Над вестибюлем гримнула тужна мелодія, труби бубоніли низькими голосами, брязкали литаври, потім невідь-звідки взялася печальна скрипка і тонко-тонко задріботіла, наче хотіла свою партію виконати швидше, ніж інші інструменти. Процесія виступала повільно, несучи великий відкритий гріб, а за ним окремо лаковане дерев’яне віко.
Четверо чоловіків, вдягнених у строгі чорні костюми, поставили гріб на великий стіл. Ті, що позаду них несли віко, не знали, куди його притулити, на хвильку зчинилася метушня, та ось уже віко прилаштували одним кінцем на столі, а другим — на підлозі, під кутом до гробу. Наступні в процесії, які під час заворушення нетерпляче тупали на місці, нарешті з полегшеним віддихом піднесли до столу вінки і привалили їх до тумбочки з вазою.
Оркестр, якого Ліна не могла бачити, загудів ще сумніше.
— Зараз почнуться промови, — попередила Ліну аптекарка в рожевому светрі. — Нічого цікавого. Краще поговоримо про убивць Святослава Пилиповича. Ви ж за цим сюди прийшли?
Ліна вже нічому не дивувалася — вона просто кивнула на знак згоди, і то так сильно, що в шиї хряснули хребці. Мимоволі вона схопилася рукою за шию.
— Ну, — почала аптекарка в рожевому светрі, одним оком поглядаючи на Ліну, а іншим — крізь скло дверей — у вестибюль, — містечко у нас маленьке, я всіх знаю якщо не на ім’я, то хоча б в обличчя. Тому кожен чужак — як тріска в очі. Правильно я кажу?
— Абсолютно правильно, — підтвердила Ліна.
— Хочете спитати, чи не було в лікарні яких незнайомців? А ви нагадайте мені, який день вас цікавить.
Ліна дістала з сумки касету, котру вона поцупила з кабінету Святослава Пилиповича, й подивилась на дату.
— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, середа, — повідомила вона.
Стоячи упівоберта до скляних дверей, Ліна спостерігала за дійством, що розгорталось у вестибюлі. Коло столу зібралася купка почесних гостей, видно, з начальства, решта шанобливо стояли віддалік. Промову виголошувала Дзвінка Левківна, але голосу її Ліна чути не могла, тільки бачила, як Дзвінка Левківна, мов велика риба, безгучно розтуляє і затуляє рот.
— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, в середу, — повторила за Ліною аптекарка в рожевому светрі, ніби пригадуючи. — Тоді їх теж було двоє. Обидва в чорних пальтах, довгих, до землі, а очі в них злі й холодні. Вони зайшли в лікарню рішучим кроком, — мені звідси, з аптеки, все видно, — й за чверть години таким самим рішучим кроком вийшли. Потім вони ще раз були в лікарні… Ви хочете їх розшукати?
— Так, — мовила Ліна неуважно, бо на мить відволіклася на події, що вирували у вестибюлі.
До столу з труною підбіг чоловік у куценькій курточці, гримнувся на коліна, схиливши голову на стінку гробу, й безутішно заридав. Почесні гості з начальства обережно розступилися, щоб не заважати, і навіть тимчасово перервали церемонію прощання, але чоловік усе ридав і ридав і припиняти, здавалося, не збирався.
Гості неспокійно перезиралися, намагаючись не втратити скорботного виразу обличчя, хтось підійшов до чоловіка в куценькій курточці і спробував відвести його від труни, чоловік натомість почав заламувати руки, ридаючи ще невтішніше, і битися головою об стінку гробу.
— Це хто? — мимохіть спитала Ліна в передчутті назріваючого скандалу.
— А, це наш електрик, — махнула рукою аптекарка.
Ліна побачила, як Дзвінка Левківна підійшла до чоловіка, що бився головою об труну, і сказала йому декілька слів, після чого той витягнув величезну картату хусточку, висякав у неї носа (присутні мимоволі на крок відступили) та нарешті звівся на рівні ноги. Дзвінка Левківна відвела його у натовп працівників лікарні.
— Що вона йому сказала? — спитала заінтригована Ліна.
— А вона сказала, що взавтра в місті знов похорон буде, не варт сили витрачати.
— Похорон Мар’яни Богданівни Омелянич?
— Її, її, — підтвердила аптекарка. — То ви хочете дізнатися, де треба шукати тих двох у чорних пальтах?
— Обов’язково, — мовила Ліна.
