Через чотири роки Ісус зустрінеться з Богом. Роблячи це несподіване й, з огляду на ті правила побудови оповіді, про які ми вже говорили, передчасне повідомлення, ми ставимо перед собою лише одну мету: зацікавити читача цієї євангелії деякими повсякденними епізодами з пастушого життя, хоч вони — ми знову скажемо про це наперед, щоб інформувати та виправдати тих, кому захочеться перегорнути ці сторінки, не читаючи їх, — не мають якогось істотного значення для головного змісту нашої історії. Проте чотири роки — то все ж таки чотири роки, а надто у віці, коли з чоловіком відбуваються великі переміни, і тілесні, й духовні, коли його тіло росте дуже швидко, стає дедалі вищим і ширшим у плечах, коли на його вже й так темній шкірі виростає щетина й стає зовсім чорною, коли голос у нього починає гриміти, мов камінь, що скочується по схилу гори, коли його починають тривожити фантазії і марення, завжди змісту недозволенного, а надто, коли йому не можна ані заснути, ані задрімати, наприклад, стояти десь на чатах на військовій службі або, щоб далеко не виходити за межі нашої історії, пильно стежити за козами та вівцями, які доручив оберігати і стерегти нашому герою хазяїн. А хто він — важко зрозуміти. У ті часи та в тій місцевості пасти отари доручалося рабам або найманим працівникам дуже низького походження, які були зобов’язані під страхом суворого покарання постійно звітувати про кількість надоєного молока, виготовленого сиру та настриженої вовни, не кажучи вже про поголів’я, яке завжди мало зростати на заздрість сусідам — нехай вони бачать, що Господь вельми прихильно ставиться і щедро наділяє багатством побожного господаря, котрий, згідно з правилами світу, в якому він живе, більше мав би турбуватися про догоджання Господу, аніж про продуктивну снагу самців, що покривають його кіз та овець. Проте дивувало, що Пастир — як велів він себе називати Ісусові — нібито й не мав над собою ніякого хазяїна, бо за ці чотири роки ніхто не приїздив до пустелі, щоб забрати вовну, молоко або сир, та й сам пастух жодного разу не покинув отару й нікуди не ходив давати звіт про свою роботу. Не було б причин дивуватися, якби пастух сам володів, у відомому та звичному значенні цього слова, козами та вівцями, що їх він випасав, але в це важко було повірити, бо який же хазяїн викидатиме таку величезну кількість вовни, бо своїх овець він, схоже, стриг лише для того, щоб вони не страждали від спеки, а молоком користувався, якщо можна сказати, що він ним користувався, лише для виготовлення сиру для їхнього повсякденного харчування, а рештки обмінював на смокви, фініки й хліб, і нарешті, що було для Ісуса найбільшою із загадок, він ніколи не продавав жодного ягняти чи козеняти зі своєї отари, навіть перед Пасхою, коли ціни на них стають дуже високими. Тож не дивно, що поголів’я його отари зростало безперервно, так ніби барани й цапи з великим ентузіазмом істот, які знають, що певний термін життя їм забезпечений, виконують знаменитий наказ Господа, «плодіться та розмножуйтесь», який дав його, певно, не дуже покладаючись лише на природний інстинкт. У цій незвичайній отарі тварини помирали лише від старості, а тим козам або вівцям, які від хвороб або через похилий вік не могли ходити разом з усіма, Пастир холоднокровно допомагав померти. Коли таке вперше сталося на очах у Ісуса, який почав працювати на Пастиря, хлопець обурився й запротестував проти такої бездушної жорстокості, але пастух відповів йому дуже просто: Або я їх заріжу, як робив завжди, або залишу самих помирати в цій пустелі, або затримаю отару й чекатиму, коли вони помруть, знаючи, що якби вони протягли кілька днів, то для тих, котрі залишаються живими, паша тут закінчилася б, тож як би ти повівся на моєму місці, коли б, як я, був хазяїном життя і смерті для овець та кіз своєї отари. Ісус не знав, що йому відповісти, і щоб змінити тему розмови, запитав: Якщо ти не продаєш вовну, якщо ми маємо більше молока та сиру, аніж нам треба на прожиток, якщо ти не торгуєш ягнятами й козенятами, то навіщо тобі потрібна отара й навіщо ти дозволяєш своїм вівцям та козам так розмножуватися, що одного дня твоя отара може покрити всі ці гори, а потім і всю землю, і Пастир йому відповів: Якщо отара тут, то хтось повинен доглядати її, захищати від людської жадібності, ось це я й роблю. А де це тут? Тут і повсюди. Якщо не помиляюся, ти хочеш сказати, що отара завжди існувала, завжди була. Приблизно так. То це ти купив першу вівцю та першу козу? Ні. А хто ж тоді? Я просто на них натрапив, вони не були куплені, вони вже ходили отарою, коли я їх зустрів. Їх тобі дали? Ніхто їх мені не давав, просто я зустрівся з ними, а вони зустрілися зі мною. Отже, ти їхній господар. Я їм не господар, ніщо у світі мені не належить. Бо все належить Господові, як тобі відомо. Ось ти сам і сказав. Відколи ти пасеш отару? Я вже її пас, коли ти народився. А все ж таки, скільки часу? Я не знаю, певно, разів у п’ятдесят довше, ніж ти живеш на світі. Лише патріархи до Потопу жили так багато років, ніхто із сучасних людей не може сподіватися, що йому пощастить прожити так довго. Я знаю. Якщо знаєш, але й далі стверджуєш, що прожив стільки часу, то не дивуйся, коли я подумаю, що ти не людина. А чого мені дивуватися? От якби Ісус, що так добре побудував низку своїх запитань, був знайомий із методами Сократа й опанував бодай початковий курс маєвтики,[2] якби він запитав: Хто ж ти, якщо ти не людина, то, вельми ймовірно, Пастир поблажливо відповів би йому з виразом людини, що не надає цьому найменшого значення: Я янгол, але нікому про це не кажи. Але часто ми не ставимо важливих запитань лиш тому, що не готові почути на них відповідь або боїмося її. А коли нарешті набираємося духу, щоб їх поставити, то нерідко нам просто не відповідають на них — так було й тоді, коли Ісуса запитали: Що є істина? Його мовчанка триває до сьогодні.
Проте Ісус уже й так знає, не маючи потреби запитувати, що його таємничий товариш — не янгол Господній, бо янголи Господні в будь-яку хвилину як дня, так і ночі співають славослів’я Богові, на відміну від людей, які це роблять із обов’язку й лише вряди-годи в певні призначені для цього години, не випадає також сумніватися в тому, що причин славити Бога в янголів набагато більше, адже вони живуть там, де й Він, на небі, тож зустрічаються з Ним набагато частіше. Та найбільше здивувало Ісуса те, що коли вони вийшли вдосвіта з печери, то Пастир, на відміну від нього, не став дякувати Богові за те, за що — як ми вже знаємо — Йому треба дякувати, за те, що Він повернув йому душу й навчив півня повідомляти про те, що новий день близько, а коли відійшов за камінь, щоб справити малу й велику нужду, то забув подякувати Господові за те, що Він наділив людське тіло необхідними ємкостями та отворами, без яких людина навряд чи змогла б очиститися від непотрібного баласту. Натомість Пастир окинув поглядом небо й землю, як робить кожен, хто щойно прокинувся, промурмотів щось про добру погоду, яку обіцяє сьогоднішній день, і, приставивши до рота два пальці, пронизливо свиснув, від чого всі вівці та кози як одна попідхоплювалися на ноги. Ото й усе. Ісус подумав, що йдеться лише про забудькуватість, а це завжди можливо, коли людина чимось дуже заклопотана, наприклад, Пастир глибоко замислився над тим, як йому найліпше навчити тяжкого пастушого ремесла хлопця, якому досі доводилося трудитись лише у відносно комфортних умовах теслярської праці. Власне кажучи, якби Ісус досі перебував у своєму звичному оточенні, серед простого народу, йому не довелося б довго чекати виявів релігійного ентузіазму свого хазяїна, позаяк тогочасні юдеї славили Бога разів по тридцять на день, дякуючи Йому за кожну дрібничку, як ми вже не раз переконувалися на сторінках нашої євангелії, тож