Маленькій постаті нарешті вдалося випручатися, й вона підскочила до мисок, повних куті. Доки їй не завадили, вона ногою поперекидала миски. Каша висипалася на землю, у підталому снігу перетворюючись на брудну калюжу. Хованець на мить склепив міцно повіки, щоб не бачити такої наруги.
— Ну, навіщо? Навіщо? — долинув важкий басовитий голос.
— Що — навіщо? — голос жіночий.
— Як незручно!.. Як негарно!.. — бідкався голос чоловічий. — Хтось варив, старався…
— Дурню ти, дурню! — лагідно заспокоїв його голос жіночий. — Той, хто варив, тільки радий буде, що миски поперекидані. Це ж добрий знак! Пішли звідси.
І дві постаті — висока, поважна й маленька, вертлява — пішли, тримаючись за руки, в напрямку міста, яке тільки вгадувалося в цілковитій темряві зимового вечора.
Розділ XVII
ЗАРУЧНИЦЯ
Ліна натиснула на тугу ручку й опинилась у довгому коридорі, який закінчувався ще одною величезною залою, заповненою гральними автоматами та де-не-де — столами, встеленими зеленим. На порозі їй безмовно загородив дорогу охоронець. Ліна простягнула йому магічну картку.
— Проходьте, — відступив охоронець.
Ліна зайшла до зали й одразу зачепилась оком об двох чоловіків, які навіть у задушливому приміщенні казино не схотіли скидати своїх довгих чорних пальт. Від задухи в них розчервоніли пики, аж пашіли. Чоловіки грали в рулетку; перед ними на столику стовпчиками були зложені великі чорні й зелені жетони. Вони напружено слідкували за кулькою, яка скакала по колу. Не випускаючи з руки бокалу з «Маргаритою», Ліна підійшла до столу з рулеткою, де холодноокі гравці напружено чекали своєї долі: кулька крутилася, як божевільна.
— Доброго вечора, — мовила Ліна запанібратськи. — Не заважатиму?
Один із чоловіків на секунду скосив до неї очі, і саме в цю мить кулька зупинилася. Чоловік смикнувсь і стис кулаки.
— Ви не виграли? — легковажно спитала Ліна. — Вибачте, я жодного разу не грала в рулетку…
Товариш неввічливого чоловіка повернувся до Ліни, оглянув її з голови до ніг, підморгнув своєму супутнику, а потім і круп’є, який сприйняв це з незворушним виразом обличчя, і запросив Ліну:
— Приєднуйтеся до нас!
— Дякую, — мовила журналістка, сідаючи в крісло й примощуючи «Маргариту» собі на коліно. — Де мені взяти жетони?
І одразу ж до неї підкотив хлопчина з візочком, на якому стовпчиками були складені різнобарвні жетони, деякі ще загорнуті в нерозірваний папір. Хлопчина зупинився безмовно.
— По десять і по двадцять п’ять, — мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: — Я плачу!
— Дякую, — сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. — Ми познайомимось?
— У жодному разі! — вигукнув чоловік. — Таємниця додає пікантності стосункам.
Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою — і біля Ліни виріс бармен із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити».
— Дозволите вас пригостити? — між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста.
— Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові.
— О, що таке одна «Маргарита»! — незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. — Ви граєте? — спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею.
— Тільки якщо ви мені допоможете.
— Залюбки.
І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї.
— Ви сміливо ставите! — вигукнув незнайомець.
— Ризик невіддільний від моєї професії.
Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови:
— Що за професія?
— Журналістка кримінальної хроніки.
— І тут ви?..
Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха:
— Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь.
Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою.
— Я читав про це вбивство в газетах, — мовив незнайомець. — І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця?
— Вбивці, — виправила Ліна. — Їх було двоє. Є свідок.
— Секунду, — вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки.
Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив:
— Тринадцятий номер.
Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни.
— Вітаю! Вам щастить.
— Я виграла?
— Хіба не ви поставили на тринадцятий номер?
— О, справді!..
Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім — потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту».
— Ще одну? — запитав незнайомець.
— Ні-за-що.
Змахом руки незнайомець закликав бармена, який вивіреними рухами повторив свої маніпуляції: викрутив пустий бокал із Ліниної долоні й натомість вклав бокал повний. Біля покерних автоматів вчинилося легке заворушення, весело хлюпнула нескінченна механічна мелодія, задзвенів нервовий жіночий сміх.
— Сьогодні казино несе колосальні збитки, — зауважив з іронічною посмішкою незнайомець. — Спершу ви, потім любителі покеру…
— А я багато виграла?
