Юрій бачив, як одного поляка з орлячими крильми за плечима розірвало навпіл гарматне ядро, як козаки навалилися й посунули вперед гармату, як од валу ліз козак у голубому жупані й тримався обома руками за живіт, як козак-гармаш з ґнотом на довгій палиці нагнув її й припалив од ґноту люльку, а тоді підніс до гармати, й вона гуркнула; ще одне ядро прошурхотіло над Юрієвою головою, вдавило в сідло, кінь басував, кінь рвав повіддя, й гетьман, не тямлячи себе, скочив з нього й побіг назад, вбіг у долинку, в свій шатер і впав на коліна перед іконою Божої Матері, яка висіла в кутку.
— Господи, врятуй мене і моє військо, спаси нас, — і шепотів ще якісь слова, вже не тямлячи, які.
Любомирський лютував: «Скрутимо в’язи підлому хлопству!» — гукав. Поляки й татари огорнули двома крилами горбик, на якому стояли козаки, луг був мокрий, грузький — поляки поки що не могли напасти кінно. А в козацькому таборі стояв безлад: старшина з’їхалася докупи й радилася, що робити; більшість раяли помиритись з поляками, ніхто не хотів бою. Ніхто не кермував військом, строї розладналися, козаки й самі сперечалися між собою. Юрій ще ніколи не був у бою: «Боже мій, визволи мене з цього пекла, — шепотів він молитву, — не хочу я нічого, піду в монастир, молитимуся Богові».
— Треба відколоти орду від ляхів, — казав писар Семен Голуховський.
Написали листа, відправили до Нурадина, але він передав листа Любомирському.
— Поляжемо ми тут нізащо, — мовив Кравченко.
Хмельницького душа гойдалася на терезах то туди, то сюди. Він вирядив водночас гінців і до поляків, і до москалів: Шереметьєву писав, щоб той швидко йшов на з’єднання. «Ми приїхали сюди не для війни, а шукати злагоди», — писав польському посланцеві. До поляків поїхало козацьке посольство. Любомирський напиндючився, закусив губу, але Дорошенко був не полохливого десятка, він теж підніс голову.
— Правда за нами, — мовив. — Й маємо шаблі та самопали.
Нурадин, який стояв збоку, під ним грав сірий арабах, мовив заразом до обох, у нього вже погинуло кілька чамбулів, і він не хотів нових втрат:
— Не годиться величатися в такий час. Коли лютуватимеш на них, тільки завдаси шкоди. Талан і хоробрість ще не покинули козаків. Коли їх роздратуєш, вони кусатимуться. Не дратуй бджіл, обходься з ними ладком. Від цього тобі буде більша слава.
— Козаки багато заподіяли лиха, — мовив Любомирський. — Миру не буде! — Броня на його грудях хижо блимала. — Цю ребелію треба знести до короля.
— Вогнем і мечем тільки й можна їх упокорити, — сказав регіментар Покруцький. — Вогнем і мечем. І канчуком.
— Вже хіба мало ви парили канчуками хлопські і козацькі спини, — блиснув з-під лоба жаринами очей Богун. Ті очі буравами вертіли й на диби брали. — Вже забули Хмеля, його науку. А тут його син, він тієї ж породи. Але просить миру.
Юрій гаряче молився в наметі. Враз там посутеніло: оглянувся — до намету зайшли Дорошенко, Кравченко, Ханенко, Лісницький.
— Гетьмане, — голосно мовив Лісницький, — відклади молитви на потім і подумай про нас. Бо скоро ми не будемо потрібні навіть москалям. Скорімось Богу. Подбай про нас.
Юрій занімів з пучками біля чола. Він не знав, що робити. Поглянув на Богуна, той щойно вирвався з бою, на його обличчі, паленому внутрішнім вогнем, нічого не можна було прочитати, дротяна сорочка в нього на грудях була розірвана. Обличчя — в гарі й кіптяві.
У цю хвилину в намет убіг Олелько Чорний, гетьманів вістовий. Старшини здивувалися: чого він тут. Чорний — прізвище Олелька, а сам він білий, його чуб, коли Олелько без шапки, розтікається золотавими хвилями, і вус у Олелька пшеничний, а сам він тонкий у стані, вертлявий, жвавий, сміливий.
Виговський спочатку оддав його в обоз, а далі привіз у Чигирин і там зробив стременним. Олелько ж виріс у панському дворі, дражнив індиків, катався на злому лінивому кнурові Азі, літав на конях по пастівнику.
