— Кажуть, спекулянти продають їх вдвоє дорожче…
— Можливо.
— Так… Я останній дурень… — Нараз Крих випростався на стільці, немов нарешті усвідомив свій промах, стиснув пальцями підборіддя й запитав: — То чим можу допомогти?
— Опишіть все, як було. Як вони виглядали? Той, хто пред’явив документи, і шофер. На якій машині приїхали? Усе, що бачили й пам’ятаєте.
— Якщо б я знав… — якось жалісно мовив комірник. — До мене ж кожного дня…
— Звичайно, клієнтів маєте багато. І все ж?..
Крих поклав руки на коліна, навіть стиснув їх пальцями, і, дивлячись кудись убік від майора, почав повільно, справді намагаючись пригадати усі подробиці:
— Чи ба, як забили мені баки тамтим паспортом… Приїхали ці гицелі, значить, десь на початку шостої “рафиком” темно-зеленого кольору, точніше, захисного… Із швейного об’єднання, кажуть; давай, мовляв, скоріше, бо до шостої мусять ще до фабрики обернутися. Що ж, усе правильно, документи в ажурі і люди, прошу я вас, поважні. Вірніше, той, що одержував, бо шофера я майже не бачив…
— У чому був одягнутий шофер, зовнішність? — уточнив майор.
— У чому одягнутий? — Крих замислився й нараз похитав головою. — Що ж на ньому було? Піджак… Ні, здається, куртка…
— Спокійно, Семене Охрімовичу, не поспішайте, подумайте ще трохи.
— Берет на ньому був, — раптом зрадів Крих, — точно, чорний берет, а от куртка чи піджак — не пам’ятаю. Штани — розкльошені. Джинси, знаєте, такі модні, в коліні вузькі, а додолу кльошем.
— Такі, як правило, носять молодики? — поставив навідне запитання Шульга.
— А хіба я кажу, що він старий? Такий собі хлопець років за двадцять. У картатій сорочці і, дай боже, аби живий був, згадав, товаришу майор, таки в нього куртка була — на блискавці, сіра з чорним коміром.
— От бачите, а казали, що нічого не пам’ятаєте, — підохотив Криха Шульга. — А росту високого?
— Сантиметрів на п’ять нижчий од мене.
— У вас сто сімдесят два?
— Сто сімдесят один.
— Отже, зріст шофера — сто шістдесят п’ять сантиметрів, можливо, трохи й вищий?
— Так буде.
— Портрет? — попросив Шульга. — Опишіть зовнішність.
Чоло в Криха пішло зморшками.
— У нас таких називають пуголовками, шляк би їх трафив… — почав нерішуче.
— Ви з заходу? — поцікавився Шульга.
— Кути — це містечко таке на Івано-Франківщині, — ствердив Крих. — Познайомився з киянкою, довелося стати столичним… — мовив так, ніби пробачався.
— Пуголовок?.. — роздумливо протягнув Шульга. — З неприродно розвинутою головою?
— Так є.
— Ну, я риси обличчя? Портрет?
— Здається, кирпатий… — невпевнено почав Крих. — Але твердити не можу.
— Блондин чи брюнет? Колір очей?
— Не пам’ятаю, — похитав головою Крих. — Ага, курив сигарети “Столичні”, прикурював запальничкою.
Шульга старанно занотував і це, хоча людей, які курять “Столичні” й користуються запальничками, в місті сотні тисяч. Зрозумівши, що нічого істотного про шофера більше не дізнається, запитав:
— Ну, а другий?
Комірник пожвавішав.
— Росту точно такого, як я, — ми стояли поруч, і я помітив. Років п’ятдесяти, а мо’, й на рік–два менше.
— Як визначили?
— А, прошу вас, це було неважко. Дощ збирався, і він поскаржився, що ногу крутить — поранений. Якщо не грав вар’ята — був на війні. Отже, менше п’ятдесяти не даси, а старшим не виглядає.
— Можливо, — погодився Шульга без ентузіазму. Подумав: можливо, досвідчений рецидивіст, дістав рану в п’яній бійці чи десь-інде.