Мовчазний супутник незнайомця зиркнув на Ліну здивованим оком.
— Півтори тисячі гривень.
— Моя місячна зарплатня… — пошепки сказала Ліна. Незнайомець запахнув пальто й підвівся, простягаючи Ліні руку.
— Якщо ви вже виконали місячний план, дозвольте запросити вас на пізній обід або ранню вечерю.
Ліна звелася на нетвердих ногах. «Маргарита» шуміла в голові й слабкістю розтікалася по всьому тілу. Незнайомець махнув комусь у глибині залу. Одразу ж до них підкотив хлопець із візочком, повним жетонів, і обміняв, старанно підраховуючи, жетони на гривні. В Ліниній руці опинилася пристойна пачка двадцяток.
— Ходімо? — запитав незнайомець, повертаючи Ліну обличчям до виходу й киваючи своєму супутнику. Супутник рвучко піднявся з-за столу й рушив до виходу трохи позаду від них, зашпилюючи на ходу чорне пальто.
Ліна недовірливо озирнулася на суворого й мовчазного супутника.
— Навіщо він застібає пальто? — спитала вона незнайомця, який обережно, але твердо вів її до виходу. — Хіба ми не тут пообідаємо?
— Є чарівне місце зовсім неподалік. О, яке філе міньйон там подають! Рапани під білим соусом… Креветки… Асорті з морепродуктів… Ви ж любите морепродукти?
— Не виношу, — чесно зізналася Ліна.
— Тоді курячі крильця під соусом «териякі».
— Ну, не знаю… — завагалася Ліна. Курячі крильця під темним, солодким і гострим соусом «териякі» смачно запахли в її уяві.
Біля виходу з зали, куди двері відчиняє тільки «допуск третього рівня», замість натренованого охоронця стояла, спиною привалившись до лутки й мружачи очі, чорно— і буйнокоса відьма в рожевому піджаку. Впіймавши Лінин погляд, вона весело підморгнула, відступаючи від проходу й пропускаючи маленьку журналістку та її небезпечних супутників.
Галантний швейцар чекав із дублянкою в руках, немов міг бачити крізь стіни. Вийнявши люстерко з сумки, Ліна підправила ясно-червону помаду на вустах і нарешті дозволила швейцару допомогти собі вдягнутися. Незнайомець у чорному пальті вже тримав для неї відчиненими вхідні двері.
Просто перед входом до ресторану стояв джип, займаючи піввулиці. Коли він устиг тут з’явитися, не відомо: тоді як журналістка підходила до ресторану, вулиця була моторошно пустельна. Тоненько дзявкнула сигналізація, і незнайомець відчинив для Ліни задні двері машини. І тут вона зненацька злякалася.
— Де ваше чарівне місце розташоване? — спитала вона, зводячи горіхові очі на незнайомця.
— Поряд, зовсім поряд — хіба дві вулички звідси…
— Де саме? — спитала Ліна недвозначно. — Мені треба подзвонити й попередити колегу. Він чекає на дзвінок.
— За годинку ми йому подзвонимо, не хвилюйтеся, — улесливо сказав незнайомець, м’яко забираючи з Ліниної руки чорну трубку мобільного телефону. Його рухи нагадали їй чомусь бармена з більярдної, який обережно, проте твердо викручував із її долоні бокал із «Маргариток».
— Тоді я ніде не їду! — скрикнула Ліна, на крок відступаючи від машини.
— Їдеш, — почувсь уперше скрадливий голос другого незнайомця, і в спину Ліні вперлося залізо. — В машину!
Стоячи впівоберта до машини, Ліна озирнулася на ресторан в пошуках допомоги. Двері відхилилися, й у щілині з’явилося чорне око відьми в рожевому піджаку. Відьма на ім’я пані Мокош подивилась уважно на двох незнайомців, що тісно взяли журналістку в коло, й похитала головою. Ліна розтулила губи, та крик зачепивсь у горлі, бо відьма зробила заперечливий рух, поглянула в один кінець вулиці, тоді в інший, щось порахувала на пальцях, ствердно кивнула й підморгнула Ліні, як вона це зробила в ресторані.
У цей момент залізо, обриси якого згладжувала зелена дублянка, підштовхнуло Ліну в машину, й вона, опустивши голову, полізла на сіре шкіряне сидіння джипа.
* * *
Після шаманського відкриття Юрась Булочка очікував на прихід старшої колеги нервово, але смиренно. Перед ним на зсунутих докупи ліжках розкидані були касети з записами Мар’яни Богданівни Омелянич, які він прослухав чотирнадцять разів. Міг повторити всі сни напам’ять, міг процитувати їх із будь-якого місця. Він хотів поговорити з Ліною, конче цього потребував, але вона — як крізь землю пройшла.
