Ісус підвівся на ноги й вийшов. У дверях, крізь які він сюди увійшов, він обернувся й подивився назад. Стовп диму від спалюваних пожертв підіймався до неба й розвіювався та зникав у височині, так ніби його всмоктували величезні легені Бога. Ранок наближався до полудня, натовп ставав дедалі густішим, а всередині Храму сидів чоловік із порожнечею в серці й пошматованою на клапті душею, чекаючи, коли його переламані кістки знову зростуться, коли він знову зможе повернутися у свою шкуру й через короткий час або завтра спокійно відповідати на запитання людей, яким, скажімо, захочеться знати, з якої солі був утворений соляний стовп, на який перетворилася жінка Лота, — кам’яної чи морської, — і від якого вина сп’янів Ной — від білого чи червоного. Вийшовши з Храму, Ісус почав розпитувати людей про дорогу на Віфлеєм, який був другою метою його подорожі, двічі заблукав у неймовірному лабіринті вулиць, що вирували народом, але нарешті вийшов до тієї міської брами, крізь яку виїхав тринадцять років тому в лоні своєї матері, уже готовий народитися на світ. Проте навряд чи в ті хвилини Ісуса обсідали саме такі думки, ми надто добре знаємо, що очевидність обтинає крила такому неспокійному птахові, як уява, ми наведемо лише один приклад і ним обмежимося, нехай читач цієї євангелії подивиться на портрет своєї матері, нехай уявить її вагітною ним і скаже нам, чи спроможний він уявити себе там, усередині. Ісус тим часом іде до Віфлеєма, й він має тепер змогу поміркувати над відповідями книжника, й не тільки на його власне запитання, а й на ті, що їх йому ставили перед ним, але найбільше тривожить його й турбує те, що всі запитання, власне, зводилися до одного і що відповідь на кожне з них, а надто останні слова книжника, які підсумували їх усі, про те, що вовк провини ніколи не насититься, годилася для всіх. Нерідко, з огляду на слабкість нашої пам’яті, ми не знаємо або знаємо так, як той, хто прагне якнайскоріше забути причину, мотив або корінь провини, або, за образним висловом храмового книжника, те лігво, з якого виходить вовк, що шукає здобичі. Проте Ісус знає, де це лігво, й саме туди прямує. Він не має найменшого уявлення про те, що він там робитиме, але йде з таким виглядом, ніби хоче оголосити всім і кожному: Ось він, я! — ніби сподіваючись запитати в першого-ліпшого, хто вийде йому назустріч: Чого ти хочеш? Покарати? Простити? Забути? Як і його батько та мати тринадцять років тому, він зупинився помолитись біля гробниці Рахілі. Потім, відчувши, як частіше закалатало в нього серце, він рушив далі. Перед ним уже з’явилися перші будинки Віфлеєма, на околиці села, куди щоночі вдираються в його сні батько-вбивця та вояки Ірода, але, правду кажучи, навіть не віриться, що такі жахіття могли відбуватися під цим небом, по якому пропливають білі хмаринки, ніби сам Бог подає знак, що він вельми прихильно налаштований до цієї землі, яка мирно спить під осяйним сонцем, можливо, ліпше було б сказати: Залишмо все так, як воно є, не викопуймо кістяки минулого, й перш ніж жінка з дитиною з’явиться біля хвіртки однієї з хат і запитає: Чого ти тут шукаєш? — повернути назад, нехай охолонуть сліди, які нас сюди привели, й помолитися, щоб невблаганна хода часу притрусила густим порохом будь-яку пам’ять про ті події. Але надто пізно. Існує мить, коли муха, майже зачепивши крилом павутину, ще має час на те, щоб уникнути пастки, але якщо вона вже доторкнулася до клейкої речовини, то її крила вмить стають безпорадними, кожен рух лише більше заплутує комаху в павутині, аж поки вона зрозуміє, що приречена й порятунку не буде, навіть якби павук знехтував цю