І от якось, коли мій послушник Онисим топив у мене піч, нанісши дров, а за вікном ішов сніг при морозі, я відчув, що терпінню моєму надходить край, що коли пробуду в цій обителі довше, то можу вийти із смиренного стану і почну коїти якісь дурниці. В цей час мій послушник і заговорив, пораючись біля печі, тобто говорив повернутий до мене спиною.
— Є в цій обителі один ветхий деньми старець. Він хоче з вашою милістю поговорити.
— Що за старець? — спитав я.
— Старець, — відповів Онисим. — Хіба я знаю?
— Дивно до нас тут ставляться, — мовив я, — не знаєш, чому?
— У тебе, ваша милість, голова мудріша за мою, — відказав Онисим, мені здалося, хитро. — Тобі про те й знати… Може, той старець і повість, але то у волі вашої милості: йти до нього чи не йти.
— Куди й коли треба йти?
— Нікуди не треба йти, бо живе поруч, але такий ветхий, що з келії не виходить. Хіба влітку, коли тепленько.
— А ти до нього й заходиш?
— Ні, мені переказав його послушник.
— То зараз іти?
— Ліпше, коли всі поснуть. Щоб не було, сказав той старець, спокуси для братії.
— Яка ж може бути спокуса?
— Не моє це діло такі речі розгадувати.
І мій Онисим вів себе в цій обителі незвичайно. Очевидно, в цьому монастирі поселився якийсь дух, про який не знаю, і всі тут живуть, пойняті ним. Дух, який відділяє людину від людини, дух, який гнобить усіх і зв’язує язики. А може, це мені тільки здається?
І я вирішив піти до того загадкового старця — все-таки якась розрада. Онисим подався у гуртожитну келію для послушників, а я залишився сам. Трохи пописав, а тоді прислухався. Мертва тиша стояла навдокіл. Я встав і тихо прочинив двері — в обличчя війнуло сніговою хвилею. Постояв трохи, дивлячись, як метаються навколо, ніби невидимі істоти танцюють, вихори, і мені раптом здалося, що тіло моє стає легке, невагоме, що один із вихорів раптом підхопить мене й понесе, як шмат паперу, і навіки пропаду із цього світу. І знову дивний страх, схожий на відчай, а може, й не страх, а неспокій, пойняв мою душу — рот відтулився, і я ледве стримався, щоб не пустити в засипане білими мухами небо відчайний крик. Але знайшов в собі силу стриматися і постукав у двері сусідньої келії: з глибини обізвався глухий голос. Потяг на себе двері й увійшов до теплого покою, в якому пахло застояним духом та горілим воском. На брудному ложі й справді сидів старець, звівши до мене обрамлене сивим волоссям, бородою та вусами лице; я здригнувся, старець був наче сліпий, однак увіч відчув, що його чіпкий погляд ніби прошив мене.
— Оце й добре, що прийшов, — мирно обізвався старець.
Біля нього стояв трисвічник із грубими восковими свічами, які рівно палали, він тільки тепер розплющив очі — я вразився, які вони були голубі, теплі, навіть молоді.
— Казали, що зібрався йти у царство Дракона, — мовив старець, — чи ж там уже бував?
— Ні, — мовив я, не бував.
— Чого ж туди йдеш?
— Задля пречистої матінки нашої Богородиці, — сказав я, — з Куп’ятицького монастиря, де стоїть її чудотворний образ. Але храм у її честь вельми ветхий і за рік-два може впасти. Отож волею його милості святобливого отця митрополита київського я й іду по ялмужну. Люд наш бідний, ялмужну з нього вибрали на Софію Київську, в Україні — козацька розруха, і люд зруйновано. Відтак мені й був голос, що велів іти в те царство. Там люд богобійніший за наш, а цар, кажуть, щедрий для святого діла, до речі, він такий же православний, як і ми, а, крім нього, більше православних царів і нема. Через те і зважився туди йти, хоч про ту землю багато страшного розповідають.
Старий сидів, знову приплющившись і похитуючи сивою головою.
— Добрі речі кажеш, сину, — але є такі, що вірять у Бога видимо, а в нутрі не вірять у нього. Є такі, що славу приймають один від одного, а це не є віра в Бога, тільки віра у власну славу. Не забувай, що й сатана колись був ангелом Божим, отож не важко йому й тепер вдягти подобу ангела — тоді за діями своїми сатана буде із брехливими чудесами, через це немало є таких, що пішли за сатаною, а вірили, що за Богом ідуть. Згадай, сину, Об’явлення святого Івана Богослова. Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав на тисячу років, та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, бо зводить той народи, аж поки не скінчиться тисяча років. Отож іти до Дракона — це йти у його безодню, а безодня його — це і є його царство, в якому він зводить народи. І безодня та весь час розширюється, бо Дракон мусить весь час ковтати нові народи, і вже півсвіту зайняв, і люди посліпли і не бачать того, і не зупиниться Дракон, бо хоче з’їсти цілий світ. І накладає на царство своє полуду, отож там люди, вірячи, — не вірять, ніби славлять Бога, навіть надмірно хвалять, — а чинять сатанинське діло. Знаєш про це?