Нецеремонно, непоштиво пропхавшись крізь високу старшину, підбіг до Юрія.
— Ваша мосць, там Виговський дожидається, каже: «Треба — пильно».
Юрій підвівся з колін. Прізвище Виговського кольнуло неприємно, одначе й подумав, що може той чимось зарадить, адже вельми мудрий.
Виговський чекав у стороні од бойовиська під дикою яблунею. Чепурні вуса, біле, бліде обличчя, чепурний сам. Вклонився ґречно, як то й має вклонятись гетьману. Виговський нині — київський воєвода й депутат сейму.
— Юрасю, — сказав він, як бувало раніше, і це «Юрасю» залоскотало щімким спогадом, ласкою й трохи черконуло по самолюбству гетьмана. — Юрасю, ти із військом в безвиході. Оточені з усіх сторін. Погинете всі.
Оце «всі» боляче пропекло свідомість гетьмана, воно прикро прив’язувало його до «всіх».
— Відкинься від москалів, від переяславських статей, що вони вам дають. Ярмо московське. Люті, неправедні статті. Довірся мені. Я все-таки ще щось важу. Я допоможу замиритися, укласти договір з поляками.
— І цей договір буде кращий за московський? — спромігся на таку думку Юрій.
— Спробую, щоб він був укладений на основі гадяцьких пактів. Ручатися не можу. Можливо, будуть ці статті формальні. Але у вас немає викруту.
Юрій стояв потуплений, згнічений важким тягарем. Ліворуч попереду бахкали гармати, лунало татарське «алла», нагадуючи, що часу немає.
— Пиши свою згоду, — тоном наказу мовив за спиною Юрія Лісницький.
У польський табір знову пішли Дорошенко, Кравченко і Лісницький. Їх зустрів Виговський. Вони вернулися й принесли угоду на мир від польного гетьмана Любомирського. Решта старшин з’їхалися в гурт, ніхто не кермував військом, усі дивилися на два тугі ворожі крила, які облягли козацький табір. Бій все ще тривав.
Сурмачі заграли розмир.
— Вирядіть послів до коронного гетьмана, щоб скласти умови, — наказав Любомирський. — А війська нехай роз’їдуться. Бийте ретарду.
Після того одразу поїхав до головного війська. Незабаром були привезені статті, які потім називались чуднівськими: Виговський добився, щоб в їхню основу був покладений Гадяцький трактат, але поляки обкраяли його, насамперед викресливши про Велике князівство Руське.
Сурми все ще грали розмир.
Тим часом військо під командою Шереметьєва рушило до Слободищ. Воно пройшло не більше верстви, як наткнулося на шанці, спробували прорватися через них, аж тут поляки вдарили з усіх трьох боків. Таки трохи пройшли до якогось сільця, яке було вщент поруйноване, й поруйнована була гребля на ставку, вода затопила луку. Тут і впорожні не можна було проїхати. Обоз повернув праворуч, щоб вийти на суходіл, але в цей час хмарою налетіли татари, стріли затулили небо, на овиді бовванів ліс, намагалися добитися туди, але зусібіч почали стріляти польські гармати, польська піхота з довгими списами кинулася в атаку. А ліс манив, а ліс вабив, і через силу таки допленталися до нього. Окопалися, як могли. Поляки ж оточили табір, і палили з гармат, і нападали зо всіх боків.
А в чудновському замку зібралися депутації польська і Хмельницького. Перечитували угоду. Козаки наполягали на гадяцьких статтях, по трактату Виговського. Поляки заперечували категорично, щоб козацька держава називалася Великим князівством Руським, як це було за статтями Виговського. Бо ж це говорило про самостійність Української козацької держави. І дописали, що козаки не повинні мати зносин з іншими державами. По тому був банкет, Юрій Хмельницький сидів у наметі з польськими гетьманами. Ляхи віватували, пахолки розносили келихи з напоями, співали якісь панії, ляхи перепилися й погрожували знести з землі цю козацьку ребелію, й не зважали, що тут сидить і слухає їх гетьман цієї ребелії.
Запах розкішних страв не долітав до московсько-козацького табору. Там стояв голод, їли конину, смерділи кінські і людські трупи. Коней нічим було годувати. Доходило до краю. Шереметьєв викинув корогву на перемову. Поляки погодилися. Вони вимагали, щоб московське військо вийшло з України.
