Розстелив мату, накрився невеличкою ковдрою — і те, й те він узяв із собою в дорогу — і, скрутившись у калачик, щоб захиститись від холоду, який проникав до його тимчасової схованки з її обох сторін, зумів заснути. Сон наснився йому й тут, у Єрусалимі, але, мабуть, завдяки близькій присутності Бога він був не таким тяжким і обмежився кількома вже відомими йому сценами, що в них брали участь і римляни, зустрічі з якими йому так щасливо вдалося уникнути. Він прокинувся, коли сонце тільки виткнулося одним краєчком із-за обрію. Він виповз зі своєї ніші, що стала холодною, мов гробниця, і, кутаючись у свою накривку, подивився на скупчення будівель Єрусалима — будиночки були кам’яні й низенькі, забарвлені рожевим світлом світанку. А тоді проказав слова молитви, що з особливою врочистістю пролунали з його дитячих уст: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що в милосерді своєму Ти повернув мені душу живою та неушкодженою. Існують у житті хвилини, які треба зберегти, захистити від часу й не просто записати їх літерами на папері, як, наприклад, записуємо ми в цю євангелію, або зобразити фарбами на полотні чи — за допомогою найновішої техніки — зафіксувати на фотографіях, у кінофільмах або на відео, тут важливо, щоб той, хто пережив такі хвилини чи допоміг пережити їх комусь іншому, зміг донести їх до розуміння нащадків, і щоб вони побачили їх на власні очі, щоб ми, наприклад, змогли поїхати сьогодні до Єрусалима й побачити того хлопчика, Ісуса, Йосипового сина, який кутається у свою вбогу ковдрочку, дивиться на будинки Єрусалима й дякує Господові за те, що Він допоміг йому зберегти душу цілою та неушкодженою. Йому лише тринадцять років, він перебуває на самому початку свого життя, і неважко передбачити, що йому ще доведеться пережити чимало й годин веселих, і годин сумних, годин щастя й годин горя, годин приємних і годин трагічних, але ми обрали саме цю хвилину, коли місто ще спить, сонце зупинилося десь за обрієм, світанок тільки ледь-ледь зажеврів, хлопець дивиться на будинки, поставивши біля ніг свою дорожню торбину, а весь світ, і близький і далекий, завмер у якомусь тривожному очікуванні. Але затримати мить неможливо, ось він уже поворухнувся, хвилина прийшла й відійшла, й час переносить нас туди, де існує лише пам’ять, це було так, це було не так, лише вона тепер підказує нам, як усе було. Ісус тепер іде вузенькими вулицями, які наповнюються людьми, бо йти до Храму ще рано, книжники, як це буває в усі епохи та в усіх країнах, полюбляють поспати довше. Він уже не мерзне, але під грудьми йому смокче, дві смокви, які в нього ще залишилися, тільки розбуркали його голод, синові Йосипа дуже хочеться їсти. Ось тепер йому дуже пригодилися б гроші, які у нього відібрали грабіжники, бо життя в місті — не те саме, що йдеш у полі, насвистуєш і підбираєш те, що залишили тобі рільники, які виконують Божу заповідь: Коли збираєш урожай на своєму полі й забудеш на ньому сніп, не повертайся, щоб його забрати, коли обтрушуватимеш ягоди зі своїх олив, не передивляйся гілки, коли збиратимеш свій виноград, не зривай грона, які ти пропустив, нехай усе це залишиться чужинцеві, сироті та вдові, не забувай, що ти був рабом у краї Єгипетському. Та хоч Єрусалим і є дуже великим містом, і хоч Бог у ньому й наказав збудувати Свою земну оселю, проте ці правила милосердя на нього не поширилися, і якщо ти не маєш грошей, тобі залишається тільки просити, ризикуючи, що тобі відмовлять та ще й брутально тебе вилають, або красти, наражаючись на небезпеку бути спійманим і побитим або вкинутим до в’язниці, або покараним ще суворіше. Ісус красти не вміє, просити Ісус не хоче, він лише пасе жадібним поглядом купи спеченого хліба, піраміди плодів, безліч готових страв, виставлених на лавах, що стоять по обидва боки вулиці, голова йому паморочиться, й він мало не втрачає тяму, схоже, що біль від недоїдання протягом трьох останніх днів, коли йому пощастило добре попоїсти лише в домі гостинних самарян, став особливо нестерпним у цю вранішню годину. Так, звичайно, мета його подорожі — Храм, але тіло, хоч би що там твердили прихильники містичного постування, набагато краще сприймає і засвоює слово