А власне — все це метафізика: і глина, і пілюлі з неї, і гума на колесах наших «Волг», і навіть оте, що налипло на підборах академікових черевиків.
Повернемося до справ, заради яких розпочалася вся ця історія.
ДЕНЬ БИТВИ
Як то він закінчиться, цей тяжкий і заплутаний київський літній день? І чому вибрали саме цей день — двадцять сьоме липня? Чому не двадцять восьме, не перше серпня, не... У виборі дня виявилася далекоглядність Кошарного. Вибір було зроблено, так би мовити, психологічно. Двадцять сьоме липня — день великого футбола, день, коли діяльність усіх установ по обіді паралізована очікуванням початку, очікуванням свистка, який пролунає на зеленому полі стадіону. Всі думають тільки про вечір, тільки про зелену травичку, тільки про перший удар по м’ячу. Всі поспішають, ніхто до пуття не робить, і їхнє жюрі теж буде простою формальністю. Зрештою, кому яке діло до того, хто одержить премію? Є конкурс, будуть і премії.
А виявилося?
Виявилося, що саме цей день обрали для своєрідного реваншу всі, всі. Навіть київське «Динамо» (та що там навіть? Напевне!) хотіло взяти реванш у «Зеніта» за нічию в першому колі. І, власне, й не за нічию, а за страх, за переляк, бо в першому колі в Ленінграді кияни мало не програли, чудом витягли на нічию. Реванш, реванш!
Мовчун Брайко. Тихий і боязкий Брайко ждав саме цього дня. Мовчав через сором’язливість а чи через відчуття якогось дивного комплексу нижчості, чоловік, битий-перебитий горем, і бідою, ціджений-переціджений через цідилки пильності, недовіри, підозри, він самотньо змагався з минулим, яке носив у собі, зціплював зуби, стискував щелепи. Чи можна завжди носити в собі самотність? Вдома він трохи розкривався, але тільки наполовину, бо далі не давало Медеїне власне лихо. Може, хотів розкритися перед тією-безтурботною, трохи безсоромною Галиною? А кого зустрів? Людину, яка теж носить у собі трагізм минулого.
Щоб не було трагізму, покінчимо з минулим! Змагатися! Битися! Сміливо в бій! І чим швидше настане день битви, тим ліпше!
Брайко вирішив, що засідання жюрі — оце й буде його день битви.
А Діжа?
Він хотів хоч сьогодні висловитися. Розповісти, може, про те, як його запросили до Києва, як носилися: талант, талант. А що далі? Він проектував то готель, то магазин, то спортивну споруду, то житловий будинок, проект котився з гори в долину і знов з гори та в долину різних архітектурно-номенклатурних інстанцій, обростав відгуками і... співавторами. Співавтори робили незначні зміни на гірше (завжди на гірше!) — і тоді проект ішов. Діжа бігав, обурювався, його зустрічали й проводжали поблажливими усмішками, наслідків — жодних. Дивні речі творилися. Копіювали зарубіжні споруди, але завжди в гіршому варіанті. Брали абстракціоністські скульптури й декоративний розпис, додавали до них трохи реалізму й писали в журналах — «новий радянський стиль». Який там стиль? Еклектика! Циніки від мистецтва сміялися: не бійтеся еклектики, вона зближує народи. А Іван бачив, що такі дивогляди тільки-віддаляють мистецтво від народу, перетворюють його на моду, надягають на нього вузенькі ковбойські штанці з мідними кнопками на тому місці, про яке не пишуть в книжках.
А супутники ж не запозичували ні в кого, і космічних кораблів не запозичували, і глобальної ракети!
Він знав, що проект «Сонце для всіх» різоне всіх своєю абсолютною оригінальністю і незапозиченістю, знав, що проти нього заперечуватимуть, знав, що Кошарний вже «скеровує думки», і готувався дати бій. День битви!
Може, й академік вибрав саме цей день, щоб розпрощатися назавжди з своїм одвічним лібералізмом, який він ховав за показною похмурістю й зосередженістю (а що ховав за лібералізмом? Безпринципність, інтелігентську м’якотілість?).