Жінка в рожевому светрі дістала з сумки косметичку, відкинула кришку, на якій виявилося маленьке люстерко, й прискіпливо обдивилася своє обличчя. Явно не задоволена тим, що вона побачила, відьма провела легко пальцем по повіках — від носу до скроні — й під пучкою одразу проступили темно-коричневі, майже чорні тіні, які збільшили очі ледь не вдвічі. Тоді вона так само легко провела пальцем верхньою губою, далі нижньою — і темні її вуста вкрилися червоною помадою в колір лаку на довгих нігтях.
Ліна судомно ковтнула.
— Так от, — мовила відьма в рожевому светрі, — одна зупинка звідси автобусом — і ви потрапляєте в центр. Є там ресторанчик, називається «Нічне місто». До сьомої ранку гуде, останні клієнти на столах і засинають… Отож, у ресторанчику спитаєте пані Мокош, вона вам їх покаже. Ну, ідіть уже, церемонія прощання закінчилася, зараз тіло виноситимуть.
Ліна крізь скло дверей побачила, як віко обережно опустилося на гріб, хтось підхопив вінок, і труна поважно поплила в повітрі. Працівники лікарні, що скупчилися коло дверей, шанобливо розступилися, даючи дорогу Святославу Пилиповичу, який залишав приміщення лікарні назавжди, а тоді, мов хвиля хлюпнула, зімкнулися лави проводжаючих.
Ліна вийшла вслід за процесією, але повернула не праворуч, як та, а ліворуч, де на зупинку вже підкочував автобус: чи то питання транспорту було вирішене в одному окремо взятому містечку, чи просто Ліні катастрофічно щастило на автобуси.
Незважаючи на ранню годину, ресторан світився зеленою вивіскою «Нічне місто», де з одного боку чоловік мексиканської зовнішності намагався поцілити в більярдну кулю, а з іншого на стіл сипалися карти. Зійшовши сходинками вниз, до напівпідвального входу в ресторан, Ліна шарпнула важкі двері й натрапила на галантного швейцара.
— Прошу верхній одяг, — мовив він, відтісняючи Ліну до стійки, позаду якої нудився хлопчина у чорному напрасованому костюмі, а на вішаку хилиталося декілька пальт.
Ліна розстебнула зелену дублянку і впустила її з плечей таким недбалим жестом — чисто топ-зірка з американського серіалу! — що якби швейцар не встиг її підхопити, дублянка б за мить просто сповзла на підлогу. Ліна, не питаючи номерок, ступила у велику залу.
Стишене світло вихопило з півтемряви клітку з великим червоним папугою, зелень, що повзла стінами, фонтан у глибині зали. Навколо скляних столиків, хаотично розкиданих по залі, стояли плетені стільці з м’якими подушками на сидіннях. Ліна рішучим кроком перетнула залу й підійшла до барної стійки, щоб замовити «Маргариту». Після готелю потрапити в таку розкіш, — треба було трохи оговтатись.
Через тоненьку рурочку смокчучи лимонну «Маргариту» й оголюючи в бокалі льодяну гору, Ліна заговорила до бармена:
— Я можу побачити пані Мокош?
— Он вона, — махнув рукою бармен.
Ліна озирнулася. Коло скляного столика, закинувши ногу на ногу, хизуючись ладним маленьким чобітком, що виповз із-під довжелезної спідниці, сиділа жінка в рожевому піджаку, тримаючи в долоні карти й поводячи головою з боку в бік, причому чорні коси її зміїлись уздовж спини.
— Ви до мене? — обернулася відьма до Ліни, зачувши її кроки.
— Пані Мокош? — перепитала та, насилу видобуваючи слова з пересохлого горла. Відьма на ім’я пані Мокош солодко усміхнулась і пальцем підізвала Ліну ближче.
— Доброго дня. Знаю, знаю, до кого ви прийшли. Не до мене, не до мене! Ніхто до мене не ходить! Ніхто не хоче зробити приємність одинокій жінці!
Пані Мокош підкотила край рожевого піджака й витягла з-за пояса спідниці невеличку картку, простягаючи її Ліні. На картці була надрукована загадкова фраза: «Допуск третього рівня», а під нею нашкрябаний нерозбірливий підпис. Ліна взяла зелену картку в руки.
— Ідіть до них, — мовила відьма. — Он у ті двері. Ми вас давно чекаємо.
Розділ XVI
ДОЛЯ
— Ти живий? — спитала нявка, недовірливо примружуючи жовті очі.
— Ох-ох-ох! — застогнав хованець, болісно кривлячи пащеку. — Як мені тяжко! Як мені тяжко!
