Ритуальне вбивство?! Ну й нісенітниці! Чесно зізнаюся, я прагматик, в усю цю маячню про таємні братства, всесвітні змови, вчення для посвячених тощо я не вірю. Ну, не вірю, хоч би там що. І зараз, прочитавши газетну замітку, від якої в обивателів мала б у жилах холонути кров, я тільки й здатна була презирливо знизати плечима. Ритуальне вбивство? Може, років тисячу тому, та ще й не в нашій країні, і то я радше повірю, що Ніл Армстронг насправді не ступав на поверхню Місяця, а вся експедиція — епохальна містифікація…
Позбувшись старих заляпаних чорнилом газет, я занесла-таки сумку в квартиру, протерла її (якщо й були на ній чорнильні плями, темно-синя тканина майстерно це приховувала) і знову заховала в шафу. Що ж, нехай лежить до наступного разу. Потім я неспішно пообідала, помила начиння й нарешті зробила те, що мала б зробити одразу, тільки відтягувала час ікс.
Погортавши телефонний довідник Києва й знайшовши номер установи, в якій працювала Кароліна Сокальська, я, ще кілька митей повагавшись, подзвонила. Потрапила, звісна річ, у приймальню, мене довго переправляли з одного відділу до іншого, аж доки я врешті не додзвонилась у відділ, де небіжчицю знали. «Вам треба говорити з Маргаритою Петрівною», — повідомив мені жіночий голос. Я була не проти. Але Маргарита Петрівна говорити зі мною не схотіла — була зараз занадто заклопотаною, натомість запропонувала мені, якщо вже аж така в мене нагальна потреба, приїхати до неї на п’яту годину.
Рівно о п’ятій Маргарита Петрівна зустріла мене напрочуд привітно. В її невеличкий кабінет, заставлений шафами з книжками й папками, з вікна зазирав великий ліхтар, блимав білим оком на стару поліровку, де Маргарита Петрівна виставила дві старенькі чашки з зеленим чаєм, а я додала коробку шоколадних цукерок. Стілець порипував піді мною, хилитлива спинка жалілася, що їй на старість ставало дедалі важче втримувати рівновагу, але вона потерпить мене, якщо я не соватимуся занадто жваво.
Ще заздалегідь я підготувала промову, для чого мені потрібно говорити з Маргаритою Петрівною про небіжчицю Кароліну Семенівну Сокальську, але в затишному кабінеті цілком розгубилася. Сказати, що начиталася дурниць про ритуальне вбивство? Це було би просто верхом глупства. Зізнатися, що мене переслідує невідомий «бабай»? Ще одне безглуздя…
— Розумієте, Маргарито Петрівно, — почала я, — мене викликав слідчий, який веде справу Сокальської, тому що в записникові покійниці знайшов мою адресу… — і раптом я несподівано для себе додала, — а по смерті Кароліни Сокальської зі мною самою почали коїтися дивні речі. Мене переслідують. Не смійтеся, будь ласка, я не брешу…
Та Маргарита Петрівна й не думала сміятися. Вона сьорбнула зеленого чаю, відставила чашку, підвелася з-за столу й мовчки підійшла до однієї з шаф. Я спостерігала за нею з подивом і навіть зачаєним острахом. Що може подумати начальниця відділу, де зовсім недавно працювала старший науковий співробітник Кароліна Семенівна Сокальська, про незграбну відвідувачку, котра торочить про якісь там переслідування? Та певно, що відвідувачка — несповна розуму…
— Погляньте, — Маргарита Петрівна простягнула мені звичайний робочий щоденник, значною мірою затертий і майже списаний, адже рік закінчувався, — це щоденник Кароліни. Міліція вилучила всі папери, а щоденник загубився. Прибиральниця ненароком скинула його зі столу, коли витирала порохи, і він впав під тумбочку сусіднього столу. Ми тільки сьогодні його виявили — от же ж коли повіриш у збіги! Зранку — щоденник Кароліни, по обіді — ваш дзвінок…
— Зрозумійте, — почала я плутано виправдовуватися, — я справді у дивному становищі… Я не була особисто знайома з Кароліною Семенівною… Власне, я взагалі про неї нічого не знала… А потім, коли мені підсунули газетну замітку, де пишеться про ритуальне вбивство…
— А, ту! — зовсім не здивувалася Маргарита Петрівна. — Ми тут усі читали й плювалися. Це ж треба такого понавигадувати! А зрештою, я сама винна, адже це я журналістові сказала, що Кароліна вивчала таємні братства в Україні…
— А свічка дійсно була? — зненацька запила я. — І вуж?