О пів на п’яту Юрасик, стурбований украй, нарешті не витримав. Гарячкове накинувши куртку й похапцем перекидаючи речі в кімнаті — де запропастилася клята синьо-жовта шапка? Святий Миколай, пошуткував і оддай! — він уже намалював у своїй уяві шалену картину: Ліна, в неосвітленому, зимному, брудному й неозорому приміщенні, підвішена за зв’язані руки; її маленькі і зазвичай дуже білі долоні набрякли й потемніли, наче крізь шкіру проступила кров; коло неї, тицяючи їй у печінку короткою цівкою пістолета, стоять двоє в чорних довжезних пальтах, і з-під пальт вистромлюються тільки носаки широких черевиків на товстих підборах. Один із двох, роздратований Ліниною непоступливістю, навідліт б’є її пістолетом в обличчя, і бризкає кров із розтятої щоки, і тіло Лінине здригається, а тоді мішком обвисає. У цей час у прорізі дверей з’являється висока й тонка постать Юрася Булочки; Юрасик стрибає на двох головорізів, розкидує їх на різні боки, рве з кишені ножа й розсікає мотузку на Ліниних руках…
З-під подушки вилетіла синьо-жовта шапка. Юрась здригнувся, отямлюючись од марева, насланого нечистою силою, й шарпнув двері з кімнати. На сходах, ляскаючи себе по кишенях, він одшукав папірець, на якому була записана адреса Ореста, сина Мар’яни Богданівни Омелянич, і побіг, світячи навіжено-натхненними очима.
За мить, хряснувши дверима «копійки», Юрась устромив у замок запалювання ключ і рвучко повернув його — але двигун навіть не писнув. Акумулятор переохолодився за ніч, мастило стужавіло — і все. І з товкача тепер не заведешся! Ледь не обливаючись сльозами, Юрась Булочка від’єднав акумулятор і заніс до готелю, щоб відігріти, як змерзлу дитину. Востаннє озирнувшись на техніку, яка так невчасно підвела його, Юрась попрямував на автобусну зупинку.
Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері.
Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий.
— Доброго дня, — мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. — Я журналіст, колега Ліни Оверченко — ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… — і ще раз твердо повторив: — Юрій, — якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря.
— Орест, — почув він у відповідь. — Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака.
— А що з ним?
— З ним? — хрипким голосом повторив Орест. — Він урятував мені вчора життя.
Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки — ця недолуга Юрасева теорія — врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду.
— Його кличуть Хованець, — сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно.
— Песику ти мій бідненький! — не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові.
Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях.
— Чим тобі допомогти? — схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. — Хочеш цукерку? Йому можна цукерку?
— Не знаю, — відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик.
Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку.
— А до вас, — повернувся, Юрась Булочка до Ореста, — часом Ліна не приходила?
— Часом приходила, та вже дві години, як пішла.
— А де пішла?
— А в лікарню, здається… Боже, — раптом вигукнув Орест, — я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька.
Орест уперше вимовив слово «батько» вголос — і злякався. Так, наче спробував привласнити щось, що йому зроду не належало, на що не мав права.
— То поїхали в лікарню? — несміливо запропонував Юрась.
— Хованцю, ти витримаєш дві години без мене?
Хованець незадоволено застогнав, а тоді примирливо крутнув хвостом. Орест і Юрась Булочка одночасно протиснулись у проріз вхідних дверей.
На бігу Юрась несміливо запитав:
— Скажіть, вам говорить що-небудь слово шаман?
Здивований Орест, одсапуючись, відповів:
— Ну, бубон, танці, транс, камлання…
— А шаманство для вас ніяким чином не пов’язане зі Святославом Пилиповичем Шапкою?
— Яким чином? Я вас не розумію…
— А, забудьте!.. — махнув рукою Юрась Булочка, втратив рівновагу, послизнувшись у багнюці, згори притрушеній снігом, і трохи не проїхався задом з невеликого горбка на дорозі.
— Треба ловити машину, бо ми й так, певно, кругом спізнилися, — говорив Орест, хапаючи Юрася за рукав, не даючи тому впасти, і наче у відповідь на його заклик у вузькій вулиці замаячіли забрьохані болотом сусідські «жигулі» невизначеного кольору. Орест змахнув рукою, і машина загальмувала. Орест рвонув дверцята: — Довезеш до лікарні? На похорон запізнився!