Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович 11 стр.


— Гостя його не бачив?

— Ні, він, напевно, в кімнаті за портьєрою. Купив ось книжечку з символічною назвою «Початок кінця».

— Небезпечні вільності, Ремке! Він же міг запідозрити в цьому недобре.

— Він навіть не глянув, що я беру.

Худорлявий замовк і запитливо глянув на букініста.

— Хто це може бути?

— Не знаю… — відповів товстун.

Настирливий стук повторився.

— Може, якийсь ідіот-книголюб.

Букініст підвівся і попрямував у крамницю.

— Стійте! — гукнув худорлявий. — Негайно відкрийте підземний хід! Все може бути…

Відсунувши ліжко, підняли лінолеум і відкрили люк.

— Тепер ідіть, — худорлявий стояв біля самого отвору. — На випадок небезпеки голосно скажете «так». Ідіть!

Знову почувся стук у двері, сильний, нетерплячий.

— Ідіть же, хай вам чорт! — вигукнув худорлявий. Букініст витягнув з стола пістолет, відвів запобіжник, поклав зброю в кишеню піджака і вийшов.

Небезпека підстерігала одночасно з двох боків. З крамниці пролунало голосне «так». З гуркотом відчинились вхідні двері, і відразу ж у крамниці зчинилась метушня, почулись удари, потім на підлогу гепнуло тіло. Худорлявий кинувся в люк, але завмер на першій сходинці: в темряві підвалу шугали бліки яскравого світла і все ближче чути було гавкіт собак.

— Викинути зброю! — тихо наказав худорлявий і перший кинув у кватирку свій пістолет. — Закрити люк!

Коли люк було закрито і покладено на місце лінолеум, у кімнату ввійшли співробітники німецької держбезпеки.

— Руки вгору!

Четверо слухняно підняли руки.

— В чому справа? — запитав худорлявий, намагаючись ногою підсунути ліжко на старе місце. — Ми комісіонери букініста. Що вам від нас треба? Хіба в Берліні вже не можна торгувати старими книжками?

— Відійдіть од ліжка! — пролунав наказ. — Станьте в той куток!.. Ось так.

З підвалу вже добре було чути голоси людей і шалений гавкіт собак.

— Виходьте, панове комісіонери, через крамницю, швидко!

27

Майор Хауссон насилу стримував себе. В який раз він намагався зломити волю лейтенанта Кованькова, але всі його зусилля були марними. Багаторічний досвід давав Хауссону право вважати молодість людини її слабістю. Він не раз добивався успіху, розраховуючи насамперед на недосвідченість чи нестійкість, властиві ще не загартованій життям людині!

Цей росіянин був молодий, обурливо молодий, а Хауссон не міг з ним упоратись. Він уже не вимагав від Кованькова ніяких відомостей.

— Невже ви, містер Кованьков, не розумієте, яку можливість втрачаєте? Трихвилинна заява перед мікрофоном — і все. А далі, коли ви захочете, кар’єра, що їй багато хто позаздрить, або забезпечене життя в будь-якій країні. Може, ви побоюєтесь відплати з боку своїх? Таке побоювання даремне. Вдень ви зробите заяву, а ввечері вже можете опинитись в Америці чи де побажаєте. Там вам нічиї погрози не будуть страшні. Сказати ж перед мікрофоном вам треба дрібницю: що росіяни тільки для пропаганди повідомляють про поставки у Східну Німеччину російського хліба і продовольства, а насправді все навпаки.

— Даремне стараєтесь. Я радянський офіцер, ми брехнею не займаємось. Весь Берлін їсть радянський хліб.

— Ви поїдете в Америку чи в будь-яку іншу країну разом з Ренатою Целлер. Вона чекає, що ви вирішите.

— Не дочекається й вона.

Хауссон дивився в голубі чисті очі Кованькова і роздратовано думав: «Що ж може зломити, нарешті, впертість цього по-дівочому рожевощокого хлопця?»

Хіба міг зрозуміти майор, що перед ним сидів не звичайний юнак, а комсомолець, який до того ж місяць тому в політвідділі армії одержав картку кандидата в члени партії комуністів! Якби Хауссон розумів, що це означає, він не спокушав би лейтенанта блискучою кар’єрою.

