У перший день подорожі, позаяк ноги мандрівців ще до неї не звикли, вони пройшли не так багато, й не слід забувати про те, що в одному гурті з ними йшли також старі люди й малі діти, перші прожили на світі надто багато і встигли розтратити всі свої сили, й тепер були неспроможні навіть прикинутися, що досі їх мають, другі ж, навпаки, не знали, як правильно розпорядитися ними, й марнували їх за дві години, бігаючи, мов несамовиті, так ніби незабаром мав настати кінець світу й треба було використати його останні хвилини. Вони зробили привал у великому селі, що називалося Ізреель, розташувавшись у тамтешньому караван-сараї, де, з огляду на прибуття неймовірної кількості подорожніх, було справжнє стовпотворіння, де всі метушилися та галасували, наче божевільні, хоч, правду кажучи, галасу там було набагато більше, аніж метушні, але після того, як минав певний час і очі та вуха призвичаювалися до гамору й товкотнечі, людям щастило спершу відчути, а потім і зрозуміти, що в цій масі людей і тварин, які перебували в постійному русі всередині чотирьох стін, панувала воля до певної впорядкованості, хоч і неорганізована та несвідома, усе там відбувалося, наче в розтривоженому мурашнику, де тільки на перший погляд панують безлад і паніка. Але навіть за таких умов нашим трьом родинам пощастило влаштуватися не просто неба, а під навісом, чоловіки полягали з одного боку, а жінки — з другого, але полягали вони вже пізніше, коли ніч опустилася над караван-сараєм, і тварини та люди поринули в сон. Спочатку жінки мусили приготувати вечерю й наповнити бурдюки водою біля колодязя, а чоловіки тим часом розв’ючили віслюків і повели їх напитися, причому їм треба було вгадати, коли біля корита не буде верблюдів, бо ті тварини спроможні, зробивши лише два ковтки, вицмулити з корита все до останньої краплі, тож треба було вилити в нього безліч відер, перш ніж верблюди нарешті погамують спрагу. Напоївши віслюків та насипавши їм корму, подорожні нарешті посідали вечеряти, спершу чоловіки, бо жінки, як ми вже знаємо, є істотами в усьому вторинними, тут варто буде в черговий — і не в останній раз — згадати про те, що Єву було створено після Адама, до того ж із його ребра, й нам доведеться визнати: є істини, які можна зрозуміти, лише піднявшись до витоків.
Після того як чоловіки повечеряли, а жінки у своєму кутку доїли те, що після них залишилося, сталося так, що один дуже старий чоловік, який жив у Віфлеємі і їхав на перепис у Рамалу — його звали Симеон, — скориставшись тією авторитетністю, якої надавав йому похилий вік і мудрість, що є, як вважають, його прямим наслідком, звернувся до Йосипа й запитав у нього, як він думає вчинити в тому вельми ймовірному випадку, якщо Марія — чийого імені старий, проте, не назвав — не народить дитину в межах часу, відведеного для перепису. Власне, йшлося про питання суто академічного характеру, якщо нам буде дозволено застосувати це слово у стосунку до того часу й того місця, адже лише переписувачі, обізнані з усіма процесуальними тонкощами римського права, могли ухвалювати якісь рішення в таких сумнівних випадках, як цей, коли переписуватися приходить жінка з дитиною в череві. Сказав Симеон: Ми всі підемо на перепис, але як записати того, хто перебуватиме в лоні твоєї дружини, як можна довідатися, хлопець там чи дівчина, а не можна виключати й такої можливості, що твоя жінка носить у череві двох близнюків, які можуть виявитися братами, сестрами або братом і сестрою. Як правовірний юдей, яким він себе вважав як у теорії, так і на практиці, тесля Йосип навіть не подумав би вдатися до логіки, притаманної західному мисленню, і сказати, що нічого не вартий той закон, який не може дати ради суперечностям, що в ньому виникають, і якщо Рим неспроможний передбачити цей та інші подібні випадки, то в