нам немає потреби повертатися до цієї теми. Проте минув день, а жодної молитви Ісус так і не почув, настала ніч, яку вони перебули просто неба, на відкритій рівнині, й навіть велична картина всіяного зорями небесного склепіння не змогла відповідно налаштувати душу Пастиря, щоб його уста промовили бодай одне слово хвали та вдячності Всевишньому, він не став хвалити Бога навіть тоді, коли небо насупилося, але дощ не пішов, а це вже за всіма ознаками, як божественними, так і людськими, незаперечно свідчило про те, що Господь дбає про Свої створіння. Наступного ранку, після того як вони поснідали й ватаг наготувався піти оглянути отару, з’ясувати, чи якась коза або овечка не надумала піти поблукати по околиці сама-одна, Ісус твердим голосом промовив: Я йду. Пастир зупинився, поглянув на нього, не змінивши виразу обличчя, й лише сказав: Щасливої дороги, мені немає потреби пояснювати тобі, що ти не мій раб і формально не наймався до мене на службу, а тому можеш піти, коли тобі заманеться. А ти навіть не хочеш запитати, чому я від тебе йду? Моя цікавість не така велика, щоб запитувати тебе про це. Я йду тому, що не хочу жити поруч із чоловіком, який не виконує своїх обов’язків перед Господом. Яких обов’язків? Найбуденніших, адже ти не молишся Господові й не славословиш Його. Пастир помовчав, напівусміхнувся очима й губами, потім сказав: Я не юдей, а тому не зобов’язаний дотримуватися обрядів чужої віри. Від несподіванки Ісус відступив на крок. Він знав, що земля Ізраїлю кишить чужинцями та ідоловірцями, але йому ще ніколи не траплялося спати поруч з одним із таких людей, їсти його хліб і пити його молоко. Тому він вигукнув із таким виразом обличчя, ніби виставив перед собою спис і щит, захищаючись від нападу: Бог один! Усмішка Пастиря згасла, уста гірко скривилися: Атож, якщо Бог існує, то він один, але ліпше їх було б двоє, один для вовка й другий — для вівці, один для того, хто помирає, і другий — для вбивці, один для засудженого до страти і другий — для ката. Бог один, повний і неподільний! — вигукнув Ісус, що майже плакав від благочестивого обурення, на що Пастир йому відповів: Я не знаю, як може Бог жити… але не закінчив своєї фрази, бо Ісус тоном знавця Закону із синагоги урвав його мову: Бог не живе, Він є. Я в цих відмінностях не обізнаний, але скажу тобі лише, що не хотів би я бути у шкурі бога, який водночас спрямовує кинджал убивці й підставляє під нього горлянку жертви. Ти блюзниш проти Бога своїми нечестивими думками. Хто я проти Бога? Бог не спить, рано чи пізно Він тебе покарає. Це добре, що Він не спить, отже, його не мучать докори сумління в жаских снах. А чому ти заговорив зі мною про докори сумління та про жаскі сни? Тому що ми говоримо про твого бога. А твій бог, хто він? У мене бога немає, як і в моїх овець. Вони принаймні віддають своїх дітей на вівтарі Господа. А я тобі скажу, що якби вони про це знали, то завили б вовками. Ісус зблід і нічого не відповів. Отара оточила їх і слухала у великій тиші. Сонце вже зійшло, і його промені мерехтіли на червонястому руні овець та на рогах кіз. Я йду від тебе, сказав Ісус, але з місця не зрушив. Спершись на патерицю, такий спокійний, ніби вся вічність була в його розпорядженні, Пастир чекав, чим закінчиться ця розмова. Нарешті Ісус ступив кілька кроків, проштовхуючись між вівцями, але раптом зупинився й запитав: А що тобі відомо про докори сумління та жаскі сни? Що вони дісталися тобі у спадок від батька. Цих слів Ісус уже витерпіти не міг. Коліна йому підігнулися, торбина зісковзнула з плеча, і звідти, чи то випадково чи ні, випали сандалії батька, й водночас щось у ній заторохтіло — то розбилася чашка, яку подарував йому фарисей. Ісус заплакав, наче скривджена дитина, але Пастир не підійшов до нього, лише сказав, стоячи там, де стояв: Затям собі назавжди, що я все знаю про тебе, відтоді як тебе зачато, й зараз