Задзвонив телефон над столом. Андросов узяв трубку.
— Слухає Андросов… — Жуков не зводив з його обличчя нетерплячого, гарячого погляду. Здавалось, якісь невимовлені слова величезним тягарем давлять на серце, не можуть зірватися з губів.
— Єсть. Буде виконано, товаришу капітан першого рангу, — сказав Андросов. Підвівся трохи, вклав телефонну трубку в щільний затискач. — Хочете щось сказати, товаришу Жуков?
— Дозвольте доповісти… — Жуков знову осікся, але пересилив себе, швидко підвів запалі ще глибше очі. — Те, чого слідчому я не сказав… Ніж цей… Яким той громадянин зарізаний… Він мій.
— Ваш ніж? — дивився на нього Андросов.
Агєєв сидів поруч з Жуковим нерухомо.
— Так точно… Забув я його сьогодні в Шубіної, коли консерви відкривав… А потім бачу — весь у крові поряд з убитим лежить… Мій ножик.
— І ви це від слідчого приховали!
Жуков кивнув з нещасним, страдницьким виразом обличчя. Поривчасто підвівся з дивана. Повна тиша була в каюті. Нарешті Андросов заговорив:
— Зараз же йдіть, повідомте слідству те, чого не наважились повідомити одразу. Більш нічого не маєте сказати мені?
— Більше нічого не маю… — Жуков стояв блідий, виструнчившись.
— Почекайте на верхній палубі. Вам приготують записку про звільнення.
Повернувшись по-стройовому, Жуков вийшов з каюти.
— Гіршого не придумаєш, — сказав, помовчавши, Андросов. — Перед походом — така мерзота… Он як вона його забрала. А спершу ж казав так, що, мовляв, вона йому ледве чи не байдужа.
— Матросові дівчина ніколи не байдужа, — усміхнувся боцман, і ця відкрита, майже соромлива усмішка відразу освітила його жорстке обличчя. — А що зовсім він з нею голову втратив — це факт. Бачили, товаришу капітан третього рангу, дивився він на корабельний годинник, а про власний, ручний, забув.
— Ні, я не помітив… — неуважно сказав Андросов. — Так от, мічмане, доведеться вам теж сходити туди, допомогти розібратися.
Кругле, сяюче мідним глянцем обличчя боцмана знову спохмурніло.
— Дозвольте доповісти — у мене на доку ще справ мішок. Якщо завтра зранку швартуватимемось до криголама — мені зараз відлучитися ніяк не можна.
— Ну, ну, хазяйство ваше в порядку, не вам говорити, не мені слухати, — перебив Андросов. — Іншому розповідайте, а не мені, я ж сьогодні на доку був… Треба сходити туди, мічмане. Начальник експедиції наказав послати вас, щойно дзвонив мені.
— Чому це неодмінно мене?
— Значить, є підстава, — Андросов невесело посміхнувся. — Не скромничайте, Сергію Микитовичу, я вам власне ваше прислів'я нагадаю: «Хвилею море гойдає, поголосом — народ». Пам'ятає флот про ваші розвідницькі подвиги, про вашу проникливість. Поговоріть із слідчим, з'ясуйте — в чому там Жуков замішаний… Ще ця історія з ножем… Треба допомогти слідству розібратися.
— Я думав, кінчено у мене все по лінії розвідки.
Обличчя Андросова набрало суворого виразу.
— Багатьом, Сергію Микитовичу, так здавалося. В День Перемоги і я думав — розчавлено фашизм назавжди… А ця справа, боюсь, пряме відношення до нашого походу має.
Щось здригнулося в обличчі боцмана, очі заблищали яскравіше.
— Яке ж відношення? Зарізалася людина в кімнаті вертихвістки через любовні справи.
— Але тут замішаний матрос із нашого корабля! — з болем сказав капітан третього рангу. — Підозрілою здається мені вся ця історія з тим, як вона Жуковим грала. Самі знаєте, місто це не так давно ми у фашистів відбили, всякий тут народ є. Вам не здається дивним, що трапилася ця гидота якраз напередодні нашого виходу в море?.. Одним словом, підіть подивіться обстановку.
— Єсть піти подивитися обстановку, — покірно відповів боцман, підводячись.
Він узяв з колін принесену з собою книжку.
— Хотів ось у бібліотеці «Прончищева» обміняти. Дозвольте поки що у вас залишити, бібліотека закрита.
— Залиште…
З жалем, бережно Агєєв поставив книжку на полицю, взяв з вішалки кашкет, обсмикнув кітель.
— Ех, товаришу капітан третього рангу, не люблю я всього цього безладдя! — раптом сказав він з великим почуттям. — Дозвольте йти?
— Ідіть, Сергію Микитовичу.
Чітко повернувшись, Агєєв вийшов з каюти. На мить зупинившись у коридорі, він вийняв з кишені свою улюблену набірну люлечку, старанно вибив з чашечки тютюн, знову із зітханням сунув люльку в кишеню…
Андросов пройшовся по каюті. Тяжке, болюче відчуття не покидало його. Кримінальщина, а може, й гірше… У щось паскудне намагалися втягти цього матроса… Нібито він щирий, нібито сказав усе, що знав… Але чому це сталося саме з ним, з учасником експедиції, напередодні виходу кораблів у море? Випадковість?
