— Я не думаю…
— I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?
— П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, — сказала Тамара.
— Приблизно чотири сотнi на мiсяць, — швидко порахував Стас. — Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?
Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:
— Лiза.
— Що — Лiза? — перепитав Жихар.
— Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.
Ми перезирнулися.
— Ти теж склав заповiт? — поцiкавилася Тамара.
— Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi — спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, — Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. — А в подружжя Потурай — шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай — дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.
— Рiзниця у вiцi в них велика? — запитала я.
— Одинадцять рокiв. Йому було пiд п'ятдесят. Серце, правда, гуляло, як у бiльшостi наших бiзнесменiв, але нiчого смертельного. За контрактом, поки вiн живий i здоровий, Лiза не матиме нiчого.
— А вона щось мала до шлюбу? Маю на увазi — свого? Квартира там, машина…
— Цього ми не знаємо, — розвiв руками Олег. — Вона ж не тутешня. Трималася скромно, нiчим особливим не вiдзначалася.
— Тим не менше, чоловiк обклав її заборонами i обмежив у певних правах та претензiях.
— Задумай вона з ним розлучитися офiцiйно — не матиме нiчого. Хiба залишиться працювати на фiрмi на правах найманого працiвника. Iз зарплатою, — уточнив Олег. — Думайте, що хочете, а iнших видимих зацiкавлених у наглiй смертi Потурая поки що нема.
— Стасе, оце саме твоє, ну, iз зашморгом, жiнка може сама проробити?
Тепер три пари очей вичiкувально дивилися на Жихаря.
— Жiнки все можуть.
— А серйозно?
— Серйозно. Там нiчого особливо важкого i складного нема. При бажаннi все можна. Мене iнше цiкавить — машину вона водить?
— Водить, — кивнув Олег. — За довiренiстю. Сам її за кермом кiлька разiв бачив.
— Тепер так: невже вона якимось хрiном скентувалась iз музейним сторожем i використала його, як зброю? Хтось у це вiрить?
— Ми про Лiзу нiчого не знаємо, — нагадала присутнiм Тамара. — Раптом у минулому вона ще й не таке вигадючувала? Знаючи, ким вона була до того, як стала дружиною Потурая, i чому чоловiк так обережно поставився до своєї дружини, можна робити рiзнi потрiбнi нам припущення. Хоча, — вона кашлянула, — менi слабо вiриться в iснування такої змови мiж грамотною жiнкою i божевiльним брудним психопатом. Тим бiльше, що Лiза повинна в такому разi знати, хто вбиває людей. Невже вона сама вистежила i вирахувала його?
— Тодi в неї повинен iснувати таємний коханець…
— О, поїхали! — Стас знову пiдскочив iз табуретки. — Давайте ще кiлькох персонажiв сюди введемо! Знову вселенська змова виходить, i ось в це я сам нiколи не повiрю! Тiтка пiдозрiла, слiв нема. Прокачати б її…
Ми зустрiлися поглядами.
— Чого ти так на мене дивишся?
— Я завтра справи здаю. При всьому бажаннi не можу пiдключитися до процесу. Звiльнятися з ментовки — той ще геморой. Антонiвна теж при «iсполнєнiнii».
— Ага, — пiдтвердила Тамара. — Якщо мене завтра не буде — розiпнуть так, що не воскресну, i руки вмиють. А в Олега завтра важлива оборудка, там вiдразу три хати продають, купують, оформлюють — геморой не менший.
— I що ви пропонуєте?
Тамара знову кахикнула.
— Завтра нiби похорон Потурая. Рештки тiла вдовi видали, вона вже повезла труну в Хмельницький, ховатимуть там, вона на центральному цвинтарi вже домовилася, фiрма мiсце купила, обiд накриває, все таке… Може, там буде хтось, хто знає Лiзу довший час. Краще жiнку пошукати — ми, баби, язиками поляпати любимо, особливо на провiнцiї.
— Де? На поминках?
