Обурення жителів Пеґфорда не знало меж. Поля Світлавів були важливим оборонним форпостом супроти міста-загарбника, але давні межі парафії тепер опинилися під загрозою навали нужденних ярвілівців. Ніщо не змогло відвернути цей стрімкий потік — ні галасливі засідання ради, ні розгнівані листи в газету й ярвілську міськраду, ні протести й умовляння уповноважених осіб.
Знову почалася розбудова, але з однією відмінністю. Під час короткої паузи, що настала після завершення будівництва першого житлового масиву, у міськраді дійшли висновку, що можна будувати значно дешевше. Нові будівлі зводили вже не з червоної цегли, а з залізобетонних плит. До цього другого житлового масиву приклеїлася назва Поля, пов’язана з землею, на якій він будувався, і ще цей масив досить чітко відрізнявся від дільниці Кентерміл низькоякісними матеріалами й абияким проектуванням.
Саме в житловому масиві Поля, в одному з тих будинків із залізобетонних плит, що вже в 60-ті роки почали тріскатися й деформуватись, народився Баррі Фербразер.
IV
Попри непереконливі запевнення ярвілської ради, що за утримання нового житлового масиву відповідатиме саме вона, Пеґфорд — як і передбачали його роздратовані мешканці — був невдовзі поставлений перед необхідністю сплачувати нові рахунки. Хоч ярвілська рада й виділяла більшість коштів для комунальних служб Полів, а також на ремонт будинків, місто доволі зверхньо поставило Пеґфорд перед фактом, що йому доведеться відповідати за утримання в належному стані тротуарів, ліхтарів, лавок, автобусних зупинок і громадських земельних ділянок.
Виявилося, що місточки, які сполучали Пеґфорд з дорогою в Ярвіл, порозмальовували графіті. Підлітки з Полів захаращували парк пивними пляшками і жбурляли каміння у вуличні ліхтарі. Місцева пішохідна доріжка, де так любили прогулюватися туристи й відпочивальники, стала для молоді Полів популярним місцем для тусовок, «ба навіть гірше», як багатозначно натякнула мати Говарда Моллісона. На плечі пеґфордської місцевої ради лягла відповідальність за утримання цих місць у чистоті, наведення порядку й лагодження понищеного майна, а кошти, що їх виділяв Ярвіл, були замалі для покриття видатків.
Та жодна частка цієї небажаної повинності не викликала в Пеґфорді стільки гіркоти й роздратування, як той факт, що діти з Полів могли тепер ставати учнями початкової школи при англіканській церкві Святого Томаса. Юні поляни мали право одягати синьо-білу шкільну форму, бігати на подвір’ї, де лежав наріжний камінь, закладений ще леді Шарлоттою Світлав, і галасувати в малесеньких класах, ріжучи слух своїм грубим ярвілським акцентом.
Дуже швидко в Пеґфорді поширилися легенди про те, що заповітною мрією й метою кожної ярвілської родини з дітьми шкільного віку, яка існувала за рахунок соціального забезпечення, було отримати житло на Полях, а потік охочих перетнути межу між Полями й дільницею Кентерміл ніколи не пересихав, подібно до тих мексиканців, які всіма правдами й неправдами прослизали в Техас. Їхню чудову школу Св. Томаса, що приваблювала своїми затишними класами, старовинною кам’яною будівлею й розкішним трав’янистим ігровим майданчиком, невдовзі окупують і привласнять виплодки жеброти, наркоманів і матерів, які народжували дітей щоразу від інших батьків.
Цей кошмарний сценарій так ніколи й не був до кінця реалізований, адже попри безперечні переваги Св. Томаса існували також і недоліки: потреба купувати шкільну форму або ж заповнювати численні документи, необхідні для отримання допомоги на її придбання, обов’язкова купівля проїзних квитків на автобус, необхідність рано прокидатися, щоб діти могли вчасно приїхати до школи. Для деяких родин на Полях ці вимоги були занадто обтяжливі, тож їхні діти ходили до великої початкової школи, збудованої в дільниці Кентерміл, де не треба було носити шкільної форми. Переважна більшість учнів, що прийшли до Св. Томаса з Полів, дуже легко знаходили спільну мову зі своїми пеґфордськими однолітками. Деякі взагалі виявлялися цілком чудовими дітьми. Так і Баррі Фербразер став напрочуд популярним у своєму класі, лише іноді помічаючи, як застигала посмішка на обличчі чергового пеґфордського батька чи матері, коли він згадував, у якій дільниці мешкає.
