— Він не зможе бути присутнім, — прохрипіла Мері. — Він не зможе більше говорити про ті кляті Поля, і ні про що інше, ніколи!
— Що? — не зрозуміла дівчина з другого кінця лінії.
— Мій чоловік помер, ось що. Він мертвий, і нехай тепер Поля обходяться якось без нього, ясно?
Руки Мері так затремтіли, що телефон вислизнув їй крізь пальці, і поки вона намацувала його, щоб відключити дзвінок, журналістка могла чути її уривчасті ридання. Тут вона пригадала, що свій останній день на землі, який збігся з річницею їхнього шлюбу, Баррі майже повністю присвятив своїй одержимій манії стосовно тих Полів і Кристал Відон. Її охопила лють, і вона з такою силою пожбурила мобілку, що та перелетіла через усю кімнату і вдарилася в обрамлену фотографію їхніх чотирьох дітей, збивши її на підлогу. Мері так гучно заридала й залементувала, що сестра зі шваґром перелякано примчали до неї в кімнату.
Спочатку вони змогли з неї витиснути тільки таке: «Поля, прокляті, проклятущі Поля…»
— Ми з Баррі там виросли, — пробурмотів її шваґро, але на цьому й умовк, побоюючись, що Мері остаточно впаде в істерику.
II
Соціальна працівниця Кей Баден та її донька Ґая переїхали з Лондона лише чотири тижні тому і були цілком новоспеченими мешканцями Пеґфорда. Кей не була знайома із суперечливою історією Полів. Для неї це просто була дільниця, де мешкали багато її клієнтів. Про Баррі Фербразера вона знала тільки те, що його смерть призвела до жалюгідної сценки на кухні, коли її коханець Ґевін покинув її напризволяще разом з яєчнею, розбивши таким чином усі надії, які він пробудив у ній своїм зляганням.
У вівторок свій обідній час Кей провела на придорожній стоянці між Пеґфордом і Ярвілом, перекусивши прямо в автомобілі бутербродом і перечитавши великий стос документів. Одна з її колег звільнилася з роботи, не витримавши стресу, в результаті чого Кей одразу ж отримала в додаток до своїх ще й третину її файлів. Приблизно перед першою вона вирушила в напрямку Полів.
Кілька разів вона вже бувала в цій дільниці, але ще погано орієнтувалася в лабіринті вуличок. Нарешті вона розшукала Фолей Роуд і вже здаля вирізнила серед інших будинок, у якому, на її думку, й мали жити Відони. З матеріалів досьє було зрозуміло, з ким вона мала б зустрітися, і вже перший погляд на будівлю підтвердив її очікування.
Під стіною будинку височіла ціла гора мотлоху: паперові й пластикові торбинки з відходами впереміш зі старим одягом і загидженими підгузниками. Поросла чагарником галявина була всіяна всіляким непотребом, а більшу частину сміття було просто звалено на купу під одним із вікон. Посеред галявини лежала стара облізла шина. Її перетягли на це місце недавно, бо неподалік виднілося жовтувато-руде коло прим’ятої засохлої трави. Натиснувши кнопку Дзвінка, Кей помітила використаний презерватив, що виблискував у траві біля її ніг, неначе прозорий кокон якоїсь величезної личинки.
Вона знову відчула легеньку тривогу, що її так і не змогла Досі перебороти, хоча це не йшло в жодне порівняння з тим переляком, який охоплював її колись перед кожними незнайомими дверима. У перші дні своєї роботи, попри всю попередню підготовку, попри те, що її майже завжди хтось супроводжував, вона іноді просто ціпеніла від жаху. Розлючені пси, чоловіки з ножами в руках, діти з роз’ятреними ранами — чого вона тільки не бачила упродовж тих років, коли відвідувала чужі помешкання.
Ніхто не відповів на її дзвінок, але через напівпрочинене вікно ліворуч від себе вона могла чути вередування якоїсь малої дитини. Вона спробувала постукати в облуплені двері, з яких відвалився крихітний шматочок засохлої білої фарби, впавши їй на ногу. Це нагадало Кей про стан її помешкання. Було б гарно, якби Ґевін запропонував свою допомогу з косметичним ремонтом, але він про це навіть не згадував. Часом Кей починала перераховувати все, що він не казав або не робив, немов та скнара, що переглядає боргові розписки, і відчувала тоді гіркоту і злість, рішуче налаштовуючись добитися від нього відшкодування.
