— Слово моряка — я цього громадянина ніколи раніше не бачив!
Він сказав це від усієї душі, щиро обурюючись. Бачив, відчував — лейтенант не вірить йому.
— Зачекайте, Василю Прокоповичу, — пролунав спокійний голос. З надією Жуков перевів погляд на доброзичливе, відтінене великими окулярами обличчя. — Скажіть, Жуков, коли ви дивились у вікно — помітили поряд з убитим свій ніж?
— Я ножа не помітив… Тільки руку бачив та край піджака.
— А можете згадати, як лежав убитий — долілиць чи навзнак?
— Долілиць чи навзнак? — Жуков старанно пригадував. — Важко згадати… Мабуть, навзнак…
Скоса глянув на обрис нерухомого тіла і здригнувся — померлий лежав долілиць…
— Рука була долонею догори, як зараз бачу. А точніше не скажу.
Майор був явно задоволений відповіддю.
— А ще нічого незвичайного не помітили? Якогось руху в кімнаті, звуку?
— Ні, не помітив… — Жуков гарячково думав… — Тільки от коли до вікна підходив, мені здалося, ніби тінь біля завіски пройшла.
— Тінь? — перепитав Савельєв.
— Може, привиділося, — пробурмотів Жуков. Він не міг більше витримати невідомості, він зовсім стомився. — Товаришу майор, а Шубіну Клаву ви бачили? Не поверталася вона додому?
— Ні, Шубіну ми ще не бачили, — з готовністю обізвався майор. — І на роботі її давно немає… Скажіть, Жуков, де тут у кімнаті завжди утюг стоїть?
— Утюг? — Він здивувався запитанню. Скоса глянув на Людова й здивований лейтенант. — Не зможу сказати… Як тут бував, ніколи не помічав утюга.
— На туалетному столику вам не доводилося його бачити?
Жуков глянув на столик. Серед флакончиків, баночок і статуеток сяяв полірованою сталлю невеликий електроутюг…
— А хто його знає, — Жуков ледве стримався… «Чи не відвертає просто мою увагу пустою розмовою цей слідчий, щоб потім несподівано поставити яке-небудь каверзне запитання? Підозрює й мене, чи що, зненацька застукати хоче?» з раптовою неприязню подумав Жуков. — Я, товаришу майор, коли сюди приходив, не про утюг думав…
Він гірко посміхнувся з власного жарту. Але Людов дивився дуже серйозно.
— Так, утюг звичайно стоїть, напевне, не тут. А сюди його поставили похапцем, навіть, бачите, Василю Прокоповичу, розбили цю фігурку…
Людов узяв зі столу фарфорову мавпочку з відбитою головою, задумливо крутив її в пальцях.
— Пропустіть мене! Що тут таке коїться? — почувся з-за дверей переляканий і водночас вимогливий жіночий голос.
— Товаришу сержант, пропустіть, — сказав Людов, прочинивши в прихожу двері.
— Як же пояснити, що у вас в кімнаті вбито цього громадянина?
Вона мовчала, напружено стиснувши губи. Раптом кокетливо усміхнувшись, почала поправляти коротку спідницю навколо колін, обтягнених тонкими панчохами тілесного кольору.
— Що це ви так дивитесь, товаришу мічман?
Насупившись, Агєєв одвів очі. Майор, який нерухомо стояв осторонь, повернувся до вікна і, піднявши завіску, відчинив його. Свіже нічне повітря, запахи дерев і моря полилися зовні в задушну кімнату. З боку порту почувся гудок буксира, прокотився шум машини, що промчала сусідньою вулицею.
Боцман теж присунувся ближче до вікна, до свіжого струменя, що плив звідти. Тяжке, невідступне почуття все більше стискало його груди.
І раптом Агєєв ступив до Шубіної так поривчасто, що вона схопилась із стільця.
— Така справа, громадянко, виходить, що, коли до вашої кімнати повернувся Жуков після сварки, двері, можливо, були відімкнені. Виходить, що, зустрівши тут оцього громадянина, Леонід міг заколоти його через ревнощі.
