— Здоров, Арфе, — привітався Жирко.
— Привіт.
Вони почали розштовхувати юрбу, закинувши собі на плечі шкільні портфелі й тицяючи ними в обличчя менших учнів.
— Каббі розплакався, — повідомив Жирко, коли вони піднімалися сходами.
— А що таке?
— Та вчора віддав кінці Баррі Фербразер.
— Ну, так, я чув, — сказав Ендрю.
Жирко глузливо зиркнув на нього, як він це завжди робив, коли хтось намагався шахрувати, вдаючи з себе всезнайку.
— Моя мама була в лікарні, коли його привезли, — сердито буркнув Ендрю. — Вона там працює, якщо ти не забув.
— Ну, так, — уже без тіні насмішки мовив Жирко. — Ти знаєш, що вони з Каббі були голубими. І Каббі збирається про це оголосити. Нічого доброго, Арфе.
Піднявшись сходами нагору, вони розійшлися кожен по своїх кімнатах для реєстрації. Більшість одногрупників Ендрю вже сиділи, звісивши ноги, на своїх партах або спиралися на шафки попід стінами. Портфелі лежали під стільцями. Як завжди по понеділках, усі розмовляли голосно й невимушено, бо шкільні збори проводилися в спортивній залі, куди треба було йти через подвір’я. Учителька відмічала новоприбулих в журналі реєстрації. Вона ніколи не робила офіційної переклички. Таким чином вона намагалася втертися їм у довіру, проте учні тільки зневажали її за це.
Кристал прибула, коли вже задзвонив дзвінок. Вона крикнула з порога: «Я тут!» — і відразу пішла геть. Усі, не припиняючи розмов, рушили слідом за нею. Ендрю з Жирком знову зустрілися на сходах, і загальний потік поніс їх до задніх дверей, а тоді далі через широке заасфальтоване подвір’я.
Спортивна зала тхнула потом і тренувальними знаряддями. Від її голих побілених стін луною відбивався гамір нескінченних теревенів між сотнями балакучих підлітків. Підлогу вкривав сірий поплямлений килим, на якому різнокольоровими лініями були позначені тенісний і бадмінтонний корти, футбольне поле і хокейний майданчик. Килим був твердий і боляче обпікав голі ноги, якщо на нього впасти, але сидіти на ньому впродовж загальношкільних зборів було приємніше, ніж на дерев’яній підлозі. Ендрю й Жирко з почуттям власної гідності вмостилися на пластмасових стільчиках, вишикуваних рядами в глибині зали для старшокласників.
Перед учнями стояв старий дерев’яний подіум, за яким сиділа директорка школи місіс Шовкрос. Батько Жирка, Колін Вол, на прізвисько Каббі, підійшов, щоб сісти біля неї. Цей високий із залисинами чоловік рухався так, ніби напрошувався на пародіювання: нерухомі, притиснуті до боків Руки, і тіло, що підстрибувало набагато енергійніше, ніж це було потрібно. Усі прозивали його Каббі через його пунктик тримати в ідеальному порядку скриньки (він казав на них «кабінки»), що висіли на стіні біля його кабінету. Одні з них були призначені для журналів відвідування, а інші — для всіляких шкільних матеріалів. «Ельзо, не забудь покласти це у відповідну кабінку!». «Це може випасти з кабінки — Кевіне, поправ, бо воно звисає!». «Дівчинко, не переступай через це! Підніми й поклади на місце, для цього є спеціальна кабінка!».
Решта вчителів називали це скриньками для шкільної кореспонденції. Багато хто казав так лише задля того, щоб відрізнятися від Каббі.
— Підсуньтеся, підсуньтеся, — звелів Жиркові й Ендрю вчитель столярства, бо між ними й Кевіном Купером залишалося порожнє місце.
Каббі зайняв своє місце за подіумом. Учні поступово розсілися, хоч і не так швидко, як зробили б це за командою директорки. Тієї миті, коли затих останній голос, відчинилися одні з подвійних дверей і в них увійшла Ґая.
Вона окинула поглядом залу (Ендрю дозволив собі дивитися, бо за нею спостерігало з півзали; вона була спізнена, незвична й прекрасна, і всі, крім Каббі, замовкли) й покрокувала ніби й швидко, але непоквапно (бо володіла Жирковим даром витримки) за спинами учнів. Ендрю не міг повернути голову аж так, щоб бачити її, та зненацька йому аж задзвеніло у вусі від усвідомлення, що, пересунувшись разом із Жирком, він залишив біля себе вільне місце.
