Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин 3 стр.


Його хвилювання зростало з кожним новим підйомом і спуском на шляху незграбної машини, що поволі просувалася вузенькими вуличками, завертала за ріг на площу й наближалася до Її будинку.

Ендрю ще ніколи не відчував такого гострого інтересу до будь-якої іншої дівчини. Вона була новоприбулою (дивний час для зміни шкіл, навесні, посеред навчального року). Її звали Ґая, і це ім’я їй пасувало, бо він ще ніколи не чув його раніше, а вона була якоюсь абсолютно іншою і незвичною. Одного ранку вона зайшла в автобус як неспростовне свідчення того, яких вершин може сягнути природа, і сіла за два ряди від нього, завороженого досконалістю її плечей і шиї.

Її хвилясте волосся кольору міді вільно спадало на спину, ніс був вишукано рівний, вузенький і вкорочений, що лише підкреслювало спокусливу припухлість її блідих уст, а широко посаджені карі очі з досконалими густими віями рябіли зеленкуватими цяточками, наче яблучка ранет. Ендрю ніколи не бачив на ній косметики, і жодна плямочка чи прищик не псували їй шкіри. Її обличчя було поєднанням досконалої симетрії й незвичних пропорцій. Він міг би годинами його розглядати, намагаючись збагнути суть цієї чарівності. Минулого тижня він повернувся додому після подвійного уроку біології, на якому завдяки божественно випадковому розміщенню столів і учнів він майже безвідривно спостерігав за нею. Згодом, заховавшись у спальні, він (після бурхливої мастурбації, що завершилася півгодинним розгляданням стіни) написав таке: «Краса — це геометрія». Той папірець він майже відразу подер і згодом, згадуючи про нього, почувався повним ідіотом, хоча у тих словах щось таки було. Її краса постала внаслідок ледь помітних удосконалень базової матриці, і в підсумку це породило приголомшливу гармонію.

Ґая мала з’явитися з хвилини на хвилину; якщо вона, як звичайно, сяде біля набурмосеної квадратної Суквіндер, то опиниться достатньо близько, щоб відчути, як він пропах нікотином. Йому подобалося спостерігати, як реагують на її тіло різні предмети: як ледь-ледь прогинається автобусне сидіння, коли вона з розгону сідає на нього, як металевий поручень ховається в кучериках її золотаво-мідного волосся.

Водій почав пригальмовувати, і Ендрю відвернувся від дверей, вдаючи, що заглибився в роздуми. Він озирнеться, коли вона зайде в салон, так, ніби зупинка стала для нього цілковитою несподіванкою. Зустрінеться з нею поглядом, можливо, кивне головою. Він сподівався почути, як відчиняються двері, але м’яку вібрацію двигуна цього разу не перервав знайомий скрегіт і гупання.

Ендрю озирнувся й не побачив нічого, крім куцої і занедбаної вулички Надії, оточеної двома рядами невеличких, поєднаних у блоки будиночків. Водій автобуса роззирнувся, перевіряючи, чи справді її немає. Ендрю хотів було попросити, щоб той ще зачекав, бо минулого тижня вона також запізно вибігла з одного з тих маленьких будиночків і помчала до автобуса по бруківці (на неї тоді можна було сміливо дивитися, бо ж дивилися всі), і цю картину він потім годинами прокручував у голові, але водій крутнув кермом, і автобус знову рушив. Ендрю вкотре почав розглядати брудне вікно, відчуваючи, як йому закололо в серці і в паху.

V

Колись у цих блоках будиночків на вулиці Надії жили прості роботяги. У ванній будинку під номером десять повільно й аж надто ретельно голився Ґевін Х’юз. Він був білявий і мав таку рідесеньку щетину, що не було потреби голитися частіше, ніж двічі на тиждень, але ця холоднувата й доволі неохайна ванна кімната була його єдиним притулком. Якби він пробув тут до восьмої, то міг би цілком правдо­подібно сказати, що мусить негайно бігти на роботу. Його лякала необхідність починати розмову з Кей.

Учора ввечері, щоб тільки уникнути цього, він затіяв злягання, яке переросло в чи не найдовший і найвинахідливіший секс-марафон з часу їхніх стосунків. Кей відгук­нулася на цю ініціативу миттєво й аж занадто завзято: постійно міняла пози, закидала на нього свої сильні корот­куваті ноги, вигиналася, немов одна слов’янська акробатка, до якої вона була дуже подібна своєю оливковою шкірою й коротким темним волоссям. Він занадто пізно збагнув, що ця її не надто типова поведінка слугувала ніби мовчазним визнанням тих речей, про які він так рішуче відмовлявся говорити. Вона пожадливо його цілувала. Коли вони тільки почали зустрічатися, ці її вологі настирливі цілунки здавалися йому еротичними, але тепер вони викликали майже огиду. Він дуже довго не міг досягти оргазму, жахаючись того, що сам затіяв, і цей жах постійно загрожував йому ослабленням ерекції. Але навіть це спрацьовувало проти нього: вона сприйняла його незвичну витривалість як вияв віртуозної майстерності.

