Він сів із розмаху на стільця і замотав головою, незвідь-чого сміючись.
— А знаєш, що воно таке, царство Дракона? — спитав, раптом посерйознівши.
— Трохи знаю, — мовив я, торкаючись болючого місця на шиї. — Туди ми і зібралися за ялмужною.
— Ну да, ви ж чорти, — спокійно мовив протопоп. — Туди вам і дорога.
— Отче, отямся, — сказав я сердито. — Де бачиш чортів?
— А скрізь, — звузив очі протопоп. — Де тільки хочеш, а родяться вони в царстві Дракона і йдуть звідтіля тьмами, щоб завоювати цілий світ; а щоб одурити той світ, рядяться під святих та Божих, а в кожного чорна душа, і не мають вони милосердя та любові. Ще й усіх людей хочуть поробити чортами, от! Адже сказано в Новому Заповіті… — протопоп раптом запнувся. — Паньматко, як там сказано в Новому Заповіті про Дракона?
Тоді виступила паньматка, зробилася урочисто-серйозна й проголосила тонким голоском:
— Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав на тисячу років!
— Молодець! — похвалив протопоп і підняв повчально пальця. — А далі так: «Зв’язав його на тисячу років, та й кинув до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, бо зводить той народи…» А далі як, знаєш? Стривай, паньматко, — зупинив він жінку, бо та вже рота розтулила, щоб сказати.
Аж поки не скінчиться тисяча років, — сказав я печально.
— Що ж буде тоді, коли скінчиться тисяча років? — спитав, видимо зацікавившись, Онисим.
— Тоді буде випущений сатана. І стане він царем у царстві Дракона. А тоді здохне. І образ його візьме страшніший сатана, страшніший од першого, і світ буде розколено надвоє, і битиметься між собою світ, і кров тектиме ріками, і трупів людських падатиме незлічимо, і буде голод великий, а сатана своє царство розширить на половину світу, буде валити і рвати церкви Божі і Христа обплює, і весь світ дрижатиме перед ним. Але народиться третій сатана, в іншій країні, і вони зіткнуться поміж себе і заллють світ кров’ю, якої проллється більше, як води, і сатана із царства Дракона переможе, а тоді й здохне сам. Тоді й почне упадати царство Драконове, і прийде Спаситель, щоб спасти усіх нас, святих і грішних.
Я дивився із зачудуванням на протопопа. Очі його палали, а над розкудланим волоссям з’явилося якесь світло, а може, він так сидів, що крізь волосся йому проглядала лампада біля ікони. Тоді глянув я на ікону, і мене вразили глибокі, печальні й мудрі очі, які сяяли, ніби два джерела, освітлені сонцем. І грав у них і мінився вогонь, і той вогонь увійшов мені в душу і засліпив очі, аж ті почали сльозитися. І так мені стало печально в цьому дивному світі, так самотньо і тяжко, бо нічого я в ньому не розумів, а найменше себе самого, кинутого в якусь безумну мандрівку, в дорогу, що є Богом, якого всі топчуть, і я серед усіх.
— І прийдуть дні відвідин, — сказав протопоп словами із Книги Осії, — прийдуть дні заплати, і пізнають люди: «Нерозумний той пророк, шалений муж духа серед численних провин наших і між великого зненавидження». Затям, ченче, царство Дракона — пастка птахолова на всіх дорогах людських; він молиться Богу, бо є зв’язаний янголом, але ненависть у домі його, і Богом його і є ненависть та нетерпимість. Але всі провини його буде згадано і за всі провини буде покарано! Це я віщу, Єфрем грішний, малий серед малих, а ти отямся і пробудись, бо ти, бідаха, як нетля, що летить на вогонь нещадимий!
Він весь тремтів, очі палахкотіли, губи трусилися, зуби вишкірялися, паньматка дивилася на свого чоловіка із щасливим захопленням, я також був уражений і збурений і відчув, що холодним вітром мене обвіяло, а може, й справді, я — нетля, яка летить на вогонь?
— О Боже мій і Пречиста Богородице! — вигукнув подумки. — Змилуйся наді мною, що це воно діється?
Перша отямилася паньматка. Струснула головою, ніби зняла з себе запаморочення, і раптом сказала аж надто тверезо:
— А може б, ти, старий, не забалакував би гостей п’яним своїм варняканням? Може б, вони щось з’їли, а ти їх балачками годуєш!
— Та Бог з вами, паньматко, куди вже їсти?
