— Час потрачу, — мовив я, — а чи того листа здобуду? Аби його дістати, треба не одному ляхові руку позолотити, а де візьмемо гроші, коли самі їх потребуємо і прагнемо здобути. Без того до короля не дістатися.
— І це правда, — сказав ігумен. — Дивуюся твоїй смілості, не можу тебе в благому ділі спиняти, але й не можу наказати, аби так діяв — не інакше. Зате матимеш від нас молитву нашу…
І він задивився поперед себе, ніби щось там побачив, і обличчя його завмерло, ніби відчужився від мене, я знав і чому: його надило якнайшвидше дістатися до келії і поринути в роботу над «Парергоном», і не мав він у цьому світі інших турбот. Справді, коли розійшлися, він приспішив ходу і ледве не бігцем подався до себе, ніби тікав від мого наміру та сміливості, хоч і не відав, що сміливості я не маю, а відчуваю натомість дивні речі: або ж ударяє на мене непевність, од чого дерев’янію, чи ж відчуваю нестерпну тягу якнайшвидше податись у ту мандрівку. Отже, боявся й прагнув своєї подорожі — щось мене відкидало від неї, а щось нестримно вабило. Більше того, здавалося, що та істота в розрідженій плоті ні на мить мене не покидає; більше того, ступає, куди б не пішов, слідцем: зроблю крока, зробить і вона, і покриє своєю ступою покинуте моєю земне місце, зрушу другою ногою, і вона також; через це на спині й на шиї відчував зимне її дихання, але про те не оповів ігуменові, щоб не взяв мене за несповна розуму. Навіть здавалося, що коли говорив, то і вона за спиною беззвучно розтуляє рота й вимовляє чи, властиво, видуває ті самі слова, ніби перекривляє мене — ось чому вряди-годи дерев’янів і зупинявся, як укопаний. Але тоді бувало гірше, бо вона, істота, притулялася до моєї спини, охоплювала безвидними чи радше розрідженої плоті руками і холодно дихала мені в карка, ніби надувала мене, мов опоку, а коли таке вчиняла, знову відчував, що мені конче треба їхати, заплющити очі і мчати у сірий простір, ні про що не думаючи, — тільки так, здавалося, зможу від неї відірватися, принаймні для того, щоб не тулилася до мене так щільно, а була на певній відстані, бо від її притульної близькості судомно мені ставало. А коли я, бувало, виходив із монастиря і ставав на початку дороги, то з глибини полів, від лісу, від крайнеба доходив до мене тихий погук, ніби розхилені губи неба наказували невідворотно:
— Іди!
І так дивно спокійно мені ставало, як людині, котра знала вже, що помре.
Розділ IV
Але мав іще сумніви. Тому, коли вже вибравсь у дорогу й попрощавсь із братією, вступив до церковного притвору, покладаючись в усьому на волю Божу, ударив кілька поклонів. Через віконце бачив чудотворного образа Пречистої Богородиці, і коли отак пильно й віддано на неї дивився, в церкві раптом пішов дивний шум, ніби дерева зашелестіли, тріпочучи всім листям, і ніби сама церква перетворилася нараз у дерево, і те дерево зігнулося перед сильним поштовхом вітру, а я був усередині того дерева, як у дуплі, і чув, як воно зарипіло всіма жилами. І дуже вразився, аж кинувся тікати із церкви, бо здалося: вона має обвалитися, адже вельми ветха була й не одну сотню літ простояла; а ще знав, що таке бувало не раз, коли церква раптом валилася і ховала під собою людей або ж самозапалювалася, і ніхто з неї не встигав вийти; отож здалося, що то не листя дерев зашуміло, а вогонь. Але коли добіг до вийстя, шум затих, і я озирнувся: ні, все спокійно було. Тоді повернувсь до притвору і, зирнувши знову у віконце на чудотворний образ Пречистої, сказав:
— О Пречистая, будь зі мною!
І тоді від чудотворного образу, а може, трохи збоку, а може, і згори, пролунав голос, зовсім такий, як той, що промовляв мені в келії:
— Піду і я з тобою!