цьому винні ті, хто укладає його закони, й ті, хто їх тлумачить. Проте, поставши перед такою складною проблемою, Йосип глибоко замислився, намагаючись знайти у своїй голові найвитонченішу з можливих відповідей, відповідь, яка не тільки дала б йому можливість показати себе глибоким мислителем перед усіма, котрі вечеряли, сидячи навкруг вогнища, а й була б винятково дотепною. Після тривалих і напружених роздумів він підняв погляд, який досі був утуплений у тремтливе полум’я вогнища, і сказав: Якщо в день закінчення терміну, призначеного для перепису, мій син іще не народиться, то це означатиме, що Господь не хоче, щоб римляни про нього довідалися й занесли його до своїх списків. Сказав Симеон: Ти надто самовпевнений, бо береш на себе нахабство заявляти, ніби знаєш, чого хоче, а чого не хоче Господь. Сказав Йосип: Бог знає всі мої шляхи й рахує всі мої кроки, й ці слова теслі, які ми можемо прочитати у Книзі Йова, означали в рамках тієї дискусії, що там перед усіма присутніми й усіма відсутніми теж Йосип заявив про свій цілковитий послух Господові, про своє смирення й про те, що всі його почуття повстають проти диявольської спокуси, на яку натякав Симеон, нібито він намагається розгадати недовідомі помисли Бога. Саме так, певно, зрозумів його той старий чоловік, і тепер він мовчав, а Йосип скористався з його мовчанки, щоб перехопити ініціативу в суперечці. Він сказав: День народження й день смерті кожної людини перебувають під печатями, що їх янголи оберігають від сотворіння світу, й лише Господь зриває ці печаті, коли Йому так захочеться: спочатку Він зриває одну, потім другу, а іноді й обидві водночас Своєю правицею і Своєю лівицею, а бувають випадки, коли Він так довго не зриває печать смерті, що, здається, Він забуває про цю людину. Він зробив паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді додав, посміхнувшись не без лукавства: Сподіваюся, наша розмова не нагадає Йому про тебе, Симеоне. Присутні засміялися, але кожен із них сміявся тихенько, собі в бороду, адже всім стало очевидно, що тесля не виявив усієї тієї поваги, яку належить виявляти до чоловіка похилих літ, навіть у тих випадках, коли розум і розважливість, з огляду на його вік, не надто присутні в його судженнях. Старий Симеон гнівним рухом загорнувся в плащ і так йому відповів: Схоже, Бог зірвав твою печать надто рано, й тобі ще не слід було народжуватися, якщо ти так брутально і з такою нахабною самовпевненістю розмовляєш із людьми, набагато за тебе старшими, які більше жили на світі й у всьому обізнані набагато краще, ніж ти. Сказав Йосип: О Симеоне, ти мене запитав, щo я робитиму, коли мій син не народиться до того, як закінчиться термін перепису, але я на це запитання не міг тобі відповісти, бо не знаю римських законів, як і ти, думаю, їх не знаєш. Не знаю. Але ж ти сказав… Що я сказав, те сказав, можеш не завдавати собі клопоту й не повторювати моїх слів. Це ж ти перший заговорив до мене неподобними словами, коли звинуватив у тому, що я намагаюся тлумачити волю Бога і вдаю, ніби знаю її, перш ніж вона себе проявить, і якщо я потім тебе образив, то прошу пробачення, але ти образив мене перший, а будучи чоловіком старим, а отже, моїм учителем, ти мав би подати мені зовсім інший приклад. Люди навколо вогнища схвально зашепотілися, тесля Йосип здобув очевидну перемогу в суперечці, але всім було цікаво знати, що відповість тепер йому Симеон, які аргументи знайде. І ось як він йому відповів, без дотепності й без фантазії: З пошани до моїх літ ти мав би лише відповісти на моє запитання й не базікати зайвого, а Йосип сказав: Якби я відповів так, як тобі хотілося, то для всіх би зразу стала зрозумілою марнотність твого запитання, і ти повинен визнати, хоч це для тебе й непросто, що моя відповідь була виявом найвищої поваги до