— А чого ж, ви вже розтрусилися, з тими нечестивцями б’ючись.
— До їжі й питва, стара, не примушуй, коли заговорив Дух. А він тут із нами, — сказав урочисто протопоп, і його обличчя осяялося дивним світлом.
Розділ XII
Наступного ранку ми хотіли розпрощатися з гостинним протопопом, але паньматка його не добудилася.
— Отако в мене завжди, — сказала вона тонким, якимось пташиним голосом. — Накричиться, настрашить людей, а тоді лежить, мов колода, не тільки ніч, а й день, а потому ще ніч. Вибачайте, люди добрі!
Напакувала нам їства, і ми подалися до Трубецька, хоч, сказати по правді, цього дня мені також хотілося відпочити. Але якась сила гнала мене в дорогу, незважаючи на страхи, яких наслухався, — хто зна, може, я й справді нетля, яка летить на вогонь?
У Трубецькому ми відразу ж подалися до молодого князя, який був тут прикордонним стражником. Я пішов у світлицю, де довго на князя чекав; зрештою, вийшов до мене оспалий, з блідим випитим обличчям, з каламутними очима, рухався заповільнено і ніби з натугою.
Подав йому листи й коротко оповів, що хочу. Він листи перебіг оком, а тоді якийсь час мовчав, розглядаючи мене, ніби дивного звіра, отими каламутними очима, які на мертвому обличчі виглядали як дві крижинки.
— Чи тямиш, отче, куди тебе несе? — спитав.
— Здається, тямлю, — відповів я.
Знову розглядав мене, здавалося, очі його обмацують мені лице, ніби мацаки, зрештою, з’явилося в них зачудування.
— А по-моєму, не тямиш, — сказав він. — Отож для добра твого забороняю йти за границю, а коли мене ослухаєшся, велике карання дістанеш, знову-таки для твого ж добра.
— Пустився в цю дорогу, — мовив я, — для добра не свого, а Божого, пане стражнику.
— Таж звісно, — ялово й ніби неохоче мовив стражник-князь. — Але без добра свого й Боже ні до чого. Чи не відаєш, що тепер час погрому козацького і є наказ його милості короля й духа не пускати за границю?
— Відаю, — відповів я. — Але я не козак і в ребелії участі не брав…
— Ну, це ще хтозна, — князь устав, даючи знати, що розмову закінчено. — Коли тебе припечуть чи витягнуть тобі члени, то, може, виявиться, що брав. Хто вгадає? Отож, коли боїшся гріха, йди від нього подалі і не налізай на вістря.
— Чи можу заїхати до монастиря у Човську? — спитав йому навздогін, бо вже йшов від мене геть.
— Можеш, — глухо роздалося. — Нехай тебе святі отці напоумлять.
Розчинив двері і зник, плеско їх за собою зачинивши, а я відчув у цьому мешканні, де сиджу, незатишність, тривогу і незахищеність. Чомусь здалося, що, коли ще трохи посиджу, раптом відчиниться кілька дверей, що вели у світлиці, і в них постануть закуті в залізо постаті без облич, які, гримлячи доспіхами, підуть на мене, простягнуть залізні руки і схоплять.
Справді, одні із тих дверей розчинилися, в них виросла величезна постать похмурого слуги. Зирнув на мене з-під лоба і зробив короткий порух рукою — знак, щоб я забирався. Я підхопився і поспішливо подався до виходу, чуючи, як за спиною по підлозі глухо гупають чоботи того слуги, десь так само, як у церкві в Куп’ятичах, перед тим, як вибрався в дорогу. І тільки покинувши цей негостинний дім, я полегшено зітхнув, бо вже й повітря мені бракувало, а серце в грудях почало колотитися.
У дворі стояв другий княжий слуга й балакав із Онисимом, він також подивився на мене з підозрою, а коли я спитав дорогу на Човськ до монастиря, мовчки тицьнув рукою на ворота, а відтак холодно, начебто бовван, завмер.
— Човськ у півмилі від Трубецька, — сказав Онисим, усідаючись до саней.
Виїхали у ворота, я на прощання озирнувся: один слуга непорушно стояв серед двору, а другий, той, що мене спроваджував, завмер на ґанкові — вони німо дивилися нам услід, і мені чомусь здалося, що їхня одежа із сірої стає червоною, ніби були вони залізні й розпікалися од недовідомого вогню.
— Свят-свят-свят! — закляв я, відчуваючи крижаний холод; зрештою, і княжий палац, мені здалося, був складений із крижано-снігових брил.
