— З радістю.
— Тоді о десятій вечора приїжджай в ресторан «Палас». Знаєш?
— Звичайно, знаю.
13
Зустрівшись з Володимиром Суботіним удруге, американець поводився зовсім інакше. Навіть про операцію з годинниками говорив так, ніби зустрічі два дні тому й не було.
Ось уже цілісіньку годину Суботін розмовляв з ним у кафе біля Олімпійського стадіону. Американець туманію натякав на якісь труднощі, що виникли перед ним, а про операцію з радянською валютою і не згадував. Володимир насторожився: йому здалося, що його співбесідник просто зволікає час. Для чого він це робить?..
— Ну, от що, — рішуче промовив Суботін, — вас армія забезпечує платнею, а для мене гроші — час. Я хочу знати: операція відбулася чи ні?
— Мені потрібна гарантія, — якось невпевнено, ніби повторюючи чужі слова, сказав американець.
— Яка, в дідька, вам ще гарантія? — вміло удав розсердженого Суботін. — Я рискую головою, а не ви! Я повинен вимагати гарантії, а не ви!
— Згодьтеся, пане Гердман (так назвався цього разу Суботін), що сотня або дві годиннників — це вже дуже великі гроші. Ви не ображайтесь. Ми з вами ділові люди, і я не можу вручити вам таку велику цінність без гарантії з вашого боку.
— Боже мій! — обурився Суботін. — Адже я беру годинники рівно на три дні, протягом яких вони будуть реалізовані. Всього три дні! Коли б комерсанти не довіряли один одному в своїх справах, то половини операцій не відбулося б!
Суботін удав, що збирається йти. І в цей час помітив: співбесідник очима подає знак комусь за його спиною. Що означає цей знак?
Підійшов кельнер. Американець поліз у кишеню по гроші, але Суботін придержав його руку.
— Плачу я. Адже я винен у тому, що ви згаяли час. Ми ж ділові люди, — насмішкувато сказав він і дав гроші кельнерові. — Між іншим, я не вимагав гарантії, коли брав у вас ті півдюжини годинників, а даремно! Можете пересвідчитися… — Суботін вийняв з кишені і віддав американцеві годинника, якого він сьогодні вранці навмисне стукнув, щоб той зупинився.
Американець оглянув годинник, завів його, приклав до вуха.
— Неймовірно! — сказав він. — Товар було одержано з надійних рук.
— Нічого, буває… — засміявся Суботін і підвівся. — Віддайте цей годинник в надійні руки. А наступного разу вимагайте гарантії.
— Але ви зазнали збитку?
— Аніскільки. Просто решту п’ять я продав дорожче. Комерція є комерція… До побачення… Дуже жалкую.
— Одну хвилину! — поспішно сказав американець і, тепер уже не криючись, подав комусь знак підійти.
До столика підійшов і, не привітавшись, сів на стілець чоловік років сорока п’яти, в дорогому просторому костюмі.
— Знайомтеся, пане Гердман. Цей чоловік цікавиться російською валютою.
— Пане полковник! — Суботін догідливо дивився на чоловіка, що підсів до столу, а той кидав гнівні погляди на американця. Суботін зрозумів: він не помилився — це і є той полковник, який цікавиться радянськими грошима.
— Моє прізвище Купер, — роздратовано сказав чоловік. — Купер, і все. Зрозуміло?
— Зрозуміло, містер Купер, — посміхнувся Суботін.
— І не містер, а пан.
— Зрозуміло, пане Купер.
— Звідки ви дістаєте радянську валюту?
— Я веду комерційні справи з радянськими офіцерами.
Купер посміхнувся.
— Дивно… Заробітну плату вони одержують марками, звідки в них валюта?
— Ну, це вже не моя турбота. Я сам веду справи в марках. Це зараз найвигідніше. Але вони майже щоразу пропонують мені радянську валюту. І вашого колегу я спитав про це тільки на всяк випадок: а що коли тут потрібна і радянська валюта.
Помовчавши, Купер спитав:
— Як ви встановили діловий контакт з російськими офіцерами?
— Дуже просто. В них є клуб, а в клубі працює моя людина.
— Ким вона там?
Суботін засміявся.
— О, це вже таємниця фірми!
