На криголамі йшло звичайне вечірнє життя. Матроси закінчили вантаження, товпилися на юті, прикурюючи один в одного. Із тамбура вийшов кухар Уточкін, його обличчя здавалося розпеченим від жару плити. Він теж закурив, притулившись до фальшборту, вдихаючи прохолоду, що йшла від води…
Стемніло, тут і там на березі спалахували вогні. «Чи не Леонід іде?» подумав Фролов, дивлячись у бік міських вулиць. Жуков мав повернутися давно, до спуску прапора, а скоро вже вечірня перевірка. Загуляв сьогодні хлопець. Працює добре, але щодня надвечір нудиться, а от сьогодні одержав звільнення і загуляв… «Точно, Льонька!»
Жуков дуже поспішав, його безкозирка зсунулася на потилицю, пасмо смоляного жорсткого волосся прилипло до спітнілого лоба. Він робив величезні кроки, майже біг до сходень криголама.
Вираз розгубленості, ледве чи не переляку, був на його надзвичайно блідому обличчі.
Жуков швидко підійшов до сходень.
— Капітан третього рангу на кораблі? — долинув його голос до Фролова.
— На кораблі! — відповів черговий біля трапа.
«Так», подумав Фролов. Його серце почало битися сильніше, важко було встояти тут, на містку, коли щось, очевидно, скоїлося з Леонідом. Це ж за нього, за Жукова, ніс зараз вахту Фролов. «Підзміни, друже, якщо доведеться затриматися трохи», сказав йому Жуков перед сьогоднішнім звільненням.
Лише кілька діб минуло, як, зайнявши койку поряд з койкою Фролова, поселився в кубрику «Прончищева» цей новопризначений в експедицію сигнальник. Але чи то відразу припав йому до душі веселий щирий Фролов, чи багато спільного знайшли вони в своїй долі сигнальників, бойових моряків, — тільки потроху Леонід повністю відкрив новому другові свої сердечні таємниці.
У білому світлі захищених сітками ліхтарів, коли навколо вже міцно спали матроси, соромливим шепотом розповідав Жуков Фролову про дівчину на березі, про вагання й суперечки, про остаточно прийняте рішення поговорити з нею востаннє, поставити її перед фактом…
«Значить, якась не та розмова вийшла», знову й знову оглядаючи в бінокль набережну, думав неспокійно Фролов.
На місток вибіг розсильний, змахнув рожевим аркушиком.
— Зараз же передайте на док!
На аркушику квапливим почерком капітана третього рангу Андросова було написано всього кілька слів. Наказ мічманові Агєєву негайно прибути в каюту капітана третього рангу на шлюпці, що посилається з «Прончищева».
Вихопивши з клейончастого футляра кольорові прапорці, Фролов змахнув ними в бік доку.
І на доковій башті вахтовий сигнальник підняв руки з прапорцями, почав приймати семафор.
Од борту «Прончищева» відійшла шестивеслова шлюпка. Весла, разом здіймаючись над водою, поблискували, як довгі смужки дзеркал.
На доку закінчилася робота. В кутку стапель-палуби дзвінко стукотіла по металу прохолодна душова вода. Матроси вбігали під душ, одягались освіжені, сідали на запашних колодах навколо головного боцмана. Прийнявши душ і швидко одягшись, Щербаков підсів до мічмана ближче.
— Схоже на те, що й завтра гарна погода буде, — сказав Агєєв. — Бачили, як небо на заході рожевим світилося? Рожевий колір під час заходу сонця — буде година.
— А коли небо зеленим стане, товаришу мічман? — з дуже серйозним виглядом запитав Мосін. Чекав відповіді явно заклопотано, лише в глибині його пустотливих карих очей світився насмішкуватий вогник.
— Зелений колір на небі, коли сонечко заходить, — значить, на завтра чекай вітру й дощу, — так само серйозно відповів Агєєв. Прищурившись, глянув на Моста.
— А знаєте, як угадати, коли вітер має повернути? З якого боку неба зоряні промені довші, звідти вітру й чекай.
Він не поспішаючи вийняв з кишені свою набірну люлечку і шкіряний кисет з тютюном.
