Позаду чоловіка та його пса гупали важкі підбори. Орест пришвидшив біг, завертаючи за ріг, обходячи свій будинок із лівого боку. Під ногами замість снігу хлюпало сіре місиво, черевики ковзали, не могли знайти твердої опори.
Попереду в темряві вималювалася глибока калюжа; Хованець легко перескочив її та обернувся до господаря, мовби підганяючи його. На секунду зупинившись, Орест озирнувся. Дві тіні невідворотно наближалися, вони навіть не поспішали, наче напевно знали, що чоловіку та псові нема де подітися на вузькій і безлюдній вулиці.
Орест скочив, але ступня, прийнявши вагу тіла, зненацька послизнулась і поїхала вперед, а він, не втримавши рівновагу, тяжко гепнувся просто в калюжу. Зимна вода хлюпнула за комір. Хованець голосно дзявкнув і підскочив до свого хазяїна.
Орест постояв мить на чотирьох, балансуючи. Дедалі ближче гупали квадратні черевики, де в носаках під твердою шкірою зачаївся метал, де в підбори вставлені металеві пластини. Орест став на рівні й рушив далі, заспокоюючи знервованого пса жестом. Пес слухався свого господаря беззаперечно, але Орест прекрасно розумів, що коли господарю загрожуватиме безпосередня небезпека, він не втримає пса.
Вулиця, яку Орест за дві хвилини в дитинстві пролітав на санчатах, чомусь видовжилась і ніяк не закінчувалася. Чоловік і його пес бігли вгору; під чорною водою калюж місцями зачаївся підступний лід, й Орестові час від часу доводилося рвучко спиратися рукою на землю, аби знову не втратити рівновагу й не впасти.
Орест біг.
Раптом вулиця, з двох боків обмежена парканами сусідських будинків, насунулася на нього темним громаддям. Асфальт був перекопаний упоперек, глина навернена горою, поруч валялися широкі коричневі труби. Хованець легко видряпався на верх глиняної гори, застиг над викопаним ровом й обернувся до господаря. Орест махнув йому: «Скачи!» — й Хованець перелетів через рів.
Інстинктивно озирнувшись, Орест поліз нагору. Ноги повзли ковзкою глиною, він дряпався й дряпався, й ось уже він на самому вершечку, ось уже перевалюється через гребінь, ноги їдуть нестримно — й Орест, загрібаючи руками мокру глину, стрімко скотився в рів.
Витягнувши руки вгору, Орест намацав край. Спробував підважитися на руках, але долоні не могли втриматися на краю, глина обвалювалася цілими шарами, сипалася за вилоги рукавів. Хованець гавкнув.
— Ну, песику, давай!
Пес стояв непорушне. Орест звівся навшпиньки й ухопив пса за нашийник. Хованець позадкував.
— Швидше, Хованцю, швидше! — хрипко скрикнув Орест, і пес, вчепившись зубами хазяїну в комір, рвонув його з ями. Опинившись на рівній землі, Орест відсапався й озирнувся назад. Дві тіні, виламавши з паркану кілька дощок, ладнали місток через рів — от-от перескочуть на другий бік. Орест рвучко обійняв пса за голову, притис міцно до себе, випростався.
Чоловік і пес побігли.
Хмари, що весь день куйовдилися над містом, нарешті розступилися, випустивши на волю місяць. Той освітив трьох людей і собаку, які, мов примари, пливли вздовж вулиці майже безгучно, і тільки чулося низьке, загрозливе гарчання пса. Відстань між мисливцями й дичиною то скорочувалася, то збільшувалась, і часом здавалося, що от-от наздоженуть дві тіні мисливські свою дичину, але раптом пес робив великий стрибок, і за ним величезним кроком стрибав його господар, і гонитва продовжувалася.
Зненацька занедбана вуличка кинулася на Ореста чорною масою: просто перед обличчям виросла стіна. Очі, вже звиклі до темряви, розрізнили обриси старого вагончика, що перегородив дорогу.
Орест нахилився, пес легко заскочив йому на спину, а звідти — на дах вагончика. Орест намацав якийсь виступ над вікном і почав дертися нагору. Ноги з’їжджали з гладкого боку, руки зривалися. Тільки б ухопитися за дах!
За куртку смикнула чужа рука, Орест гепнувся на коліна. Хованець загарчав на даху, вишкіривши зуби. Двоє в чорних пальтах стояли впритул.