Тоді здалося: щось рухнулось у лівому крилосі, де стояла мальована парсуна диякона Неємії, — той диякон кілька літ перед тим помер у молодих літах, жив побожно і віддавав пошану Богові та його святій матері ретельніше від усіх, через що й було, за наказом ігумена, намальовано братом Сииридоном, малярем-ченцем, котрий ікони писав, того Неємію, і удостоївся він честі бути поставленим у лівому крилосі. Ми знали, що він заїкався, через це й небагатослівний був, отож і тепер я почув голос од нього, що також заїкався:
— Пі-іду! І я з тоб-бою при п-панії мо-оїй! Бо т-тяжко-о тобі б-буде!
Здивувався од того всього і немало вразився, а ще більше схвилювався, адже ніколи досі не лунали до мене так голоси тих, кого у земному світі вже нема, тож, тремтячи, як осиковий лист, я все-таки наблизився до образу Неємії і побачив, що він стоїть у рамі зовсім живий і всміхається, а очі в нього палають жаром. І від погляду тих очей, мені видалося, червоних, млосно стало, аж упав па коліна й уклонився, а коли знову звів очі, то живого Неємії в образі вже не було, а тільки саме барвне мальовидло, відтак почув, що церквою хтось іде, — звук кроків лунко відбивався від стін, ніби той, котрий ішов, був у важких чоботях. Зарипіли двері, відчинившись, а тоді з вискотом прихилились. Я кинувся, щоб подивитися, хто ж то іще був, окрім мене, в церкві, а коли й собі відкинув двері, то нікого у дворі не побачив, тільки дув сильний вітер, і дерева вгинались і шуміли, хоч були уже майже безлисті, а те листя, що залишилося, зривалося із гілля й неслося нестримно у безвість. І здалося мені, що той вітер завіває мені в груди, холодить серце й легені і видуває звідтіля тепло.
І досі не відаю: чи хтось наді мною у церкві пожартував, чи то якась невидима сила була, чи ота особа в розрідженій плоті, що останнім часом мене не покидала, бо не відчував її зараз за собою, — десь вона під той час щезла.
Вирішив повернутися і ще раз уклонитися іконам святим, а передусім чудотворній Богородиці, але вже нічого не сталося: ні шуму, ні голосів, ні оживлення мальовидла — анічогісінько! Втяг у себе повітря, зітхнув і відчув, що й досі тремчу, як осиковий лист, — ніколи не був доти таким страхополохом! На всяк випадок, пішов до келії ігумена Іларіона Денисовича, той сидів за столом і писав «Парергон» у величезній розгорнутій книзі.
— Ще не поїхав? — трохи роздразнено повернувся до мене ігумен.
Я, затинаючись, оповів про те, що сталось у церкві.
— Ну, що ж, — мовив відсторонено ігумен, — може, ти й сподобився чуда, а може, щось тебе спитує.
— Як так спитує? — злякано спитав я.
— Е, брате милий, у світі стільки чудного трапляється. Коли дасть тобі Бог повернутися, я завершу цю книгу, прочитаєш.
— Але ж я її не раз читав…
— Коли ж читав, — рівно й ніби байдуже мовив Іларіон, — то маєш усе збагнути сам. Не дурний ти в цьому світі чоловік…
Не зовсім зрозумів, про що він говорить. Іларіон же знову схилився над писанням, і перо його монотонно заскрипіло. Я повернувся, щоб вийти.
— Стривай, — мовив він і кинув перо. — Одне тобі можу дати в поміч: паперовий образ Богородиці нашої чудотворної, щойно видрукуваний у Києві,— може, він тебе й убереже. Коли ж убереже, значить, ти під її покровою, а коли ні, інша сила тебе веде.
— Яка ж сила може мене вести? — вигукнув уражено.
Іларіон вийшов із-за столу, підійшов до шафи і вийняв кипу віддрукованого образу Пречистої Куп’ятицької.
— Кажу ж тобі, брате милий, все маєш зрозуміти сам. Не дурний ти у світі чоловік.