— Де болить? — суворо запитала нявка й почала обмацувати хворого. — Тут? Тут? Тут?
— А-а-а! — він закотив очі й став відбиватися здоровою рукою. — Ти здуріла! Біль пекельний, а ти ще руки пхаєш! Забери руки, кажу тобі! А-а-а!
Та нявка, задоволена коротким медичним оглядом, сама вже лишила хованця в спокої.
— Лежи, лежи, — мовила вона лагідно, — не совайся так, а то шви розійдуться. В тебе скільки швів на тілі?
— Дванадцять, — повідомив хованець, витискаючи з правого ока жалісливу сльозу. Ліве око лишалося сухим і напруженим, ніби він щомиті чекав од нявки якої каверзи.
Нявка похитала головою, тоді, ніби щось пригадавши, знову вибігла в сіни й за хвильку вернулася, тягнучи за собою величезну торбу. Приставивши торбу до столу, вона дмухнула на стіл, змітаючи застарілі крихти хліба, залишки засохлого м’яса, уламки печива, згірклий сир.
— Чим ти тут харчуєшся? — спитала вона, одним поглядом засуджуючи стіл на страту. — Оце що таке?
І, не чекаючи відповіді, почала виймати з торби один по одному якісь пакунки. У хованця в кутиках рота зібралася слина й побігла тонкою цівкою на покривало дивана. У повітрі знадливий запах малював образи тушкованої курки, котлет, смаженої печінки.
— Підйом! — скомандувала нявка. — Я тобі в ліжко не збираюся носити!
Магічним чином хованцеве побите, перев’язане, понівечене тіло зникло з дивану й матеріалізувалося за столом, який нявка застелила сріблястою скатертиною з дивного листя — сухого й живого водночас.
Грюкнувши виделкою, хованець пажерно втупивсь у найближчий до нього пакунок, що дражнив запахом смаженої печінки. Нявка почала повільно й обережно розгортати його, випробовуючи хованцеве терпіння. Запах став таким густим, що, здавалося, в долоню можна взяти й нести. Печінка зблиснула золотавим рум’янцем — і наступної миті щезла в чорній пащі. Хованець не відводив погляду від решти пакунків.
— Хворим одразу багато не можна, — відтяла нявка. Сперечатися з нею не випадало. — Тепер кажи, які наші плани.
— Ох-ох-ох, — знову застогнав хованець, з-під носа якого зникли і печена курка, і котлети, і — що це таке в тому сіренькому пакуночку? не відбивні часом? чи сальце?.. — Які тут можуть бути плани? Добре їсти, добре спати — мусить Бог здоров’я дати…
Хованець намацав рукою туге куряче стегно, але нявка ляснула його по пальцях і ловко вихопила пакунок.
— Доста вже! — виставила підборіддя вона. — Якщо ти планів не маєш, я маю на двох.
— О, ні, знову твій план…
За півгодини на плиті, яка бризкала веселим вогнем у різні боки, так і норовлячи підпалити хованцю довгу кошлату шерсть, булькала пшенична каша — скорше кутя, ніж каша: маку нявка вже всипала, а мед, родзинки, сметана чекали на столі свого часу. Хованець, якого нявка теж залучила до роботи, сидів коло дверей у сіни й товк горіхи. Він відхиляв двері, встромляв горіх там, де діткам мами забороняють пхати пальці, чулося хиже «Хрясь!» — і хованець ловив легкі й крихкі уламки. Нявка великою розливною ложкою розмішувала в баняку кашу; біла пара піднімалась угору і всіювала дрібними краплинками її пишні зелені вії.
Скуштувавши кашу на смак і обпікши вуста, нявка засичала змією, і хованець задоволене рикнув: він і досі не міг вибачити нявці тої незворушності, з якою вона відібрала в голодного, хворого, нещасного товариша апетитну курячу ногу. Нявка виставила на стіл дві полив’яні миски.
— Чекай, — заговорив хованець, — в мисках нести незручно буде! Краще донесемо в баняку. Каша й не вихолоне так скоро.
— Якщо доля голодна, вона й вихололе їстиме, — повідомила нявка.
— А ти ніби хочеш, аби вона була голодна?
Нявка сердито труснула головою, але вимушена була пристати на хованцеву пропозицію: голодна й обірвана доля у їхньому випадку абсолютно не підходила. Але, щоб дотриматися правил, нявка зварила не просто якісь помиї, а справдешню багату кутю, яку б і сама зараз сіла й наминала великою ложкою! План був простий: виманити долю, глянути на неї хоч одним оком, бо нявку все більше і більше мучила совість, мовби й дійсно її втручання в людські справи призвело до трагічних наслідків.