— Ти, слухай, — заговорив один із них, — чого бігаєш? Диск віддати все одно доведеться…
«Диск із маминої касети! — майнуло Орестові в голові. — Але чому?..» Притулившись спиною до холодного металевого боку вагончика, Орест змучено сказав:
— Я не знаю, про що ви…
— Що ти тут мені розпатякуєш! — гаркнув другий. — Слухай, давай диск — і можеш забути про нашу зустріч…
— І про те, що ви вбили мою матір, я теж маю забути?
— Не хочеш, — мовив перший, — не треба.
На Ореста дивилося пусте око пістолетної цівки. Хованець гарчав і шкірив зуби, його червоні очі жаринками світилися в потемку. Орест кволо всміхнувся. Згадав маленьку журналістку й сумно подумав, що більше ніколи не побачить її, не почує її голосу. Це кара за його дитинну радість від зустрічі з нею, за те, що так швидко забув про материну смерть!
Раптом Орестові гостро захотілося жити. Як колись його вчили в армії, він зробив рух тілом, ухиляючись від пострілу, і спробував вибити пістолет з наставленої на нього руки, та одразу ж отримав під дих від другого супротивника. Орест присів на пружних ногах, гойднувся назад і пом’якшив стусан, тоді викинув кулак уперед, вкладаючи в удар всю вагу корпусу. Одночасно опекло щелепу — перший нападник заїхав йому в обличчя. Хованець, який напружено спостерігав за бійкою, не витримав і, гавкнувши, з даху вагончика полетів просто на зловмисника.
— Хованцю, ні!.. Та було запізно.
Чорний підкинув руку з пістолетом і вистрілив. Хованець болісно дзявкнув і смикнувся. Розчепіривши лапи, він летів на землю, й Орест дивився на нього знизу, на його незахищений живіт. Хованець упав на кривдника, той вивернувся, й тіло псове важко гепнулося на бік, здіймаючи бризки в брудній калюжі.
Зігнувшись навпіл, Орест із криком врізався чорному у живіт. Той ухнув і з усього маху вдарився боком у стовбур осики, що росла попід самим парканом. Пістолет відлетів і з глухим «плюсь!» зник у підталому снігу. Головоріз осів на землю, тримаючись за бік. З-під руки його запарувала дивна біла хмарка диму.
Десь за високим парканом грюкнуло вікно і чоловічий голос сердито гримнув:
— Знову бійка? Я викликаю міліцію!
— Викликай! — з усіх легенів закричав Орест.
Другий зловмисник шукав у мокрому снігу пістолет, товариш смикнув його і захарчав: «Кинь! Вшиваємося», — і, тримаючись за бік, почав незграбно втікати. Другий нарешті відшукав пістолет і поскакав услід, але Орест того всього не бачив.
Він не бачив, як сусіда його з рушницею вискочив надвір, як дві тіні, гупаючи важкими підборами, зникли в темряві, він не чув, як його хтось потягнув за рукав. Він стояв на колінах над тілом пса, і брудні сльози, змішані з потом, текли йому по обличчю. Собачі очі були заплющені, й не стріпували чорні повіки, і з горла виривалося слабке харчання — замість низького, суворого собачого гавкоту, який щоранку будив Ореста на роботу, який зустрічав його вдома після довгого-довгого дня, який перший вітав його, звідки б він не повертався…
Орест ухопив голову пса в долоні, притиснув до себе й заволав у небо:
— До-по-мо-жі-і-і-іть!
Розділ XV
ДОПУСК ТРЕТЬОГО РІВНЯ
Брудний і сірий ранок Юрася Булочку не наснажував.
Ліна, яка, ледь прокинувшись, подалася, як вона таємничо повідомила, у «не дуже важливих, але невідкладних справах», лишила його стерегти калюжі води, що натекли за ніч у кутках готельної кімнати. Прослухавши касети з записом снів Мар’яни Богданівни Омелянич, Юрась не угледів у них нічого цікавого: що тільки людині не наверзеться! Он йому, наприклад, вночі наснилося, ніби він в самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича виграв партію в шахи. Прокинувшись, Юрась витер сльозинку в куточку ока: ще рік тому Вальтер Тадейович заклався з усім колективом газети, що той, хто в нього хоч раз виграє в шахи, отримає в неподільне користування службову «вольво» — сріблясто-сіру, майже нову машину-мрію. Нікому з редакції — ніде правди діти — виграш не світив, а Юрасеві Булочці — й поготів.