здобич, визнавши її не вартою своєї уваги. Так і для Ісуса мить можливого порятунку вже проминула. У самому центрі майдану, де в одному з кутків розкинула свої віти гілляста смоковниця, він побачив невеличку споруду у вигляді куба, на яку не треба було дивитися двічі, аби зрозуміти, що це гробниця. Він наблизився до неї, повільно обійшов її з усіх боків, зупинився, намагаючись прочитати майже стерті написи на одній із граней куба, й незабаром зрозумів, що перед ним те, задля чого він сюди прийшов. Жінка, яка переходила через майдан, ведучи за руку дитину віком років п’ятьох, з цікавістю подивилася на чужинця й запитала: Звідки ти прийшов? — і швидко додала, ніби хотіла виправдатися за своє запитання: Ти не тутешній. Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. У тебе тут родичі? Ні, я прийшов до Єрусалима, а що це близько, то вирішив подивитися й на Віфлеєм. То ти просто йшов повз наше село? Атож, надвечір, коли спека спаде, я повернуся в Єрусалим. Жінка підняла дитину, посадила її на ліву руку й сказала: Нехай тобі помагає Бог, і зробила рух, щоб піти геть, але Ісус її зупинив, запитавши: А хто похований у цій гробниці? Жінка пригорнула дитину до грудей, ніби рятуючи її від якоїсь загрози, й відповіла: Тут поховані двадцять п’ятеро малюків, що померли багато років тому. Скільки? Двадцять п’ять, я тобі вже сказала. Я запитую, скільки років тому. Скоро буде чотирнадцять. Давно це було. Тобі, думаю, приблизно стільки ж років, скільки минуло після тих подій. То байдуже, скільки мені років, я говорю про тих, кого тут поховано. Один із них доводиться мені братом. Тут справді поховано твого брата? Так. А на руках у тебе твій син? Це мій первісток. А чому померли ті діти? Я не знаю, мені тоді було тільки сім років. Але ж ти, безперечно, чула, як про це розповідали твої батьки та інші дорослі люди. У цьому не було потреби, я на власні очі бачила, як померли деякі з них. Твій брат, наприклад. Так, і мій брат. І хто їх повбивав? З’явилися вояки царя Ірода, вони шукали малюків, не старших за три роки, й повбивали всіх. А ти кажеш, що не знаєш, чому вони померли. Ніхто цього не знає, до сьогоднішнього дня. А після смерті Ірода ніхто не намагався довідатися про це, ніхто не ходив до Храму й не просив священиків, щоб вони розслідували ту історію? Я не знаю. Якби то були римські легіонери, це ще можна було б зрозуміти, але щоб наш власний цар наказав повбивати своїх підданих, малюків, молодших за три роки, таке просто голови не береться. Воля царів для нас незбагненна, нехай Господь буде з тобою й тебе захистить. Але мені вже не три роки. У годину смерті чоловіки завжди мають три роки, сказала жінка й пішла геть. Коли Ісус залишився сам-один, він опустився навколішки біля каменя, який затуляв вхід до гробниці, дістав із торбини рештки хліба, які в нього залишилися й уже зачерствіли, розтер шматочок у долонях і висипав крихти перед дверима до гробниці, ніби приносив жертву, щоб нагодувати невидимі ротики невинних немовлят. У ту мить, коли він це робив, з-за рогу найближчої вулиці вийшла ще одна жінка, набагато старша, згорблена, яка йшла, спираючись на ціпок. Затуманеними очима, бо зір у неї був дуже поганий, вона побачила рухи хлопця й зупинилася, уважно придивляючись. Висипавши на землю крихти хліба, він випростався, похилив голову, ніби проказував молитву за упокій нещасних малюків, ми хотіли були сказати — за вічний упокій, але в нас не вистачило фантазії уявити собі упокій, що триває вічно. Ісус закінчив молитву й розглянувся навкруги, побачив сліпі мури, зачинені двері й дуже стару жінку в одязі рабині, вона спиралася на