Узяв паперові відбитки образу чудотворної Пречистої Куп ятицької й попрощався з ігуменом. А коли вийшов із його келії, мені раптом здалося, що довкола засновано якесь мовчання і що я сам ходжу, ніби в коконі, завитий у те мовчання, — те, що мої брати по обителі знають, а я ні, але ніхто із них не зважується сказати те, що знають. Взагалі, від тієї хвилі, коли я зголосив, що їду-таки в царство Дракона, вони всі від мене наче відсунулися, ніхто мене не відмовляв од мого наміру, ніхто не осуджував, а сталося так, ніби змахнули на мене рукою і раптом зчужіли. І справді, тепер ніхто не вдавався зі мною у довшу розмову, а коли й розмовляли, то десь так, як здоровий із хворим, жаліючи його, може, навіть співчуваючи, але, однак, знаючи, що той хворий уже на ноги не стане. І хоч я, може, й не такий дурний у цьому світі чоловік, як сказав ігумен, але тієї таїни зрозуміти не міг, а можливо, я й справді зібрався їхати туди, звідкіля не повертаються? Але в одному був певний: будь-що чинячи, завжди покладався на Божу волю і діяв лише за нею; зрештою, й вибираюся в той світ, як уже казав, не зі своєї схотінки, а таки для діла загального, потрібного усім, задля храму нашого чудотворного, тобто виконую-таки послушання для всіх — чи ж заслужив я на таке відчуження і на таке байдуже від них співчуття? Виходило ж, неначе чиню щось супротивне Божій волі, і всі про це знають, лише я — ні, і що наче не задля них хочу старатися і Храму нашого, а задля себе й не більше. Мені голова пішла обертом, ішов стежкою, щоб сказати послушникові, що завтра вранці вибираємося, адже уже добряче приморозило і кілька день, як випав добрий сніг, достатній, щоб їхати саньми; отже, хай послушник споряджає сани і бере все потрібне в дорогу — гаятися вже не можу, бо й та особа в розрідженій плоті, про яку тут не раз згадував, відтоді, як упав сніг, не ходить за мною слід у слід, а знову ввійшла в нутро й колотить мною та підганяє, і я відчуваю той нездоланний потяг, що кличе в дорогу, й дати раду йому не можу. А може, раптом подумалося мені, не моя братія відчужилася від мене, а таки я від них, бо вже певною мірою не належу до їхнього світу, я уже у владі сили, до якої їм діла нема?
Тут побачив свого послушника Онисима Волковицького, він ніс хомута.
— Завтра їдемо, Онисиме, — сказав.
— Це вже мовите мені вчетверте, — буркнув Онисим. — Уже збираюся, все зроблю.
Був похмурий, очевидно, рушати в дорогу йому таки не хотілося так, як мені.
— Щось невдогодно? — спитав я.
— А те, ваша милосте, вибач на слові, — похмуро мовив Онисим, — що їдемо не знати куди і не знати по що. А може, як то кажуть: під дурного хату.
— Соромно тобі, Онисиме, казати такі слова, — відмовив я сердито. — Діло наше — послушання братії, і ми на те пристали.
— Та я нічо й не кажу, — відповів Онисим, дивлячись мені поверх голови. — Збираюся осьо! Я волі старших покірний.
— Отож покірний і будь, коли хочеш служити Господу.
— Господу служити хочу, — понуро мовив Онисим. — Але люди, ваша милосте, кажуть…
— Що люди кажуть?
— Що Бог у тому краї, куди вибираємося, не живе. Недаремно його царством Драконовим звуть.
— Тьху на твоє дурне слово! — вже зовсім розсердився я. — Бог живе скрізь, де поселилося його створіння, а тим більше, де йому моляться і шанують його. Коли навіть у піску травина виб’ється, то це вже і є Божа присутність, Онисиме. А ми ж, не тобі казати, їдемо між живих людей…
— Хай би воно було так, — мовив Онисим.
— Отож більше молися і не вір баб’ячим пересудам, — сказав я і, різко повернувшись, пішов од нього геть, зовсім розсерджений. А сердився я тому, що сам мав сумніва, і саме від того сумніва й побиває мене, як не раз уже писав, несвітський неспокій.