Він чув, як наближаються її легкі й стрімкі кроки, і ось вона вже тут, вже сідає поруч. Ґая зачепила його стілець і торкнулася до нього своїм тілом. Він уловив аромат парфумів. Увесь його лівий бік аж пашів від чару її присутності. Він зрадів, що його ближча до неї щока була не така прищава, як права. Він ще ніколи не опинявся так близько від Ґаї і спершу навіть подумав, чи не наважитися глянути на неї, щоб якось означити, що він її впізнав. Але одразу ж вирішив, що надто довго лишався заціпенілий, тому тепер вже пізно зробити це природно й невимушено.
Чухаючи ліву скроню, щоб приховати обличчя, він скосив очі й подивився на її руки, що вільно лежали на колінах. Нігті були короткі, чисті й нелаковані. На одному мізинчику красувався простенький срібний перстень.
Жирко легенько штурхнув Ендрю ліктем під бік.
— Нарешті, — промовив Каббі, і Ендрю збагнув, що Каббі вже двічі це повторив, тиша в залі стала мертва, вщухла метушня, а в повітрі застигла тривога, зловтіха й цікавість.
— Нарешті, — вкотре вимовив Каббі, і його голос підступно затремтів. — Я мушу повідомити вам… повідомити вам дуже сумну новину. Містер Баррі Фербразер, який два останні роки так спішно веслував… так успішно тренував нашу дівочу команду з веслування, по…
Йому перехопило подих, і він затулив долонею очі:
— …помер…
Каббі Вол заплакав на очах у всіх учнів, похиливши на груди свою гулясту лису голову. Юрба відповіла на це зойками впереміш із хихотінням. Багато облич повернулося до Жирка, але він на це не відреагував; сидів собі з дещо здивованим виразом, проте, як завжди, абсолютно незворушний.
— …помер… — ридав Каббі, а директорка похмуро звелася на ноги.
— …помер… учора ввечері.
Хтось голосно пискнув у самому кінці зали.
— Хто засміявся? — заревів Каббі, і повітря розкололося від напруги. — ХТО ПОСМІВ? Яке це дівчисько сміялося, хто саме?
Містер Мічер зірвався на ноги й сердито показав на когось посеред ряду стільців якраз за спинами Ендрю й Жирка. Гая крутнулася на своєму сидінні, щоб подивитися туди, як і всі решта, знову зачепивши при цьому стілець Ендрю. Його тіло стало неймовірно чутливе, він просто шкірою відчував, як вигнулася біля нього Ґая. Якби він зараз обернувся, вони могли б просто зіштовхнутися грудьми.
— Хто сміявся? — повторив Каббі, безглуздо стаючи навшпиньки, немовби міг побачити винуватця з того місця, де він стояв.
Мічер гарячково роззявляв рота й показував на ту особу, котру він вважав винною.
— Хто це, містер Мічер?! — вигукнув Каббі.
Мічер, здавалося, не мав бажання відповідати. Він усе ще не міг переконати винуватицю покинути своє місце, але коли Каббі усім своїм виразом почав демонструвати намір піти й розслідувати все особисто, розпашіла Кристал Відон зіскочила на ноги й рушила вздовж свого ряду стільців.
— Відразу після зборів чекаю тебе в своєму кабінеті! — звелів Каббі. — Яке неподобство! Ані крихти поваги! Геть звідси!
Але Кристал раптом спинилася, показала Каббі середнього пальця й верескнула:
— Я нічо’ не робила, мудило!
Зала вибухла реготом і збудженим галасом. Учителі вдалися до марних спроб угамувати учнів, а дехто навіть зірвався на ноги у намаганні навести бодай якийсь лад.
Стулки дверей зачинилася за спинами Кристал і містера Мічера.
— Заспокойтесь! — крикнула директорка, і в залі знову запанувала нестійка тиша, сповнена шепоту й шурхотіння. Жирко дивився кудись прямо перед собою, і цього разу його байдужість була трохи силувана, а обличчя потемніло.
Ендрю відчув, як Ґая відкинулась на спинку стільця. Він набрався духу, зиркнув ліворуч і всміхнувся. Вона відповіла йому взаємною посмішкою.
VII
Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс — коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.
Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.
Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало — ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.
Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.
Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.
За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.
Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.
— Доброго ранку, Мо, — привітав її Говард.
Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.
— Чула новину?
Вона здивовано глянула на нього.
— Помер Баррі Фербразер.
Вона аж роззявила рота.
— Ні! Як?
Говард поплескав себе по голові.
— Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.
— Ні! — повторила вона.
— Мертвий у дошку, — сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.
Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.
— Там був Майлз? — прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.