Боже, якщо підкріпити спроможність його розуміння доброю їжею. На щастя, фарисей, що проходив мимо, звернув увагу на підлітка, який мало не падав від голоду, й пожалів його, несправедливе майбутнє наділить фарисеїв усіма можливими вадами, але вони були, по суті, людьми дуже добрими, що підтвердилося й у цьому випадку: Хто ти? — запитав Ісуса фарисей, й Ісус відповів: Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. Їсти хочеш? Хлопець опустив очі, йому не треба було відповідати на це запитання, адже все читалося в нього на обличчі. Ти сирота? Ні, але сюди я прийшов сам-один. Ти втік із дому? Ні. І то була правда, бо він не втікав із дому, згадаймо, як обіймали його, прощаючись із ним на порозі дому, мати, брати і сестри, а те, що він жодного разу не обернувся, аж ніяк не свідчило про те, що він утікає, така вже властивість наших слів, сказати «так» або «ні» є найпростішою відповіддю і, власне кажучи, найпереконливішою, але той, хто прагне знати істину, воліє почути відповідь не таку пряму, з елементами сумніву: Ну що означає втік, нікуди я не втікав, і тут нам довелося б знову вислухати всю історію, але нехай мої читачі не хвилюються, цього не буде, по-перше, тому, що фарисею, який більше не з’явиться в нашій оповіді, зовсім не потрібно цього знати, а по-друге, тому, що ми її знаємо краще, аніж будь-хто інший, згадаймо бодай про те, як мало знають найголовніші персонажі цієї євангелії одне про одного, так, Ісусові далеко не все відомо про свого батька та матір, Марія не знає всього ані про свого чоловіка, ані про сина, а Йосип, якого вже забрала могила, взагалі ні про кого нічого не знає. Ми ж натомість знаємо майже все про те, що відбувалося до самого сьогоднішнього дня, про те, що говорили й думали не тільки вони, а й усі інші, хоч і повинні вдавати, ніби нічого не знаємо, в якомусь розумінні ми схожі на того фарисея, що запитав: їсти хочеш? — хоча бліде й виснажене обличчя Ісуса говорило красномовніше за будь-які слова: Не запитуй, а нагодуй. Зрештою той добрий чоловік так і вчинив, він купив дві хлібинки, які були ще гарячими з печі, й чашку молока й без жодного слова подав усе це Ісусові, причому, коли він передавав чашку, трохи молока пролилося з неї на руку фарисею й на руку Ісусові, й тоді майже одночасним рухом, який нам передався ще від тих часів, коли ми були набагато ближчими до природи, обидва підняли намочені пальці до губів і злизали з них молоко, цей жест нагадує той, коли ми цілуємо хліб, що впав на землю, і лишається тільки пошкодувати, що ці двоє більш ніколи не зустрінуться, після того як вони уклали певну угоду, скріпивши її такою гарною і символічною дією. Потім фарисей пішов далі своєю дорогою, але спочатку він дістав із кишені дві монети, дав їх Ісусові і сказав: Візьми ці гроші й повертайся додому, світ для тебе поки що надто великий. Син теслі тримав у руках свою чашку й хліб, зненацька йому здалося, що він уже не голодний, а може, він просто перестав відчувати, що голодний, він дивився навздогін фарисею, який віддалявся від нього, й лише тепер подякував йому, але таким тихим голосом, що той добрий чоловік не зміг би його почути, але він не належав до тих людей, які чекають подяки за свої добрі справи і яким би наш герой здався хлопчиськом невдячним і погано вихованим. Тут-таки, посеред вулиці, Ісус, чий апетит несподівано повернувся, з’їв подарований йому хліб і випив молоко, потім пішов, щоб повернути продавцеві порожню чашку, але той йому сказав: Ти можеш її забрати, за неї заплачено. У Єрусалимі мають звичай купувати молоко разом із чашкою? Ні, але фарисей схотів заплатити за неї, ніколи не вгадаєш, що в тих фарисеїв у голові. То я можу забрати її з собою? Я ж тобі сказав, що можеш, за неї заплачено. Ісус загорнув чашку у свою ковдрочку й поклав її в торбину, подумавши, що відтепер має бути обережним, щоб не розбити чашку, адже ця череп’яна посудина штука надто крихка, бо це, зрештою, тільки жменя глини, що її лише на короткий час зліпила докупи доля, як і людину, власне. Коли Ісус нагодував тіло, його дух пробудився, і він спрямував свої кроки до Храму.
* * *
