Розділ IX
Сон то був чи не сон, а порада Суртина припала мені до серця. Пішов до ігумена кутеєнського, той зустрів мене радісно, обійняв, а коли оповів, що надумав, очі його зволожилися, — здається, і справді відчував до мене співчуття.
— Не знаю, чи наполегливий ти, чи впертий, — сказав Іоїль Труцевич, — але думаю, якась сила тебе веде чи жене, а яка, Бог відає. Дивися тільки, щоб не нарікав.
Я сказав, що не нарікатиму, і попросив у нього благословення. Іоїль знову зирнув на мене, але цього разу сумніше, зітхнув і мовив:
— Нехай буде Божа воля з тобою!
Тоді я попросив дати листа в своїх потребах до князя Трубчевського Петра. І на це він згодився, листа такого дав, але вже дивився на мене так, як на тих, котрі йдуть на видиму смерть.
Але від мого наміру не відмовляв, так само й Сурта, який вийшов мене провести і отаке дивне сказав:
— Їдеш на Трубчевськ? Була і в мене думка порадити їхати в той бік, але пожалів тебе, ліпше б ти повернувся додому.
З цього слова я виснував, що тоді в келії приходив він до мене таки вві сні і вся та наша розмова була привидна. А може, подумав я, тоді до мене приходив янгол-провідник і скерував мої стопи — хотілося б принаймні в те вірити. Отож із іменем Ісус Христовим пустилися ми на Пропойськ, тоді на Попову Гору, на Стародуб і до Трубчевська.
Але дорогою ще до Пропойська небо раптом стало чорне і постала така буря, що світа не було видно. А довкола не траплялося нам жодного села, вітер зі снігом сік обличчя, кінь ледве плуганився, довкола вило й закручувало скажені вихори.
— Що робитимем? — закричав до мене послушник Онисим.
— Будемо їхати! — відповів я криком. — Бо коли станемо, пропадемо!
Так їхали ми до вечора, потім зупинились у ліску і заморили трохи голод, ковтнувши для тепла горілиці, що її дав нам Сурта, і це нас покріпило. Але дорогу тим часом з очей нам забрало, і ми подалися навмання, як вело відчутгя скерунку, але, очевидно, воно в нас порушилося чи від горілиці, чи від хуртечі, і ми закружляли в заметах; більше того, здалося, що сани, й візника, і мене, і коня вряди-годи від землі підіймає і ми якийсь час летимо в повітрі, потім приземляємося, тоді сани струшувало, аж нас підкидало; ми стали майже посліплі, бо позабивало снігом нам обличчя.
Вперед! — кричав я, помахуючи поставцем із трунком.
Тоді до мене просовувалася розчепірена рука, звісно, Описимова, брала поставця, і чулося коротке булькання.
Пропадемо! — кричав Онисим, повертаючи мені поставця.
— Не пропадемо! — горлав я в отвіт. — Божа матінка нас обереже!
І мені здалося, що в сніговерті танцюють, гопцюють, перекидаються, махають хвостами голі сірі чорти й чортиці, і регочуть, і тицькають у нас пальцями, а тоді, розігнавшись, пролітають над нами, хльоскаючи при цьому нас хвостами, ніби кнутами. Тоді мені чулося, що на тілі в мене проявляється вогненна смуга, так само вони хльоскали й Онисима, і коня, кінь голосно й печально іржав, ніби плакав, а Онисим, мабуть, відчуваючи те саме, що і я, заспівав покаянну псальму, і я її підхопив. Тоді мені причулося, що покаянну псальму співає й хурделиця, і ми не їхали, а кружляли, ніби танцював і кінь наш, і сани, а музикою до того танцю була покаянна псальма; і я до того танцю примахував поставцем, щоб витримувати ритма; і до мене зближувалися якісь страховидні пики з роздертими ротами й кричали, перекривляючи слова покутної псальми, — очевидно, ворог душі людської тут не марнував, — аж раптом кінь наш ускочив у якусь воду і заіржав тоскно, а тоді скинув у ту воду й сани, сам вибираючись на сухе, — була то, як мені здається, Дніпрова течайна, що не замерзла, бо вода текла надто швидко. Щастя наше, що берег був пологий, і кінь таки витяг з води сани, і ми зупинилися, щоб його обтерти. А тоді знову подалися в хуртечу, і знову чорти лупили нас своїми хвостами, збиткуючись: хльось та хльось, і ми вже, мотаючись у повній темряві, зовсім утративши скерунок, ставали ніби човен без керма, якого крутить, і жене, і кидає з боку на бік розбурхана вода, ніби потрапили у море, і дивне було те море — море світове, море пристрастей земних, безуму та випробувань. Тоді, коли ми завалились у воду, поставець вилетів із моєї руки, і вже не могли зігріти собі тіла, тож я намацав у торбі аркуша, на якому відбито в друкарський спосіб образа Куп’ятицького чудотворної Пречистої, взяв його обома руками, звів над головою і закричав у бурю й хугу, у той свист та регіт, між ті покорчені, гоготливі, скривлені, знущальні пики:
— Матінко Божа, захиснице наша, порятуй нас!
