— Тітко Параско, куди ви так біжите? — запитала Килинка.
— Кладинога приїхав до зборні з-під Чуднова. Там, кажуть, набито наших козаків. — І побігла.
Килинка вже чула про побоїсько під Чудновом. Її поривало й собі побігти до зборні, але зупиняв сором: жінки біжать запитати про своїх чоловіків, синів, а вона?.. Вона тільки двічі постояла з Олельком під вербами. Щоправда, коли Олелько від’їжджав, то запитав, чи Килинка сумуватиме за ним. Не стямилася, як ноги самі понесли до зборні. У дворі — юрмовисько, жінки щільно оточили осавула Кладиногу, кожна запитувала про свого чоловіка. Він щось відказував, та врешті виліз чи на бочку, чи на пеньок і гукнув голосно:
— Молодиці, заспокойтеся, наша сотня не билася під Чудновом. Усі живі, в сутичці з татарами загинули тільки Дереза та Петренко.
— Ой божечки, божечки! — пролунало з натовпу — то голосила Дерезиха.
Кладинога скочив на землю, рішуче розштовхав жінок і пішов до зборні. Він ішов мимо Килинки, суворий, грізний, вона аж відступила на крок. Але коли порівнявся з нею, раптом затримав ходу. Мовив тихо, не дивлячись у її бік:
— Живий Олелько, кланявся тобі. — Останнє Кладинога придумав, але чому б не порадувати дівчину. Вона така гарна, така працьовита. У Килинки серце застрибало горобчиком, і аж сльози набігли на очі. Їй нічого не треба, аби тільки Олелько був живий.
Юрій приїхав у Чигирин, а звідти в Суботів, на батьківський хутір. Ходив по хутору, все тут було знайоме з дитинства, все нагадувало про батька. З оцієї криниці, з оцього жолоба вони напували коней, під оцією повіткою батько вчив його теслярства.
…Про що він думав, молодий хлопець з доброю душею, на якого впала така відповідальність, не випадково прирівнював себе до батька, шукав у нього відповіді, підтримки.
Батько був не тільки відважним вояком, мудрим керманичем полків, а й дбайливим, кукібним господарем. Юрій не міг не зізнатись собі, що просто заздрить батькові. Він умів усе додбати, вмів поводитися з людьми. Тобто поводився так, як лягало йому на серце. Міг на високій старшинській раді оскаженіти, вихопити шаблю й рубонути по неслухняній руці, вмів присоромити крутим словом, вмів і вмовкнути, втишитися, а ось він, Юрій, торопіє перед власними старшинами, запобігає перед ними, корить себе, а інакше не може.
…Різали курей, патрали рибу — приїхав поважний гість дядько Яким, Яким Сомко — переяславський полковник, батьків шурин. Яків Сомко — ставний, плечистий козак, кругловидий, з рум’янцями на щоках, темно-русий, а брови та вуса чорні — красень-чоловік. Він ходив у походи з Богданом Хмельницьким, зажив доброї слави, був татковим побратимом. А те ще, що дядько Яким — веселий, дотепний, товариський чоловік, він розкутурхав усіх, попліскував Юрія по плечах, хапав за стан не тільки челядниць, а й чужих молодиць, пригощав турецьким тютюном конюхів та пастухів. Увечері вони довго розмовляли в малій вітальні. У кутку мовчки сидів Іванець Брюховецький, довголітній батьків слуга («подай чоботи», «викреши вогню»), батько йому довіряв, і він був присутнім на найтаємничіших бесідах. Слугував Мартинець, як його називали, і Юрієві, Юрій його виділяв з іншої челяді, купував одяг старшинський, садовив з собою за стіл.
Говорили-таки все про те: що воно буде, що діяти. Юрій розповів про останню раду, про те, що трохи були не обрали на гетьмана Виговського. Сомко похитав головою:
— Дуже він верткий. Хоч і не дурний чоловік. Хотів козацької України окремої, але те нині неможливе: і Москва, і Польща, і турки, і татари не дадуть дихати. Треба триматися когось одного. Але так, щоб він поважав наші закони, наші вольності — триматися за них.
— Найпевніше — триматися царя московського, — прорік він.
Юрій на те не зреагував. Він почав умовляти Сомка прилучитися з своїм полком до нього, адже він є гетьманом обох берегів Дніпра. Сомко похитав головою, погладив половіючі вуса.
— На царя треба покладатися. Віра одна. І цар приступніший, добріший…
— Ну, а як вас шпетив воєвода? — не стримався Юрась. — За те, що холопом і підніжкою не назвались.