День очікуваного, так ретельно підготовленого Кошарним тріумфу принципів і ідей Василя Васильовича Кукулика ставав, таким чином, днем несподіваним, днем битви і міг стати днем розчарувань, а то й цілковитого краху. Хто в цьому був винен — Кошарний? Ні, Кукулик не мав звички слабонервних людей відразу звалювати провину на першого свого помічника. Він не сказав Кошарному нічого, окрім тієї згадки про сільську грозу. А так: все було гаразд. Василь Васильович навіть мугикав пісеньку собі під ніс, коли поверталися вони з «Абхазії» до інституту, щоб відновити засідання жюрі, і навіть жартівливо підштовхував під лікоть Кошарного і кепкував: «Антоне, он кобила тоне...» Одним словом: «І благосклонні пребували всегда к єфрейторам своїм».
Але коли зійшлися всі по обіді, Василь Васильович зобразив на обличчі достойне спохмурніння, обвів шановне зібрання стурбованим поглядом, відкашлявся густим полковницьким басом і, віючи навсібіч змішаним букетом лаванди, карського шашлику й коньяку десятилітньої витримки, сказав:
— В порядку ведення я хотів би, товариші, зробити одне зауваження. Звиняйте, а де ж Брайко?
Всі стали озиратися, Брайка справді не було. Кошарний підібгав губи, йому так і кортіло сказати: «Соромно стало за свій півнячий викрик», але він стримався, промовчав, бо відчував, що тепер треба вважати на кожне слово.
Саме в цей час відчинилися двері, пролунав чийсь голос:
— Дозвольте?
Всі погляди звернулися туди, до дверей, Кукулик аж перекрутився весь на своєму президентському сідалі, але замість суворості на його обличчя миттю набігла сонячність, воно стало щиропривітним і тим по-справжньому вродливим кукуликівським обличчям, яким ще сьогодні потай милувалася Тетяна Василівна.
На порозі кабінету стояв секретар міськкому Олексій Іванович, невисокий, ще молодий чоловік, круглоголовий, круглолиций, з кирпатим носом, сірими гарними очима, з спокійною усмішкою на повних, по-хлоп’ячому рожевих устах.
— Олексію Івановичу! — радо вигукнув Кукулик, підводячись і йдучи назустріч секретареві. — Олексію Івановичу, які ми раді!
— А я насамперед хочу попросити пробачення за несподівану затримку, — сказав той, — не зміг прийти зранку, оце тільки тепер вирвався нарешті, але вже зате ж сидітиму до кінця, як повнометражний член жюрі. Дозволите, Василю Васильовичу?
— Та боже ж мій! — словами Кошарного відповів Кукулик. — Сідайте, прошу, ось тут, на моє місце, і ведіть наше жюрі.
— Ну, це вже узурпаторство, — жартівливо розвів руками секретар. — До того крісла в мене жодних прав. Я всього-на-всього рядовий член вашого жюрі, до того ж не дуже ретельний, як бачите. Але з проектами я ознайомився, ознайомився...
— І скажете свою думку? — спитав Кошарний влазливо.
— Очевидно, якщо буде така потреба.
— То, може, відразу й той... — змовницьки підморгнув йому Кукулик. — А то в нас тут трохи бокаса пішло обговорення. Знайшлися розкольники, запахло демагогією...
— Треба послухати, — уникливо відповів секретар.
— Тоді дозвольте, я в порядку ведення? — знов сказав Кукулик, тепер уже адресуючись тільки до секретаря міськкому, але той вдав, що не зрозумів звернення, пустив Кукуликові слова повз себе, на всіх інших, сидів мовчки, як і всі, і Кукуликові не лишалося нічого більше, як, знов наславши на своє вродливе крупне обличчя достойне спохмурніння, відкашлятися і виголосити заздалегідь обдуману (ще тоді, як він по дорозі з ресторану мугикав пісеньку й кпив з Кошарного: «Антоне, он кобила тоне...») маленьку промову:
— У нас тут, на жаль, розділилися думки, вірніше, не розділились, тому що жюрі загалом одностайне в своїх оцінках поданих на конкурс проектів; але деякі товариші з незрозумілих міркувань вирішили використати наше жюрі для виголошення своїх не зовсім здорових, я б сказав, поглядів на нашу радянську архітектуру, допустили демагогічних зривів. Інакше я не можу кваліфікувати того, що ми чули з боку товариша Діжі а чи відсутнього, на жаль, товариша Брайка. Ці товариші пробували звинувачувати нас у затискуванні талантів, в консерватизмі; взагалі якщо послухати їх, то тільки вони володіють істиною в останній інстанції, тільки їм доступні всі таємниці соціалістичного мистецтва, тільки вони все знають і святіші за самого архітектурного папу, а ми, звиняйте, випадкові люди в архітектурі.