За столом запанувала тиша. Купер упритул розглядав Суботіна, а той теж пильно дивився в очі полковникові. Першим одвів очі Купер…
Американці перезирнулися. Обличчя Купера почало червоніти.
— Від усього цього тхне авантюрою! — злобно сказав він. — Шукайте собі інших дурнів!
Він підвівся і не озираючись пішов з кафе. Другий американець почвалав за ним.
Суботін спантеличено дивився їм услід. Щука зірвалась… Але Суботін не знав, що ця безуспішна зустріч з Купером колись стане йому в пригоді. Ще й як стане!
14
Отто Стіссен, він же Дірява Копилка, виявився зовсім не таким простачком, яким його змалювали французькі журналісти. Ричагов відчув це в першу ж хвилину, коли французи, виконуючи обіцянку, познайомили його з бізнесменом.
Знайомство відбулося в тому ж клубі преси, навіть за тим самим столиком. Французи підізвали Отто Стіссена, що зайшов у кафе.
— Знайомтеся, Стіссен. Це наш бельгійський колега Поль Рене. А це — найоб’єктивніший майстер фотооб’єктива Отто Стіссен.
— Король фоторепортажу.
— Найдотепніший відвідувач цього бару.
— Улюбленець жінок.
— Стоп! — піднявши руку, вигукнув Стіссен. — Одразу дві типові надземки! Для однієї людини — забагато. І, нарешті, де поїзд?
Усі засміялися. Ричагов удавано врочисто промовив:
— Я дуже радий.
— А я ще не знаю, радіти з цього чи плакати, — сказав Стіссен, міцно потискуючи руку Ричагову. — Я не люблю оголошувати суму, не знаючи доданків. Хо-хо-хо!
Стіссен голосно зареготав, як вміють реготати в компанії тільки американці, — ні на кого не зважаючи. Потім він сів і, не звертаючи ніякої уваги на присутніх французів, почав безцеремонно розглядати Ричагова.
— Чого ви так розглядаєте мене? — засміявся Ричагов. — Я ж не продаюся.
— Хо-хо-хо! Непогано сказано! Дивлюсь просто з цікавості. Людина як людина, а прибула з країни, в існування якої я, слово честі, не вірю. Хо-хо-хо! Я двічі пролітав над вашою Бельгією і щоразу просив льотчиків показати мені, де ця таємнича держава. І вони завжди відповідали: «Розгледіти Бельгію з повітря неможливо, вона проноситься під крилом, ніби майданчик для бейсбола». Хо-хо-хо! Непогано сказано, правда, французи?
— Так, ми — маленька країна, маленький народ, — з сумом промовив Ричагов.
— А ти не журись! — раптом перейшов на «ти» Стіссен. — Он Британія такий самий шилінг, що й твоя Бельгія, а поглянь, як вона кирпу гне! Учись, бельгійцю! Хо-хо-хо!
— Стіссен, бельгійцеві потрібна хоч невеличка сенсація, — сказав один з французів. — Може, є щось зайве?
— Бельгієць ставить коньяк, — додав другий журналіст.
— Що ж, можна вести розмову, — відповів Отто Стіссен, і очі в нього враз заблищали, виказуючи найбільшу пристрасть Дірявої Копилки.
Французи випили по чарці коньяку, попрощались і, пославшись на невідкладні справи, пішли.
— Ну, так що ж тебе цікавить? — спитав Стіссек.
— Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».
— Це не так просто робиться. — Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. — А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… — Стіссен випив ще чарку коньяку. — Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! — Випив ще одну чарку. — А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!
Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.
— Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.
Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.
Стіссен багато і часом безладно говорив, але разом з тим він чудово пам’ятав усе, про що йшла мова за столом.
— Бельгіє, ти мені подобаєшся! Виявляється, на вашому бейсбольному майданчику виростають хороші хлопці.
— Спасибі, — посміхнувся Ричагов.
— Тебе звуть Поль… Чудово! Так от запам’ятай: сенсація — це насамперед те, що не кожен день трапляється. Ми от учора ще не знали один одного, а сьогодні — друзі, і це найцікавіше. Життя! Але, на жаль, це не лоскоче нервів, у цьому немає сенсації. Дай мені по морді і піди, прихопивши мою дзеркалку, — це вже дещо…
— Мені б хотілося без бійки, — посміхнувся Ричагов. — Може, ви…
— Говори «ти». Ми, американці, не любимо… Ми прості хлопці… Що ж для тебе придумати? Фотокамера у тебе є?
