У місяці Шеват зацвів мигдаль, а потім, після свята Пурим, коли вже настав місяць Адар, з’явилися в Назареті римські легіонери, які давно ходили від села до села, від міста до міста по Галілеї та інших краях, що перебували під правлінням Ірода, повідомляючи населення, що за наказом імператора Августа всі родини, які проживають у провінціях, де править консул Публій Сульпіцій Квірін, зобов’язані пройти перепис, мета якого, як і всіх інших переписів, скласти реальні списки людей, що платять податки Риму, але всяк повинен відбути його лише там, де народився. Більшість людей, які зібралися на центральному майдані, щоб вислухати повідомлення, поставилися цілком байдуже до того імператорського указу, бо вони жили в Назареті вже протягом кількох поколінь, тут вони народилися і тут мали бути переписані. Проте ті, хто прибув сюди з інших місцевостей, з Гаулантіди або Самарії, з Юдеї, Переї або Ідумеї, іздалеку або зблизька, відразу ж замислилися про свою майбутню подорож, упівголоса проклинаючи вередливість та невтримну жадібність Рима й нарікаючи, що скоро треба буде збирати льон та косити ячмінь, а робочих рук бракує й без тих людей, яким доведеться вирушити кудись на край світу. А хто мав великі родини, старих батьків, дідів і малих дітей, стали відразу міркувати про те, як їм подолати довгу й важку дорогу, у кого можна позичити або найняти за помірковану плату віслюка або кількох віслюків, як зібрати необхідні припаси, щоб їх вистачило на дорогу, бурдюки з водою, якщо треба буде їхати через пустелю, мати та ковдри для ночівлі, дорожній посуд, додатковий одяг, бо, можливо, доведеться ночувати просто неба на голій землі, а ночі ще можуть бути холодними.
Йосип довідався про імператорський указ дещо згодом, коли легіонери вже покинули Назарет, щоб принести добру звістку в інші міста та села, він довідався про нього від сусіда, якого звали Ананія і який із великою радістю прибіг, щоб повідомити йому новину. Самому Ананії не треба було нікуди їхати з Назарета, він мав пройти перепис тут, а крім того, через необхідність зібрати врожай він вирішив не їхати в цьому році до Єрусалима на святкування Пасхи, тож від однієї подорожі він сам відмовився, а в другу не був зобов’язаний вирушати. Проте Ананія вирішив, що повідомити сусіда — його прямий обов’язок, і був радий сумлінно виконати його, хоч, мабуть, ця радість надто яскраво відбивалася йому на обличчі, нехай береже нас Бог від обов’язку приносити комусь погану новину, хоч іноді навіть найкращі люди не спроможні чинити опір почуттю зловтіхи, а ми цього Ананію не знаємо дуже добре, й тому нам невідомо, про що тут ішлося: про поведінку, яка була йому притаманна завжди, чи він просто став жертвою спокуси, якій піддав його Сатана, бо цікавішої роботи в Архангела Темряви на ту мить не знайшлося. Так чи інак, а старий Ананія постукав у хвіртку й покликав Йосипа, який спочатку його не почув, бо саме забивав молотком цвяхи в дерево. Марія мала тонший слух, але гукали не її, а чоловіка, тому вона смикнула його за рукав і сказала: Ти, певно, оглух, бо не чуєш, як тебе кличуть. Ананія став кричати гучніше, й тоді Йосип перестав стукати молотком і пішов довідатися, чого треба сусідові. Ананія увійшов на подвір’я і, привітавшись, відразу запитав тоном людини, яка хоче остаточно переконатися в тому, що їй уже відомо: Ти звідки родом, Йосипе? І Йосип, не знаючи, навіщо його про це запитують, відповів: Я родом із Віфлеєма, це в Юдеї. Неподалік від Єрусалима? Так, зовсім близько. А ти поїдеш до Єрусалима на свято Пасхи? — запитав Ананія, і Йосип відповів: Ні, цього року я вирішив не їхати туди, бо дружина скоро має родити. А чому ти запитуєш? І тоді Ананія підняв руки до неба й зобразив на обличчі вираз глибокого співчуття: Бідолашний ти чоловіче, які труднощі тебе чекають, яка втома, ти цього не заслужив, маєш стільки роботи та стільки обов’язків, і ось тобі доведеться все покинути і їхати в таку далеч, нехай буде славен Господь, який усе розуміє і всім допомагає. Йосип не захотів відставати у висловленні вдячності Богові і, ще не знаючи, чому так гірко стогне та переживає сусід, сказав: Сподіваюся, Господь мені допоможе, а Ананія, не знизивши голосу, йому відповів: Атож, для Господа нема нічого неможливого, Він усе знає і на все спроможний як на небі, так і на землі, нехай Він славен буде протягом вічності, але нехай Він мені простить, але в цьому випадку я не бачу, як Він зміг би тобі допомогти, адже ти перебуваєш у цілковитій владі цезаря. Що ти хочеш цим сказати? Що сюди приходили римські легіонери й повідомили: до кінця місяця Ніссан усі родини Ізраїлю повинні пройти перепис у тих містах і селах, де вони народилися, а ти, нещасливцю, народився так далеко звідси.
Не встиг Йосип йому відповісти, як на подвір’я увійшла дружина Ананії, яку звали Шуя, й, наблизившись до Марії, що стояла у дверях, гірко заголосила: Ох ти ж, моя бідолашна, ти така слабенька та тендітна, тобі скоро родити, а доведеться їхати на край світу. Нам треба їхати до Віфлеєма, в Юдею, уточнив її чоловік. Атож, і це дуже й дуже далеко, вигукнула Шуя, і вона знала, що каже, бо одного разу, коли ходила на прощу в Єрусалим, дійшла й до Віфлеєма, розташованого там поблизу, щоб помолитися на гробниці Рахілі. Марія нічого не відповіла, вона чекала, коли озветься чоловік, але Йосип був украй роздратований, бо новину такої великої ваги його дружина мусила б насамперед почути від нього, сказану правильно підібраними словами, а головне, відповідним тоном, а не від сусідів, що прибігли до них на подвір’я, мов навіжені, з очманілими криками. Щоб приховати своє невдоволення, він надав обличчю виразу стриманої серйозності і сказав: Це правда, Бог іноді не може зробити того, що може цезар, але цезар ніколи нічого не зробить усупереч волі Бога. Він зробив паузу, так ніби хотів проникнути у глибоке значення слів, які щойно промовив, і додав: Я відсвяткую Пасху вдома, як і вирішив, а потім подамся до Віфлеєма, якщо так треба, і якщо Господь нам дозволить, то ми встигнемо повернутися, й Марія народить дитину вдома, але якщо Господь так не захоче, то мій син народиться у краю своїх предків. Або на дорозі, — прошепотіла Шуя, але не так тихо, щоб Йосип не почув, і він сказав: Багато синів Ізраїля народжувалися на дорозі, мій стане ще одним із них. Його слова прозвучали як рішення тверде й безповоротне, й саме так зрозуміли його Ананія та його жінка, яким раптом наче заціпило. Вони прийшли сюди поспівчувати сусідам, яким треба було вирушати в таку далеку подорож, і навтішатися власною співчутливістю, а тепер у них виникло враження, ніби їх безцеремонно виставляють на вулицю, але саме в цю мить Марія підійшла до Шуї й запросила її до хати, бо хотіла запитати її поради, як їй щось там виплести з вовни, а Йосип, певно, бажаючи залагодити сухий тон, яким він розмовляв із сусідом, сказав Ананїї: Прошу тебе як доброго сусіда наглянути за моїм домом, поки мене тут не буде, бо навіть якби все у нас склалося якнайкраще, раніш як через місяць ми не зможемо повернутися, враховуючи час, потрібний на подорож, та ще тиждень усамітнення для жінки, щоб вона могла очиститися після пологів, а може, очищення забере в неї навіть більше часу, якщо народиться дівчинка, чого, сподіваюся, Господь не допустить. Ананія відповів, що Йосип може не турбуватися, він, звичайно ж, наглядатиме за його домом, як за своїм власним, а тоді раптом висловив думку, яка прийшла йому тільки щойно: Чи не вшануєш ти мене, Йосипе, своєю присутністю на святкуванні Пасхи, бо в мене зберуться всі мої родичі та друзі, а ти нікого з близьких у Назареті не маєш, та й твоя дружина їх не має, після того як померли її батьки, бо вони були вже літнього віку, коли вона народилася, й досі люди себе запитують, як пощастило Анні зачати дочку від Якима. І відповів йому Йосип із докірливою іронією: О Ананіє, пригадай, як недовірливо бурчав собі в бороду Авраам, коли Господь повідомив його, що дарує йому