— Попереджаю вас, — сказала вона насмішкувато, — я не терплю вільностей у перший вечір знайомства.
— О! — Арнольд відхилився. — Якщо не в перший, то в який же?
— У той, коли мені цього самій захочеться!
— Пташко, я бачу, в тебе гострі кігтики!
— І «ти» теж буде тоді, коли я цього захочу.
Після танцю розмова якось не клеїлась. Наташа рада була цьому. Вона мала обміркувати, як їй діяти далі. Випили за Анну Лорх, за те, щоб її портрет надрукували в газетах.
— Альма сказала, що ви сильна, — звернувся до Наташі Зігмунд. — Для батерфляя це найперше діло. Найперше! — він стукнув по столу своїм величезним чавунним кулаком.
— Не бійся, Анно, Зігмунд добрий, — засміялась Альма Гуц, помітивши, що Наташа перелякано дивиться на його кулак.
— Ми з тобою зробимо так, — вів далі Лісовський, спідлоба дивлячись на Посельську: — Спочатку тебе поганяє Альма, відшліфує техніку плавання, а потім я займусь.
Альма Гуц заплескала в долоні.
— Анно, кричи «ура»! Протягом останнього року він уперше сам пропонує свої послуги.
За це не можна було не випити.
— Ну, а як же буде зі мною? — з удаваною образою спитав Арнольд. — Я вимагаю справедливості. Анну треба розділити між трьома.
— Помовч! — грубо кинув йому Зігмунд.
Арнольд підняв руки.
— Капітулюю, капітулюю і ніяких претензій! Але претензії можуть з’явитися в Альми.
— Помовч! — вже погрозливо повторив Зігмунд.
Деякий час усі були зайняті тільки їдою. Знову заграв оркестр. Альма запросила Арнольда, і вони пішли танцювати. Посельська сподівалась, що її запросить Зігмунд, але він цього не зробив. Як тільки Альма з Арнольдом відійшли од столу, Зігмунд витер серветкою рот і нахилився до Посельської.
— Твій батько — людина Деніца? Це правда?
— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.
— Як його прізвище?
— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!
Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.
— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?
— Так. В інженерно-будівельному.
— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?
— Чому? Для німців. Тільки для німців.
— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.
— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.
— Що робить батько зараз?
— Служить. На суші, звичайно.
— Де?
— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.
— Он як! Ким же?
— Слово честі, не знаю.
— Чому ви опинилися в радянському Берліні?
— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».
— Он як! Росіяни у вас бувають?
— Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.
— Але все ж бувають? Хто?
— Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.
— Дуже добре! — Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.
— Що — добре?
— Все, — непевно відповів Зігмунд.
До стола повернулись Альма з Арнольдом, і розмова обірвалася.
— О, здається, Арнольд має рацію. В мене справді є претензії! — з удаваним гнівом сказала Альма. — Про що це ви тут так інтимно розмовляли. Я все бачила.
— Зігмунд задавав мені мільйон питань.
— І всі недоречні? — вигукнув Арнольд. — Отже, який тепер рахунок? Мільйон — нуль?
— У нас була серйозна розмова, — задумливо відповіла Наташа. — Дуже серйозна.
— Зігмунд — і серйозна розмова? Не вірю, — вигукнула Альма.
«Кривляйтеся, добродії, кривляйтеся! — думала в цей час Наташа. — Ви прекрасно знаєте, про що говорив зі мною Зігмунд. Ви ж спеціально для цього пішли танцювати…»
Протягом усієї вечері Зігмунд не сказав Наташі більше ні слова. Вона теж не починала з ним розмови, розуміючи, що їй треба бути надзвичайно обережною і терплячою.
Рівно о першій годині ночі Посельська підвелася.
— Друзі, вибачте, але мені вже час.
Усі почали вмовляти її залишитись.
— Я цього не допущу, — кричав Арнольд.
— Невже ви думаєте, що ви єдиний мужчина, з яким я знайома? — Наташа, звівши брови, насмішкувато дивилася на Арнольда.
— Анно, ви псуєте нам весь вечір! — сердито сказала Альма.