— Туди краще не йти. На кладовищi, швидше за все. Поминати стороннi, як правило, не ходять, а на сам похорон всякi набiгають. Напружся, Ларо, iнакше просто нiяк.
Справдi. Ще кiлька днiв тому мене намагалися усунути вiд цiєї справи максимально, а тепер приватну особу слiдчий практично офiцiйно вiдправляє провадити дiї, яких я не маю жодного права провадити. I таки дiйсно без мене — нiяк. Тiльки…
— Ну, раз ви вiрите, що я впораюсь… А ось на чому я поїду? Машинi моїй кердик, — я кивнула головою в бiк вiкна, що виходило на двiр. Побита «привидом», вона нудьгувала попiд вiкнами будинку моїх друзiв, куди її вчора пiд кiнець дня стараннями Олега притягнули. Вiн нiби вже почав домовлятися за ремонт, тiльки чує моє серце — додому доведеться їхати так, а потiм повертатися ще раз, аби забрати полагоджений транспорт.
— Розбалувалася ти, подруго, — буркнула Тамара.
Олег вийшов i повернувся, тримаючи в руцi зелену купюру.
— Оце тобi на проїзд i добовi, кумо. Сотки вистачить?
Я глянула на Тому. Та кивнула, нiяк не коментуючи рiшення чоловiка.
— Тобi ж нiхто не компенсує.
— Нiчого. Сто баксiв я ще колись зароблю. Та й це не вiд серця вiдриваю. Раз даю — значить, можу дати. Раз ця справа стала нашою приватною, можна сказати — родинною в широкому розумiннi, — вiн обвiв рукою всю компанiю, — то й витрати, вiдповiдно, беремо на себе. Тепер так, — вiн поклав поруч iз купюрою свiй мобiльник. — Давай менi свiй, це — безлiмiтка. Менi залиши свiй. Там забитi всi нашi телефони. Щось термiнове — дзвони i говори без обмежень. Буде щось важливе в когось iз нас — тобi маякують i ти передзвонюєш, отримуєш iнформацiю чи просто додатковi iнструкцiї. На будь-якi iншi дзвiнки просто не вiдповiдай. Якщо хтось шукатиме мене в якихось справах, знайде завжди. Ну, — пiдбив пiдсумки Олег, — грошима i зв'язком ти нiби забезпечена.
— Завтра рано пiдведу тебе до одного нашого таксиста, за прийнятною цiною до Хмельницького домчить. А там уже зорiєнтуєшся, — вставив Жихар. — У разi чого — дзвони, чим зможу — пiдстрахую. Знайомi менти нормальнi в Хмельницькому є, це на крайняк…
— Такi, як у Кам'янцi?
— Ага. Вони всi такi. Словом, Лар, дивись. Ти нiби вже доросла.
Нiби.
У мене склалося враження, що зараз мене проводжають кудись на фронт. Або, що бiльш iмовiрно, за лiнiю фронту.
У ворожий тил.
20 вересня, середа
Я МОЗАЇКУ СКЛАДУ
Народу на похорон Вiктора Потурая зiбралося справдi чимало.
Стоячи осторонь, у проходi мiж скромними хрестами, прямокутними гранiтними пам'ятниками i багатими обелiсками, що зайвий раз свiдчило — на кладовищi заможний покiйник цiлком спокiйно розташується i вживеться поруч iз мерцем нижчого соцiального прошарку, я спостерiгала за скорботною церемонiєю, чимдалi, тим бiльше переконуючись у провалi нашої затiї. Удова, як водиться, вся в чорному, стоїть бiля краю могили, приймає спiвчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, менi з мого мiсця не чутно, та й не особливо дослухаюся — на цвинтарi говорять тiльки хорошi слова.
Уточнення — про покiйника. Люди зiбралися для прощання з Вiктором. Отже, прийшли тi, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лiзи.