Та інколи Св. Томас був змушений зараховувати на навчання й такого учня з Полів, характер якого відрізнявся значною агресивністю. Кристал Відон мешкала зі своєю прабабусею на вулиці Надії, тож коли настав її час іти до школи, ніхто не міг заборонити їй вступати в школу Св. Томаса, хоч після того, як у восьмирічному віці вона знову повернулася до матері на Поля, багато хто плекав надію, що вона назавжди покине їхню школу.
Процес навчання для Кристал був подібний до повільного пересування якоїсь жертви боа констріктора, скажімо, кози, всередині тіла цього велетенського удава — процес, що був для обидвох створінь украй некомфортним. Проте Кристал відвідувала уроки не занадто часто. Більшість часу з нею займався спеціальний учитель для роботи з відсталими учнями.
Завдяки зловісному жарту долі Кристал опинилася в тому самому класі, що й Лексі, старша внучка Говарда й Шерлі. Одного разу Кристал з такою силою зацідила Лексі Моллісон в обличчя, що вибила їй два зуби. І хоч вони й так уже в неї хиталися, це аж ніяк не могло служити виправданням для батьків Лексі.
Переконання, що цілі зграї таких, як Кристал, полюватимуть на їхніх дочок в загальноосвітній школі Вінтердаун, змусило врешті-решт Майлза і Саманту Моллісон перевести обидвох своїх дочок у ярвілську приватну школу-пансіон Св. Анни, де навчалися тільки дівчата. Той факт, що через Кристал Відон його внучки були позбавлені законного права на безплатне навчання, швидко став для Говарда однією з найулюбленіших тем для розмов і промовистим прикладом згубного впливу Полів на життя Пеґфорда.
V
Вибух обурення в Пеґфорді поступово вгамувався, і на зміну йому прийшло врівноваженіше, але не менш потужне почуття невдоволення. Поля оскверняли й розбещували осередок умиротворення й краси, тож місцеве населення, затамувавши гнів, рішуче налаштувалось відмежуватися від цього житлового масиву. Проте минав час, тривали диспути, відбувалися реформи місцевого врядування, а все залишалося без змін: Поля й далі вважалися частиною Пеґфорда. Новоприбулі до містечка дуже швидко усвідомлювали, що найкращим шляхом для здобуття прихильності пеґфордської еліти, від якої все залежало, було звинувачення масиву в усіх смертних гріхах.
Але тепер нарешті, коли вже минуло шістдесят років, відколи старий Обрі Фаулі передав Ярвілу цю фатальну земельну ділянку, після десятиліть наполегливої праці, вироблення стратегій і підписання петицій, звіряння інформації й виголошення палких промов у підкомітетах — пеґфордські борці з Полями відчули, що перемога зовсім близько.
Економічний спад змушував місцеву владу вдаватися до скорочень, обмежень і реорганізацій. Деякі члени ярвілської окружної ради передбачали, що можуть отримати кращі шанси на наступних виборах, якщо приєднають до міста той жалюгідний житловий масив, що занепадатиме прискореними темпами під дією суворих фінансових обмежень, нав’язаних національним урядом, і збільшать таким чином число виборців за рахунок його невдоволених мешканців.
Пеґфорд мав свого представника в Ярвілі: члена окружної ради Обрі Фаулі. Це був не той чоловік, завдяки якому розпочалося будівництво Полів, а його син, Обрі-молодший, який успадкував маєток Світлавів, а працював у лондонському комерційному банку. Його участь у місцевих справах несла на собі печать спокути, так, ніби він намагався загоїти рану, легковажно завдану його батьком цьому маленькому містечку. Разом зі своєю дружиною Джулією він спонсорував сільськогосподарські виставки, роздаючи призи переможцям, брав участь у кількох місцевих комітетах і щороку організовував різдвяну забаву, запрошення на яку цінувалися дуже високо.