— Неправда! — не стримавшись, гукнув Діжа. — Ніхто таких дурниць не казав, навіщо вигадувати.
— Щоб не плодити тут далі демагогії, — не зауваживши Діжиного вигуку, вів далі Кукулик, — я вважаю за свій обов’язок сказати таке. Єдино справедливим, законним і моральним, коли хочете, є те, що найважливіші творчі проблеми покликані розв’язувати не випадкові люди, а досвідчені спеціалісти, які вже зарекомендували себе перед партією і народом. Це державна аксіома. Найпрацьовитіші й найздібніші з молодих теж з часом займуть своє місце, як це, наприклад, сталося з вами, товаришу Діжа.
— Місце вічних співавторів! — додав Діжа.
— Яка мета нашого конкурсу? — не слухав його Кукулик. — Тут не може бути двох думок. Мета конкурсу — дати зрілий проект, потрібний нашому народові. Я не розголошу жодної таємниці, коли скажу, що помиляються ті товариші, які вбачають призначення нашого конкурсу тільки і насамперед у тому, щоб дати змогу позачергово вистрибнути на найвищі щаблі нашої архітектурної номенклатури якимсь невідомим початківцям з досить сумнівними творчими претензіями. І тому, мовляв, ми повинні йти на поступки, давати якісь пільги на невідомість, на незрілість, на зеленість, бракуючи натомість зрілі проекти тільки через те, що в них відчувається досвідчена рука.
— Школярство відчувається! — знов не витерпів Діжа. На нього подивився осудливо секретар міськкому, але нічого не сказав.
Тетяна Василівна милувалася Кукуликом майже відверто. Який він спокійно-розумний, який безмежно далекий від отієї хлоп’ячої неврастенії, що так і випирає з Діжі. Якби вона могла зараз взяти слово, вона б виступила з гарячою підтримкою думок Василя Васильовича, отого вродливого, як казковий лісовий цар, Кукулика-Кукуличка... Але ніяковість і притаєний страх (ніхто в світі не повинен знати про їхні взаємини, ніхто, ніхто!) відігнали нерозумне бажання, і Тетяна Василівна тільки пересмикнула плечима від внутрішнього холодка, який завжди передував у неї бажанню кинутися в суперечку.
Кукулик сів. Впустив на своє обличчя сонячність, повіяв на присутніх лавандою (весь заряд шашлику з коньяком було вкладено в промову), милостиво кивнув Кошарному. «І благосклонні пребували всегда к єфрейторам своїм». Кошарний видавив на своїх устах, мов пасту з тюбика, усміх, спрямував його на Діжу, якусь мить демонстрував йому вищість свого усміху, потім тихо сказав:
— Здається, хотів забрати голос товариш Бульший.
І тут виявилося, що товариш Бульший, власне, лишився поза увагою всіх присутніх, якщо не вважати держбудівця, який навіть на обід їхав у машині товариша Бульшого, хоч ніхто не міг би напевно стверджувати, що держбудівець, цей високий, худорлявий чоловік, з розумним, трохи нервовим обличчям, міг про щось говорити з товаришем Бульшим, окрім вічної теми про погоду, і про здоров’я, та ще хіба про красу Хрещатика.
Користуючись з права автора скрізь бути присутнім, мати всевидяще око і всеслишащеє вухо, спробуємо бодай побіжно вхопити деякі обриси постаті товариша Бульшого.
Це був чоловік середнього зросту, середнього віку, середньої вгодованості (хай пробачиться нам така заготівельницька термінологія), середніх здіб... Але природна стриманість наказує нам урвати на півслові, бо де це ви бачили, щоб людина зраділа, коли про неї скажуть, що вона володіє середніми здібнос... ох! Недоліків ми зовсім не посідаємо, а достоїнств нам відпущено по саму зав’язку, достоїнств у нас тільки най-най-най...
Що ж до середності, посередності, то хай наші вороги сидять на тій серединці, коли доходить до здібностей і обдаровань.