Нехай пробачать мене за, можливо, недоречнi в цiй обстановцi думки, але навряд чи бiльшiсть присутнiх справдi щиро тужить за трагiчно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим паче — такою наглою смертю, директор фiрми, присутнiсть усiх працiвникiв на похоронах є обов'язковою. Нехай тiльки спробує хтось не прийти, хоча нiбито нiхто нiкому нiчого не зобов'язаний. Люди пiдписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фiрма не надто велика, покiйний теж не був акулою бiзнесу, одначе вiн був працедавцем, а отже — годувальником i батьком рiдним для кiлькох десяткiв людей лише в Хмельницькому. Наймана робоча сила i про хазяїна навряд чи знає багато, а про його жiнку — ще менше.
Це означає лише одне: потенцiйних носiїв потрiбної менi iнформацiї серед присутнiх я не знайду.
Коли четверо копачiв, один iз яких машинально поплював на руки i потер долонi, пiдхопили труну за мотузки i почали пiд недружне жiноче голосiння опускати її в могилу, я трошки пiдкоригувала свої висновки: в цей момент вiд натовпу вiдокремилася жiнка, яка до того часу стояла, як я встигла помiтити, в останнiх рядах, швиденько перехрестилася, повернулася i неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзi почали кидати ритуальнi грудки та жменi землi на кришку труни, до загальної печалi додався дрiбний дощик, жiнка на ходу пiдняла комiр плаща.
Лавiруючи мiж цвинтарних огорож, я пiшла за нею. Наздогнати вдалося лише бiля виходу. Там жiнка зупинилася бiля зграйки жебракiв, витягнула гаманця, роздала їм копiйки. Я зробила те саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрiбну купюру, i легенько торкнулася пучками пальцiв лiктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руцi монетку i маючи явний намiр вiддати її настирливому злидаревi, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову на бiк, пославши мовчазний запитальний погляд.
— Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?
— Зi мною? — перепитала жiнка. — Я вас не знаю.
Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого вiку, може трохи старшою, та не набагато. На обличчi — мiнiмум косметики, це кидається в очi так само, як i її надмiрнiсть. Волосся коротко стрижене, але вона явно належала до того типу жiнок, кому «хлопчачi» зачiски пасують.
— Я вас теж не знаю. Давайте вiдiйдемо звiдси, тут не дуже зручно розмовляти.
Ми вiдiйшли далi, жiнка витягла з сумочки пачку тоненьких бiлих цигарок, закурила, сховала пачку назад i, так само не розмiнюючись на зайвi слова, запитально глянула на мене. У свою чергу я мовчки витягнула своє посвiдчення i розгорнула перед нею.
— Адвокат? — її брови стрибнули вгору. — Чий ви адвокат, та ще з самого Києва?
— Нiчий поки що. Я тут у приватних справах…
— На кладовищi навiть офiцiйнi особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон — взагалi приватна справа.
— Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродiя, — я кивнула в бiк цвинтаря, — називається вбивством. I жодне вбивство нiде й нiколи чиєюсь приватною справою не було.
— Я зрозумiла. Ви розслiдуєте вбивство. Тiльки хiба ви не спiзнилися? Я чула, народ шепотiвся — вбивцю знайшли. Якийсь манiяк, у якого ґрунтовно протiк дах. Чи це неправда?
— Не знаю, — щиро зiзналася я, а далi почала натхненно брехати: — Насправдi вбивство як таке мене не цiкавить, я спецiалiзуюся на цивiльних справах. Це я так, для розмови про вбивство заговорила. У мене iнша мета. Розумiєте, я представляю страхову компанiю. Так би мовити, в неофiцiйний спосiб…
— Вас хтось найняв, аби ви щось дiзналися, правда? — жiнка посмiхнулася i кинула недопалок собi пiд ноги. — Прямо як у кiно, чесне слово.
— Кiно не кiно, але ви приблизно вгадали, — я милостиво дозволила їй продемонструвати власну прозорливiсть. — Подробицi, з вашого дозволу, опущу, бо такi правила нашої корпоративної етики. Але менi здалося, що ви можете якимось чином допомогти.