Говард надзвичайно пишався й тішився тим, що вони з Обрі були такими близькими спільниками у безперестанних намаганнях перепідпорядкувати Поля Ярвілу, адже Обрі крутився у вищих комерційних сферах, що викликало в Говарда захоплення й повагу. Щовечора після закриття крамнички Говард витягав шухляду своєї старомодної каси й перераховував монетки й брудні банкноти перед тим, як покласти їх у сейф. Натомість Обрі ніколи не торкався грошей під час своєї роботи в банку, але завдяки його трансакціям вони перетинали різні континенти в неймовірних кількостях. Він керував ними, множив їх, а за менш сприятливих обставин велично стежив, як вони зникають. У Говардових очах Обрі був наділений якоюсь містичною силою, і жодна світова фінансова криза не могла йому зашкодити.
Власник гастрономчика був нетерпимий до тих, хто звинувачував таких, як Обрі, в безладі, що в ньому опинилася країна. Ніхто не нарікав, коли все йшло добре, постійно повторював Говард, порівнюючи Обрі з шанованим генералом, пораненим під час непопулярної війни.
Тим часом Обрі як член окружної ради мав доступ до вельми цікавих статистичних даних і міг ділитися з Говардом інформацією про клопіткого пеґфордського сусіда. Вони удвох абсолютно точно знали, скільки окружних ресурсів убабахувалося — без жодної віддачі або видимого покращення — в занедбані вулички Полів. Знали, що на Полях ніхто не мав свого власного будинку (тоді як будинки з червоної цегли в дільниці Кентерміл майже всі тепер належали приватним власникам, набравши неймовірно ошатного вигляду з усіма своїми квітковими вазончиками на вікнах, верандами й охайними галявинами). Знали вони також, що дві третини мешканців Полів живуть за рахунок державної допомоги і що чимала їхня кількість проходила свого часу крізь двері наркоклініки «Белчепел».
VI
Говарда постійно переслідував уявний образ Полів, наче спогад про кошмарний сон: вікна, забиті дошками з матюками на них, підлітки з цигарками в зубах на загиджених автобусних стоянках, сателітні антени, звернені до небес, немов оголені маточки понурих металевих квітів. Він часто ставив риторичне запитання: чому вони не здатні навести спільно лад — що заважає мешканцям скласти докупи свої убогі ресурси і купити для себе бодай газонокосарку? Цього ніколи не траплялося: Поля завжди чекали, що хтось за них це зробить — місцева рада, міська, окружна, — хтось усе поприбирає, відремонтує, буде утримувати й давати їм ще, ще і ще.
Говарду тоді пригадувалася вуличка Надії з його дитинства, з крихітними городиками, де земельні ділянки були не більші за скатертину, але всі, як і в його мами, рясніли стеблами стручкової квасолі й картоплі. На думку Говарда, ніщо не перешкоджало полянам вирощувати свіжі овочі, ніщо не перешкоджало їм дисциплінувати своїх лиховісних виплодків у капюшонах, які розмальовували довколишні стіни, ніщо не перешкоджало їм зібратися в одну громаду й заходитися відчищати довкілля й самих себе від бруду й занедбаності, ніщо їм, зрештою, не перешкоджало знайти собі якусь роботу, ніщо. Отож Говард врешті дійшов до висновку, що поляни самі, з власної волі, обрали собі цей спосіб існування, а те, що їхній житловий масив мав на собі печать загрозливої деградації, було нічим іншим, як фізичною маніфестацією їхнього невігластва й лінощів.
Пеґфорд, навпаки, уявлявся Говарду містечком, яке випромінювало своєрідний ореол моральності, неначе колективна душа громади проявляла себе в його брукованих вуличках, пагорбах, мальовничих будиночках. Для Говарда місце його народження було не просто поєднанням старих будівель, швидкоплинної річечки, величавого силуету монастиря або висячими кошиками з квітами на Майдані. Для нього це містечко було своєрідним ідеалом, способом існування, мікроцивілізацією, що чинила рішучий опір загальнонаціональному занепаду.