ти повинен вирішити раз і назавжди: чи ти йдеш від мене, чи залишаєшся. Скажи мені спочатку, хто ти такий. Ще не час, щоб ти про це довідався. А коли настане цей час? Якщо ти залишишся, то жалкуватимеш, що не пішов, якщо підеш, то жалкуватимеш, що не залишився. Але якщо я тепер піду, то так і не довідаюся, хто ти такий. Ти помиляєшся, твій час настане, і тоді я постану перед тобою, щоб тобі це сказати, а тепер годі базікати, отара не може чекати цілий день, поки ти ухвалиш своє рішення. Ісус зібрав уламки чашки, подивився на них таким поглядом, ніби йому шкода було розлучатися з ними, насправді причини для цього не було, позавчора о цій годині він ще й не зустрівся з тим фарисеєм, а крім того, череп’яні чашки такими і є, розбити їх дуже легко. Він розкидав черепки по землі, ніби хотів їх посіяти, і тоді Пастир сказав: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Ісус його не слухав, він тримав у руці сандалії Йосипа й думав, узувати їх чи не взувати, безперечно, за такий короткий час ноги його не виросли, й сандалії батька будуть на них великі, але час, як ми знаємо, річ відносна, й Ісус, який носив сандалії батька у своїй торбині вже цілу вічність, дуже здивувався, якби вони знову виявилися йому завеликі, він узув їх, сам не розуміючи, навіщо це робить, а свої вкинув у торбину. Пастир сказав: Ноги, які виростуть, уже не зменшаться, а ти не матимеш дітей, яким міг би передати у спадок туніку, плащ і сандалії, проте Ісус не викинув свої сандалії, бо інакше порожня й легка торбина зіслизала з його плечей. Відповідати на запитання Пастиря він не став, просто пішов на своє місце в кінці отари, тоді як його душа металася між жахом, відчуваючи, що їй загрожує небезпека, і якимсь ще менш виразним похмурим зачаруванням. Усе одно я довідаюся, хто ти такий, шепотів Ісус, підганяючи вівцю, що відстала від отари, і в такий спосіб пояснив сам собі, чому він усе-таки зрештою вирішив залишитися з таємничим пастухом.
Так минув перший день. Про віру та нечестя, про життя, смерть і власність вони більше не розмовляли, але Ісус, який пильно стежив за найменшими рухами Пастиря, помітив, як майже щоразу, коли він проголошував славу Господу, його товариш нахилявся й легенько доторкався обома долонями до землі, нахиляв голову й при цьому не промовляв жодного слова. Якось, коли він був ще зовсім малюком, Ісус чув від старих подорожніх, які проходили через Назарет, що у глибинах землі є величезні печери, де, як і на її поверхні, існують міста, поля, річки, ліси й пустелі, і що цей підземний світ, який є цілковитим повторенням і віддзеркаленням того світу, де ми живемо, був створений Дияволом після того, як Бог скинув його з височини небес у покарання за його бунт. А що Диявол, який колись був другом та улюбленцем Бога, — кажуть, у всесвіті не було й не буде подібної дружби від початку й до кінця нескінченної протяжності часу, — як розповідали ті старі люди, був присутній при створенні Адама та Єви й міг навчитися, як це робиться, то у свою чергу він створив у своєму підземному світі чоловіка та жінку, але, на відміну від Бога, не став їм нічого забороняти, а тому у світі Диявола не було прабатьківського гріха. А один із тих дідів навіть наважився додати: а що не було там первісного гріха, то не було й інших. Після того, як ті старі подорожні покинули Назарет — жителі села примусили їх до цього, підкріпивши свою вимогу градом каміння, бо до них нарешті дійшло, куди хилять лукаві подорожні, розповідаючи свою нечестиву історію, відбувся легкий землетрус, таке собі підтвердження, що прийшло з глибинних надр і допомогло малому, та вже дуже кмітливому Ісусові пов’язати причину з наслідком, попри його дитячий вік. І ось тепер, спостерігаючи, як пастух опускається навколішки, опустивши голову й легенько доторкаючись долонями до землі, ніби хотів відчути ними кожну піщинку, кожен малий камінчик, кожен