— Ні. І не вмію.
— Жаль. Але, може, твоя газета обійдеться і без фото?
— Цілком.
— Тоді так: завтра зранку побувай на будь-якій станції міської дороги. Побачиш маленький спектакль.
— Що саме?
— Наші люди руками німецької поліції робитимуть обшук у газетних кіосках.
— Навіщо?
— Щоб не торгували східними газетами.
— Чому? Хіба кожен не може читати те, що хоче?
Стіссен розсміявся, і його сміх злився з гуркотом поїзда.
— Слухай, хлопче, ти ж типова надземна! Та на біса нашим потрібно, щоб західні німці знали, як живуть східні? Пиріжок розрізано, і кожен тріскає свій шматок.
Ричагов похитав головою.
— Ні, з кіосками — це не товар. Мені потрібне таке… з ізюминкою. Може, є щось новеньке у Хауссона? — обережно спитав Ричагов. — Французькі колеги казали мені…
Стіссен підняв руку і нахилився до Ричагова.
— Пусте! Те, що Хауссон розголошує, нікому не потрібне. Сенсація — те, про що він мовчить. Зрозуміло, хлопче?
— Я думав, хоч що-небудь… Французи розповідали мені про останнього російського офіцера-перебіжчика…
Стіссен махнув рукою.
— З цим росіянином туман і цілковита нісенітниця. Хтось дав про нього інформацію по радіо, а Хауссон розлютувався, вдарив відбій і рушниці в козли… — Стіссен вийняв з кишені фотографію і кинув її Ричагову. — Ось він, наш таємничий Хауссон. Тягаю з собою на випадок сенсації. В нього ще є прізвисько: «Батько російських перебіжчиків».
Такої фотографії Хауссона Ричагов в архівах не бачив. На фотографії на весь зріст був знятий високий, спортивного вигляду чоловік, який тримав на повідку розлапого бульдога.
— Я сфотографував Хауссона біля його квартири. Чудовий можна дати підпис: «Мокриця і Моріц». Мокрицею ми прозиваємо Хауссона за його завжди вологі від поту руки. А Моріц — ім’я бульдога. Два холостяки на прогулянці.
— Чи не можна все-таки узяти в нього інтерв’ю? — боязко опитав Ричагов.
Стіссен помовчав і раптом зареготав:
— Хо-хо-хо! Ти ж зовсім не знаєш Мокриці. В нас тут є Гаррі Дамп, король репортажу з газети «Балтімор сан». Він каже: «Легше взяти інтерв’ю в миші, яку з’їв кіт, ніж у Хауссона». Хо-хо-хо! Непогано сказано?
— А він зовсім не приймає журналістів?
— Чому? Обов’язково прийме! Але не скаже жодного слова, потрібного для твоєї газети! Хо-хо-хо! — Стіссен раптом обірвав сміх і втупив у Ричагова веселі очі. — Слухай, хлопче, ідея! Тільки ти погоджуйся. Ходімо зараз до Мокриці — він саме обідає вдома. Це близько. Я гарантую, що він нас прийме. Ти атакуватимеш його, а я вас зніму і фото дам у свій журнал з підписом: «Марний штурм фортеці Хауссон бельгійським журналістом». Це виглядатиме смішно і сподобається американцям: якийсь там бельгієць намагається обдурити залізного майора! Давай зробимо?
Ричагов блискавично обмірковував цю несподівану пропозицію, про яку він міг тільки мріяти. Було одне «але» — фотографія залишиться в Стіссена. «Рискну, — вирішив Ричагов. — Можна буде потім спробувати витягти цю фотографію з Дірявої Копилки».
— Згоден! — весело сказав Ричагов. — Їдьмо!
15
На вечірнє побачення в ресторан «Палас» Посельська навмисне прийшла раніше призначеного часу. Нехай Альма Гуц думає, що вона так бажала цієї зустрічі, що не могла дождатися умовленого часу. Крім того, Наташа, прийшовши першою, позбавить Альму Гуц і її колег можливості розмовляти без неї.