Загорнувши баняк у довгий вишитий рушник, нявка вив’язала імпровізовану ручку, щоб легше було нести, і критично оглянула хованця, чи можна йому доручити важливу ношу. Хованець, побачивши характерний оцінюючий блиск у нявчиному погляді, розтікся диваном, як калюжа олії, закотив очі, з яких сльозами покотилася розпука. Чорна шерсть його наїжачилася; він ображено відвернувся від нявки.
— Не придурюйся! — мовила нявка. — Перед ким хочеш, можеш придурюватися, а переді мною нема чого. Я тебе знаю, як облупленого.
— Ох-ох-ох! — застогнав хованець. — Як мені тяжко!
* * *
Вдалині темними верхівками височів ліс. Дві дороги, що перетинали одна одну під прямим кутом, ще освітились останнім сонячним променем, і нявка й хованець, причаївшись за голими кущами, чекали справжньої темряви. Очі їхні були спрямовані на роздоріжжя, де в самому центрі нявка власною рукою виставила дві полив’яні миски, наповнивши їх кашею по вінця. З мисок пахло запаморочливо.
Щойно сонячне пасмо сховалося за лісом, і яскравіше засяяв місяць-повня, який давно вже викотився на небо, вдалині на дорозі вчулися кроки — у двох наїжджених коліях схлипував мокрий сніг, коли в нього провалювалася нога. У вечірніх сутінках вималювалися дві постаті — висока й маленька. Маленька бігла трохи попереду, ніби вона не встигала на найважливішу в житті зустріч; висока солідно сунула позаду.
Хмара, яка невідворотно пливла за місяцем, цієї миті нарешті наздогнала свою здобич і вп’ялася сріблястими зубами в місячну кулю. Видимість зникла.
— Що там робиться? — просичав хованець. Жовтоока нявка бачила в темряві, як удень.
— А нічого не робиться, — відповіла вона. — Ідуть собі.
— А миски вони бачать? — спитав хованець здушеним голосом.
— А звідки мені знати, що вони бачать?
— Може, хоч запах вчують? — сам до себе промимрив хованець. Каша пахла нестерпно, викликаючи у нього голодні судоми.
Саме в цю мить хмара розділилися на два сріблясті язики, і в щілину між ними визирнув місяць-повня, ливнувши світла на дорогу. Зовсім близько від себе хованець побачив двох, які стояли задумано на роздоріжжі. Висока постать, схожа на чоловічу, вдягнена була у щось темне й солідне; на ногах цей високий мав чомусь зовсім не забрьохані снігом і брудом, а новенькі блискучі черевики.
Друга постать, маленька, вдягнена у щось легке, пухнасте і довге — до землі, підскакувала на місці, не в змозі встояти спокійно й хвилину. Хованець задивився на сиве хутро, мимоволі порівнюючи його зі своєю скуйовдженою шерстю, й зітхнув. Хіба схоче ця маленька їсти кашу, наварену грубим і — ніде правди діти — брудним хованцем? Он як бридливо морщить маленького носика!.. З іншого боку, це ж і добре! Хіба не цього вони з нявкою прагли?
Висока постать щось говорила, але чути не було: вітер зносив слова в бік лісу, де вони губилися поміж деревами, зависаючи на гілляках; маленька кивала, і її руді коси злітали хмарою від кожного руху.
— Ви тут що робите? — раптом вчув хованець за спиною голос і здригнувся. Від темного стовбура сосни відділилися постать Мокуші.
— Ми… — забелькотіла нявка, — ми хотіли долю побачити…
— Зразу дві? — хитро поцікавилась Мокуша.
— Ні, тільки одну…
— А чого ж тоді дві миски?
— Та про всяк випадок, — знічено мовив хованець.
— Про всяк випадок… — передражнила Мокуша. — Все підготували, хитруни! Добре вже, глядіть на вашу долю!
Нявка й хованець знову повернулися до двох постатей — високої і маленької. Висока тримала маленьку за руку — точніше, намагалася втримати від необдуманих дій, а маленька випручувала руку й хотіла ступити ближче до мисок. До нявки й хованця долинуло відлуння голосів. Слів було не розібрати, але ось зазвучав голос низький і густий, чоловічий: прагне втихомирити, заспокоїти. Вслід за ним увірвався голос високий, жіночий: він сперечався і бринів нетерпляче.