Щербаков згадав розповідь Ромашкіна. І справді — дуже багато виразних, дрібних зарубок з усіх боків вкривало мундштук… — Головний боцман не зводив з Мосіна очей.
— Вам, товаришу матрос, це, мабуть, смішно, а за такими от прикметами батько мій, помор, частенько вирішував, виходити чи не виходити завтра в море на лов — і ніколи не помилявся. За такими прикметами предки наші в океанах ходили в давні часи, коли, крім саморобного компаса — «маткою» його називали, у них і мореплавних приладів ще не було ніяких…. З давніх-давен народ наш на морі хазяїн… Чому, до речі, у криголама ім'я «Прончищев»? Хто він такий був — Прончищев? Ану, скажіть!
Матроси переглядалися, мовчали.
— Ех, орли, допитливості у вас малувато, — зітхнув головний боцман. — А от мені Тетяна Петрівна цікаву книжку дала почитати — про російські полярні плавання.
Мічман хвилинку помовчав.
— Був Василь Прончищев моряком російського військового флоту. З тих, що ще два століття з гаком тому, не шкодуючи здоров'я й життя, на малих своїх кораблях відкривали нові морські шляхи, далекосхідні береги вивчали. Лейтенант Василь Прончищев на дубель-шлюпці до Таймирського півострова пробився крізь кригу.
Агєєв не поспішаючи набивав люлечку тютюном. Знову заговорив з великим почуттям:
— йшла з ним у плавання його дружина, Марія Прончищева, перша жінка — учасниця полярних експедицій. Загинув лейтенант від великих труднощів походу, а через кілька днів і Марія Прончищева вмерла. Хрест, поставлений на їхній могилі, і досі видно біля виходу в океан. А командування дубель-шлюпкою прийняв підштурман Семен Челюскін… Про Челюскіна, напевне, всі чули?
Він глибоко, з насолодою затягнувся.
— Недарма стали ми великою морською державою. От, може, чули — хвастають англійці: мовляв, Британія — володарка морів. А ця володарка морів уся трохи менша за нашу Мурманську область. Радянський Союз — оце справді морський володар. Ану, Щербаков, скільки морів навколо нашої Батьківщини лягло?
Щербаков соромливо мовчав.
— Чотирнадцять морів! — швидко сказав меткий матрос Афанасьєв.
— Чотирнадцять морів! — з почуттям повторив мічман. — І є у нас прямий вихід до трьох океанів. І в усіх цих морях-океанах стоїмо на вахті ми, російські моряки, охороняємо мир у всьому світі. Ось переженемо на Північ док на допомогу цивільному флоту — ще більше мир зміцнимо. Бо справжній мир там, де Радянська влада твердою ногою стала.
Щербаков присунувся до мічмана ще ближче. Настав час з'ясувати хвилююче питання. '
— Товаришу мічман! А от якщо кригою нас затре — як вибиратимемось?
— Чому кригою? — здивовано глянув Агєєв.
— А от криголам з нами йде… І за Полярне коло… — Щербаков зовсім зніяковів під пильним поглядом боцмана, почув за спиною чийсь смішок. «Ех, знову розіграли матроси!»
— Що криголам нас потягне — так, думаєте, пробивати лід будемо? Знову, видно, Мосін вас розіграв?
Сергій Микитович повернувся до хихикаючого Мосіна.
— Ану, ви скажіть, чому нас поведе криголам, хоч ніякої криги на шляху немає? Криголам усе ж таки, а не простий буксир?
Він пильно дивився на Щербакова своїми ясними очима, що грали рудими цяточками, і самовпевнений здоровило Мосін відчув себе під цим поглядом маленьким і слабким. І справді, вдумуючись зараз, не міг знайти причини, чому саме криголам буксируватиме док.
— Тому що машини на ньому великої тягової сили — от і загадка вся, — сказав Сергій Микитович. — Знаєте, яка тягова сила повинна бути на гаку під час буксировки доку? У трьох буксирних кораблів, разом узятих, не знайдеш такої сили, яку дасть один криголам.
Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!