костур і була наочною ілюстрацією третьої частини загадки, що її знаменитий сфінкс задав цареві Едіпу, запитавши, яка тварина вранці ходить на чотирьох ногах, удень на двох, а ввечері на трьох, і мудрий цар не вагаючись відповів «людина», не подумавши про те, що далеко не всі люди доживають навіть до свого дня, таких в одному Віфлеємі за один раз набралося аж двадцять п’ять. Стара підходила все ближче й ближче, й ось вона вже стоїть перед Ісусом, вигинає шию, щоб роздивитися його ліпше, й запитує: Ти когось шукаєш? Хлопець відповів їй не відразу, адже насправді він не шукав якусь конкретну людину, ті, кого він тут знайшов, давно мертві, й навряд чи їх можна навіть назвати людьми, вони були такими собі людськими личинками, загорнутими в пелюшки та з соскою в губах, плаксивими й сопливими, але прийшла смерть і відразу перетворила їх на велетнів, яким жодна труна не по зросту, будь-який склеп тісний, і які, якщо існує на світі правда, щоночі виходять у світ і показують свої смертельні рани, повідкривані лезами мечів двері, крізь які покинуло їх життя. Ні, сказав Ісус, ні, я нікого тут не шукаю. Але стара не відійшла від нього, здавалося, вона хотіла почути щось іще, й саме така її поза примусила Ісуса сказати слова, які він не мав наміру говорити. Я народився біля цього села, в печері, й мені захотілося навідати його. Стара відступила на крок, що дався їй нелегко, доклала всіх зусиль, щоб подивитися на нього пильним поглядом, і тремтячим голосом запитала: А як тебе звуть, звідки ти прийшов і хто твої батьки? На запитання рабині відповідати не обов’язково, але престиж похилого віку навіть для людей такого низького становища означає багато, старим людям треба відповідати завжди, адже їм залишається не так багато часу на те, щоб поставити свої запитання, й було б великою жорстокістю залишити їх без відповіді, тим більше, що котресь із них може виявитися саме тим, якого ми чекаємо. Мене звуть Ісус, і я прийшов із Назарета Галілейського, сказав хлопець, і відтоді як він покинув батьківський дім, він ще цього теж нікому не казав. Стара ступила крок уперед, повернувшись на своє колишнє місце. А як звати твоїх батьків? Мого батька звали Йосипом, а мою матір звуть Марією. А скільки тобі років? Скоро буде чотирнадцять. Стара розглянулася навколо, ніби шукала, куди їй сісти, але майдан у юдейському селі Віфлеєм — не те саме, що парк Сан-Педро де Алькантара, де такі зручні лави й такий чудовий вид на замок, тут можна сісти лише на землю, в пилюку, у кращому випадку на приступку біля дверей чиєїсь хати, а якщо ви прийшли до могили, то на камінь, покладений біля неї, щоб могли відпочити й розслабитися живі, які прийшли поплакати над своїм небіжчиком, а може, й привиди, які виходять зі своїх могил, щоб пролити ті сльози, яких не встигли виплакати в житті, як у випадку з Рахіллю, чия могила недалеко звідси, а на ній напис: Рахіль оплакує дітей своїх і не хоче втішитися, бо їх у неї нема, й не треба мати мудрість царя Едіпа, аби переконатися — місце відповідає обставинам, а плач має свою причину. Стара з великими труднощами примостилася на камені, хлопець зробив рух, щоб їй допомогти, але не встиг цього зробити, бо рухи, не зовсім щирі, завжди запізнюються. Я тебе знаю, сказала стара. Ти помилилася, відповів Ісус, я ніколи не бував у цьому селі й ніколи не бачив тебе в Назареті. Першими руками, які до тебе доторкнулися, були мої руки, а не руки твоєї матері. Як це може бути, жінко? Мене звуть Саломея, повитуха, і це я приймала пологи в твоєї матері, коли вона тебе народила. Під дією миттєвого імпульсу, підтвердивши наше недавнє припущення про