— Він тут? — спитала істота.
— Тут, тут, — зашуміли сірі постаті.
— Тоді слухай мого голосу, — сказала вища істота. — Ти додому не повернешся, а підеш до царя. Коли ж прийдеш до царя, скажеш йому, що вже прийшла пора звитяжити йому і розширяти своє царство, а він це любить. І що розширить своє царство на Білу Русь, Чорну Русь і Малу Русь, себто Україну. І скажи, що таке тобі оповів образ Пресвятої Богородиці, — сказала істота, — що в хресті, Куп’ятицький. І хай візьме того образа на свої знамена, тоді всі йому, скажи, піддадуться, бо думатимуть, що вони, ті Русі, одновірні із ним, і спротиву йому не чинитимуть.
— Але мені того не оповідав образ Пречистої, — пробелькотів я.
— Байдуже, — мовила вища істота. — Навчаю, що треба казати, аби не загинути в царстві Дракона, а може, і ялмужну дістанеш.
— Хто ти? — спитав самими вустами я.
— Той, за чиїм голосом ідеш, — відповіла істота. — А ти ж знаєш, за чиїм голосом ідеш. Можеш називати той голос яким завгодно іменем, але так, щоб тобі вірили, а на дні серця тримай правду. Бреши, але істини не відкривай, бо не здобудеш нічого.
— Хіба ти не голос Пречистої? — спитав я наївно, адже зовсім не жіночий голос біля себе чув і тоді, в церкві, і в себе в келії, і дорогою.
Але мені відповіді не було дано, зрозуміло й чому: був то голос Неємії, молодого померлого диякона, і я справді мав би те знати.
Тоді хмара почала розтавати. Сірі тіні розступилися і знову стали звичайними деревами; хмара пішла вгору і розсіялася над верхівками, знову з’явилося небо, але довкола нас стояли сутінки. Кінь рушив сам собою; Онисим ніби прокинувся і вйокнув, ляснув батогом — сани рушили.
Що то було, Онисиме? — спитав кволо я.
— Мабуть, заморок, — мовив Онисим. — Це щось таке, ніби… не казати б цього вголос. Ох, ваша милосте, повертаймо ліпше додому. Щоб не втрапити нам у біду.
— Ти чув голос? — спитав все ще перестрашений я.
— По-моєму, то вовк вив, — сказав Онисим. — А може, звірина якась, бо ніби інакше, як вовк.
— Може, й звірина, — згодився я, бо не хотів удаватися із Онисимом у більшу розмову. Він тієї розмови зі мною не чув, значить, йому не дано чути, а раз не дано, то й знати, про що мовилося, не потрібно. Але тривога не покидала, і я наказав Онисимові їхати швидше.
Ми вирвалися із цієї дивної діброви і знову опинились у полі, покритому глибокими снігами, і ті сніги були наче завмерле море. І я раптом уздрів звірину, що виходила із того завмерлого моря, з глибоких снігів, яка мала десять рогів і сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах написано богозневажні імена. А звірина, що я її бачив, була подібна на рись, а ноги її — як ведмежі, а паща її — мов лев’яча. І довкола звірини стояли сірі тіні і вклонялися їй, говорячи:
— Хто до звірини подібний і хто воювати з нею може?
І їй дано провадити війну із святими та їх перемогти, узявши їх собі на службу. І їй дана слава, щоб підбити під себе безліч племен, і народів, і мов, і люду. І почали вклонятися їй, ідучи до неї довжелезними стрічками всі, хто їй хотіли поклонитися, що їхні імена не написано в книзі життя.
Я тремтів, як осиковий лист. Знав добре, що видіння, яке щойно постало перед моїми очима, записано в розділі тринадцятому Об’явлення святого Івана Богослова, але чому воно мені явилося? Може, я чогось не знаю, може, чогось не розумію? Може, та звірина — Дракон, в царство якого я в’їхав?
— Господи, — змолився я, ледь ворушачи вустами. — Дай мені силу не пропасти. Дай мені силу, бо я, здається, вже пропадати починаю.
Розділ XIX
Ми заблукали і довго гасали полями, переїжджали ліски, знову виривалися в поля, що тонули в глибоких снігах, і тільки пізно вночі приблукали до якогось сільця. Там упросилися на ніч до одного християнина, той нас до себе пустив, але попередив, що має вельми хворого сина, чи не буде це нам невдогодно?
— Покажи нам свого сина, — сказав владно я.