— Він ще поплескав себе по стегну, — вів далі Крих, — а тильна сторона долоні в нього в рудому волоссі. І ще ніготь неправильної форми, здається, на середньому, ні, на вказівному пальці.
— На правиці? — пожвавішав Шульга. — І як зрозуміти — неправильної форми?
— Ну, такий, наче хтось прибив, і чорний весь.
— У чому цей тип був зодягнутий?
— Сірий костюм, сорочка в смужку. Сорочка біла, а смужки рожеві. І, прошу вас, брусуваті риси обличчя… Брови широкі, а ніс і щоки буцімто сокирою рубані.
— Блондин чи брюнет?
— У кепці він був, — відповів Крих, наче вибачався за недостатню спостережливість. Але Шульга вже збагнув недоречність свого запитання: якщо тильна сторона долоні вкрита рудим волоссям, значить, блондин або рудий.
Шульга поставив ще кілька запитань, проте фактично нічого істотного більше не витягнув з комірника.
— А номер? — запитав наостанку. — Номер машини? У вас у документах записано — КИИ сімдесят шість вісімдесят вісім. Чи не видався вам номер підробленим?
— Якщо б таке трапилося, — цілком резонно зауважив Крих, — я б не випустив машину з території станції без належної перевірки.
Не погодитись з цим Шульга не міг. Майор відпустив комірника й подзвонив до автоінспекції.
— Прошу з’ясувати, — попросив, — кому належить автомобіль РАФ, номерний знак КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім, і вжити заходів до його затримання. Звичайно, якщо вкрадений… І взагалі, чи не було вчора випадків крадіжок “рафиків” темно-зеленого чи захисного кольорів?
Шофер Засенко виявився довгим, худорлявим чоловіком із зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, яким він увесь час шморгав, і, мабуть, соромлячись цього, часто виймав білу хусточку, але не сякався в неї, лише прикладав до носа й одразу знову ховав до кишені.
— Хочете дізнатися про Галату? — сам запитав у Козюренка, й полковник одразу збагнув, що Засенкові пальця в рот не клади.
— Звичайно. І з усіма подробицями.
Засенко знову шморгнув носом, обтерся хусточкою й почав розповідати:
— Їду я вчора на станцію. По контейнери. Після двох рейсів. Порожняком. Якраз обідня перерва, й перекусити треба. У фабричній їдальні в цей час не проб’єшся, надумав зупинитися на Каштановій. Шашлична там, і народу менше. Поставив машину, руки помив, заходжу. Взяв два шашлики й лимонаду, сів біля виходу, не можу довго розсиджуватися, коли контейнери стоять. На ходу, значить, перекушую. Тільки почав, тут їх і побачив. Галату тобто й того… Не бачив я його ніколи, коли б знав, що таке трапиться, обов’язково б роздивився, а так, як останній лопух… — Засенко вийняв хусточку, приклав її до носа, шморгнув, а полковник, скориставшись паузою, запитав:
— Ви не можете пригадати точний час, коли зайшли до шашличної?
— Можу. Було, значить, вісім на другу, я ще розрахував — двадцять хвилин на обід і півгодини до станції, о другій мусив бути там.
Козюренко кивнув, запрошуючи Засенка продовжувати розповідь.
— Сиділи вони в кутку, у дальньому, через два столи. Дивлюсь, а той, що спиною до мене, під столом розливає. І не що-небудь, а коньяк. У дві склянки, значить, одразу по повній, щоб непомітно — там розпивати заборонено… Ну, а пляшку — під стіл, зі склянок — за одним духом…
— Галата побачив вас?
— Ще два столики між нами, і обидва зайняті. Та й не хотів я псувати їм настрій. Люди, значить, вирішили випити, втекли від цікавих очей, а я буду…
Козюренко насупився, і шофер одразу зрозумів його:
— Звичайно, в робочий час — негарно, та буває все в житті… Правда, мене здивувало, що той, ну, значить, який з Галатою обідав, сачконув. Галата всю склянку за одним духом, він же — сьорбнув і за батарею вилив. Я ще подумав: коньяк — і раптом за батарею…
— Тобто ви зрозуміли, що той чоловік споює Галату. І не втрутились, не попередили свого товариша?