те, що вчасними бувають лише рухи, зроблені від щирого серця, Ісус опустився навколішки біля рабині, підсвідомо спонуканий на це чи то цікавістю, що межувала з радісним подивом, чи то обов’язком чемності, чи бажанням виявити вдячність до людини, яка не ухилилася від відповідальності, що її наклали на неї особливі обставини, яка дістала нас звідти, де ми втішалися буттям, ще не обтяженим пам’яттю, й випустила нас у життя, яке без пам’яті існувати не може. Моя мати ніколи не розповідала про тебе, сказав Ісус. А що тут було розповідати, твої батьки прийшли в дім мого хазяїна просити допомоги, а я мала досвід у цих справах. Це було в той час, коли повбивали невинних малюків, що лежать у цій могилі? Так, це було тоді, й тобі пощастило, бо тебе не знайшли. Тому що ми жили в печері? Так, а може, й тому, що ви встигли утекти, бо коли я прийшла довідатися, щo з вами сталося, печера була порожня. Ти пам’ятаєш мого батька? Так, пам’ятаю, то був чоловік гарний і добрий і тоді ще зовсім молодий. Він помер. Бідолаха, яким коротким виявилося його життя, а ти ж тепер найстарший чоловік у родині, чому ти покинув матір, сподіваюся, вона ще жива. Мені захотілося побачити село, в якому я народився, й довідатися, чому було повбивано малюків. Лише Богові відомо, чому вони померли, янгол смерті, що обрав подобу вояків Ірода, прийшов у Віфлеєм і прирік їх усіх на смерть. То ти думаєш, це сталося з волі Бога? Я лише стара рабиня, але відтоді, як я народилася, тільки й чую: усе, що відбувається у світі, навіть страждання й смерть, відбувається тому, що так хоче Бог. Так написано у Святому Письмі. Я можу повірити, що в один із цих днів Бог захоче, щоб я померла, та невже Він міг бажати смерті невинних малюків? Померти тобі чи ще жити, вирішує Бог, коли настане твій час, але малюки померли з волі людини. Тут не могло обійтися й без волі Бога, адже Він не захотів відвести ніж убивці від приреченого на смерть. Не ображай Господа, жінко. Хто, як я, нічого не знає, той нікого не може образити. Сьогодні у Храмі я чув, що навіть найнепомітніше діяння людини суперечить волі Бога і що людина вільна для того, аби бути покараною. Мене карають не за те, що я вільна, а за те, що перебуваю в неволі, сказала жінка. Ісус промовчав. Але він, безперечно, почув слова Саломеї, бо наче потік світла, що бурхливо ринув до кімнати крізь вікно, яке несподівано розчинилося, його раптом осяяла думка: людина — лише іграшка в руках Бога, одвічно приречена робити тільки те, що до вподоби Богові, і тоді, коли думає, що в усьому Йому підкоряється, і тоді, коли переконана, що чинить усупереч Його волі.
Сонце скочувалося до обрію, зловісна тінь від смоковниці наближалася. Ісус трохи відступив від неї й покликав Саломею, яка через силу підвела голову. Чого тобі? Відведи мене в ту печеру, де я народився, або розкажи мені, де вона є, якщо не зможеш туди дійти. Мені важко йти, це правда, але ти її не знайдеш, якщо я тебе туди не проведу. Це далеко? Ні, але там багато інших печер, і всі вони здаються однаковими. Ходімо. Гаразд, ходімо, погодилася жінка. Жителі Віфлеєма, які бачили в той день Саломею поруч із незнайомим хлопцем, запитували одне в одного, де і як вони познайомилися. Вони так ніколи про це й не довідаються, бо рабиня зберігала мовчанку протягом тих двох років, які їй ще залишилося жити, а Ісус ніколи не повернувся в той край, де він народився. Наступного дня Саломея пішла до печери, де вчора залишила хлопця. Його там уже не було. У глибині душі Саломея знала, що так і буде. Якби вона його там знайшла, говорити їм уже не було б про що.
* * *