Господар узяв лампу, і ми зайшли у якусь комірчину; зрештою, вся хата була, як тут водиться, чорна; стояв немалий сопух там, де лежав важко хворий господаревий син. Я сів біля нього, і раптом мені прийшла до голови спасенна думка: з усього, що пережив у своїй мандрівці, не міг не сумніватися, яка сила мною кермує й веде у цій дивній дорозі. Отож захотілося довідатися, чи не покинула мене сила добровідна — це було конче потрібно. Отож я проказав по думки:
— Владико людинолюбче, Ісусе Христе! Боже мій! Милостивий будь до мене, грішного: коли не покинув мене, яви свої таїни: все, що чув я чи бачив чуттями моїми, чи правдешнє? Чи випробовую тебе, сотворителя мого? Хочу тільки довідатися і від немочі своєї кажу тобі: чи є щодо мене воля твоя свята — хай пізнаю я, раб твій, через благодіяння твої — постав на ноги цього немощного чоловіка, а тим укріпи мене в дусі і дай пізнати, чи пішов я доброю дорогою?
— Вилікуй його, отче великий! — сказав господар. — Коли ти священик, помолися Богові про сина мого, щоб був він здоровий.
— Уже помолився, чоловіче, амінь! А вранці здійснимо службу!
Не встиг рано прокинутися до ладу, бо з дороги і від пригод, пережитих нами, був виморений, як знову зайшов господар, бухнувся коліньми на підлогу і ще раз попросив вилікувати йому сина.
Ми тоді із послушником належно приготували столика, і я відправив молебня, як навчає нас требник, а тоді ознаменував хворого образом Пречистої Богородиці, зображеним у хресті, паперовим Куп’ятицьким, який того року був уперше виданий київським друком. Хворий весь той час, і коли я підходив уночі, і тепер, коли правив службу, був у безпам’ятстві, а після знаменування раптом пробудився, розплющив очі, звівся на лікті і спитав хрипко:
— Звідки це прийшла надія моя, Богородиця, лікувати мене?
— Бачиш її? — спитав я.
— Воістину, — мовив хворий. — Але не знаю, звідки вона прийшла.
— Із Куп’ятич, — мовив я, — де вона славно і давно чудодіє. Вставай!
Він спершу сів на ложі, щасливо й радісно вибалушившись і всміхаючись, а тоді став на ноги і трохи захитався.
— Ось вона, твоя рятівниця! — сказав я, показуючи йому паперового образа Пречистої. — Іди до мене і візьми його собі!
І він пішов до мене, витягуючи руку, і страшний був при цьому: лице синє і саме костомашшя, очі хворо палали, волосся розпатлане, губи чорні й полускані, зуби потемнілі й розкришені — наступав, ніби мара, і я раптом відчув, як крижане омертвіння почало мене охоплювати, бо здалося (але ні, це зовсім несвітське!), що хворий був увіч схожий на диякона Неємію, того, який визвався мені в провідники ніби від імені Пречистої, а насправді казна, від чийого імені. Хворий протягував уже не одну, а дві розкарячені руки і невмолимо наступав на мене, наче хотів схопити за горло, але я твердо стояв, наставивши в його бік чудотворного паперового образа. Він схопив того образа, почав цілувати його і плакати, навіть поскиглювати тоненько.
— Покинь, Павлушо, покинь, не заводься! — закричав його батько, а Павлуша почав раптом пожирати папір, на якому був надрукований образ. Молов його чорними й розкришеними зубами, а тоді ковтав і вирячував очі, аж поки не з’їв усе. Я дивився на нього із жахом, бо й досі мені здавалося, що це Неємія був, а ніякий не Павлуша. Він же, Неємія чи Павлуша, хто його зна, проковтнув останнього шматка і сказав, солодко розпливаючись на обличчі вустами й очима:
— Все! Тепер я навіки буду здоровий. Вона ввійшла в мою плоть і мене вже тепер вбереже, — і поплескав себе по животі, одутлому й синьому, що проглядав через роздерті лахи.
— Не бузи! — крикнув господар, а господиня весь час стояла в кутку із круглими очима і круглим ротом, з круглим обличчям, круглим кирпатим носом і роздутими круглими ніздерками — була ніби правцем бита, тільки ледь-ледь тремтіла в неї долішня губа.
— А тепер, батя, — сказав Павлуша, — дай мені пожрать вина!
Він підійшов до столу і сів за нього, обертаючи головою і ніби просвічуючи кожного з нас несамовитими очима.
— Не дам тобі вина! — скрикнув батько. — 3 вина ця хвороба на тебе й найшла!
