— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?
— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков просив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.
— На державній машині?
— В обідню перерву.
— Що возили? Коли?
— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.
— Що возили?
— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкинути. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні домашні речі везли.
— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.
— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.
— І важкі були валізи?
— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.
— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?
— Аякже. В центрі селища, за магазином.
— І після того не бачилися з Ребриковим?
— Ні, не бачився.
— Але ж розмовляли по телефону.
— У мене ж телефону дома нема.
— А на роботу він не дзвонив?
Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майорові буде важко щось довести.
— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?
— А ви йому?
— Не мав справи.
— І ви ні про що не домовлялися?
Очі в Пуда забігали.
— Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!
— З ким же мали?
— Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!
— Комусь казали про Галату? — несподівано перевів розмову в інше русло майор.
— У нас про Галату тільки й мови…
— Кого ви повідомили, що Галата одержав доручення на норкові шкурки?
— Ось воно що! — нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: — Звідки ж я міг знати про це?
— Не знали?
— Не знав.
— І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?
— Не пам’ятаю.
— Прошу вас пригадати все точно. Свідки твердять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?
Очі в Пуда заскляніли.
— Та не чув я нічого! — вигукнув. — Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності начальства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім — чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович прийшов!
Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натрапило на їхні сліди.
— Я вимушений тимчасово затримати вас, громадянине Пуд, — мовив. — До з’ясування деяких обставин.
Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясувати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяницю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.
Козюренко, почувши це, констатував:
— Такі начебто очевидні версії здебільшого виявляються фальшивими. І чого це так?
— За законом паскудства, — сумно-сумно відповів Шульга.
— Точно, є такий закон! — зареготав Козюренко. — Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний — раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Віщує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?
— А вона не мовчить, — підсунув йому папери Шульга. — Ось рапорт, я просто ще не встиг доповісти.
Полковник швидко проглянув донесення. Автоінспекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслуговував одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера — він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після третьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Автомобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.
— Після того, як вивантажили шкурки, — втрутився Шульга.
— Їдемо, — наказав Козюренко. — Подзвоніть капітану Запорожцевій, нам потрібен експерт.
“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспекції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:
— Коли нарешті можна забрати машину?
Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.
— Шофер? — запитав.
— Так.
— Ви нам будете потрібні. Почекайте там, — вказав на лавку біля входу на майданчик.
— Але ж я тут уже півдня.
— Ну й що? — мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і відійшов до лавки.
Козюренко попросив відчинити “рафик”.
— Прошу вас, капітане, — підсадив Запорожцеву, — поки ви тут, нам робити нічого. — Обійшов навколо “рафика”, вказав Шульзі на колеса. — Я не експерт, — сказав, — але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ востаннє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калюжах.
— Точно, — погодився Шульга. — І зараз ми все з’ясуємо. — Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:
— Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?
Той витягнув з кишені путівку.
— Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двадцять дев’ять.
— А зараз, — Шульга зазирнув у кабіну, — вісімсот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.
— Коли востаннє мили машину? — запитав Козюренко шофера.
— Того ж ранку, коли вкрали.
— П’ятнадцятого?
— Виходить…
— Сорок два кілометри… — роздумливо мовив Козюренко. — За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? — обернувся до шофера.
— Запаска на місці, а більше нічого не було.
— Машину замикали?
Шофер винувато опустив голову.
— Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.
— Завжди? — зацікавився Козюренко. — Як це розуміти?
— З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.
— Щодня? І давно так?
— Уже третій тиждень.
— В’їзд до двору студії вільний?
— Авжеж…
— А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?
Шофер похитав головою.
— Хоча, — пожвавішав нараз, — сидів там один.
— Де?
— Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.
— Пригадайте.
Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упевнено:
— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’ятаю.
— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?
— Аякже.
— О котрій годині приїхали тоді на студію?
— Пів на дванадцяту.
— Коли виявили зникнення машини?
— Близько першої.
— І це не стурбувало вас?
— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.
— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.
З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкликав її.
— Щось є, Людмило Костянтинівно?
— Машину акуратно виметено й вичищено. Та куди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в проході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.
— Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?
Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.
— Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? — запитав.
— Не можу твердити.
— І все ж він не раз бував біля студії,— впевнено мовив полковник.
— Можливо, але я не помічав.
Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла відбитки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які знайшла в кабіні.
Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.
Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влаштував сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.
— Ростов — місто велике, — сумно посміхнувся Козюренко. — І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.
Переговоривши з працівниками Ростовського карного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жінка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповівши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.
Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі — мішанина різних стилів: ліжко з нікельованими кульками й нове зручне крісло. В кутку старенький телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.
Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його слова не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.
— Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.
Жінка кивнула, і якийсь вогник майнув у її очах.
— Вони розтрощили Іванові голову… — сказала ледь чутно. — Падлюки! — вигукнула раптом. — І куди ви дивитесь, міліція називається!
Козюренко знав, що в таких випадках марні виправдання і логічні доводи — просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.
— Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, — мовив якомога переконливіше, — і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?
Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та відповіла досить спокійно:
— Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.
— А поза фабрикою?
Жінка безнадійно махнула рукою.
— П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибалися. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?
— Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони познайомилися?
— Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й каже: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.
— Де познайомилися?
— У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.
— А прізвище, по батькові?
— Семен, і все… Казав — директор магазину.
— Якого?
— Я так зрозуміла, що промтоварного. Але поручитися не можу.
— Потім ще зустрічалися?
— Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен — це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.
— Шапку обіцяв? — заворушився у кріслі Козюренко. — А не казав, звідки у нього шапки? Може, працює там, де їх роблять?
— То в магазині ж він! — сердито знизала плечима жінка. — Я ж казала — директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо — тьху!
— Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?
— Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..
— Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чоловік про Семена?
Жінка замислилась.
— Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.
— А зовнішність Семена чоловік не описував?
— Та з нього, коли тверезий, слово важко витягнути.
— А коли приходив напідпитку?
— Ні, не казав, я б запам’ятала.
— А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?
— Ні. А ви вважаєте, що це він?
— Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.
Козюренко залишив номер телефону й підвівся.
Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга оселився поруч Байдачного, через один номер.
Байдачного в номері не було. Майор пообідав у кафе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у готельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.
Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто виголений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.
Шульга скосував на свої ношені, із збитими підборами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і залишився задоволений. Порівняно з Байдачним він виглядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впевненості. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.
З черговою по поверху вони умовилися. Цю молоду й грайливу жіночку порекомендували йому у штабі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з півслова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.
Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.
На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже півгодини, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і зараз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.
Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і майор одразу схопив трубку.
— Адміністратор, — почув голос чергової. — Вибачте, я помилилася…
Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з номера.
Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гавриловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.
Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввічливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсунулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупинився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх,— стояв перед дзеркалом і поправляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав рушити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин були відведені майорові для знайомства з Байдачним — ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.
Байдачний нарешті почав виявляти ознаки занепокоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено: