Ввечері Наташа Посельська зійшла вниз, у ресторан готелю. Тісний, з низькою стелею, він був забитий людьми. У залі клубочився дим, вищала музика. Жодного вільного столика не було. Наташа зупинилася в дверях, шукаючи місця за чиїмсь столиком. Звідкись з диму перед нею з’явився вилощений юнак з жовтим обличчям. В цьому третьосортному ресторані безглуздо виглядав його смокінг з квіткою на лацкані.
— Ви шукаєте місце під нічним сонцем? — спитав він правильною російською мовою.
Посельська з подивом втупилась очима в нього.
— Я не розумію, що ви кажете? — промовила вона по-німецьки.
— А-а, то ви німкеня? — здивувався франт, переходячи на досить погану, калічену німецьку мову. — А нашій компанії чомусь здалося, що ви росіянка. Проте не немає ніякого значення. Якщо вам потрібне місце, ходімте. — Він безцеремонно схопив Посельську за руку і потягнув до столика в темному кутку за естрадою.
У компанії франта були дві дівчини і юнак, що теж погано розмовляли німецькою мовою. Франт, знайомлячи з ними Наташу, сказав, що всі вони росіяни і працюють у Західному Берліні.
Майже годину за столом точилася пуста розмова. Франт допомагав Посельській замовити вечерю. Ніхто її ні про що не розпитував. Потім дівчата і юнак, пославшись на те, що вони далеко живуть, пішли. А ще через кілька хвилин Посельська впевнилась, що франт — агент майора Хауссона. Але діяв він дуже грубо, йому, напевно, доручили з’ясувати, чи знає перебіжчиця російську мову. Розмовляючи, юнак весь час вставляв російські слова, а іноді й цілі фрази. Ніби замріявшись, він раптом запитував щось російською мовою і, дивлячись просто в очі Посельській, чекав відповіді. А не дочекавшись, ляскав себе по лобі.
— Хай йому грець, весь час забуваю, що ви не знаєте російської мови!
Для Наташі це була нелегка гра. їй доводилося напружено стежити за кожною фразою співрозмовника. Коли російське слово, яке він вставляв, не робило фразу незрозумілою, вона на неї реагувала. Але якщо вставлене слово містило в собі основний смисл фрази, вона здивовано зводила брови.
— Як ви сказали? Я не зрозуміла.
Деякі російські слова вона «розуміла» — це відповідало одній з обставин версії про її втечу на Захід: там, на Сході, її близьким другом був росіянин… Посельська повечеряла і пішла в свій номер. Франт провів її до сходів.
— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він прощаючись. — Дякую за приємну бесіду. Між іншим, я живу напроти готелю і вечеряю тут щодня.
Наступного дня Посельська, як радили їй в комендатурі, пішла в бюро найму робочої сили і взялася там на облік. Реєстратор записав її адресу і сказав:
— Роботу ви одержите досить скоро. В усякому разі протягом тижня.
На третій день увечері, коли Наташа вже збиралася лягати спати, в номер без стуку ввійшов офіцер, з яким вона мала справу в комендатурі.
— Одягніться, будь ласка, — не вітаючись сказав він. — Треба поїхати в одне місце. З вами хочуть поговорити.
Офіцер сам вів машину і весь час мовчав. їхали дуже швидко, і Посельська не запам’ятала дороги. На кілька секунд машина зупинилась, мало не впершись фарами в глухі високі ворота, які в ту ж мить відчинилися. Потім кількасот метрів їхали якимось вузьким тунелем і, нарешті, зупинились перед ледве освітленим під’їздом в глибині двору.
Посельська згадала будинок Хауссона на вулиці Хенель, про який їй розповідав Ричагов. Судячи з усього, її привезли саме сюди…
Тепер майор був вишукано ввічливий і уважний. Він посадив Посельську в крісло, запропонував кофе, сигарети. Помітивши її здивування, розсміявся.
— Даруйте, пані Лорх, але так треба було. Погодьтесь, у таких справах одразу вірити на слово не можна. Як мінімум ми мали впевнитися, що Анна Лорх — це справді Анна Лорх. А тепер можемо розмовляти відверто. В мене до вас кілька запитань: кого з групи букініста ви добре знали?
— Зігмунда Лісовського, Альму Гуц, Арнольда Шокмана.
— Пробачте, але Арнольд Шокман, здається, не арештований?
— В усякому разі протягом двох днів після провалу групи букініста він був ще на волі.