— Мічмане, я не дозволяв вам говорити, — кинувся до нього лейтенант.
Але мічман не міг стримати обурення.
— Викручуєтесь, говорите неправду, а через вас старший матрос Жуков під арешт, під трибунал повинен піти!
Людов стояв до них спиною, не поспішаючи зачиняв вікно.
— Він — під арешт! — У неї перехопило голос.
Зморщився від напруження маленький припудрений лоб, по щоках котилися сльози.
— Мовчіть, мічмане! — крикнув Агєєву лейтенант.
Але вона вже прийняла рішення. Вона повернулася до Савельєва.
— Пишіть. Усю правду скажу. Я цю людину вбила.
— Клаво, не вірю! — тільки й міг вимовити Жуков.
Лейтенант квапливо писав протокол.
Вона опустилась на стілець, притисла долоні до обличчя, сльозинка просочилася крізь її вологі пальці.
— Я, коли Жуков пішов, прилягла відпочити, двері за ним забула зачинити. А він, бандит оцей, увійшов, накинувся одразу, не пам'ятаю, як у мене ніж під рукою опинився… Не крикнув навіть, упав…
— І головою об стіл ударився? — спитав майор, обертаючись од вікна.
Шубіна опустила руки, її обличчя було пом'яте, мокре від сліз.
— Не пам'ятаю… Може, й ударився… Зо страху я вибігла…
— Перед цим кишені його обшукали, зброю з собою забрали?
— Нічого я не обшукувала й не забирала. Видумаєте теж!
— А коли вибігли, двері замкнули за собою?
Вона знову наморщила лоб.
— І цього не пам'ятаю… Напевне, замкнула… Кажу, сама не своя була я від страху.
— Скажіть, утюг ваш де завжди стоїть?
Вона глянула нерозуміюче. Кивнула в бік вікна.
— На підвіконня, під завіскою завжди його ставлю… — її думки були зайняті явно іншим, вираз досади майнув на обличчі, вкритому патьоками сліз.
— А що ножем бандита ударили — це ви пам'ятаєте точно?
Шубіна енергійно закивала.
— Що ж, лейтенанте, — зітхнувши, сказав Людов. — Я поки що запитань більше не маю. В зв'язку із свідченням громадянки Шубіної доведеться її затримати…
Стукнули, зачинившись, зовнішні двері. Затихли, віддаляючись у переулку, непевні кроки Шубіної і важка хода міліціонера.
Деякий час панувало важке мовчання. Було чути тільки тихий шелест пера авторучки лейтенанта, що бігало по паперу.
Жуков стояв замкнутий, похмурий, ніби не в силі усвідомити того, що сталося на його очах. Майор Людов провів долонею по світлому, рідіючому над високим лобом волоссю.
— Ну що ж, товариші моряки, відбирати ваш час більше не будемо. — Він простяг Агєєву руку. — Подякуйте начальникові експедиції за увагу.
Легким рухом, що якось не в'язався із зовнішнім виглядом його загрубілих, червонокоричньових пальців, мічман потис руку майорові.
— А про Жукова що доповісти? — неголосно спитав Агєєв.
— Скажіть, що, оскільки Шубіна призналась, Жукова від підозрінь в убивстві звільнено… Ще хочете щось сказати, Сергію Микитовичу?
Майор бачив, що яскраві, ледь примружені очі боцмана знову й знову вдивлялися в одному напрямі.
— Та так… Може, дурниці… Я, товаришу майор, певно, за боцманською звичкою, якщо навколо якийсь непорядок побачу, забути про нього не можу. От хоч би дзеркало це. Кімната прибрана добре, хазяйка, мабуть, красу любить, а дзеркало висить кривувато… І внизу на рамі якась дивна пляма…
Людов підійшов до дзеркала, почав пильно вдивлятися в раму.