Засенко шморгнув носом і надовго уткнувся ним у хусточку.
— Так, — нарешті визнав. — Я сам картаю себе. Якби знаття!
— Якби знаття! — не витримав Козюренко. — А якби нічого не трапилось? Чи не ваш обов’язок — зупинити товариша, коли робить негарно?
— Значить, мій, — погодився Засенко, — але вже вибачайте, так сталося, тепер би…
Полковник безнадійно махнув рукою. Запитав:
— І скільки ж випив той другий?
— Менше, ніж півсклянки. Я точно бачив. Ще пожалкував тоді: коньяк — і за батарею…
— А Галата нічого не помітив?
— Пив він у цей час, а той спритно так: мовляв, також за одним духом, і тільки краплини залишились…
— А потім?
— Почали закушувати. У них там шашлики стояли і ще якісь страви. А я свої шашлики доїв і пішов.
— Обличчя чоловіка, який пив з Галатою, бачили?
— Та він спиною до мене… Кремезний, сильний— відчувається.
— Чому так гадаєте?
— Склянка вся в руці сховалася. Кулак — дай боже кожному! Та й у плечах широкий.
— У чому був зодягнутий?
— Сірий костюм. Шия червона, підстрижена коротко. Волосся, значить, рудувате, чи так здалося мені? Світлий, одне слово, блондин, значить.
— Молодий чи старий?
— Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не парубок.
— Чому так гадаєте?
Засенко знизав плечима.
— У парубків, знаєте, статура не та, — мовив розважливо. — А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’язів та й взагалі…
Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:
— Від вашого об’єднання до тої шашличної скільки йти пішки?
— Хвилин двадцять п’ять.
— Якісь машини стояли під шашличною?
— Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не поставити?
— Спасибі вам, — полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:
— Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.
Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козюренко покривив би душею, зробивши це. Мовив сухувато:
— Кожен із нас мусить завжди бути людиною!
У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.
— Павла Павловича терміново викликали до главку, — повідомив Глуховський. — А ми ось склали список, — подав папірець, — тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…
— До речі, — запитав Козюренко, — коли вчора Галата пішов обідати?
— Перерва починається о тринадцятій.
— А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:
— Учора в нас була невеличка нарада, яка закінчилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.
— Так… — промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.
— Я прошу вас, — мовив офіційно, — нікому не казати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався даремно. — Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. — Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування — з радістю послухаю вас.
Шофер, побачивши полковника, увімкнув мотор.
— На Каштанову, — наказав Козюренко, — там десь є шашлична, знаєте?
Шофер нахилив голову.
— Бував. Звичайна собі забігайлівка.
— Давайте, дорогенький, зміряємо відстань звідси до тої шашличної, — попросив Козюренко. — А потім — до міської прокуратури.
Шульга сидів на дивані, а Козюренко міряв кабінет легкими кроками.
— Що ж маємо, дорогенький? По-перше, — загнув вказівний палець на лівій руці, — точно знаємо, що Галата вийшов учора о тринадцятій годині з приміщення об’єднання і через вісім хвилин сидів у шашличній на Каштановій. Від фабрики до шашличної близько двох кілометрів, пішки за вісім хвилин він не зміг би здолати таку відстань. Отже, на нього чекала машина чи Галата скористався попутним транспортом. Мабуть, отой чоловік у сірому костюмі, з яким Галата розпив пляшку коньяку в шашличній, чекав на нього в машині.
Шульга кивнув.
— Цей чоловік після десятої ранку, — вставив, — дізнався, що Галата одержав доручення на партію норкових шкурок, якось зв’язався з ним і під час обідньої перерви повіз до шашличної, де пригостив коньяком.
