергією до роботи. Потім знову підійшов до Щербакова.
— Ну, ось і краще у вас пішло! — сказав він, і Щербаков спалахнув від задоволення. Всі знали, який скупий на похвали головний боцман.
Сергій Микитович знову перейшов палубу, пильно оглядаючи своє хазяйство. Скоро — в море. Ніщо не повинно бути пропущене перед таким серйозним походом.
На чорному борту другої, вже пофарбованої заново баржі, підібгавши під себе ноги, сидів водолаз Коркін. Він був у самих трусах. У руках Коркін тримав мідний, очкастий, схожий на відрубану велетенську голову шолом, протираючи ного сухою ганчіркою.
— Відпочити б пора, товаришу мічман. Після обіду не відпочивали сьогодні. В кубрику у нас прохолодно.
— У плаванні відпочинемо, — сказав Сергій Микитович.
Молодий водолаз Пушков ремонтував продірявлену водолазну сорочку. Сорочка з товстої зеленуватої резини лежала, звісивши через борт одну з рукавичок.
Учора, спускаючись під воду, Пушков порвав сорочку об виступаючий гострий кінець докового понтона. У скафандр просочилася вода. Пушков розгубився, засмикав шланг-сигнал. Водолаз-інструктор Костиков вчасно прийшов йому на допомогу, вода так і не проникла в шолом.
Тепер Костиков возився на стапель-палубі доку — перевіряв роботу нещодавно доставленої для експедиції помпи.
— Там книжечка у вас цікава на рундуці, товаришу мічман, — крикнув Коркін. — Чи не дозволите почитати?
— Не можу, — уривчасто сказав Агєєв. — У бібліотеці криголама візьміть — не сьогодні-завтра мінятиму…
Він пішов далі — туди, де під керівництвом Ромашкіна матроси обносили навколо кнехта трос, що важко гуркотів.
Добре, чисто працює Ромашкін, славний з нього вийде боцман… Усе на місці, нормально закінчується підготовка до походу.
І все-таки щось здавалося незробленим, незавершеним. Агєєв зупинився біля борту, провів рукою по обличчю. Якийсь невиразний неспокій не покидав душу. Боцман намагався розібратися в причинах цього неспокою і раптом зрозумів — сьогодні не міг побачитися з нею, обміняти прочитану книжку. «Невже через це душа не на місці?» глузував боцман сам із себе.
Щойно, в перерві між роботою, він устиг-таки сходити на шлюпці на криголам, але бібліотека виявилась замкненою, не було Тетяни Петрівни і в каюті. «Гаразд, завтра побачусь», повторив сам собі мічман і раптом до болю виразно згадав знов усе, що сталося вчора в місті…
Вчора, звільнившись на берег, ніби ненароком зустрів він на пірсі Таню, що сходила на баркас. Був чималий зиб, баркас гойдався біля стінки, Таня не наважувалась перескочити з палуби на берег, і він дуже своєчасно опинився рядом…
Тетяна Петрівна йшла в книжковий колектор. Виявилось, що мічманові якраз по дорозі з нею.
Говорили про книжки, про політику, про наступний похід… Можливо, стороннім слухачам здалася б не дуже цікавою ця звичайна, уривчаста розмова, але для Агєєва вона була сповнена величезної принадності, глибокого, чудового змісту.
— Краса яка всюди! — сказала Таня, проходячи високою набережною. Вони піднялися з порту в місто, звідси було видно далекий голубіючий рейд, білі надбудови кораблів, паруси на рубчастому обрії.
— Я, Сергію Микитовичу, здається найбільше в світі море люблю!
— З вашим серцем та не полюбити море! — Він ішов зовсім поруч, пристосувавши свій широкий крок до її легкої ходи. Щасливе, світле почуття внутрішньої близькості з цією дівчиною все більше охоплювало його.
— Що ви знаєте про моє серце, Сергію Микитовичу!
Таня раптом зупинилася, замріяно усміхаючись, простягла руку.
— Зовсім я заговорилася з вами. По книжки коли б не спізнитися.
1, торкнувшись її руки, Агєєв відчув, що повинен зараз же висловити свої потаємні думки. Він подався вперед, зазирнув їй прямо в очі.
— Давно хотів я вам сказати, Тетяно Петрівно…
Її миле смугляве обличчя раптом стало напруженим, тривожним, але він уже не міг зупинитися.
— Знайомі ми всього без року тиждень, а наче знаю вас багато літ… Такої дівчини в житті я не зустрічав…
— Не треба, не говоріть, — вирвалось у Тані. М'яко, але рішуче вона вивільнила руку, жорсткі пальці мічмана ковзнули по жовтіючому на загорілій шкірі тоненькому, схожому на обручку персню.
Вона підвела голову, усміхнулась якоюсь непевною, схвильованою усмішкою.
— Для мене радість бути вашим другом, повірте… Адже ми завжди залишимося з вами друзями? — квапливо додала вона, напевне помітивши, як потемніло, насупилось його обличчя.
— Єсть залишитися друзями! — уривчасто сказав тоді Агєєв, приклавши пальці до кашкета.
От і вся розмова. І вони не зустрічалися з тих пір. Вона заклопоталася, сьогодні знову повинна була піти в колектор. Дивно, що він забув про це, розігнавшись у бібліотеку з книжкою!
У неї своє життя, у нього своє… І все-таки безустанно думав про неї, незрозуміло чому засмутився, коли побачив замкнуті двері бібліотеки на криголамі.
— Чим до вогню ближче, тим гарячіше. Чим до серця ближче, тим болючіше, — стоячи на палубі доку, сам собі сказав мічман Агєєв.
Біля фок-щогли по широкому дерев'яному містку «Прончищева» ходив туди й сюди Фролов.