— Злочинець підліз під машину звідси, — тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: — Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? — А сам попрямував до ресторану.
Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козюренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впізнала. Він пройшов до невеличкого кабінету директора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслуговували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.
— Пам’ятаю! — одразу вигукнув один з офіціантів — хлопець в оранжевій сорочці. — Він сидів за моїм столиком. У кутку.
— Один?
— Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.
— Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? — запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.
— Дуже прошу вас, — попросив хлопця в оранжевій сорочці, — пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.
Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.
— Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, — підбадьорив його полковник. — Не звертайте на мене уваги.
Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:
— Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього — буцім картопля, а щоки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то суворі, і він командував оцим, — вказав на фото.
— У чому це проявлялося?
— То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво — пляшка шампанського…
— Про що вони розмовляли?
— А ні про що. Мовчали, коли я підходив.
— Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?
— По-моєму, до туалету.
Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже визначив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.
— Хто розплачувався? — запитав. — І, крім пляшки шампанського, спиртного не пили?
— Тільки шампанське. А платив той, у сірому.
— Зможете впізнати його, якщо знадобиться?
Офіціант кивнув.
— Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? — зненацька поцікавився Козюренко.
Офіціант одразу зрозумів його.
— Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? — відповів запитанням на запитання.
— Так.
Хлопець трохи почервонів.
— Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина заливна, будь ласка, а ікру лише на свята…
— Пообідавши, пішли разом? — перервав його Козюренко.
— Так.
— І разом сіли в машину?
— Звідки ж я знаю?
— Може, випадково бачили?
— У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?
— І то правда, — погодився Козюренко. — Покажіть, за яким столом вони сиділи.
Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?
Отже, злочинці, які вбили Галату, дізналися про доручення на норкові шкурки від Коржа, злякалися, що він може якось виказати їх, і вирішили прибрати єдиного свідка. Зробили це досить спритно.
Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.
— Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одягу, — мовив, — та вночі був вітер, і все змело…
Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнався багато. Слава богу, офіціант виявився спостережливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.
Але чи причетний до всього цього Байдачний?
Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут мало не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.
Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще десять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти залишалось небагато, й раніше приходити не хотілося.
Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?
Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.
Шульга для годиться трохи покомизився, але, дізнавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скільки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.
Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поцікавився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок — усе залежить від транспортування їх з Нар’ян-Мара, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.
Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі побачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хотів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволодович чекатиме на Байдачного ополудні.
Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадянину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшовши з машини, та нічого не помітив — працівники карного розшуку знали свою справу.
Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу ласкаво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близьким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й негайно виконати всі його забаганки, якими б примхливими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нотки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.
Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й благодушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті визначили.
Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда промацує його — що ж, і ми не ликом шиті, — розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей з останньої поїздки по віддалених відділках радгоспу, вимовив навіть кілька ненецьких слів — це справило враження, й Спиридон Всеволодович, певно, нарешті пересвідчився, що в їхні тенета потрапила справжня риба. Він поплямкав своїми пухкими губами, присунувся просто із стільцем до крісла Шульги й мовив, солодко посміхнувшись:
— До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.
Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:
— Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго приїхали до благословенного граду нашого?
— Я хотів би ще у Сочі… — удав, що завагався Шульга, — бо після наших морозів відпочити на морі…
Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав заперечливо головою.
— Але ж ви зможете значно краще відпочити, одержавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… — Примружився й запитав зненацька: — До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?
— Прямого рейсу нема, — Шульга був готовий до відповіді. — Можна через Ленінград або через Москву.
— Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, — встряв у розмову Байдачний. — І без мене…
— Забув, зовсім забув, — замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося враження, що нічого він не забув, просто ще раз хотів перевірити нового компаньйона.
Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора — невже норкові шкурки? Певно вони, і завтра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.
І все ж про всяк випадок спробував обережно заперечити, удавши наївність:
— У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь барахло!
Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, і той м’яко зауважив:
— У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, погомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?
Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.
— Нас, полярників, адміністратори готелів за півкілометра чують, — зареготав весело. Зітхнув нараз: — Завтра субота, і я обіцявся дядькові… — Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і побачитися з ним.
— Уранці до дядька, — дозволив Спиридон Всеволодович, — а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.
Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїздом… Зрештою, яке це має значення. Київського гостя зустрічатиме Байдачний, а того працівники карного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, залишивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.
— Згоден, — мовив, — гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.
Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеропорту — “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.
Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра — ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.
— Зараз приїде Іван Гаврилович з нашим другом, — потер руки Спиридон Всеволодович. — Потерпіть кілька хвилин.
Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всеволодовичу, ковтнув слину й одповів:
— Нічого, почекаємо!
Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.
— Туди їх, туди… — вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.
Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.
Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал працівникам карного розшуку, що можна розпочинати операцію.
Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного — налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.
— За нашого нового компаньйона! — мовив урочисто. — Радий, що доля звела нас.
“Не дуже-то й радій…” — подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різкий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантеличено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.
— Я сам… — підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спиридон Всеволодович зник за дверима.
Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись розсіяти напруження:
— Вип’ємо ж, друзі!
— Облиш… — зло просичав Байдачний. Сколошкано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.
За дверима почулися голоси.
Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, відкинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.
— Стійте, Іване Гавриловичу! — витягнув пістолет Шульга. — Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!
Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.
— Ви?.. — запитав, наче збирався заплакати. — Який же я дурень!
А до кімнати вже входили троє працівників карного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.
— Дуже прошу вас, — казав, наче завітали до нього дорогі гості. — Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.
Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого — зброї не знайшли.
— Де валізи? — запитав у Спиридона Всеволодовича Шульга.
— Які валізи? Що ви маєте на увазі? — удав, ніби не зрозумів той.
— Які привезли вам з Києва.
— Отож пригрів змію на серці… — вимучено посміхнувся Спиридон Всеволодович. — Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, — тицьнув пальцем у чорнявого, — щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них — не знаю й не хочу знати!
— Може, вперше бачите його? — Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.
Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.
— Вперше, — ствердив. — І, гадаю, востаннє.
А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.
— Скільки шкурок вмістилося в них? — запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спиною на бильця сходів у стані повної прострації.