Подивився й собі в глибину снігів, осяяних сонцем, і мені здалося, що й справді через поле їде немалий оршак, який супроводжує золоту карету, запряжену білими кіньми, але дивне було не те: й карета, й пані, яка виглядала у вікно, і весь її оршак, люди й коні, були в розрідженій плоті, ніби виткані із серпанку чи туману, і йшли вони через поле, засипане снігом, без гуку й голосу, без іржання коней, а ніби над тим полем безгучно пролітали.
— Бачив, отче? — спитав осадчий. — Що воно?
— Але, але! — сказав я невиразно й пішов до саней.
Він же, осадчий той, був гак вражений баченим, що й не спитав, хто я, й куди їду, і які маю папери, хоч і був стражником; я ж торкнув Онисима в спину, й ми подалися просто на прикордонне село, і він не зупинив нас покриком, а коли так, то чому мали б ми зупинятися, адже я знав, що це задля мене послано йому видіння, тобто щоб він мене на кордоні не зупинив.
Коли ж ми в’їхали в село, то із хат, як мишва, посипалися люди, і всі вони, велика тлуща, ставали біля хвірток і тинів і дивилися на нас, ніби ми були самі якимось привиддям, виднілися серед тих людей і стражники, і посполиті, але ніхто нас не зупиняв, не окликнув, а тільки всі дивилися, мов заворожені, розширеними, зчудованими очима, а коли ми проїжджали котрийсь двір, то люди з нього виходили на вулицю й кидалися за нами бігти, але не прудко, а начебто неохоче й замлоєно, і зовсім без галасу; до них приєднувалися люди з інших дворів, а з Онисимом щось знову сталося, як і тоді вранці, він вйокав, і кричав, і тільки його крик було чутно, і бив коня, той же мчав, а сани летіли, ніби кінь і Онисим чогось перелякалися.
Я озирнувся й побачив, що тлум людей біжить за нами з розтуленими ротами, але крику не було чутно, вони махали руками, але коня догнати не були в силі, а що дивніше було, що люди з тих домів, які були попереду нас, не вискакували, аби перепинити, а тільки дивилися, а вискакували лишень тоді, коли ми їх проїжджали. І мені стало радісно й солодко, а водночас і неспокій до мене повертався, бо що це воно діється в цьому світі?
Ми виїхали із села й побачили храм у кінці поселення в полі, і я вразився із того храму, бо він був увіч такий, як і храм наш, Куп’ятицький, і це був храм, який хилився до упадку, бо мав стару перегнилу покрівлю і схиленого хреста, а подекуди вибиті шиби, а подекуди зігниле дерево; мені навіть захотілося зупинитися і не переїжджати кордону з
Драконовим царством, але кінь наш мчався неспинно, а Онисим ніби знавіснів, кричав, і бив його, і вйокав, і я знеможено ліг у сани, бо здалося мені, що ми з конем і саньми аж так швидко їдемо, що ось-ось відірвемося від землі й полетимо в небо, у безвість, щоб звідтіля ніколи не повернутися. І обійняло мене якесь дивне почуття, що не міг я й пальцем кивнути, ані крикнути, ні зупинити цього льоту. А ще мені здалося, що на коні нашому сидить, але вже не як білі голови сидять, а охляп, спиною до нас, той-таки диякон Неємія, але цілком у розрідженій плоті, і саме він шалено поганяє коня, б’ючи його п’ятами чобіт із залізними острогами, які ранять боки коневі, аж ті кривавляться. А з-під мантії в Неємії висовується довгий, ніби пліть чи змія, хвіст і так само лущить коня, шалено його підганяючи. Я хотів перехреститися, але не міг, бо сидів, чи, власне, лежав цілком одерев’янілий. Сонце раптом зникло, і мені в вічі вдарив крижаний вітер — дихала на мене важким холодним сопухом земля, в яку я в’їжджав, яка так дивно звалася, і я піддавався під її крижану владу. Отож залишалося одне: заплющити очі й чекати, чим це все закінчиться. Тіло оповила млість, а кров бурхала в голову, ніби бажаючи розірвати її. Я подумки молився, посилаючи своїй захисниці безгучного поклика:
Покрий мене, матінко, і вбережи в цьому льоті! Не для себе це чиню, а для відбудови Храму. Твого, мого, нашого — і всіх нас!