корінець, що виткнувся на поверхню, Ісус пригадав ту давню історію й повірив у те, що цей чоловік — житель підземного світу, створеного Дияволом за зразком світу видимого. Чого йому тут треба, подумав він, але його уява відмовилася допомагати йому далі, й тому, коли Пастир випростався, він його запитав: Навіщо ти це робиш? Хочу переконатися, що земля й далі перебуває піді мною. Хіба тобі мало відчувати її під своїми ногами? Ноги не відчувають нічого, пізнавати світ можна лише руками, адже коли ти поклоняєшся своєму Богові, ти підносиш до нього не ноги, а руки, хоч міг би підняти будь-яку частину свого тіла, навіть ту, що в тебе між ногами, якщо ти не кастрат. Ісус густо почервонів, сором і щось подібне до переляку урвали йому подих. Не ображай Бога, якого ти не знаєш, нарешті вигукнув він, а Пастир відразу поцікавився: Хто створив твоє тіло? Бог. Він створив його разом з усім тим, що йому належить? Так. А чи є бодай одна частина твого тіла, створена Дияволом? Ні, ні, моє тіло — творіння Бога. У такому разі всі частини твого тіла мають однакову цінність для Бога. Справді так. Тож хіба може Бог відкинути як те, що створене не Ним, те, що в тебе теліпається між ногами? Мабуть, ні, але ж Господь, який створив Адама, прогнав його з раю, а Адам був Його творінням. Відповідай мені прямо, хлопче, а не розбалакуй, як книжник у синагозі. Ти примушуєш мене давати відповіді, що тебе влаштовують, але я перелічу тобі всі випадки, в яких людина, бо так їй велів Господь, не може під страхом осквернення та смерті відкривати наготу, свою або чужу, а це хіба не доказ того, що частина тіла, про яку ти говориш, проклята? Вона проклята не більше, ніж уста, якими ти брешеш і чиниш наклеп, але тими ж таки устами ти славиш свого Бога, причому ти спочатку вчиниш наклеп, потім прославиш Бога, а потім збрешеш. Я не хочу тебе слухати. Не хочеш, але мусиш, бо інакше ти не зможеш відповісти на моє запитання. Яке запитання? Чи може Бог відкинути те, що теліпається в тебе між ногами, відповідай мені «так» або «ні». Ні, не може. Чому? Бо Господь не може розлюбити те, що Він любив раніше. Пастир повільно кивнув головою і сказав: Іншими словами, твій Бог — єдиний тюремник у тій в’язниці, де Він — єдиний в’язень. Слова цього страхітливого твердження ще лунали у вухах Ісуса, коли Пастир знову заговорив неприродно природним тоном: Вибери собі овечку, — запропонував він. Яку овечку? — запитав Ісус, нічого не зрозумівши. Я тобі кажу, щоб ти вибрав собі овечку, якщо, звісно, ти не віддаєш перевагу козам. Навіщо? Вона тобі знадобиться, якщо ти справді не кастрат. Коли нарешті до Ісуса дійшов смисл сказаного, він почув себе так, ніби його вдарили кулаком в обличчя. Але найбільше його приголомшила мить жахливого запаморочення, коли сліпучий спалах нестерпної плотської хоті затьмарив і сором і огиду, затьмарив усе. Він затулив обличчя долонями й сказав хрипким голосом: Господь нам заповів: Якщо людина злягається з твариною, то скарайте її на смерть, а тварину вбийте, і ще Він сказав: Хай буде проклятий той, хто грішить із твариною. Твій Бог і справді так сказав? Він так сказав, а я тобі кажу: Відійди від мене, мерзенна тварюко, виплодок Диявола. Пастир вислухав його й не зрушив з місця, ніби чекав, чи гнівні слова Ісуса не справлять того ефекту, на який він сподівався: чи не вдарить його грім, не обсиплять йому тіло виразки прокази, не розлучиться душа з тілом. Нічого не сталося. Порив вітру пробіг між камінням, підняв хмару пилюки, яка пролетіла над пустелею, а потім тиша, мовчазний усесвіт ніби придивлявся до людей і тварин, можливо, сподіваючись на те, що йому відкриється, який смисл бачать і знаходять у ньому, визнають за ним і перші, й другі, й у чеканні цієї відповіді, що запізнювалася, первісний вогонь, уже притрушений шаром попелу, поступово почав згасати. Зненацька Пастир підняв руки й вигукнув громовим