У сни Юрасик не вірив, не чекав, як у п’ятому класі, що от зараз вийде надвір, а там його сон неспішної ходою йде, вже справджений. Слухаючи касету Мар’яни Богданівни, Юрась зашпортнувся лише на двох словах: «бісів шаман». Перед очима зринуло сердите обличчя колеги-студента, чорнявого і смаглявого евенка, про якого Юрасик у першу зустріч подумав: викапаний північноамериканський абориген! Шаманство — це не віра, говорив йому нащадок давнього шаманського роду, шаманство — це знання. І саме наголос на «знанні», на чомусь, що можна набути, дав Юрасеві підстави неусвідомлено, проти власної волі в шаманство — вірити.
«Бісів шаман», якого знайшли мертвим у власному кабінеті, вніс для Юрасика певну логіку в досі нелогічну історію з подвійним убивством, здавалося, без жодного зв’язку й мотиву. Важко припустити, що Святослав Пилипович Шапка мав якесь відношення до шаманства, але десять років мордовських таборів… З ким тільки доля не зведе в такому місці! А якщо раптом головний лікар районної лікарні пройшов обряд ініціації, оволодів знанням… Саме Мати-Хижа-Птиця, іменем так співзвучна з праукраїнською богинею з «Велесової книги», відповідальна за посвячення майбутнього шамана в північних народів. З’являється вона лишень двічі: під час народження шамана — і його смерті. Це вона забирає його душу, вішає на гілляку, щоб дозрівала. Мати-Хижа-Птиця роздирає тіло неофіта на шматки, роздає різним хворобам, щоб пожерли м’ясо й навчили неофіта лікувати. Мати-Хижа-Птиця знову збирає кості, складає їх докупи, вкладає в них дозрілу душу. Щоб шаман прокинувся — і зрозумів, що той жахливий сон, той жахливий біль — то була не хвороба, що відтепер він має знання і обов’язок, яким зв’язаний на решту життя…
А якщо потім, повернувшись із мордовських таборів додому, повністю помінявши устрій життя, посвячений політв’язень змушений був відступитися від вищого знання, покинути древню науку? Шаман, навіть якби з власної волі захотів спокійного життя, не міг дожити літа тихо-мирно, лежачи на припічку у своїй хатині й лузаючи насіння. Зрадивши, він мав втратити розум — або життя. Святослав Пилипович, схоже, обрав останнє.
Збуджено стискаючи й розтискаючи кулаки, Юрась Булочка міркував, що ж йому робити далі. По-перше, ніхто — навіть Ліна! — не повірить у шаманство головного лікаря районної лікарні Святослава Пилиповича Шапки. По-друге, якщо Юрасева теорія пояснює невідворотність смерті Святослава Пилиповича, то вона жодним чином не пояснює, хто ж саме натиснув на гачок пістолета. По-третє, в Юрасевій голові слова самі собою складалися в місткі і влучні фрази з майбутньої статті під назвою «Помста шаманського бубна», хоча Юрасик знав, що Вальтер Тадейович таку статтю в газету не пропустить. Жодної містики! — вимагав він од своїх журналістів. Містика — опіум для довірливих читачів. У добротний детектив містиці дороги нема.
Сидячи на Ліниній половині ліжка, підвернувши під себе босі ноги, Юрась Булочка вже вкотре перемотав касету з записом Мар’яни Богданівни Омелянич.
* * *
У той час як сердешний Юрась Булочка вмовляв себе тверезо поставитися до шаманської теорії смерті Святослава Пилиповича Шапки, Орест сидів у кухні й пив вихололий чай.
Після ночі, проведеної у ветлікарні, куди він, ледь не стоячи на колінах, умовив приїхати лікаря-ветеринара; після того, як Орест, замість медсестри, виконуючи лікареві накази, вводив Хованцю в стегно наркоз, потім антибіотики, потім готував операційний стіл; після того, як він провів шість годин біля Хованця, який важко відходив від наркозу, раз у раз підскакуючи, раз у раз пориваючись десь бігти; після того, як він не міг погляду відвести від собачих очей, наполовину затягнутих плівкою третьої повіки, від сльози, що нестримною цівкою збігала на собачу морду, — після цієї ночі Орест нарешті сидів у своїй кухні.