Мирний час… Культурна змичка з людьми портів, які треба відвідати… Може, тут буде не тільки це… Можливі вилазки темних сил старого світу, фашизму, не знищеного до кінця…
Андросов сів за стіл, почав продивлятися свої записи, матеріали для політзанять.
Важко було зосередитись. Він дивився на фотокартки під товстим настільним склом. Підклав їх сюди, коли влаштовувався в каюті… Обличчя дружини — вже не молоде, але, як і раніш; таке любиме, обличчя з трохи запалими щоками, з надто великими, неспокійними, скорботними очима. Вона старалася бути веселою на цьому знімку, призначеному для нього, старалась усміхатися перед апаратом, але він знав цей рух напружених, щільно зведених брів — вираз людини, що силкується не заплакати…
Коли вона фотографувалася, ще дуже свіжа була пам'ять про дочку. А от і дочка на знімку поряд — їхня улюблениця, єдина дитина. Тут дівчинка знята повненькою, усміхненою, а перед смертю вона була зовсім іншою — з пальчиками тоненькими, як сірники, з личком, на якому жили тільки очі… Аня робила все, щоб урятувати її, віддавала їй свій донорський пайок. Проте дівчинка хиріла з кожним днем, умерла в Ленінграді на другий рік війни.
Війна, війна… Він підійшов до ілюмінатора, вдихав вологе, без прохолоди повітря. Дивився на різноколірні вогні порту, на освітлені вікна містечка, що лежало віддалік… Великі скупчення світла обведені смужками темряви. Там, де темрява, лежать руїни ще не відновлених будівель, ще не заліковані рани війни… Ще не працює багато підприємств у місті, чекаючи струму від станції Електрогорська, яку закінчували будувати…
Він вийшов з каюти, внутрішнім трапом піднявся в штурманську рубку.
В рубці був тільки Курнаков. Начальник штабу експедиції, сутулячись над прокладочним столом, читав товстий том лоції. Андросов сів на диван. Курнаков мигцем глянув на нього, продовжував читати.
— Працюєш, Семене Іллічу? — Андросов говорив дуже тепло: ще з воєнних днів, коли служив із штурманом на одному кораблі, встановились між ними сердечні стосунки.
— У місто пора… — сказав Курнаков, не відриваючись од книги. — Зараз закінчу — і на бережок…
До штурмана уже встигла приїхати в базу родина — якраз сьогодні хотів піти в місто раніше, провести з дружиною й сином, може, останній перед початком плавання вечір.
— Затримався ось, як завжди… — Курнаков відсунув книгу, випрямився. — Тому виписки, цьому довідки…. А перехід далекий, і на морі колій немає.
— А я тобі партійне доручення намітив, — трохи запнувшись, сказав Андросов.
— Яке доручення? — Курнаков звів від обурення брови. — Ну, знаєш, при моєму навантаженні… — Він нервово закрив лоцію, але акуратно, із звичною точністю всунув її на полицю між інших книжок. — Міг би мене звільнити, Юхиме!
— Ні, друже, не звільню… — Андросов устав, швидко підвів на штурмана добрі очі, що ніби вибачались. — Про пильність треба доповідь зробити. Ти офіцер мислячий, розвинений, довго готуватися не будеш…
Він знову запнувся. Рішуче продовжував:
— А в порядку самокритики можеш навести один приклад..
— Що за приклад? — глянув прямо в очі йому Курнаков.
Андросов поворухнув на столі кілька сколотих між собою написаних на машинці сторінок цигаркового паперу.
— З годину тому, — уривчасто сказав Андросов, — я, зайшовши сюди, побачив на столі цей документ — і нікого не було в рубці.
— Ну й що ж? — штурман підняв аркушики, кинув знову на стіл. На папері ліловіли довгі стовпчики цифр: позначення широт і довгот, годин і мінут — таблиці курсів майбутнього переходу.
— Я працював над ними вийшов на хвилинку. В рубці залишався електрик.
— Але коли я проходив по рубці, електрика теж не було тут! — Андросов говорив, не дивлячись на штурмана. Делікатний і м'якого характеру, він щоразу болісно переживав необхідність говорити людям неприємну правду. — Не можна було залишати цей секретний документ незамкненим, товаришу капітан другого рангу!
Трохи насмішкуватим поглядом Курнаков зміряв його напружену постать.
— Врахую ваше зауваження, товаришу заступник командира по політчастині. — Змінив тон, хотів закінчити інцидент жартом. — А доручення, може, відміниш тепер — ти, розумію, придумав його мені як покарання, але ж я щиро визнав свою провину?
— Ні, не відміню, Семене! — твердо сказав Андросов.
Звична стриманість зрадила Курнакову. Він різко обернувся.
— Мені здається, в дні миру, коли ми розчавили фашизм і йдемо в зовсім не секретний похід мимо берегів дружніх країн, можна було б і не вигадувати мнимих страхів!