— Ви не припускаєте… — Хауссон зам’явся, — не припускаєте, що зрадив саме він?
Посельська замислилась.
— Ні, не думаю, не думаю. Він, на мій погляд, був найменш серйозною людиною в групі; це так, але не більше.
Хауссон закурив, подумав і швидко запитав:
— Ви працювали з Лісовським?
— Справа в тому, що робота ще не почалась. Лісовський цікавився моїм батьком. А я, правду кажучи, не була особливо впевнена щодо батька. Коли я зрозуміла, чого хоче Лісовський, я поговорила з батьком. Він погодився зустрітися з Зігмундом. Ця зустріч відбулася за кілька днів до провалу групи.
— Як ви дізнались про провал?
— Мені сказав Арнольд Шокман.
— Як він поставився до провалу?
— Дуже перелякався. А коли арештували мого батька, він вимагав, щоб я негайно перейшла на Захід.
— Пробачте за нескромність, але, мабуть, у вас з Шокманом були якісь стосунки…
— Він залицявся до мене.
— А ви?
— Я люблю іншу людину. Російського офіцера.
— Он як! — Хауссон пильно подивився на Посельську. — І Шокман знав про це?
— Усі знали. Я не приховувала. А через це посипались неприємності і на мого друга, російського офіцера.
— А саме?
— Вранці того ж дня, коли я вирішила втекти у Західну зону, до мене в інститут прибіг товариш по службі мого друга, теж російський офіцер. Він сказав, що в мого друга великі неприємності на службі. Арештовані люди, з якими він нібито мав зв’язок. Офіцер більше нічого розповісти не міг і тільки передав ось цю записку…
Наташа витягла з-за вилога кофточки акуратно складений папірець і подала його Хауссону. На аркуші з блокнота похапцем німецькою мовою було написано таке:
«Дорога Ані, в мене дуже серйозні неприємності. Такі серйозні, що я благаю тебе в ім’я нашого щастя сьогодні ж перебратися на Захід. Про мене дізнаєшся теж там, у комендатурі. Якщо записка дійшла до тебе, подякуй тому, хто її приніс: це вірний друг мій і твій. Незабаром побачимось. Цілую міцно. Твій Михайло».
— О-о! Це дуже цікаво! — прочитавши записку, сказав Хауссон. — Певно, розуміти треба так, що і він прийде сюди?
— Я теж так думаю.
— Добре. Яке звання у вашого друга?
— Капітан. Капітан Скворцов.
— Де він служить?
— Цього я не знаю. Мені відомо тільки, що він працює в штабі.
Посельська добре бачила, що Хауссон уже майже не володіє собою і не намагається приховувати, як цікаво і важливо для нього все, що він почув.
— Як ви гадаєте, коли він прийде? — нетерпляче запитав майор.
— Офіцер, який приніс записку, сказав, що в суботу в них відбудуться якісь партійні збори, на яких вирішиться доля мого друга.
Хауссон нервово відсунув і знову присунув до себе попільничку, що стояла на столі, взяв сигарету, потримав її і кинув назад у попільничку.
— Дозвольте задати вам останнє і знову нескромне запитання. У вас з цим офіцером відносини… досить серйозні?
Посельська почервоніла.
— Так.
— Пробачте, — поспішно сказав Хауссон, — але ми повинні знати й це.
30
Суботін прийшов у комендатуру опівночі. Розмовляючи з черговим офіцером, він помітно хвилювався, проте одразу зрозумів, що його тут чекали. Не встиг Суботін заповнити реєстраційну картку, як до комендатури прибув майор Хауссон.
Він зайшов у кімнату чергового офіцера, запитав, чи не дзвонили йому, і, мимохідь глянувши на Суботіна, вийшов.
Так, це був Хауссон. Суботін пізнав його.
Незабаром Суботіна повели в іншу кімнату. Тут Хауссон зустрів його біля дверей.
— Ви зробили правильно, капітане Скворцов. — Майор обняв його за плечі і повіз до крісла. — Сідайте. Я радий першим вітати вас під захистом законів, що стверджують справжню свободу людини.
— З ким маю честь розмовляти? — насторожено запитав Скворцов.
Хауссон засміявся.
— Не треба так офіціально, капітане! Скажімо так: я та людина, якій Анна Лорх вважала за можливе довірити деякі ваші таємниці — не всі, звичайно.
— Де вона? — швидко спитав Суботін.