Посельська сіла в крісло в глибині холу, звідки було видно і вхід з вулиці, і частину залу. Розкритий ілюстрований журнал допомагав їй спостерігати непомітно.
З вулиці зайшов високий на зріст юнак у модному пальті яскраво-жовтого кольору. Знявши з голови берет, він струсив з нього мокрий сніг і попрямував до гардероба. Потім довго причепурювався перед дзеркалом. Наташа насилу стримала посмішку, спостерігаючи, як він майже по-жіночому поправляв зачіску, галстук, пригладжував брови, обсмикував піджак. Покінчивши з причепурюванням, юнак заглянув у зал, позирнув на годинника і пройшов у глиб холу. Підійшовши до Наташі, він пильно подивився на неї.
— О! Здрастуй, пташко!
Це був той самий юнак, який починав з нею розмову ще в басейні.
Наташа, не закриваючи журналу, дивилася на нього відчуженими очима.
— Боже! Навіщо так суворо? Ти ж нова пташка з гніздечка Альми Гуц? Правда?
— Я вас не знаю.
— З цього й треба було починати. — Хлопець підійшов до крісла. — Арнольд Шокман, рекордсмен, тренер, танцюрист, людина поза політикою. А ти, якщо не зраджує мені пам’ять, Анна Лорх… Ну, бачиш, я все знаю! Будьмо знайомі.
Юнак присунув крісло і сів біля Наташі.
— Альма з своїм Зігмундом запізняться на дванадцять хвилин. Це дуже дивно! Завжди вони запізнюються і завжди на дванадцять хвилин.
Посельська сміялася разом з Арнольдом. Справді, запізнившись рівно на дванадцять хвилин, у хол зайшли Альма Гуц і незнайомий Наташі високий на зріст чоловік.
— Погляньте, за моєю машиною, — надто голосно сказав чоловік швейцарові.
— Кому потрібен твій старий вітряк! — гукнув йому Арнольд.
Чоловік помахав Арнольдові рукою і пішов слідом за Альмою до гардероба.
— Вони вже познайомилися. Ну, що я казала? — сміялась Альма Гуц, вітаючись з Наташею і Арнольдом. — Знайомся, Анно, — сказала вона, підштовхуючи до Наташі свого супутника. — Це король тренерів, поет батерфляя Зігмунд Лісовський.
Поет батерфляя більше скидався на боксера. Кремезний, високий чоловік, на похмурому обличчі — невеликий приплюснутий ніс. Масивне вугласте підборіддя навкіс розсічене синюватим шрамом. Через це здавалося, що обличчя трохи скривлене набік.
Компанія зайняла столик у затишній, глибокій ніші. Замовлення робив Арнольд. Він довго напівголосно говорив з офіціантом, який зігнувся перед ним дугою. В цей час Зігмунд Лісовський, розмовляючи з Альмою, приглядався до Наташі.
— Ну, як себе почуває новенька? — раптом звернувся він до неї.
— Чудово. Я дуже люблю цей ресторан.
— О! Виходить, ви тут бували?
— Звичайно. За кілька годин сьогоднішнього вечора я полюбити його ще не могла.
— Молодець, Анна! — Альма заплескала в долоні. — Вчи його світським розмовам. Зігмунд славиться вмінням задавати безглузді питання. Рахунок один — нуль на користь Анни. Матч триває.
— Що тут відбулося? — встряв у розмову Арнольд. — Певно, Зігмунд уже встиг задати якесь питання?
— Так, і дістав від Анни облизня! — сміялась Альма. — Але ти, Ані, все ж май на увазі: якщо Зігмунд візьметься вчити тебе батерфляя, це — щастя. Так що не бий його дошкульно.
Заграв оркестр. Пішли танцювати. Альма з Зігмундом, Наташа з Арнольдом.
— Чудово створене життя! — шепотів у вухо Наташі її кавалер. — Ще сьогодні вранці я не знав, як згаяти вечір. Усе остогидло, як осінь. І раптом з басейну випливаєш ти, прекрасна Афродіто, і вже хочеться, щоб вечір ніколи не кінчався!
Патякаючи, Арнольд уперто наближав своє обличчя до Наташиного.