Сомко почервонів.
— Ну, у них так прийнято підписуватись: вашої царської милості холоп і підніжка. Й бояри так підписуються. А я підписався власним іменем. Бо й батько твій, і Виговський холопами не писалися.
— А яку угоду нав’язали нам москалі, — знову мовив Юрій.
— Ну… її згодом вдасться перев’язати.
— Чи вдасться…
Запала ніякова мовчанка.
— Я поміняв і писаря Голуховського, — мовив Юрій. — Я правильно зробив? — звернувся до Брюховецького.
— Старого пса не гоже вмішувати в нашу бесіду, — прикро мовив Сомко. Брюховецький підвівся, вийшов, ні слова не мовивши. Вони не помітили, як по-зміїному блиснули його очі. А вночі, коли Сомко спав у кутовій опочивальні, він не знати чого раптом прокинувся — сон у бувалого воїна чутливий, — різко сів на ліжку і встиг вхопити Мартинця за занесену з ножем руку, скрутити його, був бо вельми дужий.
Наступного дня за велінням Сомка Брюховецькому зголили чуприну, провезли на свині через все місто й три дні тримали прикутим до стовпа. Коли розкували — ранком його не стало. Небавом довідалися, що Мартинець подався на Січ.
Юрію було шкода Брюховецького, той був вірним слугою, був з ним під Чудновом, і в Корсуні, Юрій і почував себе якось безпечніше, коли Мартинець перебував поруч. Він просто не знав, що коли з-під Чуднова посилав Брюховецького з листом до Сомка, Мартинець чимось вельми не сподобався тому й той трохи не вбив його.
Увесь цей час Юрій думав про поляків, про москалів, згадував батька, хотів відгадати, як би чинив батько, й не міг. Пам’ятав, як батько йому перед смертю сказав: «Я присягнув московському цареві і буду вже до кінця йому вірним. А ти — як хочеш». Він хотів ще щось сказати, на щось натякав? Батько починав із Запорожжя, думку запорожців вельми шанував. І захотілося йому поїхати на Січ. Далебі, звідси до неї зовсім близько. Там і Мартинця побачить. І кошового Сірка.
На Січі його зустріли привітно, шанобливо. І Юрко розумів, що найперше те в честь його батька, запорожці завжди вважали Хмеля своїм.
Ходив по Січі, розглядався, дослухався до розмов, він здогадувався, що вони неприхильні до того, що він піддався полякам, але самі вони з делікатності про те йому не казали. Тільки осавул, який його супроводив по Січі, якось мовив: «Поляки — то не нашого Бога люди, з ними ми каші не зваримо». Обідати ходили в козацькі курені, курінний садовив Юрія біля себе, в голові столу, кухар найперше ставив перед ними вагани з вареною рибою. Запорожці тричі на день їли рибу. Курінний вибирав з ваганів найкращого судака або стерлядь і клав перед гетьманом. Він возив його й по Великому Лузі. Юрій побачив, що Великий Луг справді великий — верст на сімдесят чи й більше в довжину й верст двадцять п’ять в ширину. Його творить сітка проток. Протоки, затоки, прогної, річки й зарічки, озера, болота, острови й півострови, а на них дуби, осокори, явори, вільхи, верболози, очерети — ціла зелена держава, тут не в диво було заблукати й досвідченим козакам, турки ж, які іноді на галерах в погоні за козаками запливали сюди, вже не могли виплутатися, тут їх і громили, й топили запорожці.
А на островах, на луках, в хащах гибіль всілякого птаства, звіра: он, порохкуючи й повискуючи, поспішає в кущі, підганяючи смугастих поросят, дика свиня, а вепр не втікає, нахилив величезну голову, наставив ікла проти човна, поблискує злими очицями. Юрій невільно потягнувся до рушниці, але осавул зупинив його:
— І картеч не візьме. Вона від лоба ковзає, наче від броні. Хіба що попадеш у вухо. Але це важко.
Вибухнув табун пеліканів, баклани шугали у воду, як чорні блискавиці, качки майже не втікали з плес, запливали в чаполоть.
— А ось тут ми притоплюємо думбаси і стерни, — розповідав осавул, погладжуючи руді вуса. — На яких через море ходимо. І гармати в кущах на березі ховаємо.
Ночував Юрій у хаті багатого козака, яка стояла за Крим-Базаром, деякі багаті козаки мали свої хати, які здебільшого стояли порожні. Він зустрів на Січі Брюховецького й забрав до себе. Мартинець засяг у запорожців ласки. По тому Юрій хотів ще побувати в запорозькій паланці, поїхав у Самарську. З ним поїхали осавул і Брюховецький.