— Був у нас такий боцман, — відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. — Очі було вирячить — сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути — не питайте, для чого, тільки спитайте — з правого чи з лівого борту стрибати.
— Хочете сказати, що і я такий, як він? — ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. — Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти — пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.
По крутому трапу збігав розсильний.
— Товаришу головний боцман! — кричав він, ще не ступивши на перетяті тросами і якір-ланцюгами понтони.
Агєєв повернув до нього голову, чекав.
— Товаришу мічман! Семафор з «Прончищева». Негайно прибути вам туди. Шлюпка вислана.
Агєєв підвівся, пружною ходою попрямував до баржі, де жив разом з водолазами. Видерся на борт баржі по шторм-трапу. За кілька хвилин знову скочив на палубу доку вже одягнений для виходу — в новому кітелі, в ретельно вичищених черевиках.
У руці він тримав потріпану бібліотечну книжку.
— Щось унадився наш мічман до бібліотеки на криголам ходити, — сказав один з матросів.
До носової частини доку вже швартувалася шлюпка, що прийшла з криголама.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ЩО РОЗПОВІВ ЖУКОВ
Капітан третього рангу Андросов сидів у кріслі перед нешироким письмовим столом, заваленим книжками й паперами.
Ілюмінатор над столом був завішений оксамитовою портьєрою, каюту осявало біле світло плафона. Цю каюту помічника командира «Прончищева» по політичній частині Андросов займав сам — хазяїн каюти захворів у важкому льодовому поході, зараз поїхав у відпустку, на південь…
На вузькому диванчику, навскоси від Андросова, сидів Жуков. На його обличчі, що нібито одразу якось змужніло за цей вечір, був той самий вираз розгубленості, болісного нерозуміння, яке підмітив Фролов.
У м'якому електричному світлі дуже нарядною й свіжою здавалася біла форменка Жукова, по-святковому блищали золоті букви безкозирки у нього на колінах.
— Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, — говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. — Як це так — вплутатись у таку справу?
— А хто ж його знав, що така справа вийде! — сказав Жуков напружено-тужливо. — Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, — нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.
— Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?
— Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.
— Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?
— Не так, щоб дуже давно…
Він провів рукою по жорсткому волоссю.
— А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.
Андросов з докором дивився на нього.
— А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?
— Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…
Жуков був у каюті вже давно, але дихав наче після швидкого бігу. Знову нервово провів долонею по волоссю.
— Те, що ви повернулися на корабель, абсолютно правильно, оскільки вас відпустили, а там ви все одно нічим не могли допомогти…
Андросов говорив, ніби думаючи про щось інше, його короткі пухкі пальці крутили олівець.
— Подумайте, така справа напередодні походу!.. До речі, — ви не говорили цій громадянці, що післязавтра йдемо в море?
— Ні, не говорив, — швидко підвів очі Жуков… — А точно післязавтра йдемо?
— Можливо… — Андросов не доказав, відклав олівець. У двері тихо постукали.
— Увійдіть! — сказав Андросов.
Агєєв увійшов і зупинився в звичайній своїй спокійно-вичікувальній позі, тримаючи кашкет і книжку в руках.
— Товаришу капітан третього рангу! Мічман Агєєв за вашим наказом прибув.
— Сідайте, мічмане!
Андросов кивнув на диван, Жуков посторонився.
Боцман неквапливо повісив кашкет на вішалку і сів, не випускаючи книжки з рук.
— Зав'язалась тут одна паскудна справа, — сказав Андросов.
Агєєв чекав, поклавши на коліна темні, вкриті застарілими шрамами руки.
— Мене просили ознайомити з цією справою вас, — вів далі Андросов. Жуков дивився вниз — похмурий, замкнутий. «Вже, певно, не ти просив», мимохідь подумав Агєєв, глянувши на нього.
— Думаю, що й комсомолець Жуков не заперечуватиме, щоб секретар парторганізації доку був у курсі цієї справи! — сказав з наголосом Андросов. — Так от — підсумуємо факти. Якийсь час тому, ще служачи на есмінці, сигнальник нашої експедиції Жуков познайомився з однією громадянкою, Шубіною. Знайомство це, наскільки я зрозумів із ваших слів, Жуков, не було дуже щасливе… Однією з перших вимог, які Шубіна поставила Жукову, була вимога змінити прийняте ним раніше рішення: вона наполягала, щоб Жуков не залишався на надстроковій службі.