Тоді сталося щось зовсім незбагненне. Господаревий син раптом звів заросле рідкою, ще молодою, порістю лице, розтулив чорного рота, якось дивно засклив очі, закотив їх під лоба, аж засвітилися самі більма, і завив, ніби пес чи вовк. Тоді з кутка, де стояла господиня, почувся розпачливий зойк:
— Кликуша! Кликуша! — заверещала жінка. — Павлушка кликушею став! Ай-яй-яй!
І вона так само, як син, звела вгору кругле лице, закотила очі, і з її круглого розтуленого рота вирвалося таке ж виття, тільки тонке й пронизливе. І коли це сталося, Павлуша скочив на ноги і, як був, босий, в самій сорочці та споднях, кинувся, виючи, у двері, а за ним рвонулася, виючи, його мати, і ми також метнулися за ними слідом, а в дворі вже вив хазяйський пес, і йому почали вторити пси цілого цього сільця. Ми зупинилися на ґанку й бачили, як кликуша біг засніженою вулицею, вряди-годи зупиняючись і виючи, за ним бігла, так само виючи, його мати, а коли син зупинився, зупинялася й вона, і вони обоє стояли й вили. Почали розчинятись у хатах двері, і з них вискакували чоловіки, й жінки, і діти, ставали біля дверей, зводили вгору голови й починали вити; пес рвався з ланцюга, харчав, і так само рвалися з ланцюгів, вили, гавкали й підскакували вгору пси в інших обійстях. Кликуша все ще стояв з матір’ю серед вулиці і вив, але раптом його наче стьобнуло батогом, і він, не перестаючи вити, побіг вулицею, за ним помчала мати його, і всі люди, вивалившись із дворів, пустилися бігти й собі, завиваючи. Кілька псів зірвалося з ланцюга і метнулися на вулицю й собі, решта вищали й борсалися, жалібно скавулячи. Юрба мчала заваленою снігом дорогою, і страшне спільне виття в унісон трусило замороженим повітрям. Попереду підстрибом нісся кликуша, за ним — мати його, ззаду — решта, і лише господар цього дому, де ми зупинилися, стояв біля нас із печальним обличчям та сльозливими очима і часто хрестився, але хрестився не так, як хрестимося ми, тільки двома пальцями. Юрба тим часом вирвалася із сільця й кинулася у завалене снігами поле, виття віддалялося все далі й далі — здавалося, ті люди потрапили в розбурхане крижане море й топляться там, і їх кидають білі хвилі, і метають ними й гойдають, а бігли всі в напрямку лісу.
— Біда, — сказав господар дому, де ми зупинилися. — Забув я тобі, отче великий, сказати: улічи синові моєму не тільки тіло, але й душу. Тіло ти улічив, а його понесла кликушечна душа! Біда, отче великий, ой біда!
— Запрягай! — наказав я Онисиму, який стояв, дивлячись на все це, ні живий ні мертвий.
— Як же це ви поїдете? — сполошився старий. — Скоро вони повернуться, і син мій буде спокійний. Тоді, може, й душу йому улічиш.
Але з мене було досить. Відчував, що тілом б’є трем і що мені хочеться й собі заплющити очі, звести голову до неба й завити, а тоді й побігти незвідь-куди, забитись у якусь звірину нору, затулити руками голову і нарешті заспокоїтись у гарячій молитві. Люди там, у полі, вже добігали до лісу, їхнє виття ще долинало сюди, але глухо. Відтак заспокоїлися пси, хіба хрипко гавкотіли; Онисим же, блідий, як стіна, вивів із стайні коня й тремтячими руками почав запрягати. Я пішов у хату, щоб забрати наші торби.
— Залишся, отче великий, прошу тебе, — заблагав господар, дивлячись на мене сльозливими очима.
— Пора нам, — сухо відказав я, закидаючи торби на плече.
Господар усунув мені якусь хлібину і поклав у долоню трохи грошей.
— Вибач нам, великий отче! — сказав господар. — Чим багаті, тим і раді.
— Якою дорогою їхати? — спитав я, коли знову вийшли на ґанка.
Юрба із поля вже зникла, очевидно, вбігла в ліс, а господар мовчки простяг руку і вказав, куди маємо їхати.
Очі його й досі сльозилися, рука тремтіла, а на обличчі лежала печаль.
Розділ XX
Але на цьому не закінчилися мої випробування, бо як тільки ми виїхали з того села, коли ж мій послушник Онисим зупинив раптом коня посеред поля і категорично спитав мене, куди тепер наша дорога?