Чимало було сказано про те, що наше життя сплетене та зіткане зі збігів, але майже нічого не говорилося про ті зустрічі, які відбуваються в ньому щодня, тоді як саме вони майже завжди спрямовують і визначають наше життя, хоч на захист такого не зовсім переконливого уявлення про наші життєві можливості можна було б навести той аргумент, що зустріч у своєму точному розумінні це і є збіг, але звідси не випливає, що всі збіги мають бути зустрічами. У нашій євангелії ми приділяємо головну увагу збігам, але в житті самого Ісуса, а надто після того, як він покинув батьківський дім і ми зосередили свою виключну увагу на ньому, не бракувало зустрічей. Не згадуючи більше про його злощасну зустріч із грабіжниками, бо вона, найімовірніше, не матиме істотних наслідків ані в його близькому, ані в далекому майбутньому, ми, проте, відзначимо, що перша самостійна подорож Ісуса виявилася досить-таки багатою на зустрічі, досить лише згадати про доброго фарисея, якого послало йому само провидіння й завдяки якому хлопець зміг не лише нарешті наповнити собі шлунок, а й, затримавшись на певний час, щоб поїсти, він прийшов до Храму саме вчасно, щоб почути запитання й вислухати відповіді, які, так би мовити, підготували ґрунт для того запитання, з яким він прийшов сюди з Назарета, про відповідальність і провину — сподіваюся, читач про це пам’ятає. Люди, обізнані з правилами, за якими слід будувати оповідь, можуть сказати, що вирішальні зустрічі слід чергувати — бо в житті відбувається саме так — та перемішувати з тисячею інших, які мають дуже мало або й не мають ніякого значення, бо інакше герой нашої історії може перетворитися на створіння виняткове, з яким усе може статися в житті, крім подій банальних і буденних. І вони також скажуть, що лише в такий спосіб наша оповідь досягне бажаного ефекту правдоподібності, бо якщо епізод, який ми уявляємо собі або описуємо, ніколи не відбувався й не відбудеться в реальній дійсності, то треба принаймні зробити так, щоб цей епізод був схожий на реальну подію, і все було інакше, аніж у цій оповіді, де автор так нахабно намагається ошукати довірливого читача, адже не встигає Ісус з’явитися у Віфлеємі, як тут-таки зустрічається з повитухою, що приймала його, так ніби зустріч і розмова з жінкою, яку так безцеремонно підсунув йому автор і від якої він здобув свої перші відомості — я маю на увазі молоду матір, що йшла з дитиною на руках, — і так уже не переступила через усі можливі кордони вірогідності. Проте найнеймовірніші події ще чекають нас попереду, після того як рабиня Саломея проведе Ісуса й покине його, бо так він її попросив: Я хочу залишитися тут сам-один, між цими чорними стінами, хочу почути свій перший крик, якщо відлуння може звучати так довго, саме такі слова вчулися старій жінці й саме тому ми їх тут наводимо, хоч нічого менш правдоподібного уявити собі не можна, й тому з міркувань логічної обережності нам залишається тільки приписати їх старечій недоумкуватості Саломеї. Так чи інак, а проте старенька поплентала геть, похитуючись і за кожним кроком намацуючи тверду землю костуром, який тримала обома руками, й немає сумніву, що хлопець учинив би вельми шляхетно, якби допоміг бідолашній старій, що пішла задля нього на таку жертву, дістатися додому, але юним притаманно бути себелюбними й зарозумілими, й не було жодних причин вимагати від Ісуса, щоб він відрізнявся від своїх перевесників.