Їхали понад Дніпром, понад порогами. Юрій зупинив коня над першим, Козацьким, порогом. Дивився, як вода пришвидшувала біг, вигиналася над великим каменем, наче Бемське пекло, як по ній пливла зірвана десь лілія. Біло-біла велика квітка, ще жива, але зараз її обітре на всіх каменях, на всіх лавах і виплюне пожованою з пекла. Це навіяло невеселі думки.
А тоді по воді пішов пліт, плотарі на ньому стояли голі з тичинами в руках, повертали важкі кормиги, попереду лоцман з бородою, як ліс, він тримав над головою стиснену в кулак руку, слів за ревом води не розібрати, він кермував нахилом руки. Ось пором звівся вгору, враз шугонув і потонув у піні, здавалося, вже навіки, виринув, полетів униз.
— Плотарі голі, — пояснив осавул, — якщо розіб’є пліт — може, хтось врятується. Колоди тоді стають стійма, б’ють людей. Попід тим берегом їх плаває багато до самого льоду — доступитися туди зась, а по льоду витягають потопельників.
Стало моторошно, й гордість пойняла за цих людей.
Юрій зупинився в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, який стояв на березі річки Самари. При монастирі — козацький шпиталь, сам монастир огороджений високим частоколом з дубових обаполів, з-за якого можна відбити й татарський бамбул. З монастиря поїхали берегом Самари вгору, вона тут тече майже паралельно Дніпру. Самара тече в широкій неглибокій долині, понад нею могили й могили без кінця, скільки їх, які народи тут ходили, випасали свої отари, їздили гарбами з камінними, схожими на жорнові камені, колесами, котрі скрипіли на весь степ, перекликаючись із журавлями вгорі. А кругом степ, степ — не охопити оком. Він тільки-тільки прокидався. Лисячими хребтами вигиналися під вітром торішні трави, посохлі, бронзові — нежар, але поміж них то там, то там жовтими хусточками пробивалися тюльпани (коли перебрідали через таке плесо, копита в коней ставали жовті), в глибших, мокрих долинках синіли півники, величезний, випитий пташками будяк шелестів сухими пелюстками, татарський шабельник пробивався понад водою. З трави інколи лунав свист. Маленький, білий, ніби облитий сметаною, козачок із супроводу сказав:
— Жовтобрюхи. — Й розповів, що їх тут багато й що ці змії-полози великі — аршинів по п’ять, по шість, а то й більше, і дуже злі та небезпечні: їде козак степом, а полоз побачить і женеться, а тоді скрутиться кільцем і стрибне, й повалить вершника з конем.
— Бридня, — мовив осавул, набиваючи люльку. — Вигадки. Козаки, як косять траву, часто перетинають їх косами. І рубають шаблями. Ото правда: буває, порубають його на шматки, а ті шматки довго ворушаться, звиваються, стрибають.
Проїхали ще трохи, й раптом хтось із козаків закричав: «Татари!» Справді, на них зоддалік летіла жива хмара. Й тут осавул приклав руку до чола, сказав: «Тарпани».
Справді, хмарка наблизилась, і вже було видно розкошлані гриви та кінські храпи. Дикі коні зупинилися враз, вперлися передніми копитами в землю, повитріщали очі. А тоді заіржали й гайнули назад у степ.
Під’їхали до риболовецького стану. Козаки-рибарі саме тягнули мачулу — велику, прокатранену в дьогті сітку, тягли важко, виволокли на берег захекані. Сітка була повнісінька риби, й риба все велика, меншу двадцяти дюймів козаки вкидали назад у річку, риба вистрибувала з сітки й стрибала по берегу, величезні, двоаршинні щуки зіпали зубастими пащами, намагаючись дострибати до води. Рибалки били їх по голові довбнями.
— От до такої не підходь, — осавул показав на велетенську зелену, з якимись наростами на голові щуку, — хапоне — матимеш халепу.
Тут же на березі лежали «столи» — розщеплені вздовж навпіл великі дуби, на них рибалки розробляли рибу: розпускали, вибирали ікру, робили кав’яр. Ікру, кав’яр продавали в Україні, Московії, Польщі і далі — в Європі, вона давала січовикам основний прибуток. Особливо цінувалася запорозька в’ялена щука, вона вважалася залассям. Величезний, пудів на п’ятнадцять-двадцять сом ворушив вусами, дивився на людей великими, здавалось, осмисленими очима. Від того було трохи моторошно.