На майдані, що прилягав до крутих сходів, які вели до Храму, вже юрмився густий натовп. По його обидва боки, попід мурами, були розташовані крамнички, де продавали всяку всячину — зокрема й тварин для принесення в жертву, там і там сиділи за своїми столиками міняйли, стояли групи людей, які жваво розмовляли між собою, торговці вимахували руками, нахваляючи свій товар, ходили та їздили на конях, стежачи за порядком, римські легіонери, що несли тут варту, пропливали на плечах ноші з багатими людьми, тут можна було бачити також верблюдів, віслюків, нав’ючених усіляким скарбом, звідусіль лунав оглушливий гомін, бекання ягнят і мекання козенят, одних несли на руках, інших — за спиною, наче стомлених дітей, ще інших тягли за нашийники — але всіх чекала одна доля: ніж різника і спалення на жертовному вогнищі. Ісус проминув купіль, призначену для очищення, потім піднявся сходами й, не зупиняючись, перетнув Подвір’я Поган. Увійшов на Подвір’я Жінок крізь двері, що були між Залою Олій та Залою Назореїв, і знайшов там те, заради чого сюди прийшов, старійшин і книжників, які, згідно зі стародавнім звичаєм, тлумачили Закон, відповідали на запитання й давали поради. Там було кілька груп, хлопець підійшов до найменш численної саме в ту мить, коли якийсь чоловік підняв руку, щоб поставити запитання. Книжник подав йому знак згоди, і той запитав: Прошу тебе пояснити, чи повинні ми розуміти буквально те, що написано на Скрижалях Заповіту, які Господь дав Мойсею на горі Синайській, де Він пообіцяв, що в нашому краї запанує мир і ніхто не турбуватиме наш сон, що Він прожене лютих звірів, які шастають поміж нами, і меч ніколи не пройде по землях наших, і що наші вороги поляжуть від наших мечів, і п’ятеро з нас примусять утікати сотню, а сотня прожене десять тисяч? Книжник подивився на того, хто запитував, із підозрою, а чи не послав його сюди Юда Галілеянин, щоб він бентежив дух людей лукавими натяками на те, що Храм змирився із владою Рима, й відповів йому різко й коротко: Ці слова Господь сказав тоді, коли наші праотці блукали в пустелі, втікаючи від єгиптян. Але чоловік знову підняв руку, подавши знак, що хоче поставити ще одне запитання: То, виходить, слова Господа, сказані на горі Синайській, мали стосунок лише до того часу, коли наші праотці шукали Край Обіцяний? Якщо ти їх так розумієш, то ти поганий ізраїльтянин, слова Господа мають стосунок до всіх часів, минулих, теперішніх і майбутніх, слова Господа були в Нього на думці ще до того, як Він їх промовив, і залишаться з Ним після того, як Він стулив уста Свої. Ти так говориш, ніби забороняєш мені думати. А що ти думаєш? Я думаю, Господь погоджується з тим, що ми не піднімаємо меч проти загарбників, які нас пригнічують, що сотня наших не має мужності напасти на п’ятьох і що десять тисяч юдеїв тремтять перед сотнею римлян. Ти перебуваєш у Храмі Божому, а не на полі битви. Але ж наш Господь — це Бог воїнств. Але ж не забувай, що Господь поставив нам Свої умови. Які? Він пообіцяв зробити все це для нас, якщо ми житимемо за Його Законом, якщо зберігатимемо й виконуватимемо заповіді Його. У чому ж ми порушуємо Його Закон і які заповіді не виконуємо, що змушені прийняти панування Рима як покарання за свої гріхи? Це відомо одному Богові. Атож, Богові відомо, скільки разів згрішила людина, сама про те не здогадуючись, але поясни мені, чому Господь користується могутністю Рима, щоб покарати нас, чому Він не карає нас сам, стоячи віч-на-віч із народом, який Він же проголосив Своїм обраним? Господь знає, чого Він хоче, й сам обирає свої засоби. То ти хочеш сказати, що римляни владарюють над нами з волі Господа? Так. Якщо ти кажеш правду, то повстанці, що воюють проти Рима, воюють також проти Господа, бо порушують Його волю? Твій висновок хибний. А ти сам собі суперечиш, книжнику. Господь може виразити своє бажання через небажання, а своє небажання через свою волю. Лише людина може мати справжнє бажання, але для Бога воно не має ваги. Саме так. Отже, людина вільна. Так, вільна, щоб бути покараною. Тут у гурті, що оточував книжника, почувся глухий гомін, погляди звернулися до того, хто ставив запитання, які, безперечно, цілком узгоджувалися з чистим світлом Святого Письма, але були незручними з політичного