Хованець, важко дихаючи, спав на дивані, куди його вклав Орест, спав неспокійно, час від часу прокидаючись, стогнучи, жалібно дзявкаючи, і тоді господар підскакував до нього й заспокоював його. Та вже припинила стікати сльоза з собачого ока, вже зімкнулися щільно повіки, вирівнялося дихання, й Орест зміг відійти від свого чорного кудлатого друга.
У двері подзвонили. Хованець стріпнув вухом і розплющив око. Орест підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла маленька журналістка, тримаючи перед собою велику чорну сумку. Орест відступив од дверей, пропускаючи Ліну до хати, але та, втупивши в нього погляд, застигла на порозі.
— Що з вами? — нарешті спитала вона, вдивляючись у нього тривожно.
Орест згадав, що, прийшовши додому, так і не скинув ні брудної куртки, ні забрьоханих кросівок, навіть обличчя не вимив, тільки руки в лікарні, коли готували Хованця до операції. Орест махнув рукою.
— Заходьте швидше, — сказав він. — Не студіть хату. У мене пес хворий.
Ліна ступила всередину. В кімнаті був страшенний безлад, а на дивані лежав перебинтований пес, який навіть не поворухнувся, коли вона увійшла.
— Що сталося? — спитала Ліна.
— Пам’ятаєте двох у чорних пальтах із маминої касети? Це вони, ніхто інший не може бути. Накинулися на мене біля дому. Хованець мене захищав…
— Він поранений?
— Так, — мовив Орест і кинув швидкий погляд на пса, який, коли про нього зайшла мова й коли Ліна обережно схилилася над ним, тяжко й жалісно застогнав. — Але йому вже краще.
Хованець незадоволено стріпнув вухом.
— Якщо ці двоє дійсно були в лікарні, і ваша мати їх саме там бачила, мав би ще хтось їх бачити, правда ж? — спитала Ліна.
— Може бути, — знизав плечами Орест. — А… ви… прийшли…
Ліна раптово й густо почервоніла, радіючи тим, що мала смагляву шкіру, а ще тим, що стояла спиною до вікна.
«Як я могла не прийти?» — мовила вона подумки, але не повторила вголос.
— Я хотіла вас розпитати про роботу Святослава Пилиповича Шапки. Що ви знаєте про неї? Що може означати «диск», про який говорить ваша мати на касеті? Комп’ютерний? Може, пристрій який медичний?
— Поняття зеленого не маю.
Ліна боязко погладила розкуйовджену шерсть Хованця.
— Видужуй! — побажала вона псові, тоді обернулася до господаря. — Збігаю зараз до лікарні… І ще забіжу до вас, можна? Подивлюся, як тут псові ведеться…
І вона, накинувши дублянку, попростувала до дверей. Орест простягнув їй руку для прощання. Ліна взяла його долоню, потиснула й тут помітила, що пальці на долоні були стерті на кров, кісточки розбиті, а шкіра вся в подряпинах. Ліна похитала головою, беручи й другу Орестову руку в свої.
— Треба чимось намастити, — мовила вона. — А то до завтра руки зовсім спухнуть.
— Нічого, — усміхнувся Орест, — загоїться, як на собаці.
— Ну, бувайте, — сказала Ліна, нарешті пускаючи Орестові руки й відчиняючи вхідні двері.
— До зустрічі.
У лікарні її вітала незвична метушня. Люди в білих халатах, все більше жінки, нечутно сновигали з кутка в куток, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ліна, обминаючи загальний неспокій, непомітно для себе опинилась у тісному приміщенні аптеки й спостерігала за біганиною крізь двері. Ось одна медсестра винесла квіти й поставила їх на широкий довгий стіл, що стояв посередині вестибюлю, а інша, вхопивши квіти, одразу ж перемістила їх на низьку тумбочку, притулену до столу. Ще одна медсестра винесла чисте біле простирадло й ним застелила великий стіл.
— Що тут готується? — спитала Ліна аптекарку, сама вже здогадуючись, що почує у відповідь.
— Зараз тіло Святослава Пилиповича привезуть, — мовила аптекарка в рожевому светрі, схрестивши руки на грудях.
Ліна закліпала віями. Відьма в рожевому светрі, з якою Ліна підписала нещодавно химерний контракт, мружила до неї чорні очі. Відьма постукала кінчиками пальців по дзвінкому склу вітрини, і Ліна помітила, що нігті в неї довгі й червоні, вкриті лискучим лаком, присипані блискітками.
— Глядіть, глядіть, виносять! — скрикнула аптекарка в рожевому светрі, вказуючи пальцем на траурну процесію.