сина, мовляв, чи можливо, щоб у чоловіка, якому вже сто років, та в жінки, якій дев’яносто, народилися діти, але ж Якимові й Анні не було стільки років, як Авраамові та Сарі в ті дні, тож для Бога було ще легше, хоч для Нього немає нічого неможливого, дарувати нащадків моїм тестю та тещі. Але сусід йому відповів: То були зовсім інші часи, Господь тоді щодня давав знати про Свою присутність і не тільки у Своїх творіннях, а Йосип, твердий у вірі, відповів йому такими словами: Господь — це і є час, сусіде Ананіє, для Бога не існує різниці в часі, й Ананія не знав, що йому відповісти, він не мав анінайменшого бажання розпочинати тепер суперечку щодо так ніколи й не проясненого питання про різницю між первісною владою Бога й набутою владою цезаря. Попри те, що їхня розмова стала набувати ознак теологічної дискусії, Йосип не забув про несподіване запрошення Ананії відсвяткувати Пасху разом із ним та всією його ріднею, він вирішив прийняти його, але не хотів погоджуватися так відразу, адже кожному відомо, що гречність та добре виховання вимагають приймати з радістю всі добрі та люб’язні послуги, що їх нам пропонують, але при цьому не варто виявляти свою радість понад усяку міру, бо не слід показувати співрозмовникові, що ми про це тільки й мріяли. Зрештою він таки подякував Ананії за його великодушність та бажання бути для них добрим сусідом, і саме в цей час Шуя та Марія вийшли з хати, і сусідка сказала, звертаючись до Марії: У тебе золоті руки й великі здібності до плетіння, а Марія густо почервоніла, як дівчина, адже її похвалили у присутності чоловіка.
Марія зберегла добрий спогад про святкування тієї Пасхи, бо їй не довелося брати участь у приготуванні страв та розносити їх чоловікам, що трапезували на святі. Інші жінки звільнили її від цієї роботи: Не перевтомлюйся, тобі цього не можна, казали вони їй, і, певно, вони добре знали, що їй можна, а чого не можна, бо майже всі були матерями й мали дітей. Тож вона майже цілком обмежилася обслуговуванням чоловіка, який сидів там на підлозі, як і інші чоловіки, вона знай нахилялася, щоб наповнити йому келих або покласти на тарілку якихось сільських ласощів, прісний хліб, шматок баранини, гіркі трави, а також млинці, спечені з борошна висушеної сарани, страву, яку Ананія цінував дуже високо, бо вона була традиційною для його родини, проте деякі гості відвертали від неї носа, хоч і соромилися показувати свою неприховану огиду, бо в душі визнавали себе негідними наслідувати повчальний приклад пророків, котрі, блукаючи в пустелі, перетворювали потребу на доброчесність і вважали сарану манною небесною. Проте під кінець вечері Марія примостилася сидіти збоку, прилаштувавши свій великий живіт на стегнах, уся залита потом, майже не чуючи балачок, сміху, оповідок та безперервного бубніння цитат зі Святого Письма, переживаючи таке відчуття, ніби може щохвилини покинути світ, у якому вона була підвішена лише на тоненькій ниточці своєї останньої думки, чистої думки без об’єкта та без слів, лише знаючи, що вона думає, проте невідомо, про що й навіщо. Вона задрімала й відразу раптово прокинулася, ніби від поштовху, бо їй привиділося, як із темряви перед нею виринуло обличчя жебрака, а за обличчям з’явилося і його велике тіло в убогих лахах, і янгол — якщо то був янгол — увійшов у її сон без попередження і не як випадковий спогад і дивився на неї з неуважним виразом обличчя, можливо, позначений лише легкою цікавістю, а може, навіть нічого й не було, Марії здавалося, вона пропустила той час, коли могла б щось помітити, і тепер її серце тріпотіло, як наполохана пташка, і вона не знала, чи то їй стало лячно, чи то хтось прошепотів їй на вухо несподіване слово, яке примусило її засоромитися. Чоловіки та молоді парубки досі сиділи там, на підлозі, а засапані жінки сновигали туди-сюди між ними, розносячи останні наїдки, але помітно було, що хоч підживлені вином розмови досі лунали голосно, пересит і втома вже позначили загальний настрій гостей.