— А Бог їх знає! — Маргарита Петрівна знизала плечима. — Хіба слідство нам про щось каже? Журналісти пронирливі, могли й справді щось таке винюшити… Проте я все одно не вірю. Двадцять перше століття надворі!
Маргарита Петрівна поклала переді мною щоденник і, притиснувши його рукою, сказала:
— Повторюся, міліція вилучила всі папери. Цей щоденник просто дивом лишився в інституті. Мабуть, я мала б одразу, як ми його знайшли, дзвонити в міліцію. Зрештою, я так і зроблю… Вам цей щоденник я показую тільки тому, що ваше прізвище дійсно в ньому є…
Я звела здивовані очі на Маргариту Петрівну. Та махнула рукою й пояснила дещо виправдувальним тоном:
— Ви б утрималися від спокуси погортати щоденник загиблої співробітниці? От і я вчора не вдержалася. Ваше прізвище згадується ще влітку, десь у липні. Я б не запам’ятала його, якби ви самі буквально за годину не подзвонили.
— А в якому контексті?
— Та в якому контексті! Просто прізвище, ім’я, телефон. До речі, у нас тут визначник номеру стоїть, так от, ваш телефон збігається. Не знаю, мабуть, це мене й переконало… Хочете читати — читайте тут, додому вам, звісно, я щоденник не дам, та поки ще не дзвонила слідчому… Ми працюємо до шостої, але в мене є робота, я не поспішаю.
З трепетом брала я до рук щоденник Кароліни Семенівни Сокальської. Навряд чи очікувала з його допомогою розкрити всі секрети. Зазвичай люди не довіряють паперу страшні таємниці, особливо якщо це робочий нотатник. Але вже почерк, недбалий, розхристаний, кольнув мене якимсь передчуттям. Не знаю, куди заведе мене цей путівець, але кудись-таки має вивести.
Гортаючи сторінки, я помалу звикала до нерозбірливої руки Кароліни Сокальської. «16:00. Нарада у М.П.»«Подзвонити у Львів!!!»«Квиток на 10 липня». Потім цифра 10 викреслена, і згори вписана цифра 11. Мабуть, Кароліна планувала якусь особисту поїздку, бо фактично їхала на вихідні, навіть четвер не вдалося прихопити… Ще кілька сторінок — і справді: мій телефон, синім по білому. І приписка: Старий Двір. Я мимоволі поїжилася: була-бо в Старому Дворі востаннє саме в липні. Це все настільки дивно, що я не годна нічого зрозуміти.
Решта уривчастих записів нічого не говорила мені. Мабуть, найбільше нотатки стосувалися роботи, якісь незрозумілі скорочення, невідомі імена, назви незнаних установ і організацій. Час від часу я скидала очі на Маргариту Петрівну, але та читала з якоїсь течки й зовсім не дивилася на мене — чи то з делікатності, щоб не заважати, чи з переконання, що длубатися у власних таємницях я маю сама. І я длубалася, і дедалі глибше занурювалась у життя Кароліни Сокальської, а просвітку й видно не було.
І тому, коли я натрапила на малюнок змія, який заковтує власний хвіст, я здригнулася з подиву. Менше за все чекала наштовхнутися тут на такий очевидний натяк. Щоправда, ні на сторінці зі змієм, ні на попередніх або кількох наступних нічого таємничого я не вичитала. Схоже, просто Кароліна Сокальська, чи то з кимсь розмовляючи телефоном, чи то розмірковуючи, автоматично малювала змія: тільце його було густо заштриховане, а око темне-темне й кругле, як ґудзичок.
Поряд зі змієм — маленька церковця з банею-цибулиною, на вершечку якої стримів хрест. Цоколь церковці розмальований нерівними кружечками, наче він мурований із каменю-кругляка. Десь на підсвідомому рівні мені привиділося, що я вже колись бачила схожу церковцю. Навряд чи в Києві — занадто мініатюрна вона для нашого пишного міста. Не церковця навіть — капличка.
Я гортала і гортала щоденник. Ось уже й листопад — фатальний місяць. Тут я вивчала записи прискіпливо, намагаючись розшифрувати кожне слово і кожне скорочення. «21.11 — туди, 23.11 — назад». Знову поїздка на вихідні. Нижче каліграфічно написано: «ЧОРНА КНИГА», обведено рамкою, навхрест перекреслено. Мабуть, це щось, пов’язане з роботою: спершу їй доконче для дослідження потрібна була якась Чорна книга, потім необхідність відпала…
— Ви закінчуєте? — урвала мої розмисли Маргарита Петрівна. — Майже сьома, вже, мабуть, час закруглятися.