— Ось тому, що не в одного тебе тут такі настрої, а я чекав такої відповіді, парторганізація й доручає тобі зробити цю доповідь, — почервонівши до самої потилиці, твердо сказав Андросов.
«Чи доведуть росіяни док?
В одному з радянських портів закінчується підготовка складного океанського переходу. Величезний плавучий док оригінальної конструкції повинен бути перекинутий з Балтійського моря в Льодовитий океан. Чи вдасться росіянам ця дуже важка буксировка?..»
— Підозріло багато уваги, — повторив майор Людов.
Порушник, у якого відібрали гребінець, замкнувся в абсолютній мовчанці, з самого моменту затримання не вимовив і слова. З тієї миті, як лісник, проходячи з заростях, почув підозрілий шум, побачив суб'єкта, що закопував парашут, і після відчайдушної боротьби затримав його, поки не наспіли прикордонники, — затриманий прикинувся німим. А недавно подзвонили по телефону з дальньої берегової застави, повідомили про знайдені сліди другого порушника кордону, що висадився вночі з моря і пішов у невідомому напрямку…
Валентин Георгійович Людов знову сховав газету в стіл. Замислено пройшовся по кабінету, зупинився біля високого, світлого вікна.
З висоти третього поверху виднілася дорога в порт. Дорога зникала серед двох цегляних незакінчених будівель.
Мимо кленів, що росли обабіч дороги, йшли матроси, офіцери, жінки з продуктовими сумками в руках, робітники з будівельних майданчиків.
Крони широколистих дерев злегка погойдувались на вітрі.
Вітер закрутив, поніс по асфальту оберемок зелено-бурого, опалого листя.
«Вітер з моря…», звично подумав майор Людов, дивлячись у бік порту.
— Дві висадки різними шляхами, але в один і той же район, — міркував уголос Людов. — Диверсант, якого ми затримали, приземлився недалеко від прикордонної застави, зовсім не в дрімучому лісі. Виявлене вами креслення ясно говорить про завдання, одержане ним, але він визнав за потрібне замкнутися в мовчанні… Звичайно, мовчання — ограда мудрості, але в чому мудрість такого мовчання?
— Не хоче розкрити суті одержаного завдання! — обізвався лейтенант Савельєв.
— Або хоче приховати, що не орієнтований у цьому завданні?
Майор, помовчавши, продовжував:
— Складніша справа з другим порушником кордону. Він висадився незвичайним шляхом, виплив з моря у безлюдному, пустинному місці. У тих, хто послав його, були всі підстави думати, що він непоміченим перетне кордон… Пам'ятаєте, здається, Лермонтов писав в одному з віршів: «димляться хмари над темною безоднею морською» — глибока ніч — і порушник уже на березі.
Лейтенант уважно слухав. Як усі, кому доводилось працювати з Людовим, він знав пристрасть майора до літературних цитат і філософічних роздумів. Знав він і те, що ці роздуми вголос допомагають майорові зосередитися, логічно об'єднати окремі висновки й факти.
Ніхто не бачив, як вийшов з моря другий порушник кордону. Ллє майор держбезпеки Людов, одержавши донесення з застави, почувши, що прикордонники знайшли під камінням легкий водолазний костюм людини-амфібії, дуже яскраво уявив собі картину висадки диверсанта на берег.
Була глибока ніч. Виглядав і знову зникав у чорних пролітаючих хмарах місяць. Серед каміння біліла піна хвиль, що обмивали каміння. Побережжя в цьому місці завжди безлюдне, тільки здалека спалахує й гасне, спалахує й гасне червоний вогонь маяка.
І от якесь кругле тіло майнуло у воді, зникло серед хвиль, з'явилося знову. З води вийшла істота майже фантастичних обрисів. Горбата, круглоголова, вона здалека могла здатися зовсім голою.
Водонепроникний речовий мішок і кисневий балон, з'єднаний з легким водолазним шоломом, утворювали горб за спиною того, хто вийшов з моря. Руки й ноги обтягнутого резиною тіла закінчувалися перетинчастими ластами, що допомагали швидше пливти під водою.
Судячи з стану знайденого під камінням костюма, порушника спочатку збило з ніг прибоєм, протягло по вкритих мулом каменях, але він, очевидно, не розбився, швидко рушив угору по скелях…
Його слід виявив службовий собака-шукач. У районі Східних скель, там, де нагромадження дикого каміння підноситься від самої води, собака тяг вище й вище, поки не вивів прикордонників до колії залізниці. Тут шукач безпомічно заметався по насипу, біля шпал…
— Опитали весь персонал поїздів, що проходили біля Східних скель цієї ночі, — доповідав Людову лейтенант Савельєв. — Ви знаєте, поїзди проходять там порівняно близько від берегового обриву… Провідникові одного з вагонів здалося, що саме в цьому пункті залізниці хтось увійшов з тамбура в коридор.
— Здалося? — підвів трохи брови Людов.
— Так точно. Була третя година ночі, - провідник, очевидно, задрімав. Почувши, що двері з тамбура відчинилися, він одразу ж, як запевняє, пройшов по вагону, але нікого з сторонніх не виявив.