— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.
— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.
— Але ж там нема ніяких шкурок.
— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.
Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.
Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода старої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напівправдою.
Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:
— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.
Поки оперативні працівники обшукували квартиру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не приходив хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому справа, почала розповідати:
— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчуваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…
— Місяць, кажете? — перепитав Козюренко.
— Може, й менше, я ж дні не рахую.
— Скаржився на щось?
— Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.
— І ніхто не приходив до нього?
Стара похитала головою.
— Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, — пояснила. — Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.
— І що ж то був за лист? — запитав Козюренко.
— Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось — пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.
Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..
Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витягнула сірого конверта. “Коржу С.Б.” — було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: “Приходьте вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково”. І все. Ні підпису, ні дати.
— Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? — попросив.
— У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. — Стара замислилася. — Але точно коли, не пригадаю.
— Подумайте, — наполягав Козюренко. — Може, того дня у вас щось трапилося? Чи наступного?
— Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…
— Може, когось зустріли того дня?
— Та не виходила я на вулицю. Злива була, куди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастроному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.
Козюренко полегшено зітхнув: кращого не придумаєш — сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла напрочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.
Попросив стару:
— А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?
Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.
— На базар возив мене. У нас так було заведено — раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, — пояснила, — базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я — що, я — мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля нових будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. “Падлюка, — каже. — Не чоловік, а змія…” Я, звичайно, питаю — хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?
Козюренко випростався на стільці — в цьому повідомленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:
— Будинок упізнаєте?
— Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’ятиповерхові.
— Бачили, в який будинок зайшов ваш син?
— Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…
Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:
— Що у вас? — підкликав. — Показуйте.
Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.
— На пред’явника, — пояснив оперативник. — На дві з половиною тисячі карбованців.
Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.
— Це в нас? — запитала жалісно. — Дві з половиною тисячі?
Полковник взяв ощадкнижку.
— Хочете сказати, що не знали про ці гроші? — потримав її перед старою.
— Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.
Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко перегорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено двадцять першого травня.
— Коли на машину збирали, — витерла сльози Ніна Дем’янівна, — тоді були в нас гроші на ощадкнижці…
— Хвилинку, — перервав її полковник, — пригадайте, прошу вас, ви їздили на базар після одержання записки?
— Так, на другий чи третій день.
— І було це в середу?
Марія Дем’янівна кивнула. Козюренко швидко підрахував: гроші покладено двадцять першого, у п’ятницю. На базарі були в середу, дев’ятнадцятого. Отже, записку Корж одержав сімнадцятого чи шістнадцятого травня, приблизно тоді ж, коли Галата влаштувався на роботу до швейного об’єднання. Треба якомога швидше знайти людину, з якою Сергій Борисович зустрівся дев’ятнадцятого травня. Прикинув: три чи чотири дев’ятиповерхових будинки. Близько тисячі квартир. Тисяча варіантів — зрештою, триста чи чотириста відпаде одразу, залишиться не менше шестисот.
З цих шестисот — тільки один…
— Ого! — мовив Шульга, коли Козюренко познайомив його з ходом розслідування. — Поки я швендяв по Ростову, тут он яка каша заварилася!
— Ну, дорогенький, для чого ж так? Не швендяв, а знешкодив цілу зграю шахраїв!
— Які не мають ніякого відношення до вбивства Галати…
— Коли ви вимітаєте сміття з хати, не думаєте, що саме кидаєте до відра… Купа сміття — і все. Аби не залишити нічого. Ми з вами, дорогенький Якове Павловичу, до деякої міри асенізатори, і нічого тут не поробиш. Не все одно, причетний Байдачний до крадіжки норкових шкурок чи ні. Крав у іншому місці, злодій паршивий, а ми повинні таких за вухо та туди, де сухо. А провели ви операцію в Ростові тонко й красиво, щиро здоровлю вас і сподіваюсь, що вище начальство не забуде відзначити.
Шульга ніяково посміхнувся, хоча в душі торжествував: Козюренкова похвала варта кількох відзначень у наказах.
Полковник підсунув Шульзі кілька аркушів паперу, списаних прізвищами.
— Тих, де галочки, — пояснив, — перевіряти не будемо. Люди поза підозрою. Бачите, Іван Гребенчишин, відомий муляр, депутат райради, Петро Щирба — співак з філармонії, Георгій Колянчук — генерал-майор у відставці, Євген Бурков — доктор наук, відомий педіатр…
— Доведеться перевіряти санітарний стан будинків, — зітхнув Шульга.
— Не забувайте про записку. Щось мені здається, що писав її той же чоловік, до якого Корж ходив на побачення.
— Може, жінка?
— Усе може бути, дорогенький, ніхто не застрахований від несподіванок. — Козюренко зиркнув на годинник. — Щось наша шановна Людочка затримується. Обіцяла через годину, а вже година з четвертю.
— Записка? — запитав Шульга.
— Вона, клята. Раптом відбитки пальців на конверті чи на самій записці…
Шульга похитав головою.
— Вони не залишили жодного відбитка навіть у машині, і я можу закластися, що цього разу навіть наша Людочка нічого не знайде.
— Я б на вашому місці не була такою категоричною, — почув Шульга за спиною. Озирнувся — у дверях стояла Запорожцева. Замилувався Людочкою: у чорному гарно пошитому костюмі з білим комірцем, який відтіняв ніжну рожевість її щічок, Людочка виглядала навіть вродливішою, ніж була насправді. Майор подумав про велике жіноче мистецтво одягатися так, щоб підкреслити те, що слід, — зрештою, в Людочки все було гарне, а може, це лише здавалося Шульзі, який був тихо й безнадійно закоханий в капітана-криміналіста.