Мені почала хльоскати в обличчя снігова пороша, а за мить ми сховались у сніговому вихорі, котрий закрутив нас ще більше і ще сильніше поніс. Ще озирнувся й побачив, що той храм, на краю села, ніби біжить, похитуючись і підскакуючи, вслід за нами.
Розділ XVII
Можна було сподіватися всього, але в найближчому селі, що було в царстві Дракона, з нами нічого страшного не сталося. І люди не були там з песячими головами, люди як люди — прийняли нас ласкаво, тільки вельми дивувалися, як удалося нам проминути сторожу. Говорили вони десь так, як говорять у Білій Русі, — литвинською мовою. Я мовчки вийняв із торби чудотворного паперового образа Богородиці Куп’ятицької і показав його людям, що згрудилися навколо наших саней.
— Ось хто, люди, допоміг нам перейти сторожу.
Люди хрестилися, побожно дивлячись на мою захисницю, а одна невіста з-поміж поспільства, жінка немолода і статечна, впала коліньми у сніг і, просгягши руки до паперового образу, гукнула якимсь верескучим голосом:
— Заправди, заправди, Богородица за ними їде, і што за див, же страж минули!
І поповзла на колінах до мене, я ж їй урочисто подарував паперового образа, а вона з великим упоєнням його поцілувала. Інші знову почали хреститися і загули, що тут без волі Божої не обійшлося. Я благословив цих людей, на радощах роздарувавши ще кілька паперових образів, і люди почали лізти до мене за подарунком, простягаючи руки, але я крикнув Онисиму, той ударив коня, і ми вирвались із юрми, а за собою я почув вискучий голос тієї поважної невісти, яка невідь-що нам услід горлала. Кінь пішов звичайною ступою, і я зміг розтерпнути, розслабившись.
— А що, Онисиме, — сказав не без торжества. — У царство Дракона в’їхали, і ніхто нас поки що не з’їв!
— Не поспішайте радіти, ваша милосте! — буркнув Онисим. — Невідомо, як далі буде. Може, люди про цю землю трохи і брешуть, але не думаю, щоб брехали всі.
Це було сказано розумно й розважно, і я згодився. Зрештою, навіть у тому першому селі, що ми проїжджали, я помітив ув очах людей хворобливий блиск, а ота на позір поважна жінка мала голос вискучо-несамовитий і вела себе запаморочно. Але ні, не мав я упередження до цієї землі, інакше сюди б не їхав. Однак не признати Онисимовим словам рації не міг також, і холодна хвиля обвіяла мені груди.
А навколо розлягалися сніги. Над ними висіло низьке небо, і від того сніги були начебто мертві, безконечно-однотонні. Подекуди випиналися гайки, в глибині проглядала гребінка лісу, і ліс, і гайки були вщерть засипані снігом, через що здавалися крижаними горами. Віяло нам у вічі колючим морозом, і той мороз раптом пробрав мене, ніби зноб. Я ковтнув із поставця горілиці, дав ковтнути й Онисимові, в цей час ми помітили на дорозі білу постать, яка повільно брела між снігового безлюддя. Швидко її наздогнали, чоловік і справді був весь білий: у білім одінні, у білій пухнатій шапці, здається, із зимового зайця, з білою бородою, бровами, навіть очі в нього були білі, принаймні одне — із більмом, а зіниця другого — ніби розводнена синька. Я спитав дорогу до найближчого міста, виявилося, що їдемо правильно. Говорячи, чоловік дивився на нас сумирно, але мені здалося, якийсь особливий дух од нього повівав, тож запропонував підвезти його.
— Ні, — мовив подорожній. — Моя дорога повільна, а ваша скора. Відаю, що задля ялмужни їдете, будете їхати безпечно поки що, але чи справите своє діло, не відаю.
— Чому б мали його не справити? — спитав я.
Чоловік помовчав, а тоді знову зирнув єдиним зрячим, барви розводненої синьки, оком.
— Коли б сказав, — мовив він, — то могли б мені не повірити. Або ж, не доведи Господи, мали б до мене пеню, що сказав неподобне в дорогу. Хай кожен пізнає своє при своїй правді і своєму гріху, бо в кожного дорога своя. У мене от — піша, а у вас — санна.
І він одвернувся від нас і пішов неквапно дорогою, але слова його мене вразили, і я подумав, що хоча начебто нічого особливого при в’їзді у царство Дракона не трапилося, але воно відразу ж повіяло на нас своїми таємницями. А ще я подумав, що той білий чоловік, якого ми перестріли, був таки не простий.