Коли ж нарешті все скінчилося, вона міцно притулилася до нього в темряві і якийсь час гладила йому волосся. Він жалюгідно дивився в порожнечу, розуміючи, що замість того, щоб нарешті вивільнитися з зашморгу, він мимоволі затяг його ще міцніше. Коли вона заснула, він ще довго лежав, відчуваючи, як його руку придушує вага її тіла, а до стегна огидно липне мокре простирадло; лежав на грудку­ватому матраці зі старими пружинами й жадав набратися відваги, щоб стати негідником, вислизнути звідси й ніколи вже не повертатися.

Ванна кімната Кей пропахла цвіллю й мокрими губками. Скрізь поприліплювалися залишки волосся. Зі стін облуп­лювалася фарба.

— Тут потрібні чоловічі руки, — часто нагадувала Кей.

Ґевін старанно уникав розмов про будь-яку допомогу. Ті речі, про які він їй не казав, були для нього талісманом і оберегом. Він нанизував їх подумки на ниточку й перебирав, неначе вервиці. Він ніколи не казав їй «люблю». Ніколи не забалакував про одруження. Ніколи не просив її переїхати в Пеґфорд. І попри все це — ось вона тут, та ще й примушує його якимось чином відчувати свою відповідальність.

З потьмянілого дзеркала на нього дивилося власне об­личчя. Під очима синіли тіні, а його ріденьке світле волосся було сухе і скуйовджене. Сліпуча лампочка висвічувала згори його драглисте обличчя з цапиною борідкою, наче на допиті, суворо й безпристрасно.

«Тридцять чотири, — подумав він, — а виглядаю на всі сорок». Він підніс бритву й обережно відтяв дві великі білі волосинки, що стирчали з обидвох боків виразного кадика.

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди.

Не хочу. А завдяки

йому, — ненависно зиркнула вона на Ґевінову потилицю, — я тепер, мабуть, не встигну на той клятий автобус.

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.

— Ми побачимось?..

— Я передзвоню, — перебив він її, вдаючи, що не почув.

Ґевін перетнув дорогу, прямуючи до свого авта, пожад­иво ковтав свіже холоднаве повітря і подумки намагався звикнути до смерті Баррі, обережно обмацуючи цю новину, немов посудину з леткою рідиною, яку боявся розтрясти. Вмикаючи двигун, він уявив, як плачуть доньки-близнята Баррі, занурившись личками в свої двоярусні ліжечка. Він бачив їх у таких позах, одну над другою, захоплених грою в Нінтендо, коли востаннє приходив туди на вечерю і проходив повз їхню спальню.

Він не знав відданішої пари, ніж Фербразери. Тепер він уже ніколи не вечерятиме в їхньому будинку. Він часто казав Баррі: «Який ти щасливий!». А от виходить, що не зовсім.

Хтось крокував до нього тротуаром. Він запанікував, ду­маючи, що то Ґая йде з ним сваритися або домагатися, щоб він її підвіз, занадто різко від’їхав назад і вдарив машину, що там стояла, — стареньку Кеїну «Воксхол Корсу». Перехожа наблизилася до вікон машини і з’ясувалося, що це якась кістлява старушенція шкутильгала собі кудись у до­машніх капцях. Напівзіпрілий Ґевін крутнув кермом і виїхав на вулицю. Натискаючи на газ, він глянув у дзер­кальце заднього виду й побачив там Ґаю, що верталася до Кеїного будиночка.

Йому стало важко дихати. Він відчував клубок у грудях. Тільки тепер він усвідомив, що Баррі Фербразер був його найкращим другом.

VI 

Шкільний автобус заїхав у Поля, дільницю, що розкинулася на околицях міста Ярвіла. Брудні сірі будинки, деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й матюками, а інші мали забиті дошками вікна, сателітні антени й нескошену траву. На все це Ендрю звертав уваги не більше, ніж на зруйнований пеґфордський монастир, що іскрився памороззю. Колись Поля манили й навіть лякали Ендрю, але поступово він до них звик і вже не бачив там нічого цікавого.