Невдовзі ми дісталися до гори, на якій був Човський монастир, — дороги не було, а тільки стежка, ми зійшли із саней, я подався перед конем, а Онисим вів його, упряженого в сани, за мною. І тільки тут відчув справжній страх, якого нагнали мені у Трубецьку: прийшов несподівано і, наче вогонь, обійняв мою істоту. Йшов під гору, посковзуючись на крутій стежці, ззаду важко дихали кінь і мій послушник, а може, це так важко дихав я сам; молився Богові та Пречистій Богородиці, і був переповнений якимсь морозячим зчудуванням, і подумки волав не без відчаю:
«О Боже мій, що це діється? Яка сила погнала мене в цю безумну дорогу і що я на ній шукаю? О Боже, чому не можу зупинитися, плюнути на все та й повернутися додому, де тепло і спокій і де ніщо не жертиме мені душі? Чи твоя це воля, Боже, штовхає мене в пащу Дракона, чи це сила не твоя? Чому я так уперто туди добиваюся, чи ж не мало страхів мені насіяли в серце люди, що з ними зустрічався, чому не можу повернутися додому?»
І почув раптом шепіт, який з’явився у мене за плечима, ніби шелест листя чи дощу, хоч навдокіл не було ніякого листя і не йшов дощ:
— Бо людина йде до смерті без своєї волі, а з дня у день.
«Що ж мені робити?»— зойкнув я подумки.
— Іди, куди тобі призначено, — почув раптом виразний голос послушника Онисима. — Чому помочі людської потребуєш? Іди в царство Дракона, і я буду з тобою!
Я дерся на гору, важко дихаючи, майже задихаючись, аж піт тік на обличчя, хоч мороз припікав добрячий. І тільки коли ми вийшли на пологіше місце, зупинився віддихатися й зачекав послушника з конем.
— Що ти до мене казав? — спитав я.
— Нічого не казав, — буркнув послушник. — І взагалі, сумую я, бо даремно волочимося. Чи ж не пора признати — марно це?
— Що ти знаєш? — крикнув я. — Не знаєш нічого, то й мовчи!
— А чи ж багато балакаю? — мовив послушник, відводячи очі. — Тільки дивно і смужно на вашу милість…
— Хай тобі буде дивно й смутно на себе, — роздратовано сказав. — А я знаю, що чиню, і твоє діло не розбалакувати, а послушатися, раз ти послушник.
— Чи ж я перечу? — глухо мовив послушник. — Спитали, то я відповів.
Це була правда: спитав, а він відповів. А може, це я спитав себе сам і сам собі спробував відповісти? А може, я сам на себе починав сердитися? Адже безум видимий чиню і не можу від того відступити і його пояснити.
— Усе життя — безум! — глухо прошелестіло в мене за плечима. — А ти іди, куди призначено, бо і я з тобою.
Розділ XIII
У Човському монастирі нас зустріли прихильно, нагодували і вигідно розмістили; я відразу ж заснув, був зморений і дорогою, і всіма пригодами та й неспокоями. І приснилося мені величезне, безкрає поле, засипане снігом та кучугурами, по якому гуляв крижаний вітер, і я йшов тим полем, де не було ні доріг, ані стежок, брьохаючись у снігу, а попереду височіла чи маячіла напівпрозора гора, а може, то лягла на землю хмара, бо гора та була до неба і губилася в небі. І я йшов до тієї гори, тратячи останню силу; піт котився по лобі, а тіло все замерзало, ішов вже не один день і не одну ніч, і не міг зупинитися, бо вабило мене в те поле, бо не я собою керував, а якась неналежна мені сила. І не було в мене на тілі жодної одежі, тільки шапка на голові, власне, й не шапка, а чернечий каптур, але босі ноги мої не відчували холоду снігу, бо я ніби не йшов, а плив, хоч і совав туди-сюди замороженими ногами. І раптом зупинився, бо тільки тепер побачив, куди йду, а побачив дивне, таке, що в казках оповідається: гігантську пащеку, беззубу і без’язику, ніби велетенську печеру, одна губа тієї пащеки лягла на землю в снігові замети, а друга торкалася хмари. І були ті губи яскраво-червоні, і сама пащека була ясно-червона, а в глибині її гоготіло чорне вогнище із чорними язиками пломеню, які миготіли, мінилися і вряди-годи вибухали із пащеки хмарами диму. І здалося, що не я йшов тим неозорим полем, а наближалася до мене пащека, а я не зупинився, а стояв голим стовпом, крижаніючи, і