Ні, — сказав я здивовано. — Але звідки знаєш ти, отче?
— Був колись такий же дурний і легковажний. Тож полетів на той вогонь, думаючи, що то райське вогнище, а не вогонь пекельний. Мене схопили й кинули в яму на двадцять літ, але Бог вивів мене з тієї ями. Мене вивів задля науки іншим, а тисячі таких же нетель, що полетіли на той вогонь, дозволив Дракону пожерти, щоб люди пізнали діла сатанинські. Але люди сліпі й глухі на таку науку.
— Страшні й дивні речі кажеш, отче, — мовив я, потай думаючи, що старий розумом трохи надвередився. — Подумаю над твоїм словом.
Тоді знову розплющилися очі — сумні вони були.
— Добре подумай! Бачу в тобі не лише ясне світло, але й темне. Пильний отож будь і стережись…
Вийшов від старого з тривогою в душі. Дивно, сніг перестав. Постояв трохи в дворі, щоб мої думки прояснилися. Навколо тихо сяяв щойно випалий сніг, покривши всі дахи, придашки, дерева, і від того свята, уроча тиша пойняла монастир. Страшні речі сказав мені старий, але чи не безумні? Чи не підказані ненавистю, зародженою у неволі, у тій ямі, куди його кинено на двадцять літ? Зрештою, чи можу вірити, що виповіджене ним — правда? Чи не ліпше здатися-таки на волю Божу, а не людський досвід і людські байки? А хто згарантує мені, що вустами того старця не рухала воля нечистого, яка вже на початку дороги чинить мені перешкоди при виконанні послушенства? Ні, не для власних забагаток вирушив я у путь, а для святого діла, відтак і оберігати мене має свята, а не ворожа сила. Тож чи не ліпше мені слухатися голосу, який почув у своїй церкві біля чудотворного образу, як голосу цього тлінного, запаленого ненавистю чоловіка.
— Господи, — прошепотів я, дивлячись у чорне, непрозоре небо, — скеруй мої стопи на правдиву путь! Коли йду шляхом неправдивим, поверни мене, а коли праведним, захисти. Коли мене посилає у царство Дракона темна сила, відверни мене, а коли це воля твоя — оборони і дай силу своє послушання відбути. Не темний я душею, бо не задля темної справи спроваджений у цю дорогу, отож хай буде воля твоя!
Молитва мене заспокоїла, отож пішов до своєї келії з твердим наміром завтра-таки вимагати в архімандрита Шицика, аби відпустив мене з листами чи без листів; далі побачу, що маю чинити: їхати у знамірений шлях чи відбути своє послушання в державі його милості короля. Отож, засинаючи, я не тільки помолився ще раз, а прорік, прикликаючи до себе образ Шицика і тримаючи його у визорі, доки чинив прирікання:
— Відпусти мене, Бога ради! Не затримуй!
І сталося так, як захотів. Після утрені підійшов до мене сам архімандрит і велів завітати до нього в келію: ми пішли туди разом. Вівся він тепер інакше, був умиротворений, і його глибоко засаджені очі не метали іскор, а світилися лагідно.
— Вибач мені, милий брате, — сказав дорогою він, — що був негостинний до тебе. Видить Бог, хотів тебе оберегти. Але сьогодні приснився мені сон дивний — страшне видіння, яке перелякало мене. Я й подумав, що, може, неправедно затримую тебе, може, керує тобою сила, якої нам, грішним, не пізнати. Відпускаю тебе. Але чиню це задля Пречистої Богородиці, а не задля вашого дурного чудописця, ігумена, котрий хоче себе прославити, а не Бога. Іди, де хочеш!
Я смиренно спитав, чи не дасть він мені дозволу збирати милостину на Білій Русі, щоб таки не гнатися мені туди, куди люди бояться й дивитися. Коли ж він хоче мені допомогти, то яку ліпшу поміч можна вигадати, давши дозвіл на ялмужну?
Архімандрит вражено зупинився, і його очі й руда борода знову запалали гнівом.
— Отямся, брате! — рикнув він. — Той обіясний, той дурноверхий Денисович не наживеться на мені! Спіши від’їхати й не спитуй мого терпіння!
