Навіть Кошарний розгубився, прослухавши заплутаний виступ міськрадівця.
— Дозвольте, товаришу Бульший, — не втерпів він. — А як-же щодо наших конкурсних проектів? Яка ваша думка, зокрема про «Космос» і інші проекти, я хотів спитати.
— А хіба я не сказав? — здивувався Бульший. — У мене все тут сказано.
— Але конкретно, конкретно, — лагідно наполягав Кошарний.
— Ну, конкретно, це покаже голосування, — відкашлявся Бульший. — Я так розумію: Адже не стануть тут затискувати демократію, Олексію Івановичу, Василю Васильовичу?
Він вдоволено засміявся такому вдалому дотепові, а ще тому, що так вдало зумів відразу звернутися аж до двох керівників — до секретаря міськкому і до Кукулика.
— Демократія — найвищий прояв народності нашого ладу, — ще докінчив він фразою, видряпаною десь з глибин свого не дуже глибокого думального апарата.
— Вірно, — сказав Кукулик. — Немає сумніву, що наше жюрі виявиться на висоті завдань, покладених на нього. Колективна мудрість не піде на поводу в крикунів, так я зрозумів виступ товариша Бульшого.
Бульший вдячно глянув на Кукулика. Він і сам здивувався, що з його словесної лемішки можна було екстрагувати таку чітку і правильну думку.
— Двох думок тут бути не може, — згадав він недавні слова Кукулика, тим самим показуючи, що він досить уважно слухав свого головуючого. — Ми не допустимо...
Діжі вже набридло кидати репліки, він пробурмотів крізь зуби:
— У доньки одного мера вилетів з клітки чижик. Мер звелів негайно зачинити міську браму. Всі такі. «Ми не дозволимо!», «Я не можу взяти на себе відповідальність!». Не можеш, то й не бери, хто просить!
Олексій Іванович, який сидів коло Діжі, почув його слова, неголосно, але так, що почули всі, промовив:
— А хтось же все-таки повинен відповідати?
— Совість повинна бути в кожного, от, — сказав Діжа.
— Совість — це надто неокреслене поняття. Її, знаєте, можна трактувати як хто хоче. А ми не маємо на це права, нас поставив народ, ми виконуємо його волю.
— Товаришу Діжа, — докинув з свого місця Кукулик, — невже вам ще мало дискусій, що ви причепилися й до Олексія Івановича!
— Якщо вже користатися з вашого терміна, Василю Васильовичу, — сказав секретар, — то це я «причепився» до товариша Діжі, а дискусія така, мені здається, корисна. Тут треба виявити наші погляди, спростувати невірні, ствердити те, що правильне.
— Я не хочу нічого казати проти вас, товаришу секретар, — спалахнув Діжа, — але мене вже давно турбує та обставина, що в нас дуже багато нездар любить посилатися при першій-ліпшій нагоді на народ. А щоб посилатися на народ, треба мати на це право.
— Тобто завоювати довір’я народу, — посміхнувся секретар, — а довір’я завойовується здібностями, чесною невсипущою працею, а не балачками і не криком, товаришу Діжа, повірте мені.
— Я справді сьогодні багато галасую. Це пояснюється моєю знервованістю. Я не можу не хвилюватися, коли мені намагаються довести, що річ талановита, цікава, оригінальна народові й партії непотрібна, а якась посередність, просто нездарність — це саме те, що потрібне, це народне, це партійне!
— А ви даремно нервуєте. Нездарне ніколи не було партійним. Нащо воно партії? Який солдат братиме в бій іржаву гвинтівку?
— Зате воно намагається примазатися до партійного.
— А наше діло з вами — «відмазувати», — знов посміхнувся Олексій Іванович, і було незрозуміло, про кого ж ідеться, кого треба «відмазувати»: чи таких задерикуватих крикунців, як Діжа, чи, може, й когось іншого.
Кукулик добре знав, що такої непевності не можна допускати, бо тоді, засідання й, зовсім піде шкереберть і тут стануть говорити такі речі, що їх не розплутаєш потім цілою академією. Він зробив жест в бік секретаря, мовби запрошував того до танцю.
— То, може, ви, Олексію Івановичу, виступите, так би мовити, офіціально, скажете свою думку щодо наших основних проектів?
