Але вдома це відчуття розвіялося. Передивившись рекламні листівки, які хтось щедрою рукою всипав мені в поштову скриньку, й пересвідчившись, що новорічні знижки вже вступили в силу, я ухвалила єдино правильне рішення: просто сьогодні накупити рідним і друзям новорічних подарунків, щоб потім, коли всі бігатимуть по крамницях, висолопивши язика, стиха собі підсміюватися над ними.
Чи то я напилася гарячого чаю, чи дійсно в помешканні моєму жаром жарив радіатор, але спека стояла неймовірна. Пару годин провітрювання нікому не зашкодить. Прочинивши вікно в кухні, я швидко зібралася й, ускочивши в пухову куртку, вийшла з хати.
Свіжість морозного повітря вдарила в обличчя. Поодинокі сніжинки сідали на тротуар, але не затримувалися там: майже одразу танули. Далеко їхати не хотілось, і я обрала найближчу велику крамницю — цілий палац, у якому пишні зали, що сердечно припрошували відвідувачів розчахненими дверима, розташовані були побіч зимового саду під скляним склепінням. Під пальмами — лавки, в центрі — невеличкий фонтан. Парочки сидять де-не-де.
Зробивши перше коло по крамниці, обстеживши найдетальнішим робом усяку цікаву річ, що згодилась би на подарунок, я готова була до короткого перепочинку. Зимовий сад приманював мене, як сир — дурну мишку у мишоловку. Всівшись на лавці й витягнувши ноги, вдихнувши запах тропічної зелені, я скинула теплий кашкет і блаженно заплющила очі. Скоро Новий рік. Ну, не так скоро, ще понад три тижні, але ж хіба це термін! Як не крути, а ми з народження, на генному рівні звикли лаштуватися до Нового року, як до грані, межі, рубікону, що відділяє старе життя — від нового. До новорічної ночі готується нова сукня, роздаються напередодні всі борги й пробачаються всі провини…
— Добродійко! Зробіть собі фото на згадку!
Розплющила я очі не так від настирливого голосу, як від чогось, що вчепилося мені в плече. Я повернула голову й побачила середніх розмірів білого набурмосеного папугу, який перебирав кігтистими ногами в мене на плечі. Пику він при цьому мав зосереджену, немов обдумував, куди найкраще мене дзьобнути.
— Ти хто? — спитала я мимоволі.
— Дон Хозе Перейра, — відповів папуга, не змигнувши оком.
Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.
— Хочете — моментальне фото, поляроїд. А хочете, можу на цифру зняти, а післязавтра отримаєте… Я тут щодня буваю. Зважуйтеся! — припрошував фотограф. — Вас папуга сам обрав!
Дон Хозе Перейра випнув груди. Якби не дещо обскубане пір’я на спині, яке надавало папузі схожості з дворовим задиристим когутом, білий пташок мав вигляд симпатичний. Я простягнула до нього палець, щоб торкнутись, і він одчайдушно клюнув мене.
— Ой!
Але насправді було не боляче — так, легкий щипок. Дон Хозе Перейра, мовби нічого не сталося, відвернув голову.
— Він у вас завжди такий кусючий? — звернулася я до фотографа.
— Ні. Він просто образився, що ви й досі не згодилися на фото. Він вважає, що дуже фотогенічний.
— Дон Хозе Перейра дуже фотогенічний, — підтвердив папужка. Я не могла встояти перед його чарівливістю.
Фотограф прискіпливо оглянув мене, заткнув мені одне пасмо за вухо, з другого боку, навпаки, здибив волосся, наказав отак і застигнути і відскочив на два кроки. Довго прицілювався, а я розтягувала губи в усмішці й косувала на папугу, який мостився на плечі. Що-що, а позувати він точно умів: голову повернув упівоберта, пір’я розпушив і, надимаючи груди, чекав на відповідальний момент.
— Усміхайтеся! Знімаю!
Блимнув спалах — аж я ледь не осліпла. Дон Хозе Перейра переступив у мене на плечі з ноги на ногу.
— Дякую, — почула я над вухом. Папуга, схиливши голову, заглядав мені в око.
— Вам дякую, — мимохіть відповіла я, зненацька шанобливо звернувшись до папуги на «ви». Дон Хозе Перейра і не збирався злазити з мого плеча.
— Він тут сумує, — пояснив фотограф. — Влітку ми на Хрещатику, і людей повно, і колеги мої — хто з мавпою, хто з ким, тож йому веселіше. А тут він усе зі мною та й зі мною, ще й фотографуватися мало хто хоче. Всі ж запаковані по саме підборіддя у кожухи та шуби, а тут — папуга з південного лісу… А ви йому сподобалися!