голосом, звертаючись до отари: Послухайте, послухайте мене, вівці, що стоїте тут переді мною, послухайте, чого навчає вас цей мудрий хлопець, він навчає, що не годиться з вами блудити, Бог це забороняє, тож будьте спокійні; але стригти вас можна, кривдити — чом би й ні, різати — дозволено, їсти — не заборонено, бо саме для цього Він і створив вас за Своїм законом, саме тому ви й топчете ряст. Потім він тричі протяжно свиснув і помахав над головою патерицею: Рушаймо, рушаймо! — вигукнув він, і отара посунула за ним, у тому напрямку, куди відлетів стовп пилюки. Ісус залишився стояти на місці, дивлячись їм навздогін, аж поки зникла вдалині висока постать Пастиря і злилися з кольором землі покірливі спини овець. Не піду за ним, сказав він собі, але пішов. Зручніше приладнав на плечі торбину, затягнув шнурки сандалій, що належали його батькові, й пішов за отарою, тримаючись віддалік. Він приєднався до неї, коли споночіло, підійшов до вогнища і сказав: А ось і я.
* * *
Час біжить не зупиняючись, ця істина всім відома й знаходить широке застосування, проте не така вже вона очевидна, якою здається тим людям, котрі задовольняються найближчим значенням слів, узятих чи то окремо, чи то промовлених у своєму поєднанні, адже все залежить від того, як саме вони були промовлені, з якою інтонацією і з яким почуттям, їх не можуть однаково промовити той, чиє життя склалося невдало й він живе надією, що для нього колись настануть і кращі дні, і той, хто промовляє їх як погрозу, як обіцянку майбутньої помсти. А крайнім випадком можна вважати той, коли слова: Час біжить не зупиняючись, із меланхолійним зітханням промовляє той, хто не має вагомих підстав нарікати ані на здоров’я, ані на свій добробут, просто він народився песимістом і постійно чекає гіршого. Малоймовірно, щоб Ісус, у своєму віці, промовляв ці слова, надаючи їм хай там якого значення, але ми, що, як і Бог, знаємо все, що тоді було й що буде, маємо цілковите право промовити їх, прошепотіти чи видихнути, спостерігаючи, як він опановує ремесло пастуха в горах Юдеї або в належний час спускаючись у долину Йорданську. І справа тут не лише в Ісусі, адже кожному представникові роду людського в кожну хвилину свого життя властиво робити щось добре або щось погане, й діла добрі та діла погані чергуються в нього мірою того, як спливає час. Позаяк Ісус — головна дійова особа цієї євангелії, яка не ставить перед собою сумнівну мету спростувати те, що вже написали інші, стверджувати те, чого не було, й заперечувати те, що було, користуючись категоричними «так» або «ні», позаяк Ісус наш головний протагоніст і його діяння відомі, то нам було б дуже легко підійти до нього й розповісти йому про те, що чекає його в майбутньому, про добрі справи та чудеса, які він творитиме, завдяки яким зможе нагодувати багато людей, інших зцілити від тяжких недуг, а одного навіть воскресити з мертвих, але не варто цього робити, бо хоч хлопець і твердий у своїй вірі та добре обізнаний із тим, що дійшло до нас від стародавніх патріархів і пророків, проте він не позбавлений здорового скептицизму, притаманного його віку, й може послати нас туди, куди зазвичай посилають у таких випадках. Він, безперечно, змінить свої погляди, коли зустрінеться з Богом, але ця вирішальна в його житті подія ще не близько, й перед тим, як вона відбудеться, Ісусові доведеться ще довго блукати в горах, видоїти чимало кіз та овець, наварити з надоєного молока багато сиру, навимінювати за молоко та сир усякої всячини у ближніх селах. Він убиватиме також тварин хворих і покалічених і плакатиме за ними. Але одного з ним ніколи не буде, і нехай вразливі душі заспокояться: він ніколи не піддасться жахливій спокусі, якою намагався звабити його лукавий і розбещений Пастир, — використати козу або вівцю, або обох для погамування плотської хоті та задоволення ницого тіла, в якому доводиться жити чистій душі.