— Ні, ні, — відмахнувся той, — я не вважаю себе таким спеціалістом, щоб нав’язувати свої смаки. Окрім того, я просто не бачу причини ділити подані на конкурс проекти на основні й другорядні. Мені здається, що всі вони мають право на те, щоб їх уважно розглянули. Ну, а вже потім наш «ареопаг» вирішить долю їхню, відбере найкращі.
Знов непевність. Щоправда, своїми словами секретар вдарив і по Діжі з компанією, які пхали своє «Сонце для всіх» наперед, але ж і «Космос» тоді теж мав однакові шанси з усіма проектами.
ТЕЛЕФОН
А телефон — це благословення і водночас прокляття двадцятого віку — дзвонив і дзвонив.
— Товаришу Діжа, дзвонять до вас, — Таня стояла на порозі, закусивши губу.
— Я вже казав вам, Таню, що в нас жюрі, — невдоволено повернувся до неї Кукулик. — Ніяких дзвінків.
— Вероніка просить товариша Діжу, — спокійно мовила Таня.
— Вероніка? Чого їй ще треба? Дурниці якісь! Товаришу Діжа, що там у вас?
Іван знизав плечима:
— Як я зрозумів, дзвоню не я, — дзвонять до мене.
— Ви могли б утриматися від своїх жартів. У нас відповідальне засідання... Скажіть, Таню, що тут немає ніякого Діжі, Або стривайте, я сам поговорю...
Він узяв трубку і, тримаючи її далеко від вуха, пробурчав у мікрофон:
— Вероніко, ти знов?
З трубки сипнуло на нього такими густими й гнівними словами, що він відхилився ще далі, у відчаї махнув вільною рукою.
— Говоріть з нею самі...
Вероніка, Вероніка... От і настала друга їхня зустріч. Дивовижна зустріч... у телефоні. А перша? Хіба не була вона дивною? У нього було занадто одноманітне життя, всуціль заповнене роботою. Про нього можна було співати: «Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема...» І зненацька — пригода! Велика пригода! Найбільша в житті!
. . . . . . . .
Висока дівчина переходила Хрещатик. Вона йшла швидко, вимахуючи правою рукою і притискуючи ліктем лівої руки шкіряну течку, звичайнісіньку течку з жовтої шкіри, що зовсім не пасувала ні до білого плаття, ні до білих рук, ні до білого волосся, яким дівчина вирізнялася серед перехожих.
Вона йшла так швидко, що Діжі довелося майже бігцем наздоганяти її. Він-бо знав, що коли не наздожене її ось тут, на другому боці Хрещатика, то вже не побачить ніколи й ніде.
І коли Діжа опинився нарешті за спиною в незнайомої й промовив перше слово, голос йому дрижав не так від хвилювання, як від стримуваного віддиху.
— Слухайте, — сказав Діжа, — ви...
Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.
— Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?
— Слухайте, — заквапився Іван, — я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.
— Ну, — вона дивилася на нього через плече.
— Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.
— То й що?
— А вам скажу...
— Справді?
— Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.
— Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.
— Я говорю цілком серйозно.
— А я теж.
— Я вперше зустрічаю таку дівчину.
— А я вперше зустрічаю такого нахабу.
— І все ж... дозволите... поговорити з вами...
— Я не звикла вести розмови з незнайомими.
— Моє прізвище Діжа... Іван Діжа... Я тут працюю... Ну, в інституті... всілякі там проекти... проектування... власне, це не грає ролі...
— Яз вами згодна. А тому до побачення. Дайте мені спокій.
— Я бігтиму за вами, мов цуцик.
— Та ви справді нахаба. Може, покликати міліціонера?
— Не треба.
— Ви, мабуть, з села?
— Не розумію вас.
— Бо тільки селянський хлопець може з такою безпосередністю зреагувати на загрозу покликати міліціонера. «Не треба!» Це ж ціле море сміху! Ви — кумедний тип!
— Ну, ви вгадали. Я справді — селянський хлопець. Як кажуть французи: «Же сюї анфан де пейзан».
— Ви навіть знаєте французьку? Це трохи старомодно нині. Всі київські фертики вивчають тільки англійську. Що ж до мого батька, то він проти вивчення іноземних мов взагалі. От би звести вас з моїм татусем! Тоді б ви наговорилися.
— А ви — татова донька?