Пройшли в лісок, на галявину, до стану. За тією галявиною була інша, на ній стояла напівземлянка-хижа. Там жив козак-сидень, гніздюк. Він випасає воли, овечки, весною скуповує малі телята, за літо на ситих травах вони стають бичками. Пізно восени він жене їх на продаж на ярмарок у Полтаву, Миргород чи й далі. Має добрі гроші. Одначе тяжке й небезпечне це його сидіння, поруч татарських кошів, хоч він і сплачує їм, і має од коша ярлик, але скільки свавільних розбійних ординців гасає степами, та вистачає й своїх зарізяк, втеклих з України або Польщі, та й втеклих з війська москалів, а страшні зимові стужі, а вовчі зграї… Від нужі ж зовсім спасу немає. Витримає сидень два-три роки, блукаючи за отарою з ґирлиґою і двома-трьома злющими псами-куртами й тоді подається з грошима кудись подалі від цих лихих місць, купує ґрунт, ставить хату.
Потрійна, зварена у великому казані юшка дуже смачна, та ще до неї козаки з Січі прихопили барильце з оковитою. А степ підспівував, а степ глухо гудів, і густо тягли у високості пташині зграї, поспішали до своїх гнізд.
…Юрій вернувся на Січ. Його щедро частували, але горілка йому не смакувала, друзів він не набув. Після довгих розмов з кошовим, суддею, писарем, осавулом зрозумів, що запорожці його не підтримають, вони тримали руку Москви, а він був гетьманом від Польщі.
І та й та сторона наводили свої резони — їх наводять українці і понині, й кожному його резони здаються ваговитішими, кращими.
Юрій нічого не здобув собі на Січі. Але, вернувшись додому, відчув себе умудренішим і засів за читання творів, які пропустив в Академії: за Епікура, Юлія Цезаря, Цицерона, Плінія Старшого та й за своїх — Зизанія, Транквіліона Ставровецького, Смотрицького, Лазаря Барановича, шукав істину й намагався проглянути в шляхи, по яких людина приходить до неї. Якось до нього зайшов митрополит Йосип Тукальський, який мусив утікати з Києва, бо Москва мостила свого митрополита, з Тукальським Хмельницький вельми здружився. Побачивши в руках Юрія томик філософії Бекіна, сказав:
— Що ти шукаєш у цих книжках?
— Дорогу, яка може привести до істини. Нашу дорогу.
Тукальський спохмурнів.
— Немає в нас такої істини, а отже, й дороги. У кожного — своя. У Суховія — своя, в Тетері — своя. У Сомка — також, хоч у нього з Золотаренком дороги сходяться, а отже, не полагодять. Обоє на Москву дивляться. І туди ж пишуть один на одного. А Ніжинський протопіп Филимон — то на того, то на того. Сомко вдатніший, але проштрафився перед Москвою, не підписався холопом і підножкою. А там такого не прощають. Там — усі раби, ще й пишаються цим. А ми вже звикли хилитися.
— То що, отче, в світі немає правди?
— Немає.
— А як же дивиться на те Бог?
— А так, як і всі.
— Ви що, отче, не вірите в Господа?
— Я вірю, але це не заважає мені мати свій розум.
— Це вже філософія.
— А хіба вона — зло? Церква не одгороджується од Аристотеля. Платонова філософія од Бога, а от християнська церква її не прийняла. А прийняла Аристотеля.
Юрій погладив вуса.
— Хоч Аристотель і був безбожник.
— Так. Тоді ще не знали Ісуса. Аристотель казав, що світ — це боротьба двох начал, двох первенів. І що вони досконаліші, то запекліша боротьба.
— Виходить, розум — зло.
— Не зовсім. Але він часом буває хитрим і крутить нами. Бджоли, мурахи не мають розуму й живуть у досконалості.
— А що ж то таке досконалість?
— Боже провістя, Боже натхнення. Він один раз поставив людей на правильну стезю, але вони з неї зійшли.
— А чого ж він не поставив на неї нас?
— Ну, ви вже, ваша милість, розпочинаєте справжній диспут. Давайте краще поговоримо про грішні мирські діла.
— Зачекайте, то куди йде людина? До досконалості?
— Здавалось, мала б іти. Але не йде. Вона захланна й жорстока. Не добро править світом, а меч і вогонь. Надто в нашім краї.
— То що, відкинути меча?
— Для нас це було б ще гірше. Нам треба міцного меча і кріпкої руки. І розуму до них. Бо ми ніколи не керуємось розумом. І не знаю, чи колись керуватимемось ним, чи й далі в нас правитимуть пустоголові себелюбні мужі.