І ось він сидить на камені, під стіною печери, поставленому на інший камінь, каганець тьмяно освітлює нерівні, бугруваті стіни, чорну пляму на тому місці, де було вогнище, руки в нього безсило опущені, обличчя серйозне. Я тут народився, думає він, я спав у цих яслах, на камені, де я тепер сиджу, сиділи мій батько та моя мати, тут ми ховалися, коли у Віфлеємі вояки Ірода вбивали невинних малюків, і як не можу я тепер почути перший крик, що вихопився в мене, коли я прийшов у це життя, так само не почую я й розпачливих зойків нещасних хлопчиків та їхніх батьків, що бачили, як помирають їхні діти, ніщо не порушить глуху тишу цієї печери, де поєдналися початок і кінець, батьки платять за гріхи, які вони вчинили, а діти за гріхи, які вони ще скоять, так мені пояснили у Храмі, але якщо життя — вирок, а смерть — правосуддя, тоді немає у світі нікого невиннішого за цих віфлеємських малят, які померли без вини, й за тих батьків, що злочини не чинили, й ніколи не буде людини, чия провина була б тяжчою, аніж провина мого батька, який промовчав, коли йому треба було говорити, й тепер якщо навіть я більше не вчиню нічого поганого, ця провина мене вб’є, людину, яка була врятована ціною смерті тих малюків і яка про це знає. У сутіні печери Ісус підвівся, здавалося, він вирішив утекти, але ступив лише два непевні кроки, й раптом ноги йому підігнулися, він затулив обличчя долонями, щоб утримати сльози, які накотились йому на очі, бідолашний хлопець, ніби від нестерпного болю, він звивається й корчиться на землі, в пилюці, його терзають докори сумління за злочин, якого він не вчинив, але, поки житиме, він вважатиме себе головним винуватцем, а свою провину тяжкою і непрощенною. Ми відразу скажемо, що цей потік болючих, невтішних сліз назавжди позначить Ісуса печаттю глибокого смутку, постійним вологим і розпачливим блиском, так ніби він щойно плакав. Час минав, сонце скочувалося до обрію, тіні на землі ставали дедалі довшими, провіщаючи, що скоро прийде велика всеохопна тінь, якою огорне землю ніч, що ось-ось настане, й навіть у печері стало помітно, що колір неба змінюється. Густа темрява насувається й ось-ось поглине крихітний вогник, який тремтить на кінчику ґнота, очевидно, що в каганці закінчується олія, але незабаром погасне не тільки вогник каганця, а й само сонце, і люди скажуть: Нічого не стало видно, не розуміючи, що очі їм тепер непотрібні. Ісус уже спить, його здолала милосердна втома останніх днів, позначених такими важливими й нерідко страшними подіями — жахливою смертю батька, успадкуванням його кошмарного сну, зізнанням матері, стомливою мандрівкою до Єрусалима, тим страхом, який навіяв на нього Храм, невблаганними словами книжника, зустріччю з Віфлеємом і могилою невинно вбитих малюків, появою рабині Саломеї, яка прийшла з глибин часу, щоб надати йому останні відомості, тож немає нічого дивного в тому, що змучене тіло провалилося в сон і забрало з собою не менш змучений дух, здавалося, обидва спочивають, але дух уже заворушився, уві сні примусив тіло підвестися, обоє подалися до Віфлеєма й там на головному майдані зізналися у своїй великій провині. Я той, сказав дух голосом тіла, хто винен у смерті ваших дітей, судіть мене, піддайте тіло, яке я вам сюди привів і в якому я проживаю як дух і душа, найнещаднішим тортурам і катуванням, бо ж відомо, що лише через страждання плоті дух здобуває спасіння й винагороду. Уві сні Ісус бачить віфлеємських матерів із мертвими дітьми на руках, лише одна дитина жива, а її мати — це та сама жінка з дитиною, яка зустрілася Ісусові, коли він прийшов до Віфлеєма, й вона йому відповідає: Якщо ти не можеш повернути їм життя, то ліпше замовкни, перед лицем смерті слова не потрібні. Дух знітився і сховався в самому собі, наче втричі згорнута туніка, віддавши безпорадне тіло на суд матерів віфлеємських, але Ісус ніколи не довідається, що він би