Наташа, нахилившись до неї, тихо сказала:
— Не можу нічого зробити. В мене є друг, і до того ж ревнивий, як усі. Він сказав, що заїде по мене о першій годині ночі. Можете бути певні: протягом тижня я дам йому відставку — він уже досить-таки набрид мені і своїми зітханнями, і своїми ревнощами.
— Покличте його сюди, — запропонувала Альма.
— Тоді буде бійка… — Наташа засміялася і серйозно додала: — Цього робити не треба… Розумієте, не треба…
Посельська швидко попрощалася з усіма і пішла.
Через хвилину з-за стола підвівся Зігмунд. Він наздогнав Наташу біля гардероба. Подаючи пальто, тихо сказав:
— Про нашу розмову нікому ні слова!
— Розмови не було, — в тон йому озвалася Наташа.
Зігмунд разом з дівчиною вийшов на вулицю. Автомашина вигаданого друга Посельської стояла кроків за десять від під’їзду. Наташа зупинила Зігмунда:
— Я піду до машини сама, інакше мій поклонник влаштує мені скандал. До побачення.
Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.
— Як ти думаєш, він бачив номер машини? — спитав юнак.
— Напевно. Номер був яскраво освітлений.
— Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.
— Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.
— А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.
— В одного з них своя машина, — сказала Наташа.
— А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?
— Мабуть.
— Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?
Наташа оглянулась.
— Ні.
— Тоді додому!
Машина стрімко звернула в провулок.
Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.
Наташа засміялась.
— Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…
16
Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.
Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:
— Як називається ця вулиця?
— Ромбергштрасе.
— Метро далеко звідси?
— Поряд.
— Бельгія, де ти? — гукнув Стіссен. — Швидше!
Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:
— Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.
Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.
— Моріц, тубо! — весело крикнув Стіссен.
Собака замовкла.
В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.
— А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? — промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. — Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.
— Я нічого не переплутав, Хауссон, — спокійно і тверезо відповів Стіссен. — Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.
Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:
— Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.
Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:
— Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.
— Проходьте! — Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.
Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло — там жевріло кам’яне вугілля.
Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.
— Питайте.
Ричагов посміхнувся.
— Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.
— Тоді просто не було б мене, — недбало кинув Хауссон.
— І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.
— Питайте.
— Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?
На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:
— З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла — Дірява Копилка… Так же, Стіссен?
Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.
— Навіщо ти знімаєш?
— Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?
Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.
— Ви мені не відповіли, містер Хауссон, — сказав Ричагов.
— Хіба? — удавано здивувався Хауссон. — Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?
Так, штурмувати фортецю Хауссон нелегко, Ричагов це вже бачив. Майор був слизький, як мокрий камінь.
— А чи бувають випадки втечі американців туди, на Схід?
— Трапляються, — миттю відповів Хауссон.
— Багато таких випадків?
— Не рахував.
— А чому тікають американці?
— Про це найкраще дізнатися в них самих.
Отто Стіссен, посміхаючись, клацав фотоапаратом.
— Хто втік з Сходу останнім? — спитав Ричагов, втупившись поглядом у Хауссона.
— Той, після якого поки що більше ніхто не втік.
Ричагову дуже кортіло назвати прізвище Кованькова і хоч би глянути, як прореагує на це Хауссон, але таке уточнення могло здатися майорові підозрілим.
— Росіяни запевняють, що їх людей ще й викрадають. У них для цього є хоч які-небудь підстави?
— У них? — перепитав Хауссон.
— Так.
— А чому ви питаєте про це з мене? Я особисто в таких голлівудівських сюжетах не беру участі.
— Ви особисто — ні, але, можливо, це роблять ваші люди?
Хауссон здивовано глянув на Ричагова і голосно гукнув:
— Фрау Ельза!
В кабінет зайшла та літня жінка, що відчиняла двері.
— Фрау Ельза, ви коли-небудь брали участь у викраденні росіян?
Очі в жінки стали круглими.
— Що ви кажете, містер? Ніколи.
— Дякую. Вибачте. Можете йти.
Жінка вийшла.
— А більше в мене ніяких людей немає, — сказав Хауссон.
— Хо-хо-хо! — Стіссен, ухопившись за живіт, ходив по колу. — Ні, Бельгіє, куди тобі з твоїм бейсбольним майданчиком? Хо-хо-хо.