Образ тріпотів у моїх руках, ніби жива плоть, і раптом опереду ми побачили бліді вогники — було то увіч село. І в цей час на нас і наші сани упав такий вихор, що посліпли й поглухли, а паперину із образом вирвало люто з моїх рук, і ми ледве не помліли з жаху, але після того, хоч і мело, і завивало, але вже спокійніше, і ми таки добилися до села, де впросились у людей на ночівлю. Господар пустив нас у хату, де пахло кислою капустою і де на нас злякано зирнула жінка в лахах і напівголі діти з печі, але ми вже були врятовані і могли трохи відтерпнути душею. Виявилося, як оповів нам господар, що ми опинилися неподалік Пропойська, отже, виходило, що не вельми й збилися з дороги. І я подумав тоді: велика сила небесна, а що ми перед нею, малі та вбогі? Без неї ми хаос і тьма, бо й цілий світ цей, як і хуртеча, хаос і тьма.
Але на цьому не кінець був тодішнім моїм пригодам. Прокинувся вранці ще затемно, бо мав потребу, і вийшов на двір. На санях я побачив хомута і розсердився на Онисима, що він покинув його, не сховавши до хліва, і хапнув за того хомута. Але волосся раптом полізло в мене вгору, бо рука натрапила на вовну, щось дико щекнуло, а гострі зуби вп’ялися в мою руку — був то хазяйський пес, який забрався спати на сани. Від того щекання прокинувся господар, засвітив свічку, і ми обдивилися руку: кров із неї так і дзюрила. Господар облив рану горілкою, обклав павутинням і зав’язав моєю ж полотнянкою, яку я мав у торбі, а тоді сказав, дивлячись на мене пильно із півпітьми:
— Ви б, пане отче, не знаю, куди їдете, відклали б дорогу в добрий час. Бо таке з вами, ніби в Драконове царство зібралися.
— А таки в Драконове, — мовив я.
— Свят-свят! — перехрестився господар. — Бережи вас сила Господня. Малий у мене розум, але бачу: не кладеться вам туди дорога, та й нікому не кладеться, бо то земля недобра.
— Чому ж так думаєш? — спитав я.
— Мабуть, тому, що звідти Господь несе холод, а не тепло. І завірюхи, і всяка негода, і студінь, бурі, усі нещастя — все звідти вітер приносить. Свят-свят-свят! Кощія то, панотче, царство, як ото в казках повідається.
Сказавши це, він пішов спати і відразу ж захріп, до речі, ані Онисим, ні жінка-господиня, ні діти не прокинулися, а я вже до ранку заснути не зміг: одне, боліла мені рука, а друге, знову прийшов до мене неспокій, і здалося, що я начебто потрапив із звичного у несусвітній простір, у якому життя та його виміри зовсім не такі, до яких звик, що, зрештою, зі мною відбуваються дивні речі; що, може, оця мандрівка — тільки гра моєї уяви, а може, я захворів і лежу у нестямі, а може, рушив уже й назустріч костомашній, а Смерть ота і є царство Кощія, куди, зрештою, вирушить кожен із нас. Але перед тим, як у нього увійти, людина відбуває спробу, яку латинники звуть пургаторіум, або чистилище. Я, як усі православні, не вірив у пургаторіум, але інколи потаємно думав: ота їхня віра з чогось же постала? Отож чи не є моя мандрівка, марилося мені в тій сморідній селянській хаті, отаким спитуванням чи пургаторіумом, адже все, що зі мною відбувається, набирає якоїсь не до кінця збагненної двозначності, і я, хоч ніби відбуваю просту мандрівку із простою метою, увійшов мимовільно в якесь непросте, подиву гідне, змагання; а може, все наше життя, думав я, отаке змагання, і пургаторіум справді є, але не після смерті, як неправедно кажуть латинники, а перед нею, а може, все життя наше — це пургаторіум, кожен учинок наш, кожна мандрівка, кожне слово, кожен позир наш — все то частки нашого очищення чи занечищення, а людина в тому хаосі та тьмі має розібратися в усьому сама.