Ми зайшли в келію, і він жбурнув мені в обличчя листи. Отакі дивні речі бувають у світі! А причина зловорожості Цінника до мого ігумена, Іларіона Денисовича, була проста: коли вони вчились у київських школах, Денисович випереджав у науках Шицика, а в час декламацій Іларіону давали першу партію, а Шицику найкоротшу, бо він трохи гугнявив. Тепер він був архімандритом і міг тішитися, що має сан вищий, ніж у Денисовича, але знав, що той пише книгу про чуда пресвятої Богородиці в Куп’ятичах, а в його монастирі чуд не траплялося, та й з писаним словом був він не в дружбі, мав-бо до пера, як то кажуть, кістяні пальці. Воістину, в малості своїй людина меж не відає. Незрозуміле було інше: чому Іларіон, знаючи ставлення до себе Шицика, про це відали всі, послав мене до нього, — гадаю, з самої неуважності, бо робота над «Парергоном» цілком поглинула його і всі його мислі, тож часом чинив речі необдумані.
Розділ VI
Звідтіля ми прибули до Кутеєнського монастиря під Оршею, де був ігуменом святобливий муж Іоїль Труцевич.
Наші сани під’їхали до воріт, цього разу воротний нас не затримував, але подивився на мене з тією-таки усмішечкою, що й попереднього разу, а коли ми нарешті вирвалися зі свого півполону, я полегшено зітхнув. Коли ж озирнувся, побачив, що воротний вийшов за ворота, які залишилися відчинені, і хрестив нас, малюючи у повітрі хреста: чи благословляв нас, чи хотів охоронити від нас володіння Шицика. Я сплюнув і щільніше загорнувсь у кожуха, бо мороз припікав, і мені стало таки зимно.
Той мене обійняв, привітавши, і відразу ж повів нас у трапезну, де добре нагодував, потому запросив у свою келію, і поки я розповідав про наше послушенство, дивився на мене трохи зачудовано, вряди-годи ойкаючи й похитуючи головою.
— Добрі діла явні, добрі діла явні! — сказав він словами апостола Павла. — Належить добрі діла пильнувати, то для людей добре і корисне. Нехай же навчаються й наші дбати про добре діло при конечній потребі, щоб безплідні вони не були.
Було приємно зустріти таке розуміння та прихильність, тож я оповів ігуменові й про голос, який почув у своїй келії, і про голоси в нашій церкві. Іоїль Труцевич задумався, а тоді прорік святі слова Івана Дамаскина, які, правда, прозвучали в моїй ситуації не зовсім зрозуміло:
— Перемагаються устави єства від Діви чистої…
Але волів все-таки сприймати ці слова як підтримку собі, отже попросив свідоцтва, з яким міг би поїхати в царство Дракона.
Цього разу ігумен ще глибше задумався.
— Піду до братії моєї, — сказав нарешті, — щоб порадитися. Сподіваюся, зрозуміє тебе братія. А зроблю це для того, щоб не давати нікому спотикання та спокуси.
— Про яке спотикання та спокусу говориш, ваша милосте?
Іоїль подивився на мене доброзичливо і мовив так само загадково:
— Спотикання і спокуса чекають нас там, де не сподіваєшся. Іди спочинь, милий брате, з дороги, ввечері скажу тобі нашу думку.
Не знаю, чи радився він із іншими, але свідоцтва дати мені не зізволив, бо того йому ніби не порадила братія. Здається, воно так і було — після вечері підійшов до мене намісник його Йосип Сурта, взяв мене лагідно під руку й провів до келії, сказавши так само лагідно, як говорив зі мною й ігумен:
— Пане отче Атанасію! Трудно без пашпорту короля нашого, його милості, іти вам у царство Дракона. Оце недавно трапилася така придибенція, не можу не розказати тобі.
Віденські ченці мали й пашпорт королівський і також ішли туди за ялмужною, але до столиці Драконової таки не дійшли, дістали бід багато, і тільки один із них повернувся, та й той став ніби несамовитий і розповідав такі речі, що не повіриш у них. Їх там узяли за конфідентів[26] від його милості короля, забили у заліза, піддали страшним тортурам, на яких вони до того призналися, хоч насправді конфідентами не були, а той, що врятувався, зумів утекти, хоч за ним уряджено було погонь, був-бо молодий і дужий, та й влітку це трапилося, а тепер зима. Не відраджую тебе від твого задуму, але подумай: і ялмужни не дістанеш, і на тілі постраждаєш або ж пропадеш, чи ж виконаєш тоді своє послушання?