— Яким саме? На когось настукати?
— Для чого прямо аж так? Слухайте, як вас звати?
— Нiна, — вона не розверталася i не йшла геть, дивилася на мене зацiкавлено i заiнтриговано, з чого напрошувався висновок — вона поки що готова мене слухати.
— Мене Лариса. Нiно, ми стоятимемо прямо тут чи, може, пiдемо кудись, присядемо…
— А раптом я не та людина, котра може вам допомогти? Ви скажiть, у чому проблема, потiм визначимося.
— Добре. Поки що я навiть не знаю, чи є насправдi проблема. Менi треба неофiцiйно зiбрати якомога бiльше вiдомостей про Лiзу, дружину… тобто, вдову… Словом, пiсля його смертi їй належиться певна страхова сума. Оборудку укладали мої хорошi знайомi, тому й попросили, аби не свiтитися самим…
— Ясно, — махнула рукою Нiна. — Ви не за адресою, панi адвокат. Чому ви взагалi вирiшили, що я зможу тут бути корисною?
— Ви не лишилися на цвинтарi. Дочекалися початку церемонiї прощання i пiшли собi. З цього я роблю кiлька висновкiв. Наприклад, ви — випадкова людина, вам просто цiкаво, кого i як ховають. Подiбнi люди трапляються, тiльки, здається менi, в нашому випадку це — абсурд.
— Правильно здається, — погодилася Нiна. — Просто я трохи знала Лiзу, почула про її горе i прийшла пiдтримати — сама по собi. Вона навiть не бачила мене. Там без того є кому демонстративно кидатися на груди вдови зi скорботними криками. Але залишатися далi з гуртом незнайомих людей, аби пiдтримувати за поминальним столом зовсiм необов'язкову розмову — вибачте, це вище моїх сил.
— Приблизно так я i подумала. Тiльки чомусь вирiшила: ви — подруга Лiзи, яка не має вiдношення до її основного оточення.
— А тут ви не правi. Оточення дружини бiзнесмена — це оточення бiзнесмена. Так само, як оточення актора — це його компанiя, а дружина чи коханка сприймаються як частина iнтер'єру. Торшер, наприклад.
— Ви говорите так, наче були дружиною чи коханкою актора…
— Нi, Ларисо. Я три роки була дружиною бiзнесмена, потiм мене це дiстало. Мiй колишнiй чоловiк свого часу мав спiльнi справи з Потураєм. Так ми познайомилися з Лiзою. Але, повторюся, я дуже мало про неї знаю. Тому перспектив у нашої з вами розмови нема жодних. Хоча б iз тiєї причини, що ми знайомi лише кiлька рокiв, та й за цей час бачилися не надто часто.
— Я правильно розумiю: ви були подругами, та не близькими?
— Абсолютно. Не знаю, чи були в Лiзи взагалi близькi подруги, — Нiна зморщила чоло. — Коли вже вам так треба, спробуйте пошукати таку собi Катю Мегеру.
— Це прiзвище таке?
— Що? А, ну так! — до неї дiйшов смисл мого запитання. — Прiзвище, прiзвище, причому — справжнє, вона його нiби не змiнювала. Лiза кiлька разiв обмовлялася, що ця Мегера — справдi не чужа їй людина. Я навiть якось бачила її. Ми сидiли в центрi в кафе, пили сухе вино. Вiрнiше, вони сидiли, а я саме подзвонила Лiзi, вона запропонувала приєднатися, я приїхала. Потрiпалися про своє, жiноче. Усе, бiльше не зустрiчалися.
— Таємнича якась Катя Мегера…
— Нiчого таємничого, — Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. — На Тучi її пошукайте, вона там працює.
— Де?
— Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.
— Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?
— А у вас, панi адвокат, є вибiр? — Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. — Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.
Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали — зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того — видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». — «Це стосується Лiзи», — пояснила я, коли менi передали трубку.