вітер тріпав краями мого каптура, і звук від того був такий голосний, що мені ляскало й било у вуха; і я стояв, а чи йшов, а чи мене тягло, а чи несло, але нешвидко, але напрочуд повільно; я роззирнувся й побачив, що поле це не таке й порожнє, що на ньому інші голі постаті — всі ті люди, з якими зустрічався, і ті голі постаті панічно розбігаються, схопившись руками за голови: мій ігумен Іларіон Денисович, і мій послушник Онисим, і архімандрит Шицик, ігумен кутеєнський Іоїль Труцевич, і його намісник Сурта, і князь Петро Трубецький, і його слуги, і протопоп Єфрем, і п’яниці із Стародуба, і чоловіки з Попової Гори із Шициком-Мициком, що пожартували з моїм конем, — усі вони панічно тікали від тих губ: одна біля землі, а друга біля неба, — і від тієї пащеки, з середини якої бухав чорний вогонь, і я тільки один із них усіх ішов назустріч Дракону і вже бачив його тіло, а було воно безконечне і тяглося на чверть світу; душа в мені тріпотіла, як листок на осиці, і я сам був листком осиковим, що його несе осінній вітер. Знову бухнув дим із пащеки, і разом із ним, димом отим, із неї почали виходити уладнані у шики полки: попереду їхали на конях старшини, потім ішли барабанники та сурмачі, потім — стрільці, а за ними гармати, кіннота і знову піші стрільці, і виходили вони з тієї пащі безконечно, ніби витікала із неї їдка, сіра і чорна слина; грали сурми й били барабани, а за кожним полком ступали юрби ченців та попів із кропилами, які кропили навколо себе і голосно співали благочестивих псальм; а після попів знову пішло військо, і там, де воно проходило, розтавав сніг, й оголялася обгоріла земля, і оголялися спалені мертві людські тіла, і виростав чорнобиль, безліч чорнобилю — чорного зілля, яке скоро ставало лісом; і вояки йшли вже між того лісу, б’ючи в барабани і граючи в сурми. А в мене в горлі клубчився крик, і цей крик раптом вирвавсь із мене, як білий сувій, і поплив той сувій від мого рота аж у небо, і небо стряслося, а від того почала струшуватися й коливатися земля, і оголювалися великі тріщини, ніби яруги, і відкривалися безодні, з яких колихало чорне полум’я. А пащека насувалася й насувалася на мене, і я, покірно опустивши голову, йшов їй назустріч, ішов і молився Ісусу Христу та святій матінці його, бо вірив у них, вірив, що це вони пустили мене в цю дорогу для великого спитування, таємниці якого не міг збагнути, бо ніхто не може збагнути Божої волі та помислу.
Розділ XIV
Відчув, що мені на голову лягла тепла рука, і розплющив очі. Побачив перед собою старе, оторочене сивою бородою обличчя ігумена Човського монастиря.
— Чого так кричав, брате милий? — спитав старець. — Сполохав усю обитель.
— Змучився в дорозі, — мовив, — і лихі привиддя до мене прийшли.
— Значить, неспокійно у тебе на душі, — сказав лагідно ігумен. — А коли неспокійно, то чи не змагання доброго з лихим у тобі йде?
— В кожного християнина таке змагання йде, — відповів я.
— Твоя рація, брате. Всі ми на спитування Боже поставлені. Куди ж путь ведеш?
Я розповів. Про те, що дбаю не за себе, а за храм пресвятої матері нашої Богородиці. Про волю отця його милості митрополита київського щодо ялмужної і про те, що не знайшов способу вибрати її в нашому краї. Про голос, який послав мене в царство Дракона, і про перешкоди у тій дорозі.
— Не суддя я тобі, — мовив ігумен, — але біда наша в тому, що не самі хочемо будувати свій храм, а сподіваємося, що його збудує нам хтось. Шукаємо любові, а знаходимо зненависть, шукаємо брата, в знаходимо ворога. Оце і є віковічне наше спитування, але чи від нього стаємо чисті духом?
— Не знаю, ваша милосте.
— І я не знаю, — зітхнув старець. — Тому не суджу.
Мені віриться, що справив мене на цю дорогу голос святий.
То й слава Богу, коли так. Але одне можу тобі сказати, а ти чини, як тобі голос наказує, коли в нього віриш. Не дійдеш, пане отче, під цей час погрому козацького. Але коли з тобою, як мовиш, справа Божа, то можна й дійти.