Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко розгладив на столі клаптик списаного паперу — прізвища працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?
Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:
— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — Постукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єднання. А потім слід розпитати дружину Галати. З незнайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.
Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в разі чого відповідатимеш по закону.
Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.
— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитання, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.
— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?
— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностями, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.
— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?
— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.
— Зауважень до його роботи не було?
— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.
— Що ви хотіли сказати?
— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…
— Спиртним?
— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…
— Якщо тільки пиво… — невпевнено погодився Козюренко.
— Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…
“Базікало цей Засенко, — з неприязню подумав Козюренко. — Встиг уже всім розплескати…”
— Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.
— Якщо вже зайшла про це мова, — почав Вахнічев, — то мушу повідомити, що колись бачив Галату напідпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…
— Для нас нема дрібниць, — заперечив Козюренко, — і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.
— Звичайно, — погодився Вахнічев, — я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.
— Де й коли? Напідпитку чи добряче?..
— Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запропонував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу — з ним уже не можна. Дійшли разом до тролейбуса, посадив його — їдь, мовляв, чоловіче, додому.
— Середній ступінь сп’яніння, — визначив Козюренко. — Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.
— Мабуть, так, — потвердив Вахнічев.
— Він був сам чи з кимось?
— Сам.
— І пив сам?
Вахнічев знизав плечима.
— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…
— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шукаємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…
— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…
— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?
— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вахнічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.
— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з людиною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.
Вахнічев відповів не дуже впевнено:
— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…
— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.
— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.
— З ким же познайомився Галата?
— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.
— Шкода.
— Сам бачу, та що зробиш.
— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?
— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.
— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?
— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімнатах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.
— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?
— Здається, ні.
— А він сам?
— З нашої кімнати — ні.
— Звідки ще міг?
— Хіба один телефон в об’єднанні?
— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з товарознавців?
Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.
— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.
— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.
— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по телефону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…
— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг виїхати на базу?
— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.
— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?
— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.
— А ви самі не їздите по товари?
Вахнічев злегка зашарівся.
— Якщо б виникла така потреба, чому б не поїхати?
— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.
— Галата ж був вільний.
— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.
— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?
У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.
— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.
Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко помітив її і зрозумів по-своєму.
— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.
— Без вашої допомоги навряд чи…
— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…
— Віра Гулько?
— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.
— Хотів би порозмовляти з нею.
— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що захворіла дитина й має бюлетень по догляду.
Шульга кивнув головою.
— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.
Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.
— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, звичайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.
— Ви щось хотіли сказати?
— Та нічого.
— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.
— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого приховати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.
У Шульги тенькнуло серце.
— А вона розлучена чи вдова? — запитав.
— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!
— Хто він?
— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслуговування.
— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.
…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, заможність мешканців квартири.
За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зрозумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхвилини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:
— Хто?
— Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?
— Хто ви такий?
— Міліція.
Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:
— Що вам потрібно?
Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.
Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легкому нейлоновому халатику, чорнява, з великими, широко поставленими очима.
Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низький виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.
Майор зупинився у вузькому передпокої, встеленому килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичайного рахівника фабричної бухгалтерії — Миркаленко, либонь, мав рацію.
Гулько вказала на двері ліворуч.
— Прошу до кімнати. — Прослизнула повз майора, обдавши його запахом парфумів.
Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкуватий килим. Кольоровий телевізор і сервант, заставлений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.
Майор утонув у запропонованому м’якому фотелі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.
Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для годиться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь тремтіли, перебираючи борт халата.
Віра й справді була вродлива — чоловіки озираються на таких на вулиці: довге матової шкіри обличчя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі — циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а станом трохи розповніла — під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.
Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбованих вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.
— Я з карного розшуку, — представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.
Жінка прочитала його уважно. Повернула й зручніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.
— Карний розшук! — закопилила губу. — Але яке я маю відношення?..
— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, — почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її обличчі. — Пробачте, що потурбував вас удома, бо справа нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лікарняний листок…
— Дочка захворіла, — махнула Віра рукою на двері сусідньої кімнати, — сама доглядати її мушу.
— Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. — Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. — Міліція сподівається на вашу допомогу.
— Звичайно. — Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. — Я, майоре, до ваших послуг… — На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.
— От і добре! — не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. — Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?
Віра зупинила на ньому затяжний погляд, знизала плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?
Але Шульга дивився очікувально, й Гулько відповіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:
— Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.
“Секретарка директора”, — здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.
— І ви нікому не говорили про це?
— А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…
— Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, — суворо зупинив її майор. Йому здалося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчиками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не дуже впевнено:
— Нікому.
— А якщо пригадати, — не здався Шульга. — В бухгалтерії не було розмов про норки?
— Ото диво! Нам уже вони набридли — стільки пальт випускаємо.
— І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? — зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано:
— Звідки ви знаєте?
“А ти не з розумних…” — подумав Шульга й вирішив йти напролом:
— Хіба не обіцяли вам її? — Підкреслено-уважним поглядом обвів кімнату. — Ви, звичайно, поки що можете не відповідати на мої запитання, однак я не радив би. Це ж не секрет, що все у цій кімнаті…
Віра випросталася на дивані. Опустила руки, борти халата розійшлися, напівоголивши груди, але жінка не звернула на це ніякої уваги. Злі вогники замигтіли в її темних очах.
— Ну й що! — вигукнула. — Це моя справа, і кожен живе, як може! Ну, є в мене коханець, а всіх заздрощі беруть! Ну, любить мене й дарунки робить! Хіба заборонено?
— З точки зору закону, — мовив Шульга, — я не маю права ні в чому звинувачувати вас, але ж розмова у нас неофіційна, і тому…
— А якщо неофіційна, то йдіть ви під три чорти! — нараз вигукнула Віра. — Не хочу… — Вона не закінчила, бо рипнули двері й до кімнати зазирнула дівчина. Була вона така ж чорнява, як мати, одягнута у вельветове червоне у білу горошину платтячко, великий білий бант прикрашав її гарну голівку. — Не заважай нам, Сашуню, — махнула рукою Віра, і дівчина слухняно сховалася за дверима. Та її поява одразу якось пригасила материн запал, либонь, тому, що дівчина аж ніяк не виглядала хворою і гру Гулько було викрито.
Шульга розуміюче всміхнувся, та нічого не сказав. Віра одразу якось знітилася, злодійкувато шаснула очима по кімнаті, і рожеві плями запашіли в неї на щоках.
— Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прізвище Еашого, ну… — пом’якшив удар, — покровителя.
— Ми скоро поберемося, — швидко мовила Гулько, — він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! — Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її позицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.
— Хто ж він?
— Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фабриці побутового обслуговування. Завідує цехом.
— Яким?
— Вони шиють шапки.
“Ого! — ледь не вирвалося в Шульги. — Невже все так просто?” Але прямо розпитувати не став.
— І все це він подарував вам? — обвів кімнату недбалим жестом.
— Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.
— Скільки?
— Сорок карбованців на місяць.
— І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, — почав підраховувати Шульга.
— Ми живемо дуже економно.
— Звичайно. Але все це куплено за останні півтора чи два роки. — Шульга підвівся, пройшовся кімнатою. Зупинився напроти серванта, постукав нігтями по кришталевій вазі, яка обізвалася мелодійним дзвоном. — Одна ця ваза коштує приблизно стільки, як уся ваша зарплата разом з аліментами.
— Іван Гаврилович подарував її на день народження.
Шульга кивнув.
— Вірю. Але ж начальник цеху одержує, враховуючи навіть прогресивку, не більше трьохсот карбованців. А в нього ж сім’я…