міг винести звідти тіло живим і неушкодженим, бо тільки-но жінка, яка досі тримала на руках живу дитину, наготувалася йому сказати: Ти невинний, можеш іти, як спалах сліпучого світла осяяв печеру і вмить його розбудив. Де я? — була його перша думка, й, з великими труднощами відірвавши голову від запилюженої землі, він крізь ще залиті слізьми очі побачив високого чоловіка, справжнього велетня, з вогненною головою, але через мить розгледів, що то не голова, а запалений смолоскип, який той тримав у правій піднятій руці майже під самою стелею печери, справжня голова була в нього трохи нижче, за своїми розмірами вона навряд чи була меншою за голову Голіафа, проте у виразі його обличчя не було нічого лютого, радше там світилася задоволена усмішка чоловіка, який знайшов те, що шукав. Ісус підвівся на ноги й відступив під стіну печери, тепер він міг краще роздивитися обличчя велетня, який виявився не таким уже й велетенським на зріст, він був хіба що на п’ядь вищий від найвищих жителів Назарета, то був звичайний оптичний обман, а без нього, як відомо, неможливі ані чудеса, ані надприродні явища, й навряд чи це відкриття належить сучасності, і якби Голіаф народився трохи пізніше, він би просто грав у баскетбол. Ти хто? — запитав незнайомець, проте було видно, що він лише хотів розпочати розмову. Він устромив смолоскип у розколину скелі, прихилив до стіни дві палиці, які приніс із собою, одну вузлувату й відшліфовану його долонями, якою, мабуть, користувався давно, й другу, яку, схоже, тільки щойно зрізав, ще не очищену від кори, а потім сів на найбільший камінь і тісніше загорнувся у великий плащ, який був у нього на плечах. Я Ісус із Назарета, відповів хлопець. А чого ти сюди прийшов, якщо ти з Назарета? Я з Назарета, але народився я в цій печері й прийшов подивитися на те місце, де я з’явився на світ. Ти прийшов у світ із лона своєї матері й повернутися туди вже не зможеш, хоч би як тобі хотілося там побувати. Ісус почервонів, почувши ці слова, такі безжальні у своїй брутальній правдивості. Ти втік із дому? — запитав незнайомець. Хлопець завагався, ніби намагався обміркувати, чи його відхід із дому можна назвати втечею, і зрештою відповів: Так. Ти посварився з батьками? Мій батько помер. Он як, сказав незнайомець, але Ісус спізнав дивне відчуття, яке він не зміг би виразити словами, що він уже знав відповіді на всі запитання, які він ставив, на все, що було досі сказано, й навіть на все те, про що розмови не було. Ти не відповів на моє запитання, провадив незнайомець. На яке? Чи в тебе виникли якісь непорозуміння з батьками. Це моя особиста справа. Не грубіянь мені, хлопче, а то я заміню тобі батька й добряче тебе відшмагаю, твоїх криків тут не почує навіть сам Бог. Бог — це очі, вуха та язик, Він усе бачить, усе чує, а не все каже лиш тому, що не хоче. Що ти знаєш про Бога, хлопче? Те, чого мене навчили у школі при синагозі. У синагозі тебе ніколи не навчали, що Бог — це око, вухо та язик. Я сам зробив такий висновок, якби Бог не був усім цим, він не був би Богом. А чому ти думаєш, що Бог — це око та вухо, а не два ока та два вуха, як у нас із тобою? Бо одне око може одурити друге око, одне вухо може одурити друге вухо, язику цього не треба, й тому він один. Язик людини також дволикий, він може казати правду й може брехати. Богові не дозволено брехати. А хто Йому заборонить? Він сам це Собі забороняє, бо інакше Він би заперечував Себе. А ти Його бачив? Кого? Бога. Я не бачив, але бачили інші й про все повідомили. Незнайомець промовчав і став пильно роздивлятися хлопця, ніби шукав у ньому знайомі риси, а тоді сказав: Це правда, деякі