— Майже. Капризна, вередлива, розбалувана.
— Мене ніщо не лякає.
— Не хочу вас лякати. Просто прошу: відчепіться від мене« Я пішла.
Вона справді пішла, зовсім не дбаючи за свого випадкового знайомого.
Іван рушив за нею.
— Мені хочеться ходити з вами і говорити з вами, — сказав.
— Я не звикла розмовляти отак на вулиці.
— Тоді я ходитиму за вами, поки ви зайдете до якогось приміщення.
— А якшо це триватиме дуже довго?
— Дарма.
— Крім того, я звикла дуже швидко ходити по Києву.
— А я вмію добре бігати. Ви ж бачите, що в мене досить-таки довгі ноги.
— Поки що я встигла помітити лише ваш довгий язик.
— Від природи я мовчазний. Це тільки сьогодні.
— Продемонструйте, будь ласка, свою мовчазність: — сказала вона, пришвидшуючи крок, не лишаючи на тротуарі для Діжі місця, поруч себе, так що йому весь час доводилося тюпачити слідом за дівчиною.
Дивна і дурна пригода!
Ходіння вулицями тривало досить довго. Дівчина, мабуть, навмисне кидалася то сюди, то туди, завернула на вулицю Енгельса, перед тим постоявши трохи під аркою, де годували голубів, обійшла навколо водограю, що плюскотів перед театром імені Франка, спустилася по вулиці Карла Маркса і знов подерлася вгору тепер уже по східцях, які вели до готелю «Москва». У неї, певно, було залізне серце, раз вона з такою легкістю і майже несамовитістю літала то вгору, то вниз по стрімких київських вулицях, та ще й час від часу кидала досить-таки дошкульні репліки на адресу Діжі, який, хоч як квапився, не встигав за дівчиною і відставав, губився в натовпі, зачіпався за перехожих, між якими вужем прослизала його дивна незнайомка.
Врешті вона, мабуть, втомилася або ж просто їй захотілося морозива, і вона зайшла в кафе «Сніжинка» на Червоноармійській вулиці. Сіла за столик — круглу плитку з пластику, підперту двома хромованими дугами, — тицьнула на пластмасовий, схожий на пташине гніздо, стільчик Іванові:
— Сідайте.
Діжа сів.
— Ви таки нахаба, — спокійно сказала вона.
Діжа промовчав. Крутив у руках шматок глянцюватого білого картону, закріплений на гарній хромованій підставці, шматок картону з старим, як світ, написом: «Громадяни, поважайте працю прибиральниці». Дивився просто в очі незнайомої, не лякаючись їхньої презирливої холодності. Потім дістав з кишені авторучку, перевернув картонну картку і, майже не дивлячись, швидко щось написав.
— Що ви там написали? Покажіть, — попросила дівчина.
Він не відповів і картки не подав. Дівчина знизала плечима.
— Сидіть собі, мовчіть. А я їстиму морозиво.
— Я теж, — урвав він нарешті мовчанку.
— Яке морозиво ви любите?
— Не знаю.
— Як то не знаєте?
— Справа в тому... справа в тому, — почервонів Діжа, вдаючи, ніби він нишпорить у себе в кишенях, — просто я не взяв з собою грошей...
Дівчина засміялася.
— І через це ви не можете згадати, яке морозиво любите?
— Бачите... Я взагалі не люблю морозива. Я його ненавиджу.
— Але ж ви хвилину тому сказали, що хочете морозива.
— Ну... це так... в знак солідарності, чи що...
— Крім того, ви збиралися, здається, про щось говорити зі мною, як тільки я зайду до приміщення.
— Збирався.
— І що ж, передумали?
— Навпаки.
— І замість цього наносите на картку якісь таємничі письмена? Чи то якийсь винахід? Ви, певно, інженер?
— Це не має значення.
— Припустимо. І все ж таки: що ви там надряпали?
— Вас це цікавить?
— Надзвичайно.
— Будь ласка, — він подав їй картку. Дівчина спочатку прочитала афоризм про прибиральницю. Прочитала про себе. Пробачливо всміхнулася.
— Людям завжди хочеться зберегти хоч якісь спогади про своє дитинство, — сказала вона.
— Дитинство і оця єрунда на картці? — здивувався Діжа.