Не сумнівався, що казав правду, а найбільше мене переконало те, що й справді: не виконаю я послушенства, коли по-дурному загину. Через те наступного дня знову пішов до Іоїля Труцевича, той мене обійняв, привітавши, і наготувався слухати, дивлячись із повною доброзичливістю.
— Таки устрашився своєї дйроги, — мовив я, — але й послушання не виконати не можу. Чи ж не даси, ваша милість, мені свідочних карток від себе до братств і протопопів православних у Кописі, Шклові, Могилеві та Головчині?
— Чому ж не дати, брате милий, — привітливо сказав Іоїль. — Дам! Хто не любить брата свого, той Бога не любить, а ти ж мені брат не лише у вірі, але й у схимі.
Я ледве не просльозився на таку його доброту, а він знову обійняв мене і сказав, що радий бачити людину, яка так печеться, аби виконати послушання, отож хай мене береже Господь. І додав при тому, зизо на мене поглядаючи:
— Ми тут недалечко живемо від царства Драконового, всяке про нього оповідають, але знаєш, що дивно, милий брате? Щось туди людей попри всі страхітливі розповіді вабить. Ідуть і їдуть, хоч і не повертаються. Правда, дехто й повертається, але ніби без ума. Що тебе вабить туди, брате?
— Повеління Богородиці. — сказав я.
— Кхи, кхи! — кашлянув Труцевич. — А коли той голос був не Богородичин? Не забувай, брате, є голоси удавані і справжні.
— Дух сказав, щоб я ішов, не сумніваючись, щоб просив із вірою та без сумніву, бо той, що сумнівається, подібний морській хвилі, і осуджується такий…
Ігумен радісно закивав головою:
— Добре знаєш Святе Письмо, отче. Це з «Діянь» і «Послання Якова». Чудово, чудово! — він аж руки затер. — Вірю тобі і співчуваю.
І знову остання фраза була загадкова: те, що вірить мені — добре, але чому співчуває?
Але загадка розкрилася досить швидко. Ми подалися до Кописі, Шклова, Могилева і до Головчина, але ніде не дано мені милостини, бо і той край був, як і наш, тобто Чорна Русь: ялмужну тут уже пильно вибрано єпископові пану отцю Сильвестрові Косову для судової справи, яку той завзято вів із уніатами, власне, владикою полоцьким Свалявою. Ігумен напевне те знав, отож я й досі не відаю, чи справді він мені поспівчував, чи наді мною лукаво насміявся, поганявши зимньої пори по тому краєві. Але користь із тієї поїздки була: я переконався, що мав рацію архімандрит Шицик, сказавши, що на Білій Русі ялмужни я не зберу, — тут досить своїх справ, на які її треба збирати. Отож ми повернулися до Кутеєнського монастиря, ігумен знову зустрів мене обіймами, а коли розповів йому про сумний вислід моєї справи, запечалився разом зі мною і прорік:
— Шкода! Шкода! Але немає лихого без доброго. Принаймні скажеш своєму ігуменові, моєму брату милому, що ти послушаніш хотів виконати, я можу посвідчити, але не зміг, і повернешся із чистим сумлінням додому із моїм поствердним листом, і вже не тягатимешся марно зимовими шляхами.
Подивився на чистенькі, малі, білі й пухкі ручки ігумена й подумав чомусь, що він радить учинити мені десь так, як Пілат щодо Христа, тобто він умив оті білі ручки щодо мене, а я можу вчинити так само щодо свого послушання, а тим часом Храм наш може спокійно собі завалюватися.
Ігумен дозволив мені прожити в його монастирі кілька днів, щоб я відпочив з дороги, навіть наполіг на цьому, а він тим часом виготовить мені листа, і я смутний вийшов від нього на тріскучий мороз. Удалині побачив, як Онисим розпрягає із саней коня, перед тим повісивши йому на голову торбу з вівсом, і той кінь здаля здавався ніби великий пес із намордником. Був наш кінь чорний, тобто вороний, як і Онисим у своєму одязі, і вони на тлі білого снігу чітко прозначалися. Сніг же покривав важкими шапками дахи келій та стін, що оточували монастиря, дзвіницю; бійниці у стінах були майже засипані. Онисим вів коня у стайню, щось до нього, певне, проказуючи, бо вряди-годи повертав до нього голову, і кінь схвально покивував, чорний кінь, кінь-чернець, якому також випала нелегка місія подорожувати разом зі мною, як і тому Онисиму, котрий подумки мене за завзяття осуджував і, здається, мав одне бажання у цьому світі: повернутися додому, добре відігрітися і якомога виспатися. Але, хоча часом і любив побурчати, ніс своє послушання справно, навіть старатливо, як і його вірний приятель кінь-чернець.