На нижньому ребрі лакованої рами, на її вишнево-червоній гладі проступав тьмяний, трохи змазаний слід. Тільки натреноване морське око могло здалека розрізнити цю плямочку, що менш ніж на сантиметр затемнювала лаковий блиск.
— А ще дозвольте доповісти… — помовчавши, Агєєв говорив далі: — Гадаю, що після того, як побачили тіло, ніхто тут меблів не пересував?
— Безперечно, — сказав Людов. — Ви ж знаєте, мічмане, при слідчому огляді місця, де виявлено труп, найперший закон — залишати все так, як було.
— Значить, раніше, зовсім недавно, хтось пересував тут усе.
Лейтенант, підвів голову від протоколу, дивився на мічмана з цікавістю.
— Ось, прошу глянути, — сказав Сергій Микитович, разом з Людовим і лейтенантом нахиляючись над підлогою…
Коли Агєєв і Жуков пішли, Людов з усмішкою глянув на лейтенанта Савельєва.
— Ну, як вам сподобався наш боцман? Немало під час війни він розвідницьких подвигів звершив. І, бачите, не ослабла давня хватка
— Справді, пильний! — усмішкою на усмішку відповів лейтенант. — Тільки, відверто кажучи, не бачу, чим нам можуть допомогти його спостереження.
— Проаналізуйте їх, Василю Прокоповичу…
Людов знову нахилився до підлоги, вдивлявся то в одне, то в друге місце паркету, який давно не натирали. Вздовж нижнього борту тумбочки і біля ніжок столу не вкритий пилом паркет відливав восковим глянцем.
— Стіл і тумбочку недавно пересували, — жваво сказав Людов.
— І ліжко, товаришу майор… а може, сама хазяйка пересунула, коли кімнату прибирала? — сказав лейтенант.
— Ні, кімнату не, підмітали давно — бачите, пил. А меблі пересунуті зовсім недавно, — обізвався Людов. — Навіщо пересували меблі?
— Може, під час боротьби зсунулись або коли падав убитий?
— Тоді були б різко зсунуті або перекинуті один-два предмети, а тут, візьміть до уваги, буквально все акуратно переставлено з тих місць, де раніше стояло. По всій підлозі шукали чогось дрібного, що розсипалося в усі боки.
Вони повернулися до дзеркала, зверху до низу оглядали раму. Вдивлялись у тьмяний слід на нижньому ребрі.
— Кров, — промовив лейтенант тихо. — Не могла вона так високо бризнути… — Він повернувся, почав вдивлятися в плями на підлозі. — І тут змазано одне місце!
— Це доводить, — сказав замислено Людов, — що дзеркало знімали й ставили на підлогу вже після вбивства. Навіщо? Ви, лейтенанте, не одружені… Так ставить іноді дзеркало жінка, щоб подивитись перед прогулянкою, чи все гаразд у неї в туалеті. — Майор помовчав. — Хто займався усім цим? Логічно міркуючи, той, хто був у цій кімнаті, коли Жуков постукав знадвору.
— Ловко! — сказав лейтенант. — Значить, Шубіна…
— Це могла бути Шубіна. Міг бути й хтось інший, хто побоювався, що на його світлому костюмі залишились кров'яні плями. І вій, очевидно, дуже поспішав. Він стер відбитки пальців з утюга, але забув стерти їх з країв рами, вішаючи дзеркало на місце.
Майор сів, спершись ліктями на стіл, його зморшкувате, худе обличчя мало суворий вираз.
— А те, що диверсант убитий, — це наш промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ЛАНКИ, ЯКИХ НЕВИСТАЧАЄ
Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.
Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.
— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.
— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.
— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.
— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.
Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.
— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…
— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.
— А чому не потанцювати, не розважитися? Правда, чайові вона поважає. — Аня знову глянула скоса на Людова, і знову він підбадьорливо усміхнувся їй. — Нещаслива вона, Клава, а не скаржиться, не скиглить. Особисте життя в неї не вдалося.