Без пригод ми дістались у місто, де промешкали в гостинному дворі три дні, бо хотіли забезпечитися від місцевої влади. Місто було заповнене запорозькими козаками, яких тут після лядського погрому тинялося безліч — сюди вони повтікали. їздили вулицями загонами, через що здавалося, що ми не в царстві Дракона, а таки в себе. Зайшов до нас і один із козацьких старшин — оповів про повстання Павлюка. Спершу запорожці рушили на Київщину і в Корсуні оволоділи гарматами реєстрового війська, а гетьмана реєстровиків та декого із старшини скарали на смерть, звався той гетьман Коновим. Піднялося і Лівобережжя, оповів козак, повстанці з успіхом брали міста і нищили замки, де були лядські залоги. На поміч запорожцям прийшли донці, але 16 грудня біля Кумейок козаків було розгромлено. Біля Боровиці частина війська скапітулювала, оповів старшина, Павлюка захопили в полон і відіслали до Варшави — звідтіля йому вже не повернутися. Частина повсталих відійшла на слободи, а частина сюди, в порубіжжя царства Дракона, — йшли, куди ближче. Їх тут прийняли тимчасово, але довго залишатися годі, їм радять поселятися на слободах, але вони чекають, поки зійде сніг, — є надія на продовження повстання; принаймні прислав уже до них універсала Яків Остряниця, закликаючи до продовження чину. Всі на той чин погоджуються, і тільки дехто вирішив оселитися на слободах.
Старшина мав зморене обличчя й погаслі очі, оповідав про козацькі бої сумирно, без піднесення, очевидно, в успіх повстання вже не вірив. А ще він оповів, що вони, козаки, намагаються не ходити й не їздити поодинці, бо люди в царстві Дракона підступні й хитрі, в них і цінять так: хто може обдурити, той у них і розумний; назверх вони ніби чемні, навіть приязні по-особливому, а коли хтось від гурту відіб’ється, того хапають, і невідомо, де такий дівається; здається, їх, як полон, продають у неволю, а неволя тут гірша татарської й турецької, бо коли з татарської чи турецької хтось тікає чи відкуплюється, то тут неволя безвиглядна, і ніхто з неї ані втекти, ані відкупитися не може.
— Ви б, панотче, — сказав старшина, — також самі б не ходили зі своїм товаришем і не їздили б, можуть і вас схопити, обдерти із вашої святої одежі, і навіки в неволі пропадете.
— Невже може таке бути? — спитав я із зачудуванням.
— Не тільки може, а не раз було, уже не один із наших пропав, щодня рахуємо людей, а коли хто пропадає, розшуковуємо, але дивно якось вони пропадають: без гуку, без бою — безслідно. Отак ніби під воду чоловік іде або ще гірше. Під воду чоловік пішовши — потім випливає, а тут щезає безслідно і безвидно.
— А ти сам, — спитав я, — повернешся з травою[28] на Україну чи на слободи підеш?
— Звісно, піду на Україну, — твердо сказав старшина. — Може, таки виб’ємося з лядських рук і свою Річ Посполиту поставимо. Але не маємо єдності ми. Коли б кожен продав одежу, як сказано в євангеліста Луки, і купив собі меча, то не смутилися б. Такий, отче, надходить час, що або печаль матимемо, або меча треба брати до рук. Я ж із тих, хто вибрав меча, хоч знаю й таку науку: хто мечем убиває, сам мусить бути убитий мечем.
— Так в Об’явленні Івана Богослова сказано, — мовив я. — Бачу, ваша милість, знаєш Святе Письмо.
— Атож! — мовив козак. — Хіба ж я не християнин?
І він замовк і поринув у глибоку задуму. Мені ж здалося, що й цей непростий козак, як і я, як і багато одуховлених, мріє про свій Храм, задля того і взяв до рук меча.
Він ніби підслухав мою думку, тому й сказав:
— Меча взяти мені в руки не страшно. Але одне напевне знаю: самотужки не здолати нам ляха.
— Отже, треба покликати когось у поміч, — мовив я.
— Кого? — гостро спитав старшина. — Татар, що плюндрують нашу землю, чи драконівську силу, престола якій і владу велику дав змій?
А може, Бог? — спитав я.
Козак подивився на мене важким, змореним поглядом.
— Таке не ти один кажеш, а багато хто з наших. Але неможлива це річ, отче. Побувавши тут, я зрозумів: Бог в образі змія на землю не приходить.