— Мабуть, так, — схвалив Козюренко, — і нам завтра слід встановити, чи не дзвонили Галаті на роботу перед обідньою перервою. Далі, — загнув другого пальця, — приблизно о другій годині дня чи на початку третьої, як твердить експертиза, Галату вже було знайдено на дніпрових схилах. Засенко ще о пів на другу бачив Галату з чоловіком у сірому костюмі в шашличній. Отже, щоб дістатися за цей час від Каштанової до схилів, знов-таки потрібна машина. Припустимо, машина чекала на них біля шашличної. Можливо, той самий “рафик” захисного кольору, на якому потім злочинці приїхали на базу за шкурками. — Зупинився біля письмового столу, щось позначив у блокноті. — Завтра слід розпитати в буфетниці шашличної або в її постійних відвідувачів, якщо такі знайдуться, чи не бачили позавчора після тринадцятої години на Каштановій темно-зеленого “рафика”, можливо, навіть запам’ятали номер…
— Слушно, — погодився Шульга. — Мусили мати машину в своєму розпорядженні. На таксі чи на попутний транспорт розраховувати не могли — ненадійно та й свідки зайві.
— Звичайно. І скористалися фальшивими номерами. Маємо довідку від автоінспекції, що номерні знаки КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім має “Волга”, яка обслуговує завод торговельного обладнання. Вчора на ній їздив директор заводу, а від шістнадцятої до вісімнадцятої години вона стояла біля заводоуправління. Отже, скориставшись фальшивими номерами, злочинці, а їх могло бути двоє — чоловік у сірому костюмі та шофер, — вивезли сп’янілого Галату на дніпрові схили і там убили двома ударами ломика чи автомобільної монтировки по голові. Маємо відносно цього висновок експертів.
— Чоловік у сірому костюмі міг бути й шофером, — зауважив Шульга.
— Міг, звичайно, міг. Та не думаю. Він, хоч і вилив коньяк із своєї склянки, все ж мусив щось і випити. Навряд чи ризикнув би після цього сісти за кермо.
— Сто грамів коньяку для таких типів нічого не значать.
— Операцію продумано детально і здійснено кваліфіковано, — заперечив Козюренко. — Маємо справу з розумним бандитом, він урахував навіть і те, що машину просто випадково може зупинити автоінспектор — тоді через сто грамів усе провалюється. Отже, поки вважатимемо, що їх було двоє. “Рафик” зупинився біля ресторану “Зозуля”, п’яний Галата із своїми супутниками вийшов із машини, вони спустилися до туалету, поруч же такі хащі, що й сам чорт нікого не знайде. Два сильних удари по голові — Галата впав, а злочинці, витягнувши документи, кинули його в кущі, а самі накивали п’ятами.
— Розрахунок простий, — згодився Шульга, — якщо труп знайдуть навіть одразу, мине досить часу, поки без документів встановлять особу вбитого, а вони встигнуть переклеїти фото і одержати норкові шкурки.
— Свідчення комірника Криха й шофера Засенка ідентичні, — вів далі Козюренко. — Той же чоловік у сірому костюмі приблизно через дві години після вбивства Галати приїхав на товарну станцію по шкурки. Він і шофер — чоловік років за двадцять у джинсах, картатій сорочці і, найголовніше, як охарактеризував його Крих?
— Пуголовок.
— Отже, з великою головою…
— Не так уже й багато, — сказав Шульга. — Я вже дізнався: таких курток, яка була на шофері, сірих з чорним коміром, завезено в місто тисячі… А другий — блондин у сірому костюмі… Сьогодні — в сірому, завтра — в брунатному. А блондинів у місті…
— Хоч греблю гати, — згодився Козюренко. — Але ж, можливо, має поранення в ногу та й ніготь указівного пальця правиці чорний і неправильної форми.
— Я дам завдання подивитися в картотеці. Можливо, надибаємо когось із такими прикметами.
— І “рафик”, — мовив полковник. — Треба перебрати всі “рафики” захисного кольору. Доручіть це автоінспекції. Врахуйте, злочинці не мали багато часу для організації транспорту. Мабуть, лише три години, від десятої до тринадцятої, коли автомобіль уже стояв біля швейного об’єднання. Можливо, заздалегідь домовились з кимось, та мусили ж знати, що ми все одно докопаємось до того “рафика”. Гадаю, крадіжка автомобіля.
— Ризиковано, — заперечив Шульга. — Без транспорту вони як без рук, мали ж у своєму розпорядженні лише дві–три години, а якщо б нічого не підвернулося?..
Козюренко махнув рукою.
— Розробляючи заздалегідь подібні операції, злочинці передбачають кілька варіантів викрадення транспорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують машину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.