— Може, постав на вогонь чайник, Мо?
Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.
— І що ж тепер? — нетерпляче спитала Морін.
— А-а… — протягнув Говард. — Ну, що тепер. Хороше запитання. Ми отримали несподівану вакансію, а це вже зовсім інша справа.
— Отримали що? — перепитала Морін, злякавшись, що випустила з уваги щось надважливе.
— Несподівану вакансію, — повторив Говард. — Коли посада члена ради стає вакантною у зв’язку з його смертю. Так це називається, — сказав він повчальним тоном.
Говард був головою місцевої ради і почесним громадянином Пеґфорда. Ознакою цієї посади був позолочений і прикрашений емаллю ланцюг, який тепер лежав у невеличкому сейфі, вмонтованому Говардом і Шерлі в нижню частину їхньої шафи. Якби Пеґфорд був удостоєний права називатися містом, Говард міг би величати себе мером, хоч він фактично ним і був. Шерлі максимально чітко зазначила це на головній веб-сторінці сайту місцевої ради, де під фотографією усміхненого й рум’яного Говарда з ланцюгом почесного громадянина на шиї було підписано, що він радо приймає запрошення на відвідини місцевих громадських і бізнесових структур. Ось і кілька тижнів тому він вручав посвідчення про право їзди на велосипеді учням місцевої початкової школи.
Говард сьорбнув чаю й усміхнувся, щоб підсолодити полин:
— Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.
— Та я знаю, — підтвердила вона. — Знаю.
— Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду. Запитай Шерлі. Підступний мудак.
— Я знаю.
— Ну, але побачимо. Побачимо. На цьому треба ставити крапку. Я, звісно, не хотів перемагати саме так, — додав він зітхнувши, — але якщо вже казати про благо для Пеґфорда… для всієї громади… то це не так уже й погано…
Говард зиркнув на годинник.
— Мо, вже майже пів на десяту.
Вони завжди відкривали й закривали крамничку вчасно. Це був сакральний ритуал, що відбувався з незмінною регулярністю.
Морін пішла відчиняти двері й піднімати жалюзі. За вікном тепер можна було побачити Майдан — мальовничий і охайний, великою мірою завдяки дбайливим зусиллям власників довколишніх закладів. Скрізь були вазони, горщики й висячі кошики з рослинами та квітами, кольори яких щороку узгоджувалися перед тим, як їх саджати. З другого боку Майдану, якраз навпроти їхньої крамнички «Моллісон і Лоу», розташувався один із найдавніших у Англії пабів «Чорна гармата».
Говард почав носити з бічної кімнатки довгі прямокутні посудини зі свіжим паштетом, оздобленим іскристими шматочками цитрини та ягодами, і виставляти їх під склом на прилавку. Відхекуючись від напруження, яке неабияк підсилила довга ранкова розмова, Говард поставив на місце останню порцію паштету і на мить завмер на місці, дивлячись на військовий меморіал посеред Майдану.
Пеґфорд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й це містечко, у якому, на його думку, він був пульсуючим серцем. Говард стояв і впивався усім цим — лискучими чорними лавками, червоними і фіолетовими квітами, сонячним світлом, що золотило верхівку кам’яного хреста… і тим, що відійшов Баррі Фербразер. Важко було не відчути якийсь верховний задум у цій несподіваній трансформації усього того, що уявлялося Говарду полем битви, на якому вони з Баррі так довго протистояли один одному.
— Говарде, — зненацька покликала його Морін. — Говарде.
Майдан перетинала жінка. Худорлява, чорноволоса, темношкіра жінка в пальто військового покрою, яка насуплено дивилася собі під ноги.
— Думаєш, вона… Вона вже чула? — прошепотіла Морін.
— Не знаю, — відповів Говард.
Морін, яка так і не встигла перевзутися в сандалі, мало не скрутила собі щиколотку, поспіхом метнувшись від вікна до прилавка. Говард попрямував до каси неквапливо й величаво, неначе стрілець, що займає свою позицію.
Теленькнув дзвіночок, і двері до крамнички прочинила все ще насуплена доктор Парміндер Джаванда. Не звертаючи уваги на Говарда чи Морін, вона попрямувала до полички з оліями. Морін провела її пильним і незмигним поглядом, паче яструб, що стежить за польовою мишкою.
— Доброго ранку, — привітався Говард, коли Парміндер підійшла до прилавка з пляшчинкою в руці.
— Доброго.
Доктор Джаванда майже ніколи не дивилася йому в очі — ні на зборах місцевої ради, ні під час зустрічей у парафіяльній залі. Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб’язний.