Людочка підійшла до столу, тримаючи конверт двома тонкими пальцями з перламутровими нігтями. Поклала перед Козюренком. Повторила:
— Так, шановний майоре, я б на вашому місці не була такою категоричною.
Шульга підвівся. Був мало не на дві голови вищий за Людочку, дивився на неї згори вниз, та відчував себе учнем, що прошпетився.
— Я мав на увазі, — почав благально, — що навіть ви, а ви знаєте, якої думки я про вас, Людмило Костянтинівно, не змогли б…
— Якої думки — то знаю! — відповіла так, що Шульга мимовільно почервонів. Отак завжди — не зрозумієш, що хоче сказати: чи натякає на те, що їй відомі майорові почуття, чи просто показує гарненькі пазурі?
— Єдине, що я знаю, — втрутився Козюренко, побачивши збентеження майора, — що Людочка зараз нас ошелешить.
— Нічого особливого нема, — заперечила, — але все ж гадаю, що оця цидулочка вам згодиться. — Витягла з конверта, розгладила на столі. — Ось бачите, сильно витягнуті навскіс літери, а також здвоєні штрихи?
— Ну й що? — запитав Шульга.
— А те, що цю записку писала людина, хвора на астигматизм.
— З чим це їдять? — знов не витримав майор.
Запорожцева підвела на нього очі, витримала паузу і відповіла тоном професора, який невдоволений успіхами своїх учнів:
— Хвороба очей, викликана різною кривизною роговиці в неоднакових меридіанах.
Але Шульга вже збагнув що до чого.
— Як часто зустрічається ця хвороба в людей? — запитав.
— Не дуже поширена…
— Ви справді золото, Людочка! — мовив Козюренко з пафосом.
— Бо якщо цю записку писав хтось із мешканців тих дев’ятиповерхових будинків, ми завтра ж, можливо, знатимемо його прізвище! — Обличчя майора засвітилося радісною усмішкою. — Це ж справжній автограф для слідчого.
Наступного дня, продивившись картотеку дільничного окуліста, Шульга встановив, що в дев’ятиповерхових будинках, які вказала мати Коржа, мешкав лише один хворий на астигматизм: Олександр Степанович Левинський. А ще через годину він доповідав Козюренкові, що Олександр Степанович Левинський працює оцінювачем в одному з київських комісійних магазинів.
— То що ж робитимемо? — запитав Козюренко в майора. Зручно влаштувався на дивані, підклавши під бік вишиту дружиною подушку, дивився на Шульгу, примружившись, і майор збагнув, що Роман Панасович уже давно обміркував якщо не всі, то найбільш перспективні з наступних ходів. Шульга також мав деякі пропозиції і почав повільно, наче розмірковуючи вголос:
— Нам відомо, що Левинський написав записку Коржеві. Точніше, ми припускаємо це. Сьогодні візьмемо в комісійному магазині зразки його почерку, і експерти проведуть порівняльний аналіз.
— Абсолютно точно, — схвально нахилив голову Козюренко.
— Якщо експертиза доведе ідентичність почерків, а я в цьому майже не сумніваюсь, ми знатимемо, що Левинський викликав на побачення Коржа приблизно в той же час, коли Галата поступив на швейне об’єднання. І що вони з Коржем досить близькі знайомі, бо той бував у Левинського на квартирі. Власне, все.
— Небагато, — погодився Козюренко, — але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.
— Сьогодні я покажу фотографії Левинського комірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припустилися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану “Перевал”. За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані “Перевал”.
Козюренко кивнув.
— Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинського. А з Олександром Степановичем я познайомлюся ж сьогодні особисто.
— Хочете здати ношені речі на комісію? — хитро посміхнувся Шульга.
— Поєднати приємне з корисним, — охоче підхопив жарт Козюренко.
— А цей Левинський людина не бідна, —зауважив майор. — Дві з половиною тисячі за одну лише інформацію про доручення на норкові шкурки.
— Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.
— Не розумію, чому він не подзвонив Коржу, а написав записку?
Козюренко засміявся.
— У Коржа домашнього телефону немає, на роботі ж телефон паралельний, до того ж завантажений службовими розмовами. Спробуйте додзвонитися до відділу постачання швейного об’єднання — півдня диск крутитимете. А мешкає Корж неподалік від комісійного магазину, всього два квартали. Пройтися під час обідньої перерви — одне задоволення.
…Козюренко витягнув своє, ще воєнних часів, жовте шкіряне пальто на цигейковій підкладці з високо піднятими — для погонів — плечима, упакував у валізу. Зітхнув, згадавши себе ще з капітанськими польовими погонами, — тридцять років минуло після війни, а як зараз пам’ятає той день, коли нарешті здійснилася його мрія і придбав оце пальто, найдорожче і наймодніше за тих часів.
До оцінювача в комісійному магазині стояла невеличка черга, і Козюренко прилаштувався за огрядною жінкою з пофарбованим хною рудим волоссям. Нарешті жінка зникла за дверима, Роман Панасович витяг з валізи й струснув своє пальто, поклав на зігнуту руку так, щоб насамперед було видно широкий і м’який цигейковий комір. У сорок п’ятому, відразу після демобілізації з армії, йому запропонували роботу в прокуратурі, у нього були інші плани, мріяв про аспірантуру в університеті, та викликали до райкому партії, і секретар мовив прямо:
“У нас із слідчими ой як погано, людей не вистачає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.
Не встиг тоді Козюренко приступити до роботи, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символізувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жовтою начальницькою шкірою…
Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!
Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з бобровим коміром, і скільки іронічних посмішок побачив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на вулицю у цьому шкіряному ветерані!
Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.
Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а полковник відступив, розглядаючи Левинського.
Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шістдесяти років, із сильними, м’язистими руками. Пальці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дряпіжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Левинський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою загадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигейці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо: