Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин 2 стр.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями.

Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики  чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

«Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, —

які проникливі». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

«Самовдоволене мудило», — голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А

цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

—

Ендрю

!

— заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

— Ендрю

!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

—

Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у

моїм, блін, сараї!

На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно?

Ясно?

Він уп’явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров’я.

«Срати він на все хотів, собака

».

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.

III

Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м’якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній. З душової долинало м’яке шелестіння води, а Шерлі сиділа навпроти свого відображення, смакуючи новину, що й досі здавалася ефемерною і зникомою, мов бризки шампанського.

Баррі Фербразер помер. Сконав. Згас. Жодна інша подія державної ваги, жодна війна, фінансова криза, теракт — ніщо не могло вселити в Шерлі цей трепет, пробудити цю пожадливу цікавість і спонукати до таких гарячкових роз­думів, що поглинули її зараз до останку.

Вона ненавиділа Баррі Фербразера. Шерлі була завжди як одне ціле зі своїм чоловіком у всьому, що стосувалося їхніх приятелів і ворогів, але тут їхні погляди не зовсім збігалися. Говард іноді зізнавався, що його потішав цей низенький бородань, який так завзято протистояв йому за тими довгими подряпаними столами в пеґфордській парафіяльній залі, а от для Шерлі не було жодної різниці між політичними уподобаннями і персональними. Баррі чинив опір Говарду в найголовнішій місії його життя, і цього було достатньо, щоб Баррі Фербразер став її лютим ворогом. Відданість чоловікові була головною, але не єдиною причиною цієї жагучої антипатії. Шерлі інстинктивно сприймала людей лише в одному вимірі, як та собака, яку натаскали винюхувати наркотики. Вона була постійно налаштована на викриття поблажливої зверхності, ознаки якої давно вже запримітила у ставленні Баррі Фербразера та його дружків до інших членів місцевої ради. Отакі ось фербразери й подібні до них припускали, що університетська освіта вивищує їх над такими людьми, як вона з Говардом, що їхні погляди й думки вагоміші. Ну що ж, сьогодні їхній зарозумілості було завдано нищівного удару. Раптова Фербразерова смерть лише поглибила давнє переконання Шерлі, що, попри всю самовпевненість його самого та його апологетів, він належав до нижчої і слабшої касти, ніж її чоловік, який у додаток до всіх інших своїх чеснот спромігся сім років тому вижити після серцевого нападу.

(Шерлі ніколи, ані на мить не припускала, що її Говард може померти, навіть коли він лежав на операційному столі. Говардова присутність на землі була для Шерлі такою ж не­заперечною істиною, як світло сонця або наявність у повітрі кисню. Вона це стверджувала й пізніше, коли друзі й сусіди раділи чудодійному порятунку, казали, як їм пощастило, що кардіологічне відділення знаходиться так близько, в Ярвілі, і співчували їй за всі її жахливі переживання.

— Я завжди знала, що він виплутається, — відповідала Шерлі, спокійно й незворушно. — Ніколи в цьому не сумні­валася.

І ось він був тут, живий і здоровий, а Фербразер лежав у морзі. Так, як воно й мало бути.)

Шерлі, котра з самого ранку перебувала в піднесеному настрої, пригадала раптом той день, коли народився її син Майлз. Багато років тому вона сиділа, точнісінько як оце тепер, у ліжку, сонячне світло струменіло крізь вікно палати, в руках вона тримала подану кимось чашку чаю й чекала, коли їй принесуть для годування її чудового новонародже­ного хлопчика. Народження і смерть: тоді, як і тепер, її пронизувало загострене усвідомлення самої суті існування й інтенсивне відчуття власної необхідності. Новина про рап­товий скін Баррі Фербразера лежала в неї на колінах, як те пухкеньке немовля. Невдовзі цю новину зловтішно обсмоктуватимуть усі її знайомі, і саме Шерлі буде ключем, дже­релом цієї новини, адже вона дізналася про неї мало не найпершою.

Та поки Говард ще був у кімнаті, Шерлі жодним чином не виявляла тієї втіхи, що переповнювала її по вінця. Вони просто обмінялися репліками, які належиться промовляти в ситуації з такою наглою смертю, а тоді він пішов прийняти душ. Шерлі, звісно, знала, що Говард, з яким вона обміня­лася заяложеними словами і фразами, що ковзали туди-сюди, як ті костки на рахівниці, теж мало не вибухав від екстазу, але відверта демонстрація таких почуттів, коли новина про смерть ще витала в повітрі, була рівнозначна танцям в ого­леному вигляді чи вигукуванню похабщини, а Говард і Шерлі завжди зодягалися в незримі шати умовностей і добро­пристойності, яких ніколи із себе не скидали.

Шерлі стрельнула в голову ще одна радісна думка. Вона поставила на столик біля ліжка свою чашку і блюдечко, на­кинула халат, наділа окуляри і пройшла коридором до ван­ної кімнати.

— Говарде? — постукала вона в двері.

У відповідь почулося його бурмотіння, заглушене безпе­рервним шелестом води.

— Як гадаєш, може, мені варто викласти щось на сайті? Про Фербразера?

— Гарна ідея, — відгукнувся він крізь двері після недовгих роздумів. — Чудова ідея.

Отож вона поспішила до кабінету. Раніше це була найменша спальня в будинку, що належала їхній доньці Патри­ції, котра вже давно переїхала в Лондон і відтоді майже не давала про себе чути.

Шерлі страшенно пишалася, що зуміла опанувати інтернет. Десять років тому вона відвідувала вечірні курси в Ярвілі, де була чи не найстаршою і найменш тямущою. Проте вона таки домоглася свого, поставивши собі за мету стати адміністратором нового й такого цікавого сайту пеґфордської місцевої ради. І ось тепер Шерлі зайшла на цей сайт і відкрила домашню сторінку.

Коротке повідомлення написалося легко й невимушено, немовби її пальці самі складали текст.

Член ради Баррі Фербразер

З великим сумом сповіщаємо про смерть члена ради Баррі Фербразера.

У цю важку годину всі наші думки з родиною покійного.

Вона уважно це перечитала, тоді цокнула потрібну кла­вішу й побачила, як її повідомлення з’явилося на веб-форумі.

Коли померла принцеса Діана, королева приспустила прапор на Букінгемському палаці. Її Величність займала дуже важливе місце в житті Шерлі. Розглядаючи тепер своє повідомлення на сайті, вона відчула задоволення й радість від того, що вчинила так, як належало. Мала в кого вчитися…

Вона вийшла зі сторінки оголошень місцевої ради й зайшла на свій улюблений медичний сайт, де старанно вписала у віконце пошуку слова «мозок» і «смерть».

Виринуло безліч пропозицій. Шерлі переглянула різні варіанти, намагаючися здогадатись, яким саме з цих смерто­носних станів — деякі з них навіть вимовити було неможливо — вона мала завдячувати своєму теперішньому щастю. Шерлі працювала на добровільних засадах у лікарні. Відколи вона почала цю роботу, її зацікавлення медичними справами лише зростало, і час від часу вона навіть ставила діагнози своїм друзям.

Та цього ранку вона не могла зосередитися на довгих малозрозумілих словах і симптомах: подумки вона вже поширювала новину, відбираючи й сортуючи необхідні теле­фонні номери. Цікаво, чи вже знають про це Обрі та Джулія, і що вони скажуть; а також, чи дозволить Говард їй самій повідомити Морін, чи прибереже цю втіху для себе.

Усе це було

неймовірно захопливе.