— Так, так, я закінчую, — закивала я і навіщось докинула, — я вже на листопаді… А ви не знаєте, — запитала я, повагавшись, — що тут за згадка про якусь Чорну книгу?
Маргарита Петрівна підвелася з-за столу, стала в мене за спиною і зазирнула мені через плече в щоденник. Глянула на напис, перегорнула кілька сторінок назад, потім уперед, стенула плечима й відказала:
— Не знаю. Це, мабуть, щось із вісімнадцятого століття. Кароліна якось розповідала легенду про Чорну книгу, я вже не пам’ятаю, вона ж досліджувала якраз той період… Ну, міліція ж вилучила всі папери, тож нічого я вам зараз не знайду. А чому ви питаєте?
На це відповісти я навіть самій собі не могла. Повелася на промовисту назву — Чорна книга? Чорної ночі чорна людина принесла чорну книгу…
— Дуже дякую вам, — мовила я, простягаючи щоденник Маргариті Петрівні.
— Нема за що, — усміхнулася та. — Наскільки я зрозуміла, він вам не надто допоміг. Але ж, — додала вона, — ви й не фахівець: може, міліція знайде в ньому більше цікавого.
І найперше — мої пальчики. Ох, тепер, коли Маргарита Петрівна віддасть щоденник слідчому, а він знайде на ньому цілий розсип моїх відбитків, буде йому радість, а мені головний біль. Втім, думати треба було раніше, а не піддаватися спокусі покопирсатися в чужих записах. Або читати щоденник у рукавичках. Я уявила собі картину: на очах у враженої Маргарити Петрівни натягаю чорні шкіряні рукавички й, наче досвідчений злодюга, крадькома перегортаю сторінки…
На вечір морозець прихопив землю, калюжі вкрилися кригою, і де тротуари не були посипані піском, люди дріботіли короткими крочками, ледь не падаючи. Я вийшла з інституту, спустилася мармуровими сходами, цупко тримаючись за поруччя, й роззирнулася. Найближче метро — через парк, темний о цій порі, та люди сміливо завертають туди, тож і мені не варт жахатися.
Я саме стояла на переході, чекаючи, коли загориться зелене світло, коли погляд мій упав на високу постать, яка спускалася мармуровими східцями з другого крила інституту. Чоловік рішучо попрямував до переходу. Я не відзначила момент упізнавання: чи то ще на сходах, чи то коли він підійшов зовсім близько й зупинився перед переходом, але я мимоволі торкнула його за лікоть і мовила:
— Пилипе?
— Добрий вечір, — звів він на мене погляд. — Ти що тут?..
— А ти тут?.. — одночасно з ним пробурмотіла я.
— У цьому інституті — чудова бібліотека. Ти собі навіть не уявляєш! — його обличчя було натхненним. — Вам, киянам, узагалі щастить — усе найкраще для вас. Хіба міг я колись у нашому містечку навіть мріяти про такі розкоші, якими ви можете користувати щодня: театр оперний, театр Франка, а музеї, а бібліотеки!..
— Ти на метро?
Пилип Прокопович кивнув.
— То ходімо.
Червоне око світлофора згасло, а натомість загорілося зелене.
Розділ дев’ятий
КНИГА БУНТУ
Тринадцяте число — добре, що не п’ятниця. Хоча, якщо зважити, як починалася ця субота, може видатися, що в календарі сталася прикра помилка.
Зранку першим, що трапилося мені на очі, була газета-сюрприз, яку вчора підкинули під двері. За сніданком я погортала її. Глянувши на вихідні дані, я поїжилася: учора не запримітила, що «Вечірній вісник» видається саме у тому містечку, де мешкає Ростислав. Наклад — дві тисячі примірників. Головний редактор — Ілля Дерихвіст. Я ляснула себе по лобі: Ілля! Як могла я забути?!
Тепер уже прочитала газету за дев’яте грудня від дошки до дошки, не зупинилася навіть на сторінці оголошень. По діагоналі передивишись об’яви про нерухомість, я дійшла до «Різного».
Газета вдруге змусила мене здригнутися.
Третє ж оголошення мало такий зміст: «Шукаю «Чорну книгу», надруковану у травні 1941 року. Автор невідомий. Маєте інформацію — звертайтеся на адресу [email protected]
/*
*/
».
