— Я не рахую чужих грошей.
— Бо це вам вигідно, — не втримався Шульга. — На якій же фабриці працює Іван Григорович?
— Його зараз нема у місті. Вчора поїхав у відпустку.
Шульга відвернувся до вікна, щоб не виказати хвилювання.
— І куди ж він поїхав?
— У Ялту. Хотів раніше зі мною, та жінка не пустила, — зло кинула Віра, не помітивши, що ці слова спростовують її попередню заяву про розлучення Байдачного з дружиною.
— Ви бачилися вчора? — запитав Шульга рівним тоном.
— Ні, вони вилетіли літаком вранці.
— А позавчора?
Віра завагалася на якусь мить, та відповіла твердо:
— Ні.
— І він не дзвонив вам позавчора?
— Вдома у мене телефону нема, а на роботу не має звички дзвонити. Дуже рідко.
— І ви йому не дзвонили?
У вирячкуватих Віриних очах блиснула якась іскорка. А може, це тільки видалося Шульзі, бо знизала плечима й відповіла спокійно:
— Ми не умовлялися.
Майор згадав кілька кабін телефонів-автоматів перед входом до об’єднання й запитав навмання:
— А кому ви дзвонили з автомата?
— Коли?
— Позавчора.
— Подрузі.
— Якій?
Віра опустила очі.
— Дзвонила подрузі, але телефон був зайнятий. Олені Кравчишин, вона офіціанткою в кафе на Руса-нівці.
— Так от не додзвонилися?
— На жаль.
— У вас нема фотографії Байдачного?
— Будь ласка. — Віра дістала з тумбочки альбом, витягнула знімок. — Минулого місяця сфотографувався.
Зі знімка дивився чоловік з кошлатими бровами над вузькими пронизливими очами. Дивився він іронічно, і Шульзі чомусь здалося, що зараз підморгне йому. Заховав фото до папки — сьогодні ж треба показати комірникові станції, хоча навряд чи Іван Гаврилович Байдачний, якщо він причетний до операції з норковими шкурками, припустився б такої помилки: йому самому їхати на станцію — все одно, що підставити голову під сокиру.
— Ми повернемо вам фото, — сказав Вірі. — Ялтинської адреси Байдачного не знаєте?
— Умовились, що писатиму на Головпоштамт.
— Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?
— Не розумію вас! — Вірині щоки знов взялися плямами.
— Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.
— Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.
— Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.
— Для чого?
— Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?
— Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?
Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.
— Тоді от що, громадянко Гулько, — мовив Сухо, — даватимете свідчення за формою.
Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж — людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна — Сергій Борисович полюбляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.
Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сорочкою в товсту смужку, але саме цей контраст подобався Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.
Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не нагадував хрестоматійних постачальників — вічно заклопотаних людей з червоними від недосипання очима, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного вагона, надолужувати недосипання, поки колеса ритмічно постукують на рейках.
Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізнювалися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.
Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув — кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.
Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.
Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і дивився очікувально.
Козюренко запросив його сісти, проте Корж продовжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фотографові.
— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимучено, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.
— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірливіше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.
Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.
— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.
— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивством Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змушений попередити вас…
— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.
— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого червня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотирнадцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.
Корж кивнув.
— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.
— Хто ще знав про це?
— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.
— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?
Корж потер чоло.
— Наскільки пам’ятаю — ні.
— Я прошу пригадати точно.
— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.
— Отже, чотирнадцятого червня про партію норкових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.
— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще комусь. Я можу відповідати лише за себе.
— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмовилися про шкурки комусь із своїх знайомих?
— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже подія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я одразу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кіно. Непогана пародія на детективи — “Високий блондин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу подивитися.
— І ніхто на фабриці чи за її межами не розпитував вас про шкурки?
— Звичайно, ні.
— А наступного дня?
— Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.
— Яку роботу доручили ви Золотницькому?
— Золотницькому? — Якась тінь промайнула обличчям Коржа. — Коли?
— Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?
— Не пам’ятаю…
— Він дзвонив кудись по телефону.
— А-а… Мусив домовитися про ватин.
— Це входить в обов’язки товарознавця?
— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?
— Якщо б Золотницький не виконував ваше завдання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?
— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.
Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по телефону. Може, збіг обставин, а може?..
Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріали, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із злочинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.
— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.
— Звичайно, мав,— ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.
— Могли зайти до нього.
— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.
— Важко піднятися?
— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.
Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьому є. Почав розмірковувати вголос:
— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого відділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повернувся з відрядження. Більше нікого?
— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кімнати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шофер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.
Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:
— Глуховський бачив Пуда?
— Цього не можу сказати.
— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?
— Гадаю, так.
— І давно Пуд у вас працює?
Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:
— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.
— Чого ж неправильно? Він же шофер і влаштувався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що судили Пуда?
— За хуліганство. Дали три роки.
— А як у вас поводиться?
Корж скоса зиркнув на Козюренка.
— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.
— В чому це проявляється?
— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчора: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесливий якийсь, а мені це не подобається.
— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочинцями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…
— До речі, — перебив його розмірковування Корж, — у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого червня. Якщо я вам непотрібний?..
Козюренко розвів руками.
— Якщо є путівка, треба їхати. Шкода, звичайно, та, коли виникне нагальна потреба, ми з вами зв’яжемося. Куди путівка?
— Закарпаття. Санаторій під Свалявою.
— Чудові місця. — Козюренко згадав свою подорож у Карпати. — Бажаю добре відпочити.
Коли Корж пішов, Козюренко подзвонив Шульзі й, дізнавшись про результати допиту Віри Гулько, захвилювався.
— Негайно домовтесь з ялтинськими товаришами, — наказав. — Нехай знайдуть Байдачного й постежать за ним. До мене зараз мусить зайти Булгаков, а ви займіться Пудом. Є в них такий шофер, і чоловік, виявляється, непростий. Заходив до кімнати, коли Вахнічев давав завдання Галаті. Бачите, не потрапив навіть до нашого списку. До речі, лише півроку, як вийшов з колонії.
Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збагнув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктивним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натискав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з колонії.
Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних кишень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.
Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було ніяких сумнівів.
Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого нового: на всі запитання той відповідав здебільше односкладовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.
Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.
— Викликали, громадянине начальник? — запитав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Майорові видалося, що за солодкою посмішкою ховається якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.
— Ви можете називати мене товаришем майором, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіваємось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обставини.
Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од запобігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:
— Якось вже звик, громадянине… вибачте, товаришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.
— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.
— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.
Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його цікавили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для початку розмови.
— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапилась неприємність у житті, а я щось не зустрічав таких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.
— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зовсім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.
Шульга благодушно посміхнувся.
— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інформацію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засудженого за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.
— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.
Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…
— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.
Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й боявся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:
— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Випили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.
— Чому не можна? А що Ребрикову було потрібно від вас?
— Та нічого. Погомоніли, випили…
— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й горілку просто так не питиме.
— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайомі, є що згадати.
— Ох, Пуде, не ходіть околясом!
— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округлилися, він притиснув сплетені пальці до серця й дивився на Шульгу віддано.
— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.
Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.
— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.
— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.