Марія підвелася на ноги, й ніхто не звернув на неї уваги. На землю вже опустилася ніч, і світло зірок, що висіли в чистому безмісячному небі, створювало якесь глухе гудіння, що було на межі сприйняття людським вухом, проте дружина Йосипа відчувала його в себе на шкірі, а також на своїх кістках, відчувала у спосіб, якого вона не змогла б пояснити, ніби блаженна конвульсія раптом пронизала її тіло й наповнила його тремтінням, що ніяк не хотіло вщухнути. Марія перейшла подвір’я й виглянула на вулицю. Проте ніде нікого не побачила. Хвіртка її подвір’я, поруч із подвір’ям Ананії, була зачинена, бо вона сама замкнула її, коли пішла з дому, але в повітрі відчувалося якесь ворушіння, так ніби хтось тут недавно пробіг або пролетів, залишивши від свого руху лише легкий, нечутний сигнал, якого ніхто, крім неї, не міг помітити.
* * *
Через три дні, залагодивши найнагальніші справи із замовниками, які погодилися зачекати, доки він повернеться, попрощавшись зі старійшинами синагоги та доручивши сусіду Ананії наглядати за своїм домом і тим добром, яке в ньому було, тесля Йосип покинув Назарет разом зі своєю дружиною, вирушивши до Віфлеєма, де вони мали відбути перепис згідно з розпорядженнями, які надійшли з Рима.
Якщо через несправність зв’язку або проблеми із синхронним перекладом на небі ще не одержали повідомлення про імператорський указ, то Господь Бог, певно, був неабияк здивований, побачивши, як кардинально змінився краєвид Ізраїлю, бо потоки людей тепер перетинали його в усіх напрямках, тоді як у попередні роки рух людей після Пасхи, за рідкісними винятками, був, якщо можна так висловитися, відцентровим, бо всі поверталися додому від єдиного центрального пункту, від земного сонця або осяйного пупа землі, ми говоримо, звичайно ж, про Єрусалим. Немає сумніву, що абсолютна божественна проникливість подолає силу звички й навіть із такої висоти легко відрізнить богомольців, які повільною ходою сунуть давно прокладеними й добре знайомими їм дорогами, повертаючись до своїх містечок і сіл, від інших подорожніх, котрі, відсвяткувавши або не відсвяткувавши в Єрусалимі Пасху Господню, тепер ідуть дорогами, путівцями або й без доріг виконувати наказ імператора, що має суто світський характер, хоч неважко припустити й варіант цілком протилежний, а саме, що цезар Август, сам про те не здогадуючись, у кінцевому підсумку, виконує волю Господа, якщо Бог і справді вирішив, з причин, які лише Йому відомі, щоб Йосип та його дружина, в той період їхнього життя, подалися до Віфлеєма. Хоч такі міркування, на перший погляд, можуть здатися надуманими та малоймовірними, але насправді вони мають найбезпосередніший стосунок до нашої розповіді, адже вони можуть допомогти людям, які мають таку схильність, ліпше собі уявити, як мандрують наші подорожні, самі-одні, через безлюдні та дикі обшири, не зустрічаючи в дорозі жодної живої душі, в якої можна було б попросити допомоги, покладаючи всі надії лише на милосердя Бога та на заступництво янголів. Хоч коли Йосип та Марія вийшли з Назарета, то все було зовсім не так, бо разом із ними в подорож вирушили й інші родини, досить численні, старі люди, дорослі й діти, загалом набралося близько двадцятьох осіб, ціле, можна сказати, мандрівне плем’я. Безперечно, не всі вони прямували до Віфлеєма, одна з цих родин мала покинути їх насередині дороги, біля одного з сіл неподалік від Рамали, а друга йтиме далі на південь, до Бер-Шеви, проте їм, либонь, доведеться розлучитися ще раніше, бо одні йтимуть повільно, а інші швидше, а потім цілком імовірно, що в дорозі до них приєднаються нові подорожні, ми вже не згадуємо про тих, котрі йтимуть у протилежному напрямку, їм назустріч, щоб, можливо, відбути перепис у Назареті, звідки вони родом. Чоловіки йшли попереду, створюючи один гурт, а з ними — хлопці, яким уже виповнилося тринадцять років, тоді як жінки та дівчата всякого віку, старі люди та менші діти утворювали другий гурт, який сунув слідом. Перед тим як вийти на дорогу, чоловіки врочистим хором проказали молитву, що відповідала обставинам, тоді як жінки повторювали її за ними тихо, майже нечутно, як люди, котрі твердо собі затямили, що Бог навряд чи почує їхню молитву, навіть якщо вони нічого в Нього не проситимуть, а лише славитимуть Його.
Серед жінок, що вирушили в далеку дорогу, лише Марія мала ось-ось родити, і труднощі подорожі були для неї такими великими, що якби провидіння не послало їй віслюка, обдарувавши його нескінченним терпінням та не менш дивовижною витривалістю, вона змогла б ступити хіба що кілька кроків і, втративши останні сили, бідолашна попросила б, щоб її покинули біля дороги чекати своєї години, що, як усім було відомо, мала надійти скоро, проте релігія та звичай забороняли намагатися точно вгадати, де й коли народиться син теслі Йосипа. Ну а доти, доки її час не настане, доки триватиме чекання, вагітна Марія зможе розраховувати не так на турботи — недбалі та неуважні — свого чоловіка, надто заклопотаного розмовою з іншими чоловіками, своїми попутниками, як на лагідну вдачу та слухняну спину віслюка, неабияк здивованого, — якщо переміни, які відбуваються в його житті та з його поклажею, доступні його розумінню, — що його не підганяють ударами батога, а передусім тварину дивувало, що їй дозволяють іти без поспіху, своєю природною ходою, і не тільки їй, а й двом до неї подібним, що, як і вона, вирушили в цю подорож. Через цю різницю у швидкості ходи іноді гурт жінок відставав, і в таких випадках чоловіки, що опинялися далеко попереду, робили коротку зупинку й чекали, причому не відразу рушали далі, коли ті, хто відстав, підходили, а іноді навіть вважали за потрібне вдавати, ніби зупинилися тільки для того, щоб відпочити, бо хоч дорога служить і всім, проте там, де співають півні, курям не дозволено сокорити, хоч би як голосно вони кудкудакали, коли знесуть яйце, і саме в такий спосіб забезпечується добрий порядок у світі, в якому нам випало жити. Отже, Марія їхала, розгойдуючись у ритмі неквапного алюру свого скакуна, наче королева серед усіх тих жінок, бо лише вона одна їхала верхи, на решту віслючого транспорту були повантажені загальні пожитки. І щоб бодай трохи полегшити подорож іншим жінкам, вона брала на руки ту або ту дитину з тих трьох, які були в їхній групі, й у такий спосіб наперед звикала до своїх майбутніх материнських обов’язків.