Отже, ще раз вигулькнула Чорна книга. Поки що я чую про неї вдруге — це може бути і простий збіг. Але ж дивний який! Переконатися, що тут немає жодного умислу, можна хіба одним способом — написати автору повідомлення. Зрештою, нагальних справ на сьогодні в мене все одно не заплановано…
Соромно зізнатися, але проживши стільки років на світі, я не прочитала жодної книжки, ба навіть брошурки, присвяченої чорнокнижникам. І зовсім не тому, що сторонилася диявольщини, — просто, повторюся, мій прагматичний і цілком матеріалістичний мозок відкидав усіляку містику. Страшні оповіді про відьом і відьмаків, про ножі під столом, гральні карти, зашиті в подушку, просипану сіль і товчене скло біля порогу, якими час від часу грішила Ліна Оверченко, минали мене повз: я із задоволенням слухала про всіляку чортівню, але не вірила ні на секунду. Може, тому, що сприймала це за художню літературу — усну народну творчість. А може, тому, що повірити у містичне — перекинути звичний світ із ніг на голову.
Знову дорога моя пролягла в інтернет-кафе — не хотілося лишати у всесвітній мережі слідів у вигляді домашнього ай-пі. Я довго міркувала над текстом власного листа. Хотілося скласти його так, щоб, з одного боку, заінтригувати адресата, а з другого, змусити його відкрити карти. Я писала й видаляла, заміняла одні слова іншими, і зрештою зупинилася на простому варіанті: «Поділюся відомостями про Чорну книгу при особистій зустрічі».
Щоб не гаяти часу, я прочесала інтернет. Чорна книга, чорнокнижжя загалом користувалися неабияким попитом — я надибала купу тематичних сайтів і ще більше химерних відомостей. Враження складалося, що й досі дехто вірить: на дні морському поховане мідне місто, в якому стара відьма укрила Чорну книгу під гарячим каменем Алатирем. І в наші дні чорнокнижники намагаються дістати її, але вона зв’язана страшним прокляттям на десять тисяч років…
Списана замовляннями, чарами й знахурськими рецептами книга під назвою «Чорна книга середньовічного чаклуна» навіть була надрукована відомим російським видавництвом і продавалась у не менш відомій інтернет-книгарні усього-на-всього за п’ятнадцять гривень!
На сайті «Архіви Мерліна» подавалася така кількість книг із чорної магії (за помірну плату, звісна річ), що за все життя не перечитаєш. І останніми у довжезному переліку йшли аж три Чорні книги сатани. Я вирішила їх не розкривати — ще нашлють порчу на громадський комп’ютер… Принагідно я дізналася, що Мерлін був чаклуном і наставником короля Артура з кельтських міфів.
Але найцікавішою була інформація з усесвітньої інтернет-енциклопедії. «Чорна книга Кармартена», уельський манускрипт ХІІІ сторіччя, який отримав назву завдяки чорній палітурці, зараз зберігається в Національній бібліотеці Уельсу. Саме в цій книжці серед інших поетичних творів наводяться легенди про короля Артура та Мерліна, якого ще називають Мирдіном… Думки заскакали одна поперед іншої: а якщо схожий манускрип потрапив до рук Кароліні Сокальській? Вона-бо історик, могла щось десь і відкопати. Хоч вона й займалася вісімнадцятим сторіччям, як підтвердила Маргарита Петрівна, може, насправді про інший час ідеться? Бо ціна такої книги — либонь, і більша за людське життя…
Час від часу я зазирала в поштову скриньку. Відповідь прийшла за півтори години — коли я вже збиралася кинути марну справу чекання й забиратися геть. Мій співрозмовник готовий був зустрітись у Києві просто сьогодні, в будь-який зручний для мене час.
Я роззирнулася по кафе. Не таке вже людне, зважаючи на робочий час, але місце цілком безпечне. Близько від метро — тепер, коли мені повсякчас вважається, буцім у спину хтось дихає, я волію не вдаватися до довгих піших прогулянок. Я списалася з мисливцем на Чорну книгу й призначила йому зустріч тут-таки, в інтернет-кафе.
Годину я згаяла, роздивляючись старі світлини невідомців на стінах. Дивне дизайнерське рішення — на фото панянки в кринолінах і застібнуті на всі ґудзики офіцери, а між світлинами де-не-де — символи радянської доби: старі таблички з назвами неіснуючих уже вулиць, плакати з зображенням суворих інтелігентних робітників, готових виконувати й перевиконувати, вимпели соцзмагань.