І я почав палко молитися, щоб моя дорога була пряма, щоб мені не схибити у ній, щоб не піддатися темним підшептам у собі (адже сказав старець із Слуцька, що в мені щось світле є, а щось темне), а слухати голосу чистого.
Отже, не мав би я вірити людям, що мене остерігали, і силі, що мене в дорозі зупиняє, бо, може, то дії ворога душевного, а не захист Пречистої? Пречиста ж мені наказала йти в Драконове царство, чи в царство Кощія, як сказав мій простолюдинний господар, отже, не зважаючи ні на що, маю туди йти.
«А що, коли навпаки? — раптом подумав я. — Що, коли мене веде туди дух нечистий і моя погибель?»
Я ще раз помолився Богородиці і заспокоївся. Бо сказав: іду туди, куди мене поведеш.
Розділ X
У Поповій Горі ми зупинились у чоловіка, що був, як дві краплі води, схожий на Шицика, архімандрита слуцького. Перш ніж дозволити нам заїхати до свого двору, він обдивився нашого коня, поплескав його по крупу, зазирнув у зуби й під хвоста, ніби збирався того коня у нас купити, а тоді махнув рукою: заїжджайте, мовляв. Я спитав його, чому він так розглядав коня. Цей другий Шицик, насправді прізвище у нього було Мицик, спокійно пояснив мені, що в нього теж коні й худоба і не хотів би він пускати до стайні хворого коня. При цьому дивився на нас із такою пронизливою підозрою, що я відчував, ніби він хоче мене, так само й Онисима, пильно оглянути, як нашого коня, але не зважується того вчинити. Коли ж я після сніданку, керований неспокоєм, вийшов глянути на нашого коня, то з жахом побачив, що його в стайні нема.
Де наш кінь? — крикнув я Шицику-Мицику.
Той презирливо на мене зирнув, сплюнув і одвернувся. Я гукнув Онисима, і ми, шарпаючи Шицика-Мицика, почали домагатися свого коня. І тут побачили, що звідусіль сходяться до нас похмурі дядьки, кожен з яких опирався на замашного ціпка. Один за одним заходили до двору і мовчки ставали довкола нас.
— Чи не бачили нашого коня? — крикнув я їм і оповів коротко, що сталося. Дядьки дивилися на нас із тупим інтересом.
— Вони з мене злодія роблять, — мовив Шицик-Мицик. — Може, ми, панове громадо, провчимо їх киями?
— А може, у вас і не було коня, — сказав старший і найпохмуріший чоловік.
— Коли є сани, то має бути й кінь, — сказав Онисим.
— А чого ви до чоловіка вчепилися? — спитав другий. — Може, ваш кінь із двору зійшов. Спершу пошукайте, а тоді чіпляйтеся до чоловіка.
Послухалися цієї ради, бо в подвір’ї почало наростати якесь напруження, ще чого доброго й справді пригостять нас киями. Треба було звідти якось виметатися.
— Гаразд, — мовив я, — пошукаємо.
Коли проходили повз дядьків, вони до нас поверталися, я навіть бачив, як стискали вони ціпки, ніби готувалися знести їх на нас, і вже був похололий зі страху, але дядьки нас не зачепили.
Онисим пішов в один бік вулиці, а я в другий, ми борсались у снігу, бо його випало за цю ніч багато і село вщерть було ним засипане. Обійшли його все, але коня ніде не здибали, хоч і розпитували про нього в зустрічних. Потім ми з Онисимом зустрілися: ні він, ні я коня не знайшов. Купити нового ми грошей не мали, отже, не відали, що й робити: і додому ні на чому вернутися, а тим більше їхати далі. Єдине, що залишалося, — вдатися до двору, до державця цього села, бо становище було відчайне. Повернулися до садиби, де зупинилися, щоб узяти паперового образа чудотворної Куп’ятицької Пречистої, іншого добра для дарунку у нас не було, а в цей час із стайні почулося іржання. Онисим кинувся туди і з глибоким здивуванням сповістив, що кінь наш стоїть на місці. Я озирнувся й побачив, що в дворах, мов чорні стовпи, стоять із ковіньками дядьки, всі вони повернулись у наш бік і мовчки дивляться. Відчув неспокій і наказав Онисимові запрягати, залишатися тут надовше мені не хотілося. Вийшов із хати Шицик-Мицик і понуро стежив, як ми лаштуємося до виїзду, а тоді спитав, цвіркнувши слиною:
— То де був ваш кінь?
— Там, де собі знаєш! — сказав роздратовано я.