люди вважають, що бачили Його. Він ще помовчав, а тоді сказав із лукавим виглядом: Ти мені не відповів. На що? Чи не посварився ти зі своїми батьками. Я пішов із дому, бо захотів пізнати світ. Твій язик уміє брехати, хлопче, але я знаю, хто ти такий, ти син теслі на ім’я Йосип і чесальниці вовни на ім’я Марія. Звідки ти знаєш? Одного дня я про це довідався й досі не забув. Поясни ліпше. Я пастух і багато років пасу тут своїх овець та кіз і цапів та баранів, що їх покривають, і мені довелося бути в цій місцевості, коли ти з’явився на світ, і я був тут також тоді, коли вбивали малюків у Віфлеємі, тож я знаю тебе давно, як бачиш. Ісус зі страхом подивився на свого гостя й запитав: А як тебе звуть? Моїм вівцям цього знати не треба. Але ж я не вівця з твоєї отари. Хто знає. Скажи мені своє ім’я. Якщо вже тобі так хочеться називати мене на ім’я, називай мене Пастирем, і цього буде досить, щоб я прийшов, коли ти мене погукаєш. Візьми мене в помічники. Я чекав, коли ти мене про це попросиш. Ну то як? Я візьму тебе у свою отару. Таємничий гість підвівся, взяв свого смолоскипа й вийшов на повітря. Ісус вийшов за ним. Ніч була темна, місяць іще не зійшов. Біля входу до печери, лише подзеленькуючи в тиші кількома дзвіночками, кози та вівці спокійно чекали, коли закінчиться розмова між їхнім пастухом і його новим підпаском. Нічний гість підняв смолоскип, щоб Ісус побачив чорні голови та гладенькі спини кіз, білі мордочки та кудлаті боки овець, і сказав: Ось моя отара, паси її й пильнуй, щоб жодна вівця чи коза не пропала. Сидячи на вході до печери, у мерехтливому світлі смолоскипа, Ісус із Пастирем повечеряли черствим хлібом і сиром, потім пастух повернувся до печери й виніс нову палицю, яка ще не була очищена від кори. Розпалив вогнище і, спритно крутячи палицю між язиками полум’я, обпалив її кору, так що вона сама стала відпадати від неї довгими клаптями, потім грубо обстругав її вузли. Дав їй трохи вистигнути і знову сунув у вогонь, потім висмикнув із вогню, знову засунув, знову висмикнув і робив це дуже швидко, щоб полум’я не встигло її спалити, а тільки обпалило поверхню деревини, зробивши молоду гілку темною, твердою і міцною, як стовбур старого дерева. Коли пастух закінчив свою роботу, то сказав: Ось тобі твоя пастуша патериця, міцна й довга, твоя третя рука. Хоч долоні в Ісуса не були такими вже делікатними, проте він не зміг утримати палицю, й вона впала на землю, бо обпекла йому шкіру. Але ж пастух не випустив її з рук, як це йому вдалося? — подумав Ісус, проте відповіді на своє запитання не знайшов. Коли нарешті місяць викотився на небо, вони пішли в печеру, щоб поспати. Кілька овець і кіз увійшли за ними й полягали біля них. Удосвіта пастух розбудив Ісуса і сказав йому: Підводься, хлопче, кінчай спати, моя скотинка хоче їсти, відтепер ти проводжатимеш її на пашу, й ще ніколи у своєму житті ти не робив такої важливої роботи. Повільно, пристосовуючи свою ходу до коротеньких і дріботливих кроків отари, пастух попереду, підпасок позаду, усі посунули, люди й тварини, у свіжому й прозорому сяйві світанку, який, схоже, не поспішав поступитися своїм місцем сонцю, ніби ревнував до сліпучого світла, в якому світ ніби щодня народжувався знову. Набагато пізніше стара жінка, з великими зусиллями переставляючи хворі ноги й допомагаючи собі костуром, тобто дибаючи ніби на трьох ногах, приплентала від невидимих звідси будинків Віфлеєма й увійшла до печери. Вона не дуже здивувалася, не заставши там Ісуса, бо якби вони знову зустрілися, говорити їм уже не було б про що. У сутінках печери мерехтів вогник каганця, в який пастух долив олії.