Розділ V
Ми виїхали на світанку на Слуцьк, і я раптом відчув полегшу, бо нарешті відірвався від отих недомовок, співчутливих поглядів, зітхань, поблажливих зі мною розмов, — ні, не був я страхополохом та й марновірним, а вдачу маю таку, що коли починаю діло, навіть безвиглядне, іду за ним чи із ним до кінця. Тоді стаю впертий до запеклості, — ось чому ігумен доручає найскладніші оборудки саме мені. Тепер же, коли наші сани легко заковзали дорогою, відчув і звичну веселість та й певність у собі, які завжди здобуваю, коли рушаю в упередній шлях: не було вже сумнівів, ані відчуття отієї вигаданої особи із розрідженої плоті, бо сумнів, зрештою, це і є розріджена плоть у нас самих.
До Слуцька ми дісталися без пригод, і я пішов до тамтешнього архімандрита, що мав прізвище Шицик. Це був чолов’яга високий, зарослий рудою бородою, очі мав глибоко загнані в черепа, тож коли дивився на мене, то понуро, навіть несамовито вони світилися, а що я в розмові повільний, то поки дооповів йому, що мене сюди, на Білу Русь, привело, він не раз закипав, аж з його засаджених глибоко очей починали сипатися іскри.
Що він думає, ваш ігумен? — закричав Шицик на мене по-литвинському. — Чи він зшибився від своїх чуд, що не відає порядку? Не знає, що треба мені, як митрополитанському наміснику, спершу написати, що хоче прислати своїх людей збирати в нас ялмужну? А що думаєш ти? — тицьнув у мене величезним грубим пальцем. — Ти ж намісник того дурного чудописця і повинен порядок знати!
Тут треба зробити маленьке пояснення. Отець ігумен Іларіон Денисович написав мені два листи: один із проханням дозволити збирання ялмужної в Білій Русі, а другий Дати супровідного листа, коли я захочу поїхати в царство Дракона. Цікаво те, що на другого листа архімандрит Шицик не сказав ані слова, так, ніби його не було, а гнів та обурення вилив на те, що написано було в листі першому.
Отож, коли Шицик звернувся до мене, я сказав йому якомога розважливіше і спокійніше:
— Ваша милість має волю дозволити мені збирати ялмужну чи не дозволити. Кричати на мене не треба, бо нічого лихого не вчинив і не збираюся чинити.
— І ти смієш таке казати? — роз’ярився до решти Шицик. — А це що, оце? — він тицьнув мені у вічі другого листа. — Чи і ти зшибився, як і твій дурний чудописець?
— Коли вашій милості щось невдогодно, — так само сумирно сказав я, — у волі вашій відіслати нас, не давши супровідного листа.
— І не дам! — ошкірився у рудій бороді Шицик. — А ці твої листи залишаться у мене.
Листи були безіменні, я мав показувати їх кожній духовній особі, куди б потрапив, щоб мати дозвіл на збирання ялмужної; не віддати мені листів — це значить зупинити в моєму послушанні та зневажити мою місію.
— Отже, яке ваше останнє слово? — спитав я.
— Моє останнє слово: забирайся мені з очей! — гаркнув роз’ятрено Шицик.
Справа поверталася на зле, виходило, що нас просто відсилають до Куп’ятицького монастиря, а я не звик не виконувати послушання.
— Молитимуся за себе і за вашу милість, — сказав я, вклоняючись.
Сани наші стояли серед оточеного стінами двору монастиря, Онисим стовбичив із батогом неподалець з тамтешніми ченцями. Але побачивши мене, іноцтво миттю розтеклося навсібіч, ніби я був оглашенний.
— Отець архімандрит забрав наші листи, — сказав я Онисимові, — доведеться вертатися назад.
— То й слава Богу! — радісно скрикнув Онисим. — Матінка Божа почула мої молитви.
Що ти верзеш, нещасний! — вигукнув я. — Чи не з волі святої матінки ми в цій дорозі?
Але Онисим уже вскочив у сани, хоч я ще не встиг до ладу всістися, і радісно цвьохнув коней. Сани помчали до воріт.
І тут сталося дивне: воротний нас із монастиря не випустив, але сказав шукати отця келаря, який покаже нам, де маємо зупинитися на ніч. У який спосіб воротний дістав такого наказа від архімандрита і то так швидко, я поки що збагнути не міг. Але спробував настояти на виїзді.