— Я належу Пеґфорду, — любив казати він туристам, що прибували влітку, — я тут народився і став собою. — Цими дещо банальними словами він насправді робив собі прихований комплімент. Він народився в Пеґфорді і тут він помре, навіть не мріючи про те, щоб кудись звідси виїхати, і не прагнучи інших змін, аніж споглядання того, як чергуються пори року, трансформуючи довколишні ліси й річку, як розквітає Майдан навесні або іскриться різдвяними вогниками взимку.
Баррі Фербразер це знав; фактично він казав про це не криючись. Він реготав, сидячи навпроти Говарда за столом у парафіяльній залі, реготав, дивлячись йому в очі: «Знаєш, Говарде, для мене ти й Пеґфорд — два чоботи пара». А Говард, анітрохи не збентежившись (бо завжди був готовий дати відсіч Баррі), відповідав: «Я це сприймаю, Баррі, як великий комплімент з твоїх уст, хоч ти й не мав такого наміру».
Він міг дозволити собі глузувати. Єдина мета, що залишалася в Говардовому житті, була так близько, що майже можна було відчути її на дотик: повернення Полів під юрисдикцію Ярвіла здавалося неминучим.
А тоді, за два дні перед тим, як Баррі Фербразер замертво звалився на паркінгу, Говард довідався з надійного джерела про те, що його опонент порушив усі можливі правила й домовленості, вирішивши надрукувати в місцевій газеті статтю про те, яким щастям було для Кристал Відон мати змогу навчатися в школі Св. Томаса.
Ідея про те, щоб виставити Кристал Відон напоказ перед читачами як успішний приклад інтеграції Полів і Пеґфорда, могла б (як казав Говард) видатися смішною, якби не була настільки серйозною. Не було сумніву, що Фербразер розтлумачив би дівчині, що їй казати, і вся правда про її лихослів’я, постійні прогули, сльози інших дітей, регулярні покарання — усе це загубилося б під шаром брехні.
Говард довіряв здоровому глузду своїх земляків, але побоювався журналістських перекручень і втручання невігласів-добродійників. Його заперечення були не лише принципові, а й мали особистісне підґрунтя: він не забув, як у нього на руках ридала внучка із закривавленими яснами і як він намагався заспокоїти її, обіцяючи, що зубна фея принесе їй потрійну нагороду.
Вівторок
І
Через два дні після смерті чоловіка Мері Фербразер прокинулася о п’ятій ранку. Вона спала в подружньому ліжку разом із дванадцятирічним Декланом, що приповз до неї в сльозах зразу після опівночі. Він уже міцно спав, тож Мері навшпиньки вийшла зі спальні й спустилася на кухню, де могла нарешті нестримно розридатися. З кожною годиною, що минала, її туга поглиблювалася, адже вона все більше віддалялася від живого образу чоловіка й дедалі чіткіше усвідомлювала ту самотню вічність, що очікує її попереду. Проте вона й далі на якісь короткі миті впадала ніби в прострацію, забуваючи, що він відійшов назавжди й ніколи вже не зможе її розрадити.
Коли до неї прийшли сестра зі шваґром, щоб зготувати сніданок, Мері взяла телефон Баррі й попрямувала до кабінету, де почала шукати номери декого з його численних знайомих. Не минуло й кількох хвилин, як мобілка в її руці завібрувала.
— Слухаю, — пробурмотіла вона.
— О, вітаю! Мені потрібен Баррі Фербразер. Це Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця».
Безтурботний жіночий голос гримів у Меріному вусі немилосердно гучно, мов тріумфальні фанфари, вона навіть не могла збагнути змісту слів.
— Вибачте?
— Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця». Чи могла б я поговорити з Баррі Фербразером? Це з приводу його статті про Поля.
— Так, — промовила Мері.
— Він не уточнив деякі деталі стосовно дівчини, про яку йдеться в статті. Ми маємо взяти в неї інтерв’ю. Кристал Відон?
Мері здавалося, ніби кожне слово було ляпасом. Вона заклякла в старому кріслі Баррі, не опираючись граду цих ударів, що сипалися на неї.
— Ви мене чуєте?
— Так, — відповіла надтріснутим голосом Мері. — Чую.
— Я знаю, що містер Фербразер дуже хотів бути присутнім під час інтерв’ю з Кристал, але нас підганяє час…