По перемові Шереметьєв оголосив у таборі, що поляки випускають всіх — тільки без зброї. Першими підуть козаки, за ними — московські ратники. Поляки навіть виставили охоронну лінію. Розімкнули вози. Першим вийшов Цицюра зі своїм полком, за ним — ніжинці, переяславці. Гуляло в небі сонце, нудно, по-осінньому цвірінькали в гаю птахи. Черідка диких гусей прямувала в небесній синяві до Дніпра. Козаки йшли понуро, повільно, вели попідруки поранених. Ішли скошеним лугом, з якого вже були звезені стоги, лишилися тільки обтоптані стожарища. З-під ніг випурхували жирні осінні перепілки. Відійшли від табору на два постріли з лука, як раптом на них з трьох сторін налетіли татари. Це було схоже, як налітають коршаки на курчат. Іржали коні, мелькали шаблі, свистіли аркани. Беззбройні козаки піднімали для захисту руки, але їх рубали татарські шаблі. Одному козакові вдалося схопити татарина за ногу й стягнути з коня, він вийняв у татарина з піхов до половини шаблю, перерізав аркана на шиї, скочив на коня й кинувся в поле. Четверо татар погналися за ним, вони швидко наздогнали втікача й порубали його.
Козаки в полі метнулися назад до табору, але москалі зімкнули вози, не пустили їх. Деякі козаки вилазили на вози, на вал, москалі збивали їх пострілами з рушниць, кололи списами, рубали шаблями, кидали назад під ноги татарським коням.
У полі ж і далі чинилося страшне побиття козаків, ще більше їх тягли в полон. А москалі тюкали, свистіли, реготіли, пританцьовували, підстрибували, шаленіли, тицяли в поле пальцями, дехто повистрибував на вози й танцював там, показуючи один одному на найтрагічніші, на їхній погляд найсмішніші, сценки з полону і загибелі козаків. У іншому місці, збоку, москалі розімкнули вози й продавали татарам козаків, які були залишилися в таборі — за гроші, за окраєць хліба, навіть за кілька яблук. Виводили їх зі зв’язаними руками й давали татарам. За півгодини все було скінчено. До козаків Хмельницького встигло добігти й сховатися там з десяток козаків з Цицюрою. Решта були порубані й полонені. Їх продадуть на турецьких і татарських невільничих базарах у Кафі, Козлові — на галери, в дальні східні країни в довічне рабство.
Але даремно тріумфували москалі. Ледве було покінчено з козаками, татари і поляки взялися за них. У полі в розкішному вбранні сиділи рядком три польські комісари, москалі підходили до них і кидали їм до ніг рушниці, шаблі, списи. Тут налетіли татари. Вони ввірвалися в табір, шаблями вигонили московських ратників у поле. Ті лазили в ногах у татар — просили пощади. Їх гнали в неволю. Не відкупився Шереметьєв козаками. Даремно волав Шереметьєв, гукав, що він князь і воєвода, що вони ж домовились, що заберуть тільки козаків, двоє немолодих татар теж накинули йому аркана на шию і повели до Нурадина.
Двадцять два роки просидів боярин у підземеллі татарської фортеці Чуфут-Кале біля Бахчисарая, те підземелля совіцькі екскурсоводи показували туристам, примовляючи: «Здесь сидел славний русский полководец, настоящий русский патриот боярин Василий Шереметьєв».
Після Чуднова Юрій поїхав до Корсуня. Треба було порадитися з козаками, що робити, як далі жити. Юрій хитався, як на кладці на гойдалці: триматися булави чи зректися її. Падав на серце жаль за поруйнованим краєм, після посухи розпочався голод. Народ не знав, до якого берега йому приставати. Ходили чутки, що от-от буде страшний суд, трус землі, станеться по всій землі війна, потечуть вогняні ріки, й уже народився у Вавилоні антихрист, який спокушатиме людей. Хвилювалися й козаки. Одні казали: нехай Юрко покладе булаву, інші були супроти того. Старшини ж гомоніли, що треба вручити булаву Виговському. Юрій покликав на раду Бенєвського, польського посла, багатолітнього досвідченого дипломата, одного з авторів Гадяцького трактату. Але тепер поляки були проти Виговського, бо він хотів єднати Україну з Польщею тільки федеративно, насправді ж добивався самостійності Україні, стояв за Велике князівство Руське.