Просто дивно, що люди з світу Хауссона досі не усвідомили істини, підтвердженої багатьма прикладами: у безвихідному становищі комуніст вважає найкращою для себе кар’єрою можливість вмерти за честь і торжество своїх ідей. Так, багато чого ще не розуміють пани Хауссони, і через те вони роблять безліч помилок, які дискредитують їх перед усім світом.

— Наші розмови не можуть тривати без кінця. Ми примусимо вас сказати те, що нам треба. — Хауссон вп’явся жорстким поглядом у Кованькова. Але він не побачив у голубих очах лейтенанта ні страху, ні розгубленості.

— Давно готовий і до цього. — Кованьков глузливо дивився на майора.

Хауссон підвівся.

— Подумайте до завтра…

У кабінеті на своєму столі Хауссон побачив шифровку: «Арештована група букініста, в тому числі наш зв’язковий Грант. З усієї групи, за попередніми даними, на волі лишився тільки Арнольд Шокман».

Робота розвідки завжди нерозривно пов’язана з риском. Провали неминучі. Треба тільки добиватися, щоб успіхів було більше, а невдач менше. Хауссон, як ніхто інший, знав це і, хоч був роздратований впертістю російського лейтенанта, прочитав шифровку спокійно і поклав її в сейф. Доля погублених людей його анітрохи не хвилювала. Та й що він міг зробити для їхнього порятунку? Нічогісінько. Він уже давно звик називати таких людей битою картою. Єдине, про що він з жалем подумав, це про ліквідацію букіністичної крамниці. Яким чудовим прикриттям вона була для цієї групи!

Хауссон викликав стенографістку і продиктував донесення начальству про провал групи букініста. В цей час у кутку на столі задзвонив телефон прямого зв’язку з берлінською комендатурою.

Хауссон узяв трубку.

— Слухаю… Коли? Зараз приїду.

Поклавши трубку, Хауссон наказав стенографістці поки що не віддавати донесення у шифрувальний відділ.

— Буде важливе доповнення, — сказав він, квапливо одягаючись.

28

У комендатурі, як завжди, панували метушня й галас. У похмурому коридорі до віконець, де видавались різні довідки, стояли довгі черги цивільних німців. Німецька мова змішувалася з англійською. Офіцери й співробітники комендатури раз у раз з папками в руках пробігали по коридору. Кожний вважав своїм обов’язком вимагати тиші. Гомін стихав. Але як тільки офіцер зникав за дверима, коридор одразу знову сповнювався галасом.

Хауссон, не підводячи очей, швидко пройшов у кінець коридора і ліфтом піднявся на четвертий поверх. Біля виходу з ліфта його зустрів кремезний офіцер з непропорціонально маленькою головою. Риси його обличчя були дрібні й загострені. Дрібочучи коридором поряд майора, офіцер не зводив з Хауссона очей і торохтів:

— Вона прийшла годину тому. Красива, недурна. З нами вести розмову відмовилась. Зажадала представника іншого відомства. Ми пробували говорити з нею суворо. Але вона знову почала вимагати, щоб викликали вашого представника, і додала: «Повідомте, що я прийшла в справі букініста».

— Так і сказала: «В справі букініста»? — на ходу швидко запитав Хауссон.

— Так, точно так.

— Як вона називала наше відомство?

— Політична поліція… Прошу сюди! — офіцер широко розчинив перед Хауссоном двері.

Дівчина, що сиділа на дивані, підвелася, коли зайшов Хауссон.

Майор зміряв її зневажливим поглядом і, не скидаючи пальта, сів за стіл.

— Прошу вас сюди, — сухо промовив він і вказав дівчині на стілець. — Що там у вас? Тільки коротко. Мені ніколи.

— Ви з політичної поліції? — недовірливо запитала дівчина.

— Якщо хочете, так… Але кажіть коротко! Мені ніколи.

Така поведінка Хауссона трохи збентежила Посельську. Розраховували, що її прихід викличе тут великий інтерес і їй нададуть можливість детально викласти ретельно розроблену версію своєї втечі в Західну зону. А тепер треба було спішно вибирати найцікавіше для них.

— Моє ім’я Анна Лорх. Мого батька, колишнього офіцера морського флоту, Вільгельма Лорха, вчора ввечері після провалу групи людей, які мали зв’язок з букіністом з Гельмутштрасе, арештовано.

— А звідки ви знаєте про цих людей і навіть про якогось букініста? — глузливо спитав Хауссон.

