Мовчання на тому боцi тягнулося так довго, що менi здалося — вiн зробив щось зi своїм телефоном. Та нарештi я почула:
— Я нiчого не допускав.
— Отак, значить! Ви знали про його проблеми. Ви нiчого не сказали мiлiцiї, коли ваш сторож убив першу людину i вiдрубав їй голову. Хоча знали — психiчно хворих активно шукають. Ви завели розмову про зв'язок легенди i сучасностi саме зi мною. Не лише тому, що мiлiцiя не вiзьме до уваги без конкретних доказiв — так просто безпечнiше. Ви i даєте стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа — збереженою, а совiсть — чистою. Правильно?
— Ларисо, — зiтхнув Бондар на тому боцi. — Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують — i на тому спасибi.
— Пояснiть ще менi. Я — ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.
— Коли вже говорити про вас — то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе — в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах — дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується — вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем — тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?
— Куди ж я подiнуся.
— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.
— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?
— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.
— I одного разу почув легенду про Безголового?
— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це — все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я — не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…
— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?
— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.
— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?
— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?
— Чула. Притула вмiв водити машину?
— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…
— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?
— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.
— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.
— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?
— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.
— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.
Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.
Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.
Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.
— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.
— Щось сталося?
— Не знаю. Ти як?
— Краще. Стас, дякую i…
— Почекай дякувати, — вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». — Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.
Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.
— Що таке? Я ж бачу…
— Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, — пауза. — Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.
Приїхали.
19 вересня, вівторок
ВIЙСЬКОВА НАРАДА
Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.
Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».
З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо — Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi — хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.
Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки — вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.
Але це жодним чином не означало, що вона не повiрила Стасу й хоче все кинути в тому станi, в якому справа знаходиться зараз. Якби було iнакше, я б почала розчаровуватися в Тамарi, Олеговi, а заодно i в Стасовi Жихарi.
Тому пiд кiнець дня, який для всiх, крiм мене, бо я нiчого не робила, вийшов дуже напруженим, ми традицiйно зiбралися на кухнi Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я — на диванi в кутку, закутавшись у рiдну вже в'язану кофту, а Жихар, якому найбiльше з усiх крутило в задницi, то сiдав на табуретку, то пiдхоплювався i починав ходити по кухнi, нервово смолячи цигарку за цигаркою.
Нам би ще топографiчну карту на стiл — i чистiсiнька тобi вiйськова нарада.
— Давайте по черзi i все з початку, бо заплутаємося, — почала Тамара. — До вчорашнього демаршу Стасика що нам було вiдомо?
— Нiчого нам не було вiдомо, — вiдразу вклинився Жихар. — Тiльки здогади, i то — не зовсiм певнi в свiтлi останнiх подiй.
— Сядь посидь! — гримнула на нього Тома. — Значить, ось яка картинка вимальовується. У нашому музеї працював сторожем шизофренiк. Вiн наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, посилив це прочитаним у газетах, i щось таке клацнуло в нього в головi — почав вистежувати людей в околицях зруйнованого маєтку, нападати на них i вiдрубувати голови.
Жихар, наче сумлiнний школяр, пiднiс руку.
— Чого тебе судомить, Стасику?
— Ти пропускаєш дуже важливi речi, Антонiвно! Напав, збив з нiг, оглушив, задушив, тiльки потiм голову вiдрубав! Або не глушив, вiдразу давив за горло.
— На цьому так треба наголошувати? — поцiкавилась я.
— Правильно, — включився в розмову Олег. — Спосiб убивства має дуже велике значення пiсля того, що виявив Стас. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопанi голови i закривавлену сокиру, яку власник не мив i тому на лезi є залишки кровi трьох рiзних людей. Групи кровi та резус-фактори збiгаються з аналогiчними даними Дорошенка, Сизого i Потурая. Так, громадянине слiдчий? — Тамара обмежилася кивком. — Отже, на пiдставi цього можна твердити, що убивця — нещасний божевiльний Притула. На користь цiєї версiї — свiдчення Лари, яка його впiзнала, i маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варiант, що вiн убивав усiх.
— Два трупи з трьох точно на його совiстi, — поправила чоловiка Тамара. — I в обох випадках вiн дiяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять дiяти психопати. Ота минулорiчна iсторiя з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району — ми б нiчого не знайшли, якби той придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слiдiв його, так би мовити, роботи! Тому вiн i пiдкинув шматки чергової своєї жертви на надто вже видне мiсце. Тут така сама ситуацiя: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп бiля панських руїн. Потiм бачить — нiхто не зрозумiв, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає i вбиває. Вiн, швидше за все, вбив у свою хвору голову, що є живим втiленням Вiтольда Ржеутського, не менше. Через те наступна жертва вже залишена на мiському майданi, на видному мiсцi. До того ж я б не поспiшала говорити про випадковiсть цiєї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цiкавився легендою про Безголового, про це, мiж iншим, сторожу мiг обмовитися i ненависник журналiстiв Бондар. Що заважає пiсля цього давнiй легендi ожити й наздогнати того, хто нею так активно цiкавиться? Так само нiчого не заважає Притулi перетягнути труп на площу. Як вiн вистежив Сизого, ми навряд чи дiзнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведенi факти: перших двох убив усе ж таки божевiльний музейний сторож. А далi починається низка загадок.
— Машина! — не витримала я.