Втупивши очі в палубу, Жуков сидів нерухомо.
— Під впливом Шубіної комсомолець Жуков змінив свої плани на майбутнє, — говорив далі Андросов. — Завдяки цьому була відновлена їхня дружба. Але в останні дні стосунки його з Шубіною, як він повідомив мені, різко погіршилися, дійшли до повного розриву.
Агєєв поворухнувся. Ясно згадалася зустріч із Жуковим на пірсі, багрова плямка у нього на щоці, під вухом…
Але боцман промовчав.
— Товариш Жуков подав сьогодні начальникові експедиції рапорт про залишення на надстрокову службу, — продовжував Андросов. — Разом з тим він вирішив повідомити про це Шубіну. Попросивши звільнення на берег, Жуков щойно мав з нею рішучу розмову… До речі, товаришу Жуков, у вас не склалося враження, що вона все-таки знає про строк нашого виходу в море?
— А може, й знала… — несподівано обізвався Жуков.
— Звідки? — різко запитав Андросов.
— А хто їх розбере, звідки ці дівчата все знають. Чув я про такий корабель — коли б він у море не йшов, завжди прибігали до пірса дівчата. На кораблі таємниця, а на березі бувало, коли йшов той корабель у бойовий похід, кожен собака знав. У кубриках говорять: «Це матроський телеграф працює».
— Дорого міг нам цей телеграф обійтися… А самі ви не користувалися таким телеграфом?
— Ніколи на березі про корабельні справи не говорив, — сказав Жуков твердо, швидко піднявши блискучі, трохи запалі очі. І раптом увесь зарухався, глянув, повернувшись усім тілом, на круглий годинник над диваном.
— Подзвонити б туди, товаришу капітан третього рангу, про Шубіну взнати…
— Терпіння, подзвонимо… Отже, після гострої розмови з Шубіною ви довго бродили по вулицях, потім вирішили зайти до неї знову… Більше нікого не залишалось у квартирі?
— А там більше ніхто не живе. Це одна кімната, в проході воріт, раніше у ній мешкав двірник… А коли двірник собі кращу кімнату підшукав, Клава… Шубіна… там поселилася. — Жуков, збираючись з думками, помовчав. — Так от, стукаю — мовчок. А все-таки подумав, що в кімнаті хтось є.
— Почекай, хлопче, ти чому так подумав? — раптом втрутився Агєєв. — Не відповідає — значить, справа ясна, вдома її немає.
Жуков глянув на нього, наче прокинувшись. Він надто захопився своєю розповіддю, спогадом про пережите. Нібито навіть не зрозумів запитання.
— Мов щось у серце мене штовхнуло. Начебто позивні зсередини почув. Нахилився, глянув під завіску. Бачу — рука.
— Рука? — перепитав боцман.
— Товариш Жуков побачив у вікно на підлозі кімнати нерухому руку чоловіка, — пояснив Андросов. — Він почав стукати, ніхто не відгукнувся. Він кинувся на вулицю, зустрів комендантський патруль, повернувся з ним у квартиру. Двері виявилися відімкнутими, навіть напіввідчиненими, на підлозі лежав громадянин, убитий ударом ножа.
— Точно, — пошепки вимовив Жуков. Він слухав цей короткий виклад своєї розповіді в такому хвилюванні, що побіліли суглоби його сплетених один з одним пальців.
— До приходу слідчого Жукова затримали, але, оскільки, очевидно, його непричетність до справи виявилась явною, слідчий, знявши показання, відпустив його на корабель За цей час громадянка Шубіна так і не з'являлась додому.
— Значить, ви були самі, коли побачили тіло, поки за патрулем не побігли? — спитав Агєєв.
— Значить, сам…
— Недобре виходить, — сказав Агєєв.
— Товаришу капітан третього рангу! — почав Жуков і замовк.