— Відчини, отче, — сказав. — Ми вільні їхати за своєю волею.
Воротний подивився на нас пильно, загадково всміхнувся і, не кажучи й слова, повернувся спиною до нас і подибав у гіриворітну келію: ключі від воріт були в нього, а ворота міцно зачинені.
І знову я відчув навколо себе присутність якоїсь незбагненної таїни, адже нас ніби залишали в цьому монастирі насильно. Знав, де келія отця келаря, тож поїхали туди, але він уже сам ішов нам назустріч.
— Не сердись, брате милий, на отця архімандрита, він у нас тільки видимо суворий, але назагал добрий. Госгіться у нас і будьте, як удома.
— Але ж він мене прогнав!
— А ти, брате милий, смиренний будь, — отець келар показав рідкі, майже почорнілі зуби. — Він у нас як вогонь із соломи: спалахне, але швидко перегоряє. Отож усі гості наші пробують так утекти, як оце ви, але ми пам’ятаємо Христовий закон странньоприємства, отож тих прогнаних гостиків, хе-хе-хе, і не випускаємо.
— І отець архімандрит про це знає? — спитав я зчудовано.
— Хе-хе, аякже! Він нам і наказав: коли, хе-хе, розпаляється, як соломка, то щоб його не слухатися, хе-хе, а слухатися, коли він у спокійному дусі пробуває. Отож ми й чинимо своє послушання без переступу і без переки, хе-хе!
Зрештою, залишитися тут на ніч і справді було необхідно, бо куди ми поїдемо в темряві, тим паче, що почав іти сніг. Маленька постать келаря із патичком покривалася білими цятками; і мені раптом здалося, що це сон, який почався від того моменту, коли повернувся із вечірньої трапези, на якій мені було дано послушання, і який, здається, тривав і досі; принаймні, весь час ловив себе на гадці, що зі мною відбувається щось позареальне — оце я і зву присутністю біля себе таємниці.
Ми пробули в цьому монастирі всі свята Різдва Христового, ходили разом з усіма на моління і трапезу, але що було дивно, ченці й тут нас мовчки сторонилися, принаймні мене, бо з Онисимом вони в балачки таки вступали, але тільки тоді, коли він бував без мене. Віталися зі мною за чернечим приписом, але я мав таке враження, що жоден при цьому не подивився мені в очі. Коли ж я сам кілька разів спробував із кимось почати розмову, то ченці, навіть отець келар, від розмови ухилялися, чемно перепрошували, покладаючись на нагальні справи, і з очей мені щезали. Я страшенно нудився, отож тут уперше й почав писати на чистому боці паперового образу чудотворної ікони Пречистої Куп’ятицької оцей діаріуш, маючи дещо блаженну, а може, й не до кінця безпідставну думку, що в такий спосіб мої слова дійдуть і до неї, святої нашої матінки, і вона мене у випробуванні та опитуванні цьому таки не покине, бо тільки на неї й Сина її надію я мав. Спершу безперестанно їй молився, але дістав таке почуття, що молитви мої ніби провисають у повітрі і завмирають, як невидні тіла, кожне слово окремо, без взаємозв’язку, і що цими словами-тілами забито все повітря келії, аж важко було від того дихати, — дивні речі часом творяться у світі! Ось чому почав менше тих слів-молитов проказувати, адже сказано: не поминай марно імені Божого, а почав класти їх на папері: спершу самі молитви, а тоді й розповідь про самого себе, відтак наваджеиня із словами-тілами нарешті щезло, тобто не відчував їх завислими в повітрі, і не мучило те мене. Зате постійно прочував присутність у собі та й біля себе отієї особи в розрідженій плоті, яка безвідступно слідувала за мною чи по келії, чи двором, чи в трапезній, чи навіть у церкві, інколи входила в мене — це було, зрештою, те, що називають лихим настроєм, а лихий настрій у людини з’являється тоді, коли вона невдоволиться; невдоволитися ж я мав чого, адже замість того, щоб виконувати накладене мені послушання, жив бездіяльно. Декілька разів поривався перемовитися із архімандритом Шициком, але той чи бував зайнятий, чи його я не заставав, а може, він просто розмови зі мною уникав.