— Правильно, — перехопив iнiцiативу Жихар. — Потурай як меценат музею сто пудiв знав тамтого сторожа. Тому не виключено, що вiн пiзно ввечерi мiг зупинитися i пiдiбрати його на дорозi, хоча хрiн його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночi на дорогу без свого карнавального костюма, в якому вiн розгулював для власного задоволення i, припускаю, для того, щоби когось якось налякати привидом. Словом, там багато запитань, але головне — хто вiдiгнав машину Потурая за кiлька десяткiв кiлометрiв у лiс, якщо пiдозрюваний не вмiв водити? А враховуючи, що голову Потурая, — я оцiєю рукою, — вiн виставив уперед правицю, — виносив її з того сарайчика, — закопали поруч iз iншими, то цiлком логiчно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може навiть справдi вбив i отримав голову в якостi призу для своєї колекцiї. Але поруч з ним хтось був. Той, хто потурбувався, аби Потурай на своїй машинi опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi — пiд сокирою «привида». Той, хто потiм вiдiгнав машину подалi, щоби заплутати слiди. Нарештi, той, хто потiм убив самого Стьопу, тим самим давши привiд закрити справу i списати всi три трупи на нього. Навiть якби вiн не нападав на Лару, його доля все одно була б вирiшена. Повiшеника i без цього епiзоду мусили знайти.
— Логiчно, — погодилася Тамара. — Тепер ще раз — до чого ти додумався?
— Позавчора вночi, коли Лариску чорти понесли на руїни, — Стас стрельнув на мене очима, чекаючи реакцiї, та я вирiшила краще промовчати, — перiщив дощ. На Притулi були кирзовi чоботи. У них же його i витягали з петлi. Чоботи бруднющi. Але на столику, на який вiн нiбито став для того, щоби запхати голову в зашморг, немає анi слiдiв вiд його чобiт, анi взагалi будь-яких слiдiв. Його акуратно i старанно витерли. Нiхто з тих, хто працював там, на мiсцi, не звернув на це увагу — дуже вже зрадiли, що все скiнчилося. Та й процес викопування голiв дуже непростий, я вам скажу. Коротше, я сам спочатку це якось провтикав. Потiм роздуплився, ще раз оглянув кухню i той нещасний столик — на нього нiхто не ставав або пiсля того, як сторож повiсився сам, його витерли. У це я слабо вiрю.
— Одна людина могла почепити Притулу до стелi замiсть лампочки? — для того, аби мої слова стали бiльш зрозумiлими, я пiдвелася i привставала навшпиньки, пiднявши руки догори. — Ти щось таке говорив учора, тiльки до мене не зовсiм дiйшло.
— Ну, є багато тих, до кого взагалi нiчого не дiйшло, — Стас пiдвiвся i став перед нами, нiби готуючись розiграти виставу театру одного актора. — Теоретично з такою процедурою хвацько впораються двоє-троє. Он Єсенiна в «Англетерi» троє вiшало, я тут кiно по телевiзору бачив… Тiльки навряд чи тут задiяна аж така кiлькiсть народу. Я вчора ще сам повернувся на мiсце, залiз через вiкно, аби пломбу не чiпати, i ще раз усе оглянув. Картина вимальовується приблизно така: хтось задушив Притулу, потiм взяв наперед заготований довгий дрiт, зробив зашморг, начепив на шию мертвого. Далi пiдсунув стола на потрiбне мiсце. Затягнув труп на стiл. Гак на стелi мiцний, сам перевiряв. Через гак цей самий «хтось» протягнув дрiт, тодi злiз i почав пiднiмати мертве тiло, наче пiдйомний кран, — Жихар показав щось на зразок пантомiми, впершись ногами в пiдлогу i перебираючи в повiтрi руками. — Ось так пiдтягнув тiло. Далi — найскладнiше: утримуючи його в такому станi, залiз на стiл i закрiпив зашморг на гаку. Потiм злiз, прибрав стiл — ось вам i повiшеник готовий. Залишається вiдрiзати зайвий шмат дроту i викинути його подалi. Слiд вiдрiзу досить свiжий, але це як раз не аргумент: дротину мiг перерiзати i сам Стьопа, готуючи собi зашморг. Але витерти пiсля себе стола вiн не мiг! — переможно закiнчив Стас i знову сiв на своє мiсце.
Надто складно. Логiчно, навiть переконливо — i все одно надто складно. Простiше допустити: усiх убив манiяк-шизофренiк, у такому випадку про логiку нема чого говорити. Хто прорахує хворобливу логiку психiчно нездорової людини? Тому Тамару i Стаса нiхто не захотiв слухати. Iнакше доведеться повiрити в iснування у Подiльську якоїсь iрреальної свiтової змови проти…
Проти кого?
— Давайте тепер думати, кому вигiдно вбити Потурая i списати це на серiйного вбивцю, — зiтхнула я.
— Якби не пригоди з його машиною, бiльше всього пiдiйшов би твiй друг Бондар, — буркнув Стас. — Не вiрю я, що вiн нi про що не здогадувався. Сам же оно нам з тобою про цю дурну легенду триндiв. Мовляв, менти не повiрять i таке iнше. Може бути, що Бондар зрозумiв, хто тут працює привидом, навiть вистежив його, а потiм узяв i вбив — вiд грiха подалi? Може бути! Бо тепер же сам вигрiбає: мовляв, узяв на роботу психа, приховував цей факт, непрямо допустив новi жертви, все таке.