Вона знову постукала, намагаючись відволіктися від власних думок, і цього разу хтось озвався:
— Та йду вже, курва.
Двері прочинились, і в проході з’явилася жінка з дитячо-старечим виглядом, вбрана в брудну блідо-голубу футболку й чоловічі піжамні штани. Зростом була така ж, як і Кей, тільки якась зіщулена. Крізь тонку білу шкіру гостро випиналися вилиці й грудна клітка. Її пофарбоване волосся, кошлате й нестямно руде, здавалося перукою, нап’яленою просто на череп, зіниці очей були крихітні, а груди цілком пласкі.
— Привіт, Террі, — це ви? Мене звати Кей Баден, я із соціальної служби. Я заміщаю Метті Нокс.
Кістляві сіруваті руки жінки були всуціль усипані сріблястими віспинками, а на передпліччі ятрилася відкрита червона рана. Через численні шрами на правій руці й шиї шкіра там зробилася лискучою, наче пластик. Кей згадала одну знайому лондонську наркоманку, що випадково підпалила власний будинок, занадто пізно усвідомивши, що сталося.
— Ага, ясно, — сказала Террі після довжелезної паузи. Заговоривши, вона одразу ніби постаріла. Їй бракувало кількох зубів. Вона відвернулася від Кей і невпевнено почалапала вглиб темного коридора. Кей пішла слідом. Дім просмердівся тухлими харчами, потом і неприбраним сміттям. Террі повела Кей до маленької вітальні ліворуч.
Там не було жодних книг, картин чи фотографій, ніякого телевізора — нічого, крім пари старих потертих крісел і поламаних поличок. Підлога була всипана сміттям. Кілька новесеньких картонних коробок, складених на купу під стіною, мали тут недоречний вигляд.
Посеред кімнати стояв голоногий малюк у сорочинці й набряклому підгузнику. Кей знала з досьє, що йому було три з половиною роки. Його ниття здавалося підсвідомим і нічим не вмотивованим, таким собі гудінням двигуна, що сигналізувало про його присутність. Він стискав у руках малесенький пакетик з-під вівсянки.
— Це, мабуть, Роббі? — спитала Кей.
Хлопчик подивився на неї, коли вона назвала його ім’я, але скиглити не перестав.
Террі відсунула вбік стару пошкрябану бляшанку з-під печива, що лежала на одному з брудних обшарпаних крісел, і скрутилася там клубочком, дивлячись на Кей з-під напівзаплющених повік.
Кей сіла на інше крісло, на бильці якого лежала переповнена попільничка. Кілька недопалків упали на сидіння крісла. Кей відчула їх під стегном.
— Привіт, Роббі, — сказала Кей, відкриваючи досьє Террі.
Малюк, не перестаючи пхинькати, потрусив пакетиком з-під вівсянки. Усередині там щось заторохтіло.
— Що там таке в тебе? — поцікавилася Кей.
Він не відповів, але ще завзятіше потрусив пакетиком. З нього вилетіла маленька пластмасова фігурка і впала кудись за картонні коробки. Роббі почав рюмсати. Кей зиркнула на Террі, яка безтямним поглядом дивилася на сина. Врешті вона пробурмотіла:
— Шо таке, Роббі?
— Ану, чи зможемо ми це дістати? — запитала Кей, зрадівши нагоді встати й обтрусити попіл зі свого стегна. — Давай-но подивимось.
Вона підійшла до стіни й зазирнула у проміжок за коробками. Маленька фігурка зачепилася за одну з верхніх коробок. Кей запхала руку в проміжок. Коробки були важкі й не рухалися з місця. Кей зуміла нарешті схопити фігурку, що виявилася товстим яскраво-фіолетовим чоловічком, подібним на Будду.
— Ось, маєш, — сказала вона.
Роббі перестав рюмсати. Він схопив фігурку й поклав її назад у пакетик з-під вівсянки, а тоді знову почав ним трусити.
Кей роздивилася довкола. Під поламаними поличками лежали догори колесами дві маленькі іграшкові машинки.
— Ти любиш машини? — запитала Кей у Роббі, показуючи на них.
Він не глянув туди, але скоса зиркнув на неї, немовби щось вираховуючи. Тоді почалапав до машинок, узяв одну з них і показав їй.
— Біп, — сказав він. — Сина.
— Так-так, — відповіла Кей, — дуже добре. Машина. Бі-біп.
Вона знову сіла в крісло й видобула з сумки блокнот.
— Отже, Террі. Як ваші справи?