— Я ж сама була зв’язана і з цими людьми, і з букіністом! — Наче дивуючись недогадливості Хауссона, відповіла Посельська.

— А що це за люди, і, нарешті, чому вони мають цікавити нас?

— Ці люди: Зігмунд Лісовський, Альма Гуц, сам букініст, Арнольд Шокман та інші. Я була добре з ними знайома.

— Я їх не знаю! — роздратовано сказав Хауссон і подивився на годинника. — Що ви хочете від мене?

— Прошу політичного притулку, — втомлено промовила Посельська. Вона була страшенно збентежена. Невже в розробці операції допущено помилку, і група букініста справді не зв’язана з відомством Хауссона?

— Це найпростіше! — розсміявся майор, підводячись. — Вважайте, що вам притулок уже надали. — Хауссон кивнув на офіцера, що стояв під стіною. — Вони це оформлять за п’ять хвилин. Більше у вас до мене нічого немає? — Не чекаючи відповіді Посельської, Хауссон пішов.

Наташа у супроводі офіцера спустилась на перший поверх комендатури. Там їй дали реєстраційну картку, і вона сіла до столу, щоб заповнити її.

— Здасте картку ось сюди. — Офіцер показав на чиновника, який сидів за високою стойкою. — Тут же ви одержите потрібні документи. Вибачаюсь, але в мене теж справи. — Загострену фізіономію офіцера трохи пом’якшила ввічлива посмішка. — Бажаю успіху!

Офіцер знову піднявся на четвертий поверх, де в одній з кімнат його нетерпляче ждав Хауссон.

— Ну, що вона?

— Заповнює реєстраційну картку. Пробачте, що я вас потурбував, але мені здалося, що вона може до деякої міри зацікавити вас. Я подумав…

— Чому до деякої? Вона по-справжньому цікавить нас, — перебив його Хауссон.

— Але ж ви…

— Так треба. Постежте за нею днів три. Може, це провокація. Дайте їй трохи грошей, поселіть у готелі, щоб легше було за нею стежити, запропонуйте якусь роботу. Все це робіть так, щоб їй і на думку не спало, ніби для неї роблять якийсь виняток. Просто такий у нас порядок. І все. А головне — нагляд. Ми повинні знати про кожний крок цієї особи… Сьогодні в нас середа? В суботу вранці привезіть її до мене на вулицю Хенель.

— Усе буде зроблено, майоре.

Наташі Посельській порадили найняти номер у готелі «Дрезден». Чиновник комендатури був такий люб’язний, що сам подзвонив у готель, домовився про номер, а потім і одвіз туди.

29

Це був старий третьорозрядний готель. Наташу поселили в маленькій вузенькій кімнатці з єдиним вікном, що виходило в тісний, захаращений двір. Насамперед Посельська ретельно оглянула кімнату, проте нічого підозрілого не знайшла. Наташа сіла в крісло і замислилась…

Невже так старанно продумана операція не вдалася? Дівчина не могла з цим погодитись. Але тут Наташа згадала пораду полковника Сьоміна — не поспішати. Добре, не будемо поспішати. Не будемо. І все-таки спробуємо зробити першу перевірку.

Посельська поклала чемодан у шафу, одяглась і вийшла з готелю, попередивши портьє, що повернеться не раніше як за годину. Вона йшла багатолюдною торговою вулицею, подовгу зупиняючись біля вітрин і рекламних щитів. Це дало їй змогу безпомилково встановити, що за нею йде сищик. Спочатку він плентався кроків за п’ятнадцять позаду; коли вона зупинялась, зупинявся і він. Потім сищик вирішив змінити тактику. Він обігнав Посельську і тепер ішов попереду, іноді зупиняючись біля тих самих вітрин, що й вона. Посельська добре розгляділа його обличчя і була занепокоєна тільки одним: не дати зрозуміти, що вона помітила сищика. На серці в неї відлягло. Якщо за нею послано сищика, значить, вона не така вже для них байдужа, як намагався показати майор Хауссон.

У готелі Посельську чекала нова радість. Вона встановила, що, поки гуляла, її чемодан було відкрито і оглянуто. Дуже добре. Тепер Наташа була майже впевнена, що Хауссон просто удавав байдужого, бо хотів спочатку перевірити її. Ну що ж, перевіряйте, майоре!

Назад Дальше