— Куди вибралися, — сказав я. — Інакшого шляху не знаю, як тільки дістатися до царя, і він дозволить нам вибрати ялмужну чи сам її подасть.
— Завзявся, ваша милосте, — сказав, на повертаючись до мене, Онисим. — А як на мене, досить цього.
— Виконую своє послушання, — трохи жорстко сказав я, а треба було сказати це м’якше, — і наказую це й тобі чинити.
Тоді мій Онисим, мовчазний і суворий, і завжди слухняний, хіба лише коли-не-коли побуркоче, схлипнув нутряно і сказав:
— Вернімося додому, ваша милосте, бо тут згинемо.
— Бог оборонить, — мовив я.
Тоді він струснувся всім тілом і закричав:
— Для чого таку нужду терпимо і на небезпеку більшу вдаємося? Наперся ти бути в столиці царства Дракона, але не будеш, не будеш! Хіба не бачиш чи не чуєш, що не пускає нас сила Божа, а гонить сила нечиста? А я не хочу слухатися волі нечистої, не хочу!
І він раптом скочив із саней і пішов дорогою. Кінь рушив за ним слідом, а я проказав подумки молитву до Господа Бога та Пречистої Богородиці і сказав миролюбно:
— Зупинися, брате милий, побійся Бога, поговоримо!
Він став, обличчям до мене не повертався, але боком, дивлячись на засипані глибокими снігами поля.
— Чому думаєш, що не пускає нас сила Божа, а гонить нечиста? — спитав я.
— Через те, що чую щокроку дихання Драконове. Скрізь він є: і в цих дорогах, і в начальних людях, і в снігу, і в повітрі — отямся! Встеклими[29] скоро станемо і самі почнемо вити. Не Божа це земля, а Драконова, а це значить, що диявол тут вершить.
— Побійся Бога, Онисиме! — сказав я покірливо; зрештою, мушу признатися, що й до мене навідувалися такі думки, як про це свідчить оця оповідь. — Немає нам діла до цієї землі, а тільки до Храму нашого, який уже валиться, чи ж не знаєш? А коли за рік-два не поставимо його, відбудувавши, напевне упаде. Україна минулого року в повстанні горіла, горітиме так само і в цей. Говорив мені про те старшина козацький у місті, сам, мабуть, чув. Край наш зубожів, ялмужна з нього вибрана на митрополита й далі вибиратиметься, люди в голоді, на Білій Русі так само — куди нам податися?
— У пащу Дракона, — сказав Онисим, недобре примружившись і усміхаючись, — уже був повернутий до мене лицем. — Один у нас шлях — у пащу Дракона! А я не хочу, не хочу!
Вигукнув відчайно останнє речення, знову відвернувся й пішов дорогою, а кінь потягся за ним слідом, дихаючи йому в карка.
— Може, й так, — покірливо мовив я. — Але хіба не відчув ти за нами волі Божої? Хіба не з Божого повеління пустилися ми в ці сніги? Коли ж так, чого боятися? Про Храм нам треба дбати, а не про Дракона. Хай Дракон тут собі живе й дихає, як ти кажеш, ми ж візьмемо ялмужну, й повернемося додому, і забудемо про нього й думати.
— А ті нечисті гроші потечуть за нами, як смола. І прилипне та смола до нас невідмивно. І буде то не смола, а мацаки Драконові, якими нас уловить. Біжи собі в пащу Дракона, а я вертаюся додому. Пішки дійду!
— Чому необачно чиниш, брате милий, — м’яко сказав я. — Бійся Бога! Хіба не знаєш, що коли з волі Божої йдемо, не страшні нам ніякі мацаки, бо в нас є велика оборона матінки нашої. Отямся!
— Я отямився, — сказав ідучи Онисим, — отямся і ти, ваша милосте. Пропадемо тут ні за цапову душу, і грошей не привеземо на храм, і самі погинемо.
— Погинемо, коли на Бога перестанемо покладатися, — мовив я. — Адже при нас Пречиста Богородиця, яка пообіцяла нас боронити, і ангел, провідник наш, якого я своїми очима побачив у Неємії, дияконі померлому куп’ятицькому, що його парсуна в церкві нашій. А потім, коли переїжджали кордона, і по тому він не раз до мене озивався, і скеровував шлях наш, і підсилював мене, коли сумнівався, а сумнівався і я часто.
— А коли то не янгол, а нечистий у янголячій подобі? — спитав, зупинившись, Онисим, я побачив, що він уже трохи відтанув душею.