погляду, вони дивилися на нього так, ніби це він мусив узяти на себе всі гріхи Ізраїлю й за них заплатити, ті, хто досі сумнівався, з полегкістю визнали перемогу в диспуті книжника, і той з поблажливою усмішкою приймав привітання та хвалу. Упевнений у собі, мудрець дивився навколо, чекаючи інших запитань, — так гладіатор, перемігши слабкого суперника, прагне, щоб проти нього виставили сильнішого, перемога над яким принесе йому більшу славу. Ще один чоловік підняв руку й поставив нове запитання: Господь розмовляв із Мойсеєм і сказав йому: До чужинця, що житиме на твоїй землі, стався як до свого співвітчизника, люби його, як себе самого, бо й сам ти жив чужинцем на землі Єгипетській, так сказав Господь Мойсею. Він не встиг доказати свого запитання, бо книжник, ще розігрітий своєю першою перемогою, урвав його з іронією в голосі: Сподіваюся, ти не хочеш мене запитати, чому ми не ставимося до римлян, як до своїх співвітчизників, адже вони живуть чужинцями на нашій землі. Я хотів запитати, чи могли б римляни ставитися до нас, як до своїх співвітчизників, попри те, що в нас різні закони й ми поклоняємося різним богам. Бачу, й ти хочеш накликати на себе гнів Господа, даючи диявольські тлумачення Його Слову, — урвав його книжник. Ні, я тільки хочу, щоб ти мені сказав, чи ми справді виконуємо заповідь Господа, коли любимо не лише тих, хто живе чужинцем на нашій землі, а й тих, хто чужинець на терені нашої релігії. Кого ти маєш на увазі, конкретно? Я маю на увазі декого в теперішньому часі, багатьох у минулому й, либонь, їх буде ще більше завтра. Говори, будь ласка, ясніше, бо я не маю часу ані на загадки, ані на притчі. Коли ми прийшли з Єгипту, то на землі, яку ми сьогодні називаємо Ізраїлем, жили інші народи, й нам довелося воювати з ними, у той час чужинцями були ми, й Господь наказав нам убивати й винищувати всіх, хто чинитиме опір нашій волі. Цей край був нам обіцяний, але ми його мусили завоювати, ми його не купили, й він не був нам подарований. А сьогодні ми живемо під чужоземним пануванням, і земля, яку ми зробили своєю, тепер уже не наша. Ізраїль завжди існуватиме в уяві Господа, тому всюди, де буде його народ, об’єднаний чи розсіяний, там буде й земний Ізраїль. Як на мене, то звідси можна зробити висновок, що скрізь, де ми, юдеї, житимемо, усі інші люди будуть чужинцями. В очах Господа, безперечно. Проте чужинець, який живе з нами, як сказав Господь, є нашим співвітчизником, і ми повинні любити його, як самих себе, бо й самі ми були чужинцями у краї Єгипетському. Це правда, так сказав Господь. Тому я роблю висновок, що чужинець, якого ми повинні любити, не має бути надто могутнім і нас пригноблювати, як пригноблюють нас сьогодні римляни. Твій висновок правильний. Тоді розтлумач мені у світлі твоєї мудрості: якщо одного дня ми станемо дуже могутніми, чи Господь дозволить нам гнобити тих самих чужинців, яких Він же наказував нам любити? Ізраїль може хотіти лише того, що хоче Господь, а Господь, позаяк він зробив цей народ Своїм улюбленим, нічого не зробить на шкоду Ізраїлю. Навіть якщо Його улюблений народ не любитиме тих, кого повинен любити? Так, якщо такою буде Його воля. Воля Ізраїлю чи воля Господа? Воля обох, бо це одне й те саме. А хіба в такому разі ми не порушимо права чужинця і не вчинимо всупереч Слову Господа? Ми порушимо їх тільки тоді, коли він має такі права, і ми їх за ним визнаємо, сказав книжник. Серед присутніх знову почувся схвальний гомін, і очі у книжника заблищали, адже він знову одержав перемогу над йолопом, і блищали вони в нього не менш яскраво, аніж у дискобола, що метнув свій диск далі всіх, у гладіатора-ретіарія, який здолав супротивника на арені цирку, у водія колісниці, що був першим у перегонах. І тут піднялася рука Ісуса. Ніхто з присутніх не здивувався, що зовсім юний хлопець хоче поставити запитання книжникові та мудрецю Храму, юності завжди був притаманний дух сумніву, ще від часів Каїна та Авеля, здебільшого вони ставлять запитання, на які дорослі відповідають поблажливими посмішками та поплескуванням цікавого підлітка по плечу: Ось виростеш і сам побачиш, що все це не має анінайменшого значення, а ті, хто схильний виявити розуміння, додають: У твої роки я теж так думав. Декотрі з присутніх уже почали розходитися, інші були готові наслідувати їхній приклад на превелику й погано приховану досаду книжника, якому не могло сподобатися, що публіка почала втрачати до нього інтерес, але запитання Ісуса примусило повернутися багатьох, які ще не відійшли так далеко, щоб його не почути: Я хотів би запитати вас про провину. Про свою провину? Про провину в загальному розумінні, але й про свою власну; я винний, хоч нічого поганого й не вчинив. Говори ясніше. Господь сказав, що батьків не слід карати смертю за провини дітей, а дітей — за провини батьків, і що кожного можна засудити на смерть лише за його власний злочин. Це справді так, але ти повинен знати, що ця настанова Господа мала стосунок до тих дуже давніх часів, коли за провину одного зі своїх членів повинна була відповідати вся родина, включно з невинними. Проте, оскільки слово Господа вічне, а кінця провинам не видно, то згадай свої власні слова про те, що людина вільна для покарання, тож, як на мою думку, злочин батька, навіть якщо він за нього покараний, тільки цим покаранням не може бути спокутуваний і переходить у спадок до сина так само, як люди, що живуть сьогодні, успадкували прабатьківський гріх Адама і Єви. Признаюся, я здивований, що хлопець твого віку й такого скромного походження, якщо судити з твого вигляду, так добре знає Святе Письмо і вміє тлумачити його зміст. Я знаю лише те, чого мене навчили. А звідки ти прийшов? Із Назарета, що в Галілеї. Так я й подумав, з твоєї вимови. Будь ласка, дай мені відповідь на моє запитання. Ми маємо всі підстави вважати, що головна провина Адама та Єви, коли вони порушили наказ Господа, була не в тому, що вони вкусили плід із дерева добра й зла, а в тому, що їхній непослух спричинився до фатальних наслідків, адже, скоївши свій гріх, вони втрутилися в задум Усевишнього, який Він плекав спочатку, коли створював спершу чоловіка, а потім — жінку. То ти хочеш сказати, що кожне людське діяння, непослух Господові в раю або якесь інше, завжди суперечить волі Бога і що, в кінцевому підсумку, ми можемо порівняти її з островом посеред моря, на який з усіх боків накочуються хвилі людських бажань? — це запитання поставив той чоловік, який узяв участь у дискусії другим, син теслі ніколи не наважився б на таку зухвалість. Не зовсім так, обережно відповів йому книжник, воля Господа не задовольняється тим, що панує над усім сущим, вона також визначає, що все є таким, яким воно є. Але ж ти сам сказав: непослух Адама спричинився до того, що ми не знаємо, яким був первісний задум Бога, коли Він його створював. Це й справді так, але воля Бога, творця й правителя всесвіту, містить у собі всі інші волі, вона належить Йому, але також усім людям, які вже народилися або ще народяться. Якби й справді було так, зненацька вигукнув Ісус, ніби на нього раптом зійшло осяяння, то кожна людина була б частинкою Бога. Може, й так, але частинку, яку складають усі люди, разом узяті, можна порівняти з однією піщинкою посеред неозорої пустелі, що є Богом. Зненацька пихатий і самовпевнений чоловік, яким доти здавався книжник, кудись зник без сліду. Він, як і раніше, сидів на підлозі, перед Ісусом, оточений учнями та послідовниками, що дивилися на нього з почуттям, у якому пошана змішувалася зі страхом, вони дивилися на нього, як на чарівника, який неумисне розбудив і прикликав сили, яким віднині не можна буде не підкорятися. Опустивши плечі, понуривши голову, поклавши долоні на коліна, він, здавалося, всім своїм тілом просив, щоб його залишили наодинці з його тривогою. Люди, що стояли навколо нього, почали розходитися, деякі пішли на Подвір’я Ізраїльтян, інші приєдналися до груп, де ще тривали дискусії. Ісус сказав: Ти не відповів на моє запитання. Книжник повільно підняв голову, подивився на нього з виразом людини, яка щойно прокинулася зі сну, й після довгої, майже нестерпної мовчанки промовив: Провина як вовк, і вона пожирає сина після того, як пожерла батька. Вовк, про якого ти кажеш, уже зжер мого батька. Отже, йому залишилося тільки зжерти тебе. А тебе у твоєму житті намагалися зжерти? Не тільки намагалися, а й жерли, а потім виблювали.