Я всміхнулась і зробила ще одну спробу торкнутися папуги. Той відреагував миттєво: не встигла я й оком змигнути, як твердий дзьоб клацнув мене за палець. І вже білий, трохи розкошланий Дон Хозе Перейра дивиться байдуже в інший бік.
— Дон Хозе Перейра, ходи-но сюди, — покликав фотограф, простягаючи до папуги руку.
— Річка бистра тече, круглий камінь товче, — повідомив папуга не відомо до чого.
— Ви й віршами вмієте? — підморгнула я до нього. Папуга схилив голову набік. Так і не навчена поганим досвідом, я втретє полізла до нього пальцем — і втретє дістала за своє нахабство. Якщо я забудусь і зроблю це ще раз, до завтра палець розпухне.
— Ох, закортіло йому поговорити! — винувато всміхався фотограф.
— Не турбуйтеся, я не поспішаю, — запевнила я його.
Дон Хозе Перейра ще трошки поміркував і видав:
— Сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак.
Сірий камінь-кругляк? Що він мені нагадує? Щось таке з дитинства знайоме… Десь читане? Десь бачене? Знову — це відчуття, що містична хмара згущується навколо мене…
— Як це ви його так вивчили? — здивовано зиркнула я на фотографа. — Цілими реченнями говорить, та ще й віршованими!
Фотограф дещо знітився.
— Та я гадки не маю, де він цього нахапався. Старий уже, багато господарів змінив. Він, знаєте, такий мудрий, що йому б у ворожбита якогось потойбічним голосом служити. Іноді отак що-небудь бовкне, а потім знайомі мені розповідають, як воно чудернацьким чином збувається.
Дон Хозе Перейра надимав від задоволення щоки. Він явно розумів, що господар його хвалить, і не міг цим натішитися. Переступав у мене на плечі з ноги на ногу, обертав голову то в один бік, то в другий. Пір’я на потилиці кумедно відстовбурчувалось, а важкий дзьоб, здавалося, відтягував голову донизу.
Фотограф так і стояв коло мене з простягненою рукою, проте папуга не поспішав. Ще хвильку розмисливши, він оголосив:
— Переступиш поріг — не цурайся дарів.
І ніби виголосивши останню промову, папуга ляпнув куцими крилами й чи то перелетів, чи то просто перестрибнув з мого плеча на руку фотографа, а потім на його плече. Фотограф поскуб папугу за потилицю, і той вдячно потерся йому дзьобом об щоку.
— Наговорився? — незлостиво висварив фотограф папугу. Той простодушно кліпав оком і схиляв голову. Я могла б поклястися, що він посміхається своїм гачкуватим дзьобом — якщо птахи взагалі можуть посміхатися…
— До побачення, Доне Хозе Перейра, — попрощалася я, простягнувши фотографу гроші й забираючи миттєву світлину.
— До побачення, — радісно відізвався папуга, — Дон Хозе Перейра бажає вам веселих свят.
Я помахала забавному папужці долонею й вирушила у черговий рейд від крамнички до крамнички. Кілька разів я озиралась, і мені ввижалося, що папуга так і дивиться мені вслід.
Розділ п’ятий
Я ВСЕ БАЧУ
День чи два я ще пам’ятала про срібну змійку-браслет, потім забулося, стерлося іншими справами. Цілісінькі дні я переважно просиджувала перед стареньким ноутбуком, доробляючи давно прострочений переклад про англійського вурдалака. Стоси словників лежали побіч комп’ютера, кілька грубших — на підлозі, і я вергала тяжкі томи, вкладаючи в це зусилля все своє невдоволення кінцевим результатом. Слова не лягали на папір так, як мені б цього хотілося. Англійський романтичний текст у моєму перекладі дещо втратив романтику…
Зберігши останні кілька абзаців, вирішила годину-дві відпочити. Полежати з книжкою у ванні — що може бути приємнішим? Книжку обирала дбайливо, бо якщо підвернеться занадто нудна, маю страх просто задрімати в теплій воді — таке вже траплялося. Небезпечна авантюра.
Гаряча вода ревнула й полилась у білу чавунну посудину. Пухким шумовинням здіймалося мило. Я пірнула під воду, вмостилася зручніше, розгорнула книжку. Пара злітала над водою, осідала на стінах і на дзеркалах. Збоку на ослінчику я поклала шоколадку, час від часу від неї відщипувала, ліниво відправляючи чорні гірки квадратики до рота. У книжці головний герой саме продумував Грандіозний План, як відволікти увагу собаки, що стеріг загублену на місці злочину рукавичку, й оповідь цілком захопила мене.