— Коли хочете — так. Хіба цей афоризм було вигадано не, тоді, коли і ми з вами були дітьми, і наша країна була ще молодою-молодою... ну, як оце я зараз?
Йому сподобалося це її намагання виправдати доречність усього, що її оточувало. Тим дивнішим був отой холод, який струменів з її очей, покритих непроникними скельцями криги.
— Єрунда, — різко промовив він, — це ніяке не дитинство, а просто дурість і нездарність. Я б штрафував за кожен такий напис на сто карбованців.
— А я б послала вас лікувати нерви, якби була вашою начальницею. Чоловік насамперед мусить бути спокійним, тільки тоді це справжній мужчина.
Спокійними бувають тільки сліпі коні, — похмуро кинув Іван.
— Як ви сказали? — смішно зморщила носа дівчина.
— Так, як чули.
Вона вдала, що не помітила його грубощів, перевернула картку, яку й досі тримала в руці й прочитала спершу про себе, а потім уголос: «За очі, виштрикнуті ложечками, не вийнятими з чашок при питті чаю й кави, адміністрація кафе не несе жодної відповідальності».
Дівчина засміялася. Вона сміялася довго й щиро. Потім сказала:
— Я гадала, що ви грубіян, а ви просто — злий.
— Ми всі злі, — втупившись у стіл, промовив Діжа.
— Хто це — ми?
— Ну, отакі селянські хлопці, що вийшли з війни.
— Ви пам’ятаєте війну?
— Ще б пак!
— Бач, я відразу вгадала, що ви — не киянин.
— Яка різниця: киянин — не киянин?
— Київські хлопці не хочуть згадувати про війну.
— Це ті, що її не знають.
— Взагалі не люблять і не хочуть. Це вважається... наївністю. Мов у студентів-першокурсників. Знаєте?
— Вважайте мене студентом-першокурсником.
— Чи не запізно?
— О ні. Мені здається, що тих десяти років, які відділяють мене від того дня, коли я прийшов до інститутського гуртожитку, немає і ніколи не було. Цей відтинок життя пролітає переді мною ось зараз з якоюсь понадзвуковою, майже космічною швидкістю. Ви не повірите, але це саме так. Колись я читав про неймовірну швидкість наших снів. Одному французові приснилося, ніби він аристократ, який хотів врятувати королеву Марію-Антуанетту, але революційний натовп схопив його і передав трибуналові. Аристократа судили, як ворога нації, прирекли до страти, довго тримали в жахливому казематі тюрми Консьєржері, потім повели на Гревський майдан до гільйотини. Він стояв на возі з скутими руками й ногами, бачив натовпи на вулицях Парижа, чув голоси, чув глухий багатотисячний гамір на Гревському майдані, де зібралися всі, хто хотів побачити, як ніж гільйотини відітне голову запеклого рояліста, він слухав тихий голос священика, який дарував йому всі земні гріхи, й цілував хрест, потім стояв на високому помості й ждав, поки помічники ката перевірять, чи добре діє гільйотина, і поки розкують йому руки й ноги. Потім він хотів було обуритися, коли кат, забувши, що має справу з родовитим аристократом, брутально штовхнув його, збив з ніг, ухопив за волосся, підставляючи його голову під важкий трикутний ніж, що зі свистом і шипінням летів з-під перекладини гільйотини. Ще встиг він відчути тупий, важкий удар ножа по шиї, якраз у тому місці, де череп з’єднується з хребтом, — і лише тоді прокинувся, весь облитий зимним потом.
Виявилося, що від полога над ліжком відірвалася палиця і, падаючи, вдарила сонного по шиї. І за ту коротку мить, яку тривав цей удар, сонному намалювалася ціла картина з життя, для здійснення якої треба було принаймні кілька тижнів.
Але якщо так миттєво може протікати сон, то чому не може з такою самою швидкістю линути в нашій уяві справді пережите? Ось воно промайнуло повз мене майже непомітно — і я знову стою на порозі інститутського гуртожитку, стою студентом-першокурсником, стою разом з своїми друзями, молодий, безтурботний, веселий.
— Коли хочете, я можу з’ясувати цей феномен, — сказала дівчина. — Час не скрізь і не завжди протікає однаково. Його швидкість залежить від потенціалу поля тяжіння. Чим більше тяжіння, тим повільніший плин часу, і навпаки.