IV 

Ендрю Прайс зачинив за собою двері невеличкого білого будиночка й почав спускатися вслід за молодшим братом стрімкою й хрусткою від паморозі стежкою, що вела до закрижанілих металевих воріт посеред живоплоту, а тоді до провулка за ними. Жоден із хлопців не звернув ані найменшої уваги на такий знайомий краєвид, що розгортався перед ними: малесеньке містечко Пеґфорд у чашоподібній улоговині поміж трьох пагорбів, один з яких був увінчаний руїнами монастиря XII століття. Вузенька річечка снувала змійкою попри цей пагорб, перетинаючи містечко, де її сідлав іграшковий кам’яний місток. Для хлоп’ячих очей цей краєвид був нудною побляклою декорацією. Ендрю з презирством ставився до вихвалянь свого батька, як той у рідкісні дні, коли до них приходили гості, козиряв краєвидом містечка, мовби він сам це все спроектував і збудував. Останнім часом Ендрю відчував, що йому ближчі до серця асфальт, розбиті вікна і графіті. Він мріяв про Лондон і життя, в якому щось діється.

Брати пройшли до кінця провулка й зупинилися на розі, там, де провулок перетинався з ширшою дорогою. Ендрю запхав руку в живопліт, понишпорив там і видобув напівпорожню пачку сигарет «Бенсон і Хеджес» і трохи відсирілу коробку сірників. Після кількох фальстартів, покришивши низку сірникових голівок, він нарешті спромігся видобути вогник. Зробив кілька затяжок, і тут тишу розколов гуркіт двигуна шкільного автобуса. Ендрю акуратно загасив сигарету і запхав недопалок назад у пачку.

Автобус, наближаючись до їхнього Дому-на-пагорбі, був завжди заповнений на дві третини, бо об’їжджав перед тим довколишні ферми й садиби. Брати зазвичай сідали окремо, займаючи для себе подвійні місця, й дивилися у вікна, як автобус, похитуючись і гуркочучи, їде в напрямку Пеґфорда.

Біля підніжжя їхнього пагорба стояв будинок, оточений клиноподібним городом. Зазвичай біля його воріт уже чекали четверо Фербразерових дітей, але сьогодні там не було нікого. Усі вікна були затулені завісами. Ендрю стало цікаво, чи завжди треба сидіти в темряві, коли хтось помирає.

Кілька тижнів тому Ендрю потискався трохи на дискотеці в шкільній залі з Нів Фербразер, однією з дочок-близнят Баррі. Після цього вона виявила нездорову тенденцію ходити за ним по п’ятах. Батьки Ендрю майже не спілкувалися з Фербразерами. Саймон і Рут практично ні з ким не приятелювали, але до Баррі, який управляв крихітною філією єдиного в Пеґфорді банку, ставилися, можна сказати, з певною симпатією. Ім’я Фербразера доволі часто згадувалося, коли мова заходила про місцеву раду, вистави в ратуші або благодійні парафіяльні пробіги. Ці речі абсолютно не цікавили Ендрю, та і його батьки трималися від них осторонь, хіба що деколи купували лотерейний квиток або робили невеличкі фінансові внески.

Автобус завернув ліворуч і покотився Соборним провулком повз просторі багатоярусні вікторіанські будинки, а Ендрю почав фантазувати, як батько падає замертво, поцілений невидимим снайпером. Ендрю уявив, як він заспокійливо попліскує по плечі заплакану матір, одночасно телефонуючи в похоронне бюро. Із цигаркою в зубах він замовляє найдешевшу труну.

Наприкінці Соборного провулка в автобус підсіла трійця Джавандів: Джасвант, Суквіндер і Раджпал. Ендрю спеціально вибрав собі сидіння, перед яким були порожні місця, сподіваючись, що там сяде Суквіндер, але зробив він це не заради неї (його найкращий приятель Жирко називав її не інакше, як Сіп — скорочений варіант від «Сіська і піська»), а тому, що біля Суквіндер так часто сідала Вона. Можливо, через те, що його телепатичні навіювання діяли особливо потужно цього ранку, або з якоїсь іншої причини, однак Суквіндер і справді сіла попереду нього. Утішений Ендрю задивився, нічого не бачачи, у бруднувате вікно і міцніше притиснув до колін шкільного портфеля, щоб приховати ерекцію, викликану вібрацією автобуса.