Коли задеренчав телефон, я підстрибнула у ванні, забувши на мить, що вже з тиждень принципово не відповідаю на дзвінки. Повернула голову й пошукала очима рушник на гарячій трубі.
Натомість погляд упав на дальнє дзеркало, до якого пара добралася щойно зараз. На матовій поверхні проступили старі слова, накреслені пальцем не відомо коли і не знати ким: «Я ВСЕ БАЧУ».
Холодний піт виступив на долонях.
Вода у ванні миттєво зальоденіла.
З мокрого волосся стікали зимні струмки й тарабанили по плечах.
Тіло вкрилося гусячою шкірою.
Нігті посиніли.
Вирячивши божевільні очі, я дивилася на напис на дзеркалі й не могла поворухнутися. Криві літери, чіткі в ореолі містичної, мутної пари, заворожували мене.
«Я ВСЕ БАЧУ».
Бачить мене, скоцюблену у ванній, із колінами, притисненими до грудей, із долонями, зчепленими в замок, зі згорбленою спиною, мовби так я могла заховатися, зникнути під пінною водою.
А телефон дзеленчав і дзеленчав.
Нарешті йому набридло співати, і запала моторошна тиша. Зробивши над собою зусилля, я повернула голову до дверей і впевнилася, що в лазничці нікого немає. І не може бути! Я одна, одна в квартирі! Я замкнула двері на всі замки! У мене зачинені всі вікна! Ні в кого, крім батьків, немає ключів від мого помешкання! Ніхто не міг сюди проникнути так, щоб я про це не знала! Це все мені сниться!!!
Квапливо змивши піну, я вискочила з ванни, обкрутилася рушником і почала хапливо стирати напис на дзеркалі. Терла вороже, злостиво, навіжено. Хотіла протерти діру в дзеркалі, здерти весь верхній шар, щоб і сліду не лишилося від мого сьогоднішнього безуму. Мені здалося, що простої ганчірки мало. Я схопила рідину для миття скла, приснула на дзеркало, знову почала шалено натирати. Рука затерпла, а я продовжувала двигати ганчіркою по склу, тільки вже помалу, помалу, аж доки зовсім не видохлася.
І тоді я, розплакавшись, вискочила з лазнички, наспіх нап’яла на себе речі, які трапилися під руку, і, навіть не висушивши волосся, вибігла з квартири. Консьєржка на вході поглянула на мене, як на причинну, а я навіть з нею не привіталася.
Шукала людних місць, а натомість весь час потрапляла у дивні знелюднілі двори: на висотках усі вікна зачинені й завішені фіранками, ніде ні голосу, ні руху — наче змовилося все людство проти мене.
За дві години, змерзнувши, як бурулька, все-таки згадала про дім. Голова висохла під каптуром, проте мене починала бити пропасниця. Вже уявляла себе хворою в ліжку, у безпам’ятстві, а невідомий хтось проникає в помешкання, відмикаючи двері дублікатами ключів… Ні, я повинна зараз повернутися, зрештою, можу поміняти замки, не все життя ж мені блукати морозними вулицями.
І я повернулася.
Хоч як гарячково вилітала з квартири, а замкнула всі замки. Обережно я відчинила залізні двері. Натиснула на ручку внутрішніх дерев’яних дверей.
Помалу, з завмиранням серця зазирнула всередину. Все було так, як завжди: вузький коридор, дві кімнати — одна прямо й одна праворуч, відхилені двері в лазничку. Механічно я витерла брудні черевики об килимок і зайшла до квартири.
Все було так, як мало бути. Напис на спотвореному парою дзеркалі мені привидівся.
Навшпиньках перейшлася помешканням, зазирнула у шафу і на балкон. Нікого. Одна-однісінька стирчала я посеред кімнати, в зимовій куртці, з розпашілим обличчям чи то від тепла, чи від невмолимої гарячки, яка вже загніздилась у моєму тілі. Я розшпилила блискавку й скинула куртку на крісло. Рішучо роззула черевики.
Це моя квартира, і я нікому не дозволю проникати сюди у мою відсутність, лишати на дзеркалах ідіотські послання й лякати мене!