Тротуари кишіли від малюків і підлітків, які поспішали до школи. Незважаючи на прохолоду, багато хто був у легеньких футболках. Ендрю зауважив там Кристал Відон, місцеву «притчу во язицех» і об’єкт брудних жартів. Голосно регочучи, вона йшла підстрибом в оточенні різношерстої ватаги підлітків. Її вуха були проколоті численними сережками, а понад приспущеними спортивними штанами виразно виднілася смужечка трусиків-стрінґів. Ендрю знав її ще з початкової школи, і вона фігурувала в багатьох найяскравіших спогадах з його екстремального дитинства. З неї постійно глузували, перекривлюючи її ім’я, але замість плачу, як це заведено у більшості дівчаток, п’ятирічна Кристал тільки хихотіла й вигукувала: «Ві-ві-відон, пі-пі в бідон!» А одного разу вона скинула посеред класу свої штанята й почала вдавати, що так і робить. Йому надовго врізалася в пам’ять її рожева вульвочка, так ніби серед них раптово вигулькнув Санта Клаус. І ще йому запам’яталася міс Оутс, яка почервоніла як рак, виводячи Кристал з кімнати.

У дванадцять років, коли її вже перевели в загальноосвітню школу, Кристал вирізнялася серед ровесниць своєю дозрілістю і виробила звичку надовго затримуватися в глибині класної кімнати, куди учні мали приносити роботи з математики і брати там нові завдання. Як це все почалося, Ендрю (котрий, як завжди, чи не найдовше пітнів над математикою) не знав, та коли він підійшов до пластмасових коробок із завданнями, акуратно розставленими на шафках під стінами, то побачив там Роба Колдера і Марка Річардса, які по черзі обмацували і стискали груди Кристал. Більшість хлопців захоплено за цим спостерігали, ховаючись від учителя за підручниками, а дівчата, червоніючи, вдавали, ніби нічого не помічають. Ендрю зрозумів, що половина хлопців уже пройшли ініціацію, і тепер була його черга. Він і хотів цього, і водночас боявся. Боявся не грудей, а того, з яким зухвалим викликом вона на всіх дивилася. Боявся, що зробить щось не так. Тож коли байдужий і неуважний містер Сімондс нарешті підвів голову й промовив: «Кристал, скільки можна там стирчати, бери завдання й сідай на місце», — Ендрю відчув неабияке полегшення.

Відтоді їх давно вже розподілили в різні групи, та вони й далі були однокласниками, тому Ендрю знав, що Кристал з’являлася на уроках дуже зрідка, проте майже завжди втрапляла в якісь халепи. Вона нічого не боялася, як і ті хлопці, що приходили до школи з саморобними татуюваннями, сигаретами, розбитими губами й розповідями про сутички з поліцією, наркотики й доступний секс.

Загальноосвітня школа «Вінтердаун» була розташована в самому центрі Ярвіла. Це була велика противнюча триповерхова будівля, її зовнішня шкаралупа складалася з вікон, проміжки між якими були викладені плиткою бірюзового кольору. Коли двері автобуса зі скрипом відчинились, Ендрю долучився до натовпу учнів у чорних куртках і светрах, які перетинали паркінг у напрямку подвійних вхідних дверей. Він уже наближався до цих шкільних дверей, намагаючись пропхатися досередини, коли побачив, як під’їжджає «Ніссан Мікра», і відійшов убік, щоб дочекатися свого найкращого друга.

Пузо, Тельбух, Кабан, Товстун, Волан, Волик, Волохач, Жирко — ніхто в школі не мав стільки прізвиськ, як Стюарт Вол. Його манера ходити підстрибом, кістлявість, бліде обличчя, занадто великі вуха й постійно невдоволений вираз — уже й цього було достатньо, щоб вирізнятися серед інших, але найбільше він славився своїм ядучим гумором, безпристрасністю і незворушністю. Якось йому вдавалося відмежовуватися від усього, що могло б сформувати слабкий характер. Його анітрохи не бентежило, що він був сином непопулярного серед учнів заступника директора школи, з якого всі глузували, а його мати була старомодною товстезною вчителькою-консультантом. Він був самим собою, винятковим і унікальним Жирком, шкільною знаменитістю і світилом, і навіть поляни, тобто учні, що мешкали на Полях, реготали з його анекдотів і майже ніколи не кепкували з його родинних зв’язків, не бажаючи нарватися на його ядучу й нещадну відповідь.

Ось і цього ранку Жирко абсолютно не втратив самовладання, коли на очах учнівської юрби, що проходила повз них, мусив вибиратися з Ніссана не тільки разом з матір’ю, а й з батьком, який зазвичай прибував до школи окремо від них. Поки Жирко наближався до Ендрю, той знову пригадав собі Кристал Відон і її виставлені напоказ стрінги.

Назад Дальше