Хауссон подивився на годинника і підморгнув:
— Зараз вона, мабуть, міцно спить у своєму готелі, де житимете й ви. Але ми чоловіки, і до того ж люди військові. Нам доведеться лягати трохи пізніше. Чи готові ви відповісти на кілька запитань?
— Будь ласка, — втомлено промовив Суботін.
— Чим скінчилися для вас партійні збори?
— Мене виключили з партії. Попереду — відправка на батьківщину.
— В чому вас звинувачували?.. Тільки, дуже прошу, якнайточніше.
— Кілька обвинувачень: дружба з німкенею Анною Лорх, нібито зв’язаною з якимись арештованими змовниками. Це головне. Потім спекуляція в Західній зоні…
— Це справді було? — швидко запитав Хауссон.
— Певною мірою так. — Суботін посміхнувся. — У мене, наприклад, накльовувалось солідне діло з вашим полковником, на прізвище Купер.
— Купер? — перепитав майор.
— Так…
Хауссон записав прізвище.
— Ну, і, звичайно, як завжди у нас буває в таких випадках, витягли на білий світ усе, що було і чого не було. І якусь п’янку з бійкою, і грубе поводження з підлеглими, і несумлінне ставлення до роботи. Але все це дурниця.
— Що значить «дурниця»? Невже обвинувачення безпідставні?
Суботін знизав плечима.
— У такій ситуації зробити з мухи слона — найпростіше.
Хауссон подумав і сказав:
— Поки що в мене все. Зараз вас одвезуть у готель, де ви житимете. Відпочивайте. А завтра повернемось до справ.
Наступного дня вранці Суботін у ресторані зустрівся з Посельською. Вони знали, що за ними стежать, поводилися так, як закохані після тривалої розшуки. За сніданком Суботін не зводив очей з Посельської.
— Що в тебе? — погладжуючи Наташину руку, тихо запитав він.
— Спочатку Хауссон удавав, що він зовсім байдужий до моєї появи, а наступного дня все пішло за нашим планом.
— Зі мною він уже теж розмовляв. Задав кілька питань. Думаю, тепер він намагається перевірити все, що тільки може перевірити.
Суботін не помилявся. Хауссон у цей час справді був зайнятий перевіркою. Насамперед — полковник Купер. Неважко догадатись, як зрадів Хауссон, встановивши, що серед американських військовослужбовців, які займалися в Берліні економічною розвідкою і валютною війною, справді є «полковник Купер». Це була умовна кличка капітана Джойса. Крім того, Хауссон одержав листа з радянської комендатури Берліна про втечу офіцера Скворцова. В ньому вимагали повернути перебіжчика, якого за вчинені службові злочини мали віддати до суду. А втім, цьому документу Хауссон вірив дуже мало, бо розумів, що такого листа комендатура могла спеціально виготовити для прикриття агента радянської розвідки. Більше того, коли б Хауссон мав тільки це підтвердження, він жодної хвилини не сумнівався б у тому, що Скворцова підіслано. Велику надію Хауссон покладав на перевірку з допомогою «полковника Купера».
Очну ставку Скворцова і Купера було влаштовано дуже хитро, так, щоб вени випадково не могли пізнати один одного.
Суботіна привели в кімнату, де було троє дверей: одні в коридор, а двоє — в сусідні кімнати, його посадовили на диван. Хауссон сидів за столом. Пославшись на те, що йому нібито треба закінчити якісь оправи, майор, не підводячи голови, щось писав. З сусідніх кімнат, через ту, де перебував Суботін, раз у раз проходили люди.
І ось на порозі з’явився «полковник Купер». Він повільно пройшов через кімнату і пильно глянув на Суботіна. За хвилину на столі у Хауссона задзвонив телефон. Майор послухав і сказав:
— Добре, зайдіть.
«Полковник Купер» повернувся, пройшов мимо Суботіна до стола Хауссона. Вони обмінялися кількома фразами, після чого майор запросив до стола Суботіна.
— Скажіть, капітане, ви особисто не знайомі з цим чоловіком? — запитав Хауссон, вказуючи на «Купера».
Суботін посміхнувся.
— Я не знаю, чи пам’ятає полковник Купер, а я добре пам’ятаю зустріч з ним.
— Де вона відбулася? — запитав Хауссон.
— У кафе біля Олімпійського стадіону. Ви пригадуєте? — звернувся Суботін до «Купера».
— Пригадую.