Розділ XVIII
Хоч ми і зголосилися до місцевого розряду по приїзді, але тільки коли минуло три дні, прийшов до нас голова Микита Федорович, як він назвався, із іншими розрядцями. Навіть не сідав у нашому помешканні, хоч я припрошував його вгоститися горілицею, але, стоячи, спитав, для якої потреби ми прибули.
Я розповів.
— Листи до царської величності маєте? — спитав голова. — Коли маєте, від кого?
Листів до царя ми не мали, а тільки листи, що погоджували нашу місію.
— Збирати ялмужну може в нас дозволити лише цар, — сказав голова, — ми тут влади на те не маємо. А без листів до царя вас до нього ніхто не пропустить, бо для цього треба дістатися принаймні до столиці.
— Як же нам дійти до столиці? — спитав я.
Голова зчудовано видивився на мене, ніби я був нерозумна дитина і не розумів таких звичайних речей.
— Неможлива річ, щоб дійшли ви до столиці, — жорстко сказав голова.
Тоді я вийняв образа чудотворної Пречистої, друкованого на папері, розповів про голос і волю Божу, через що я й подався в їхню землю, і мовив:
— Згідно волі Божої й за волею образу того іду, його вам і дарую, друкованого на папері.
Голова уважно обдивився образа й передав його розрядцям. Ті також пильно його обдивилися. Дивно, але це на них уплинуло.
— Коли веде вас Божа воля, — сказав голова, — воля наша перед нею значення не має. Але супровідного листа дати не можемо, бо ніхто вам такого не дав. Пишіть до воєводи, бо не в силі нашій розрішати такі діла.
Сказавши це, розвернувся і вийшов, а за ним і розрядці. Образа Пречистої вони забрали.
Я написав листа воєводі, але не врахував малої речі, що тут воєводи тимчасово не було, а тільки намісник його. Коли ж пішов до нього, вклонився, і назвав воєводою, і просив ласки, як у воєводи, він несподівано розгнівався, розкричався, що він не воєвода, а тільки намісник, що я, ідучи до нього на поклон, мусив би це знати і що я, мовляв, насмішки із нього чиню.
— Низько перепрошую, пане воєводо, — сказав я. — Не відав, грішний!
А що знову назвав його воєводою, а не намісником, якось так криво язик мій повернувся, він побагровів, ніби збирався луснути на моїх очах, і закричав, щоб я забирався з-перед його очей. Тут з’явилося двоє слуг, схопили мене за руки й потягли з покою геть, а в дверях мене зупинили, ті двері відчинили і раптом дали мені обоє одночасно сильного копняка, і я, ніби птах, вилетів у двері, проїхав на руках по дерев’яному ґанку, а тоді полетів зі сходів, а скотившись, підхопився на ноги і дав драпача, щоб не трапилося чого гіршого, а прибігши в гостинний двір, наказав Онисиму зразу-таки запрягати, і ми спішно виїхали з цього міста, де людей гостинними аж ніяк не назвеш, добре хоч те, що ми вирвалися з нього неушкоджені, коли зважити на те, що розповів козацький старшина. Поїхали ми на дорогу, що вела до столиці цієї землі, але на виїзді нас зупинили вершники (побачивши їх здаля, я злякався: чи не здеруть вони з нас святу одежу і не продадуть у полон), але виявилося, що це ті ж таки слуги намісника, вони сказали, що нам треба повертати додому, отже, їхати на той шлях, звідкіля з’явилися, і відпровадили нас туди, порадивши загрозливо, щоб ми не сміли повертатися, а для острашки влупили по нас і по коню карбачем, досить, признаюся, дошкульно.
Ми чимдуж подалися звідтіля геть, але в діброві, вже по заході сонця, раптом на діброву ту й на нас лягла велика хмара, що наче спустилась із неба, і послушник перелякано заволав:
Що воно таке, для Бога?!
Ми зупинили коней, і нас ніби тьма огорнула — позавмирали, не маючи змоги поворушитися, бо й справді дивні речі з нами відбувалися. Довкола витиналися дерева, і ті дерева раптом перетворились у схожі на людські постаті в розрідженій плоті, і ті сірі постаті обступили нас зусібіч, як ота юрба посполитих у першому драконському селі, і німо нас розглядали, немов небачених звірів, аж тут почувся якийсь шум чи гук, і постаті в розрідженій плоті покірно розступилися; я ж побачив, що до нас іде грубша та вища істота в розрідженій плоті, і була вона, як і всі інші, без голови, а тільки саме тіло.