Твердим кроком попрямувала на кухню, поставила чайник. Він закипів за кілька хвилин, і за цей час я встигла дістати слоїк ненависного мені меду. Постановила з’їсти сьогодні стільки меду, щоб не дати собі захворіти. Занедужати означало капітуляцію. А я була готова до нападу.
Напившись чаю й зігрівши ноги біля радіатора, вирішила сьогодні добити остогидлий переклад. Як на диво, після стресу текст пішов мені легко. Приємно було добирати слова, стократ приємніше було замінювати їх старовинними, вже півзабутими синонімами. Маленький словничок синонімів, який кілька десятків років тому видало канадське видавництво, а ми передрукували вже у дев’яності роки, весь час лежав під рукою. Я затерла сторінки ледь не до дірок.
Два томи сучасного словника синонімів стояли на поличці в книжковій шафі. До них я зверталася тоді, коли в меншому словникові не вдавалося знайти потрібне слово: повсякчас колупатися в грубезних томах було ліньки, та й я перед початком роботи завжди забувала витягти їх із шафи й покласти на стіл.
Проте зараз мені довелось відірватися від стільця й почалапати до шафи: натрапивши ув англійському тексті на хмиз, яким гатять греблю, один раз я вжила старовинне слово «тарас». Потім удруге. Утретє мені вже хотілося замінити його, втім нічого путнього на думку не спадало. Комп’ютерний словник синонімів, ясна річ, навіть помислити не міг про таке складне слово. Тільки двотомник міг порятувати мене.
У шафі томи стояли тісно-тісно, мені вічно бракувало книжкового простору, бо купувала книжки значно частіше, ніж могла дозволити собі придбати шафу. Щоб легше виймалися високі фоліанти, бо ж за корінець, який майже врівень із полицею, важко вхопитися, я тримала словниковий том від літери «О» до «Я» трошки висунутим наперед — для зручності. Настільки звикла, що саме другий том стирчав із загального ряду, що могла наосліп вийняти і вставити його так, як треба.
Занурена у власні думки, я простягла руку.
Потягнула том на себе, розгорнула його, шукаючи слово «хмиз».
Словник розкрився на букві «Л».
Я підвела очі на шафу.
Другий том словника синонімів стояв урівень з іншими книжками.
* * *
Найперше я замінила замки.
Три дні просто не виходила з хати. Ні, як не дивно, не захворіла, просто заховалась у кокон обмеженого простору. Працювала над перекладом, занурилась у світ романтичних англійських вурдалаків, спілкувалась із видавцем — хотіла відчути звичний ґрунт під ногами.
Потім із холодильника повіяло пусткою, і далі вже не можна було зволікати. Хоч як не воліла виставляти ніс за двері, але просити батьків чи Ліну привезти мені поїсти було просто несерйозно. До гастроному — і назад, підбадьорила я себе, вдягаючи куртку.
Навпроти гастроному, хоч і будній день, гамірно й повно люду. Вечір щойно западав на землю, на годиннику — четверта, і я почувалася комфортно серед собі подібних. Вони не відали про мої страхи, вони взагалі проходили повз, не помічаючи мене, проте мені байдуже: усміхалася кожному обличчю, яке на мить виринало переді мною, щоб через секунду знову розтанути в присмерку.
Перед гастрономом майданчик трошки вивищувався, бетонні плити, влітку значно веселіші, ніж сірий асфальт дороги, взимку обледеніли. Цю ковзанку працівники гастроному щоранку посипали піском і сіллю, та й дня не минуло, щоб хто-небудь не гепнувся, послизнувшись на облудних крижаних калюжах. Мій власний неписаний, але роками підтверджений план складав одне падіння за зиму; цього року я план уже виконала, тож шкандибала з усією обережністю, на яку були здатні підступно слизькі черевики.
Попереду мене широким кроком ступав стрункий мужчина з течкою під пахвою; я зиркнула на нього хіба раз, а потім знову прикипіла очима до землі. Зараз має бути пекельна сходинка…
Гуп!
Мені під ноги відлетіла чорна течка.
Я підвела очі. Мужчина розтягнувся на землі на весь зріст, обличчям на плитах, руки викинувши вперед. Не боком, не спиною — а долілиць, як часом падають маленькі діти, котрі тільки-но навчилися переступати ногами.
Механічно я підняла течку і зробила крок до бідолахи. Він уже встиг оговтатися, зіп’явся на лікті, глянув на мене причмеленим поглядом, спробував підвестися. Замість допомогти, я простягнула йому підняту з землі папку. Передумала, запхнула її під пахву, випростала руку. Течка вислизнула й знову полетіла в сніг.