Отож цей чоловік середнього віку, середнього зросту, чоловік, на якого ми всі не звернули уваги, мав на собі світло-сірий костюм, ще й новий нібито, але якийсь широкуватий на власника (саме такий, щоб можна було приховати оту деталь організму, яку в народі звуть «трудова мозоль», а ще простіше — черевце), трохи наче пом’ятий, від чого і обличчя в чоловіка теж здавалося пом’ятим, брезклим, мов засняділе молоко. Чоловік, як тільки пролунало його прізвище, хапливо зібрав аркушики, надруковані на машинці, поклав їх так перед собою, щоб було зручно читати, поважно (тепер уже поважно, хапливість стосувалася тільки до аркушиків) підвівся, відкашлявся, майже так, як Кукулик, задер голову, але відразу ж передумав і, перегнувши шию, кинув свою голову наперед, вліпив очі в стіл, на якому лежали ті аркушики (от біда, коли ото тобі секретарі та помічники понаписують, а ти потім розбирай), ще раз кашлянув.
Всі замовкли, вичікуюче дивилися на товариша Бульшого, який мав виступити від імені міськради, тобто від імені міста, від імені Києва, від імені, так би мовити, «зацікавленої сторони», найбільш зацікавленої сторони, коли хочете, як сказав би Кукулик.
Товариш Бульший, видно, готувався прочитати щось надзвичайно епохальне, бо ще раз кашлянув і ще раз, і нам набридло слухати тільки оте відкашлювання, і ми... Негарно зазирати через плече, але ми все-таки зазирнули, бо занадто вже заінтригував нас товариш Бульший, і сподівалися ми, що жде нас там надзвичайне читання в отих аркушиках. Але товариш Бульший все ж таки випередив нас. Відкашлявшись востаннє, він поїхав очима по першому рядкові (за вісім годин швидкого читання наші очі пробігають біля шістдесяти кілометрів) і голосом людини, яка звикла їсти жирно й багато, розпочав таке:
— Товариші, ми сьогодні зібралися тут, щоб прийняти ще одне рішення, спрямоване на дальніший розквіт краси столиці нашої Української республіки, двічі орденоносного Києва. Рух за культуру і красу рідного міста — закономірне явище. Воно підказане самим життям, нашою радянською дійсністю, зрослими культурними запитами наших громадян. Ми любимо своє місто, радіємо його зросту. Київ випускає продукцію, що завоювала широке визнання. Далеко за межами нашої країни відомі прилади заводу «Точелектроприлад», верстати заводу імені Горького, траулери «Ленінської кузні». Крім того, Київ випускає широкий асортимент виробів народного споживання. Кияни змагаються з Ленінградом і Єреваном, Харковом і Москвою. Змагання за культуру і красу радянських міст — це боротьба за престиж рідної країни. Особливо високі вимоги ставить наше місто перед своїми архітекторами. В оформленні й забудові Києва ще не зжиті елементи безсмаку...
— Несмаку, — не витримав-таки Діжа.
— Що? — повернув до нього голову Бульший.
— Я кажу: не безсмаку, а несмаку.
— А я ж і кажу не смаку, а безсмаку, — спокійно сказав Бульший, шукаючи очима те місце, від якого його відірвали. — Не відповідає сучасним вимогам оформлення нових кварталів і масивів. Справедливі нарікання викликають антихудожні вітрини магазинів, аляпувато розмальовані кіоски, примітивна декоративна скульптура. Питається, чи можемо миритися ми з такими явищами? Ясна річ, ні. І тому ми радуємося, що наша архітектурна громадськість впритул підійшла до розв’язання наболілих питань по зведенню нових кварталів нашої чудової столиці. Завдання полягає в тому...
І ще довго на присутніх падав сірий дощ затертих чудернацьких словосполучень типу «давальчеська організація», «утилізація субпродуктів», «аварійність виробництва», «стрімко розвивається наша техніка», «радісно збуджена радянська людина», «щоб у нашому місті не пустувала жодна квартира». Було таке враження, що товариш Бульший навмисне вибирає з усіх способів мовлення найзаплутаніший і найнездарніший. Та, власне, це й не він вибирає, а йому нав’язують оті анонімні шпаргалкоскладальники, що підсунули Бульшому аркушики з надрукованою на них абракадаброю про «збуджених громадян» і квартири, які «пустують». Якби ж то Бульший мав сказати щось своє, то він би з обуренням відкинув оті жалюгідні папірці і сказав по-людськи, як говорили тут сьогодні всі, виклав би свої погляди, поділився б своїми думками.
Але як же ти поділишся тим, чого нема? Він би міг продемонструвати хоча б не думки свої, а свій характер людський, свій темперамент, розповісти про свої нахили, про свої симпатії і антипатії, але не такий був товариш Бульший.