Після деякої паузи Террі відповіла:
— Нормально.
— Мушу пояснити: Метті захворіла, тому я її заміщаю. Маю уточнити деяку інформацію, залишену для мене, щоб перевірити, чи нічого не змінилося, відколи вона бачила вас минулого тижня, добре?
— Отже, Роббі тепер ходить у ясла, так? Чотири рази на тиждень зранку і двічі вдень?
Здавалося, що Террі чує голос Кей ніби здаля. Так, ніби вона сиділа на дні якогось колодязя.
— Ага, — нарешті відізвалася вона після паузи.
— І як там йому? Подобається?
Роббі запхав машинку в пакетик з-під вівсянки. Узяв один з недопалків, що впав зі штанів Террі, і також застромив його в пакетик разом з машинкою і фіолетовим Буддою.
— Ага, — напівсонно відповіла Террі.
Кей уважніше придивилася до нерозбірливих нотаток, залишених їй Метті перед звільненням з роботи.
— Террі, а хіба він нині не мав там бути? Сьогодні ж вівторок?
Террі, здається, докладала зусиль, щоб не заснути. Кілька разів її голова починала хилитися додолу. Урешті-решт вона пояснила:
— Його мала завести Кристал, але не завела.
— Кристал — це ваша дочка? Скільки їй років?
— Чотирнадцять, — заспано відповіла Террі, — з половиною.
Кей бачила з нотаток, що Кристал було шістнадцять років. Запала мовчанка.
Біля ніжок Терріного крісла стояли два щербаті кухлі. Брудна рідина в одному з них була подібна на кров. Террі сиділа, склавши руки на пласких грудях.
— Я його вдягла, — сказала Террі, ледве видобуваючи слова з глибини своєї свідомості.
— Вибачте, Террі, але я мушу запитати, — звернулася до неї Кей. — Ви щось приймали зранку?
Террі провела кістлявою рукою над губами.
— Нє-а.
— Хоцу каку, — повідомив Роббі й почалапав до дверей.
— Треба йому допомогти? — запитала Кей, коли Роббі зник з поля зору, й вони почули, що він дряпається сходами нагору.
— Нє, він може сам, — пробурмотіла Террі.
Вона підперла голову кулаком, впершись ліктем у бильце крісла. Роббі зарепетував нагорі.
— Две-лі! Две-лі!
Вони чули, як він загупав по дереву. Террі не поворухнулася.
— Допомогти йому? — запропонувала Кей.
— Ага, — погодилася Террі.
Кей піднялася сходами й відчинила двері в туалет. Там стояв несусвітній сморід. Ванна була сіра з рудезними смугами довкола, а в унітазі не спустили воду. Кей зробила це, а вже тоді дозволила Роббі вилізти на сидіння. Він скривився й почав щосили тужитися. Пролунав гучний плюскіт, і до й так уже важкого протухлого повітря додався новий сморід. Він підвівся й почав, не підтираючись, натягувати свій набряклий підгузник. Кей зупинила його і спробувала переконати підтертися, але він не розумів, що вона від нього хоче. Зрештою вона зробила це сама. Його задок був червоний, вкритий кіркою і подразнений. Підгузник страшенно смердів. Вона спробувала його зняти, але Роббі заскиглив, хотів її вдарити, а потім вирвався і з провислим підгузником подріботів сходами назад до вітальні. Кей хотіла помити руки, але там не було мила. Намагаючись не дихати, вона причинила за собою двері туалету.
Перш ніж іти вниз, вона зазирнула до спалень. Усі в цьому домі спали на матрацах. Скидалося на те, що Роббі ночував у тій самій кімнаті, що й мати. Серед розкиданого по підлозі брудного одягу валялися кілька дешевих пластмасових іграшок для немовлят. Кей була здивована, що пухова ковдра мала підковдру, а подушки — наволочки.
У вітальні знову скиглив Роббі, луплячи кулачком по стосу картонних коробок. Террі спостерігала за цим з напівзаплющеними очима. Кей витерла рукою сидіння крісла і аж тоді сіла.
— Террі, ви проходите курс лікування метадоном у наркоклініці «Белчепел», так?
— Угу, — сонно буркнула Террі.
— І як воно, Террі?
Кей зачекала з авторучкою в руці, вдаючи, ніби відповідь не напрошується сама собою.
— Ви й далі відвідуєте клініку, Террі?
— Була того тижня. У п’ятницю.
Роббі лупасив коробки кулачком.