Бенєвський прийшов у хату до Хмельницького вночі. Низенький, натоптуватий, кругленький, але жвавий, вертлявий, сипав словами, як з рукава, потирав білі пухкі руки. Блимала лампада, тьмяно горіла одна свічка в трисвічнику. Сів на лаву.
— Так що оце ви, ваша милість, гадаєте зложити булаву? Таке гомонять.
— Я молодий, без досвіду, — понуро мовив Юрій. — Та ще й нездужаю.
Бенєвський роздумував. Усе-таки в цей час ліпше Юрій, ніж хтось інший.
— Велика шкода. Але це ще не причини, щоб відрікатися від гетьманства. Старшини дадуть булаву Виговському. Вони не відважуються говорити мені у вічі правду. Але я знаю. Одне вам спасіння, триматися того, що було перше, а інакше вороги заїдять вас. Візьмете собі за писаря Тетерю, він чоловік з розумом і до вас прихильний.
Гомоніли довго. Бенєвський улещав — такий наказ отримав від Потоцького, заворожував голосом, ворожбитськими рухами рук. Наводив приклади з історії, казав, як нелегко було і його батьку, й врешті Юрій згодився з ним.
Наступного дня на дворі, де жив гетьман, зійшлася рада. Прийшли майже самі полковники та сотники. Юрій прийшов останнім. Він поклав на землю шапку, а на неї булаву й сказав тихо-тихо, що зрікається гетьманства. Бенєвський тримав довгу промову, вихваляв козаків, ганьбив москалів і на кінець сказав, що ліпшого, як Юрій Хмельницький, їм гетьмана не знайти, взяв булаву і вручив її Юрію.
— А тепер, — мовив, — ходімо до церкви та подякуємо Богові, що все так скінчилося.
По тому був банкет, схожий на учту. Юрій сидів похнюплений, пониклий. У праве вухо йому щось шепотів чигиринський сотник, але раптом зліва до нього почав гукати білоцерківський полковник. Юрій не чув. Той гукнув раз, вдруге, а тоді з усіх сил:
— Слухай мене, гетьмане, а то я такий, що можу й горло підрізати.
Усі заціпеніли. В усіх головах зблиснула думка: якби полковник гукнув таке до Богдана, той зарубав би його на місці. А Юрій знітився, повів вислими плечима й мовив:
— Мовчи! — І випив келих горілки. Це був перший келих у його житті. — Мовчи, бо й у мене є шабля.
Поволі розкутурхалися. Козаки пили люто. Стояв чад і дим, було душно. Дехто познімав кунтуші й лишився в жупанах. Порозтріпувалися вуса, чуприни. Юрій встав і тихо вийшов.
Назад їхали навпрошки: через Бердичів, Погребище, Звенигород, Шполу. Юрій був вовкодухий, один раз навіть потягнув у віконце карети за чуба гайдука, який реготівся. Їхали полем, удалині манячили хутірці, за ними синів ліс. І синів під копитами верес синіми плесами, а поля не орані, бо лемеші поперековували на шаблі. Сумне це видовисько — неоране поле. Сухі грудомахи землі, бур’ян, по якому пурхають щиглі і посмітюхи. А там і Шпола — відпочинок. З’їхали з пагорба, вгорі курликав журавлиний ключ. Гетьман задивився на нього з віконця карети. І враз машталір тпрукнув на коні. Напереріз зліва летів верхівець на бурій кобилі. Підлетів, поставив кобилу цапа — й до віконця карети. То був Олелько Чорний.
— Вашмосць, повертайте за мною. Попереду засідка, татари. Я під’їхав до них ззаду, побачив. По всьому краї розсипалась татарва. Усіх женуть у бран.
Справді, татари розлетілися по всьому Правобережжю. То поляки платили їм за союзництво українським ясиром. А далі так само платитимуть козацькі старшини, московські воєводи. Кривавим цвітом зацвіла українська земля. Страшна доба. Не раз вдасться до тієї плати з лиха Юрій Хмельницький.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Килинка тіпала коноплі. М’яла їх на терниці, вибирала велику кострицю, меншу вичісувала гребенем. Вулицею пробігла якась молодиця, хустка зсунулася з її голови, волосся розпатлалося. За нею пробігла друга, за тією — третя. Килинка сполошилася. Куди й чого вони біжать? Немов на пожежу. Але ж диму не видно.
Вийшла на вулицю. Просто на неї бігла Харченчиха, поруч, чіпляючись за її спідницю, дріботіла дівчинка років семи. Харченчиха зупинилася, трималася за груди, які ходили ходуном.