— Ви поводились надто обережно, — засміявся Суботін. — А от мені за зустріч з вами, хоч нічого у нас і не вийшло, здорово влетіло.
— Але ж ви були цивільним! І виглядали як справжній німець! — сказав «Купер».
— Я був би несосвітенним дурнем, якби займався спекуляцією у формі російського офіцера.
Обидва американці зареготали.
— Ви вільні, — сказав Хауссон «Куперу», і той пішов. — Ну, капітане, давайте розмовляти якнайвідвертіше. В мене до вас таке питання: чи знаєте ви лейтенанта Кованькова?
— Чув щось… — байдуже відповів Суботін. — Він з іншого відділу штабу. Я працював у відділі, що відає інженерними військами, а той лейтенант, якщо не помиляюсь, у відділі зв’язку з німецькою адміністрацією.
— Так, ви не помиляєтесь… — неуважно промовив Хауссон. — Скажіть, капітане, ви часом не знаєте, чи ввозять у Східну Німеччину з Росії хліб і продовольство?
— Це знають усі. Ввозять, і багато.
— А може, це тільки пропаганда?
— Ні. Про доставку продовольства, до речі, в газетах взагалі не пишуть.
— Он як! Значить, німці можуть цього і не знати?
— Так. Але хліб, масло, цукор є. А це певніше і смачніше за газетні повідомлення.
— Ну, а коли сказати населенню, що за хліб і масло з Німеччини вивозять всі її національні багатства?
— Безперечно, сказати можна, — посміхнувся Суботін, — тільки треба дуже хитро сказати.
Хауссон замислився, запитливо дивлячись на Суботіна. Майор починав довіряти офіцерові все більше. Шкода тільки, що він не Кованьков, який напевно знає багато, але мовчить. І раптом постала думка: а чи не доручити цьому офіцерові обробити Кованькова? Адже росіянин з росіянином швидше порозуміються.
— Так от щодо Кованькова, про якого я вас питав… Він поводиться дуже безглуздо — вперто мовчить. Чи не могли б ви вплинути на нього? Він, очевидно, більше поінформований, ніж ви, з питань, які цікавлять нас Його впертість нерозумна.
— Він утік сюди сам? — швидко спитав Суботін.
Хауссон посміхнувся.
— З нашою допомогою.
— А точніше? Це ж для мене важливо знати, перш ніж розмовляти з ним.
— Так, ми його взяли.
— Це гірше. — Суботін замислився, потім заговорив, ніби розмірковуючи вголос: — Тут уже зовсім інша психологія, інший стан. Для мене питання переходу на Захід було, так би мовити, підготовлене усім ходом останніх подій мого життя, а для нього це несподіванка. В нашому середовищі чимало фанатиків радянської ідеї, цього не можна забувати. Проте все-таки спробую…
Можна зрозуміти, як важко було Суботіну вдавати цілковитий спокій, адже йому в руки йшло те, заради чого провадилась уся ця рискована операція.
31
Суботін вимагав, щоб розмова відбувалася без свідків! Хауссон не заперечував, але сказав:
— Буде тільки один невидимий свідок — мікрофон.
— Це можна, — подумавши, згодився Суботін. — Коли відбудеться розмова?
— Спочатку я хотів би просити вас зробити коротку заяву для преси і радіо.
Суботін посміхнувся.
— Ви що ж, гадаєте, що в мене є шлях назад! Не хвилюйтесь, немає. — Він помовчав. — Заяву, безумовно, зроблю.
— Сьогодні ввечері зможете?
— Треба ж підготуватися.
— Я просив би вас тільки зачитати текст, який підготуємо ми. Питань до вас не буде.
— Можна ознайомитися з текстом?
— Звичайно, ось він… — Хауссон подав Суботіну аркуш паперу з досить коротким машинописним текстом.
Суботін почав читати. Про нього було тут лише кілька рядків на початку і в кінці. «Я втік з Радянської Армії виключно з особистих мотивів, які викладати немає потреби: вони стосуються тільки мене». Далі з заяві йшло несподіване. Суботіну пропонувалось перед представниками німецької громадськості засвідчити, що в Східному Берліні проводяться масові арешти німецьких патріотів — прихильників об’єднання Німеччини. Особливо переслідується стара німецька інтелігенція. Закінчувалась заява так: «Моя наречена — німецька дівчина-студентка. Тільки серед її близьких знайомих репресій зазнало відразу кілька чоловік. І немає нічого дивного, що у Західному Берліні я опинився разом із своєю нареченою».