— І скільки вам дають метадону?
— Сто п’ятдесят міліграмів, — відповіла Террі.
Кей зовсім не здивувало те, що Террі добре пам’ятала це, але забула вік своєї доньки.
— Метті тут пише, що ваша мама допомагала опікуватися Роббі та Кристал. Вона й досі допомагає?
Роббі з розгону гупнувся усім своїм тілом у стос коробок, від чого той захитався.
— Обережно, Роббі, — застерегла його Кей, а Террі прохрипіла: — Не рухай нічого. — І Кей чи не вперше відчула в її байдужому голосі тривожну інтонацію.
Роббі знову почав лупасити коробки кулачками, отримуючи, мабуть, задоволення від цього глухого барабанного бою.
— Террі, ваша мама й далі опікується Роббі?
— Не мама, а баба.
— Його бабуся?
— Моя, а не його. Вона не… вона хвора.
Кей знову поглянула на Роббі, тримаючи напоготові ручку. Не можна було сказати, що він недоїдає. Коли вона витирала йому, напівголому, задок, то бачила, що він нормальної ваги як на свій вік. Його сорочинка була брудна, але коли вона схилилася над ним, то відчула, на свій подив, запах шампуню від його волосся. На його молочно-білих рученятах і ніжках не було ніяких синців, от лише той обвислий і промоклий підгузник.
— Їсти, — крикнув він, востаннє вдаривши коробку. — Хоцуїсти.
— Візьми печиво, — буркнула Террі, не зрушивши з місця. Роббі почав голосно рюмсати й верещати. Террі навіть не намагалася встати з крісла. Роббі так репетував, що неможливо було розмовляти.
— Я можу йому дати печиво? — вигукнула Кей.
— Ага.
Роббі побіг повз Кей до кухні. Там було майже так само брудно, як і в туалеті. Крім холодильника, плити й посудомийки, там більше майже нічого не було. На поличках стояли брудні тарілки, ще одна переповнена попільничка, валялися паперові торбинки і шматки запліснявілого хліба.
Лінолеум був липкий і клеївся до підошов Кеїних черевиків. На переповненому бачку для сміття лежала, ледве не падаючи, коробка з-під піци.
— Там, — тицьнув пальцем у стінну шафку Роббі, навіть не дивлячись на Кей. — Он там.
У шафці було більше харчів, ніж очікувала побачити Кей: консервні банки, пачка з печивом, бляшанка з розчинною кавою. Вона взяла з пачки два печива й дала хлопчику. Він їх хапнув і знову побіг назад до матері.
— Ну, Роббі, чи тобі подобається ходити в ясла? — запитала вона, поки він наминав печиво, сидячи на підлозі.
Він не реагував.
— Ага, подобається, — відповіла за нього Террі, яка трохи очуняла. — Правда, Роббі? Йому подобається.
— А коли він там був останнього разу, Террі?
— Останнього? Вчора.
— Вчора був понеділок, він не міг там бути, — зауважила Кей, роблячи нотатки. — Він туди не ходить по понеділках.
-Шо?
— Я питаю про ясла. Роббі мав би бути там сьогодні. Я мушу знати, коли він там був останнього разу.
— Та я ж уже казала. Останнього разу.
Її очі були майже розплющені. Голос був ще млявий, але в ньому вже відчувалися ворожі нотки.
— Ти лесбі? — запитала вона.
— Ні, — відповіла Кей, продовжуючи писати.
— А виглядаєш як лесбі, — сказала Террі.
Кей і далі писала.
— Соку, — крикнув Роббі, на підборідді якого були сліди шоколаду.
Цього разу Кей не зрушила з місця. Після довгої паузи Террі важко встала з крісла й почвалала до коридору.
Кей нахилилася і відкрутила покришку з бляшанки з-під печива, залишену Террі біля крісла. Там був шприц, шматок брудної вати, заіржавіла ложка і вкрита порохом поліетиленова торбинка. Кей міцно закрутила покришку, а Роббі спостерігав за нею. Спочатку почулося дзенькання, а тоді Террі повернулася з чашкою соку і ткнула її хлопчикові.
— Ось, — сказала вона не так синові, як Кей, і знову впала в крісло. Проте з першої спроби їй не вдалося потрапити на сидіння, і вона гримнулася стегном об підлокітник. Удар був досить сильний, але Террі, здається, не відчула ніякого болю. Вона просто вмостилася зручніше й почала розглядати соціальну працівницю туманним і байдужим поглядом.