Тоді Шицик-Мицик зморщився і раптом розреготався, показуючи білі, сливе, як в коня, зуби, так само зареготали розставлені, мов чорні стовпи, по сусідніх дворах, блискочучи зубами, дядьки із ковіньками; вони не так сміялися, як іржали, і ми покотилися між цього реготу, ніби й справді побиті, — дядьки з нас, бачте, пожартували.
І тільки коли викотилися на дорогу, мій послушник Онисим раптом повернувся до мене і сказав із серцем:
— А ліпше б, ваша милість, вони цього коня украли.
— Це ж чому? — вигукнув я вражено.
— Тоді б ми додому повернулися. А так…
— Що так?
— Та вже так, — буркнув Онисим і цвьохнув спересердя коня.
Розділ XI
Чим далі їхали, тим більше переконувався, що якась сила, добра чи лиха, нас із землі короля, його милості, не випускає, бо на кожному місці постою ми мали якісь пригоди чи утруднення, і так виходило, як у дядька, котрий рветься у шинок, а його жінка хапає за поли. Отож і нас усюди хапали за поли й ніби утримували. Так сталося і в Стародубі. Я знав, що те місто п’яницьке і що люд там непомірно схильний до того гріха, але не доводилося бувати там на свята; цього ж разу доля нас занесла сюди на запусти. Навіть при в’їзді у місто нас перестріло кілька п’яних гультіпак, які погналися за нами з палицями, горлаючи, щоб ми зупинилися випити з ними разом, інакше вони перемнуть нам кістки. Але ми не зупинилися, і п’яниці від нас відстали. Заїхали у двір до місцевого протопопа, який вийшов до нас, хитаючись, став і дивився каламутними очима.
— Чорти? — спитав він, похитуючись.
— Ні, ваша милість, намісник Куп’ятицького монастиря із послушником.
— Все одно чорти, — сказав категорично протопоп і пішов обійматись і слинити нам обличчя. Тоді завів у дім, наказав паньматці подавати до столу і став нас напоювати й нагодовувати, як ото цар патріарха в Суртиній оповіді, а коли ми відмовлялися, особливо я, гримав кулаком по столі і заявляв, що зв’яже нас і буде заливати нам трунок у горло, а ложкою годуватиме, отож нам буде тільки й діла, що жувати й ковтати, а святого питва, сказав він, і жувати не треба. При цьому він зімружував очі так, що довкола них збиралися добродушні зморшки. А ще він заявив, що коли ми відмовляємося від його гостини, значить, ми таки справді ніякі не ченці, а чорти. Чорт чорний, сказав він, і чернець чорний, і слова ці від одного — «чорне» — походять, і де вже там простій християнській душі розібратися? Можна було б помацати, сказав він, чи немає в нас хвостів, але це чинити він гидує, бо звик тільки баб мацати, а ви, хоч і чорти, та чоловіки. Зрештою, він має на чортів добре око, отож урочисто заявив, що Онисим — не чорт, а я — чорт достеменний, і він навіть певний, що хвіст у мене є, навіть із китичкою, і той хвіст не фальшивий.
Тим часом п’яниці, які хотіли наскочити на нас при в’їзді до міста, у якийсь спосіб довідалися, де ми зупинилися, і почали бити у вікна сніжками, горлаючи, щоб ми виходили до них на розправу, бо зневажили їх і не захотіли з ними випити. Протопоп узяв довбешку, мені дав ціпка, Онисиму — рубля, його паньматка озброїлася качалкою, і ми висипали супроти п’яниць, кинувшись їх молотити; п’яниці вдарили навтьоки, перечіплюючись у кучугурах, і дістали досить штурхачів, особливо старалася паньматка зі своєю качалкою, вона була також під добрим хмелем. Усе те воїнство, що нападало, і те, що оборонялося, верещало й кричало, з одного і другого боку збігалися люди, але тут з’явилося кілька вершників міської сторожі із канчуками і почали тих людей розганяти, причому й мені дісталося канчуком через плечі, люди порозбігалися, а ми заскочили до двору, замкнули хвіртку, тоді метнулися до хати і замкнулися вже там.
— Несамовиті ви люди! — сказав я спересердя, бо мені зуділа зачеплена канчуком шия.
— А знаєш, чому? — урочисто спитав, ставши в позу ритора, протопоп. — Бо ми живемо поруч із царством Дракона, от! Тут у нас і кулачні бої бувають — майже все так само, як у тому триклятому, тьху, тьху, тьху, царстві! Це коли б не та чортова сторожа, вийшов би у нас розчудовий мордобій, жаль!