Обличчя майора Хауссона було зовсім байдуже.
— Так, містер Хауссон, у мене тільки одна можливість потішити своїх читачів: точно викласти нашу бесіду, незважаючи на те, що я виглядатиму при цьому справжнім ідіотом.
— Це вже ваша справа, — уривчасто промовив Хауссон і поглянув на годинник. — Мій післяобідній відпочинок закінчився. Вибачте. — Він підвівся.
…Ричагов і Стіссен повернулися в бар.
— Ну, бейсбол, укусив себе за вухо? Хо-хо-хо!
Ричагова здивувало, що Стіссен був цілком тверезий.
— Ой хлопче, і вигляд же в тебе був! Кошеня розмовляє з бульдогом. Хо-хо-хо!
Ричагов махнув рукою.
— Вип’ємо з горя.
— Оце розмова чоловіча! Я вже думав, ти не здогадаєшся.
Стіссен п’янів дуже швидко, але тепер з ним відбувалася цілком протилежна метаморфоза: він ставав похмурим і злим.
— Знаєш, що таке Америка? — раптом спитав він. — Усі роблять бізнес?.. Дурниця! Всі тільки думають, що роблять бізнес.
— Все-таки ми знаємо, — заперечив Ричагов, — що у вас приватній ініціативі надається цілковита воля.
— Ідіот! Надивився наших кінокартин… Мій дід, піонер заселення, помер жебраком. Батько лобом бився об стіну — теж робив бізнес. Вмер, не виплативши купи кредитів. З будинку нас викинули, меблі відібрали, тьфу! Тепер от я віддаю кінці. Але я людина благородна — я не плоджу дітей, покоління жебраків на мені закінчується. Досить!.. Чого ти посміхаєшся? Повернешся на свій бейсбольний майданчик, — твій шеф дасть тобі коліном, знаєш куди?.
— Може бути, — сумно посміхнувся Ричагов.
— Але я на тобі все-таки зароблю.
— Скільки?
— Якщо в мого шефа печінка буде в порядку, доларів п’ятдесят.
— Даю сто.
— За що?
— За плівку з моїм портретом. Самі розумієте, якщо це фото буде надруковано, мій шеф напевне скористається своїм коліном.
— Серйозно, бейсбол, сто?
— Серйозно. Тільки марками.
— Це один чорт. Давай.
Стіссен почав швидко, професіональним рухом перемотувати плівку.
— Засвітити?
— Не треба. За сто доларів дайте незасвічену, сам вдома проявлю на згадку.
— Тоді ще п’ять доларів за касету.
— Добре.
Ричагов одержав плівку, передав гроші Стіссену і оплатив рахунок. Незабаром вони розпрощалися.
— Ти все ж діловий хлопець, — сказав Стіссен, прощаючись. — Якщо тобі буде ще потрібна моя допомога, я тут буваю кожного дня, в обідній час. Приходь, зробимо ще який-небудь бізнес. — Він махнув рукою і, важко ступаючи, пішов у нічну темряву, розтоплену різноколірним кипінням неонових реклам.
17
Полковник Сьомін любив говорити: «Для нас терпіння — мати вміння». Але всі співробітники давно знали: якщо він згадав цю приказку — значить, справи йдуть погано.
Поки Суботін, Ричагов і Посольська доповідали про те, що вони зробили, полковник Сьомін, якому лікарі заборонили палити, раз у раз брав з коробки цигарку, розминав її пальцями, доки з неї починав сипатися тютюн, і тоді акуратно пересипав його з долоні в попільничку, а порожню гільзу кидав у корзину для сміття.
Через хвилину він брав з коробки нову цигарку… Коли коробка спорожніла, Сьомін кинув її в корзину і дістав з шухляди нову. Так полковник «випалив» дві коробки «Казбека», і жодного разу його важкі повіки не підвелися, жодного разу він не глянув на співробітників, які сиділи перед ним.
Останньою розповідала Посельська. Вона дуже хвилювалася, бо, вислухавши повідомлення своїх товаришів з оперативної групи, вважала, що перебуває до суті справи найближче, особливо після сьогоднішньої ранкової зустрічі з Арнольдом Шокманом.