тебе, надавши тобі, хоч ти цього й не зрозумів, можливість обговорити тему, для всіх цікаву, чи знайде Господь за потрібне коли-небудь заховати Свій народ від очей ворога. Ти тепер так говориш про народ Божий, як про свого ще не народженого сина. Не вкладай в мої уста того, чого я не говорив і ніколи не скажу, о Симеоне, і розумій мої слова так, як треба їх розуміти, а не так, як тобі хочеться. На цю фразу Симеон уже нічого не відповів, він підвівся, вийшов із кола й сів у найтемнішому закутні, його близькі родичі відійшли слідом за ним, їх до цього зобов’язувала кревна спорідненість, але у глибині душі вони були дуже засмучені, що їхній патріарх програв у словесному поєдинку. Товариство стало готуватися до сну, й незабаром їхній тихий гомін та шепотіння змінилися тишею, в якій знову стало чути відлуння розмов, що відбувалися в караван-сараї й іноді уривалися якимсь дзвінким вигуком, форканням та сопінням віслюків, а іноді й нестямним, гротескним зойком верблюда, якого мучив любовний шал. Тоді, забувши про недавню суперечку й намагаючись дотримуватися одного ритму, подорожні з Назарета тихими голосами — але виходило досить гучно, бо їх було багато — стали проказувати останню молитву, з якою треба звертатися до Господа протягом дня і яка звучить так: Слава Тобі, Боже наш, царю небесний, який затуляєш сном мої очі й робиш мої повіки важкими, а мої зіниці несприйнятливими до світла. Нехай сповниться воля Твоя, Господи, Боже мій, царю небесний, хвала Тобі за те, що Ти приносиш мені мир, і завтра я зможу пробудитися для життя щасливого й мирного, радий, що виконую волю Твою, і Ти не дозволиш мені зійти з праведної дороги. Не допусти, щоб я вчинив гріх, піддався спокусі, утратив сором. Зроби так, щоб у мені перемогли нахили до добра, не дозволяй, щоб сили зла запанували наді мною. Звільни мене від поганих намірів і смертних хвороб, від тривожних сновидінь і лихих думок, зроби так, щоб мені не снилася Смерть. Минуло лише кілька хвилин, а вже ті, хто мав чисту совість, і, певно, ті, котрі стомилися найбільше, провалилися в сон, причому деякі з них цілком бездуховно хропіли, а за ними почали вкладатися до сну й усі інші, більшість хто в чому був, і лише старих та малих, з огляду на те, що ті й ті були слабшими, накривали удвічі складеним простирадлом або витертою ковдрою. Незабаром вогонь, у який перестали підкладати паливо, догорів і погас, лише окремі язички полум’я стрибали по останній галузці хмизу, яку підібрали на дорозі саме для цієї мети. Під навісом, де знайшли собі притулок люди з Назарета, тепер усі спали. Усі, крім Марії. Через свій великий живіт, у якому вона, схоже, носила велетня, вона не змогла зручно влягтися, тож сиділа, прихилившись спиною до в’юків, щоби бодай трохи відпочив її змучений поперек. Як і всі інші, вона слухала суперечку між Йосипом і старим Симеоном і раділа, що її чоловік переміг, такі почуття повинна переживати кожна дружина навіть тоді, коли йдеться про боротьбу безкровну. Але з її пам’яті вже стерлося, про що вони сперечалися, чи то спогади про їхню суперечку були витіснені відчуттями, які то накочувалися, то відкочувалися в її тілі, як ото припливи та відпливи в морі, якого вона ніколи у своєму житті не бачила, але про яке їй розповідали, і ці хвилі, перекочуючись у її тілі, означали, що син у її тілі ворушиться, але ворушиться якось дивно, так, ніби, перебуваючи всередині неї, він намагався підняти її на свої плечі. Очі в Марії були розплющені й блищали в темряві, вони блищали навіть після того, як світло від вогнища цілком погасло, але в тому не було нічого дивного, бо так буває з усіма матерями від самого сотворіння світу, а про її материнство ми довідалися ще тоді, коли перед дружиною теслі Йосипа з’явився янгол, який сам повідомив про те, що він янгол, хоч і прийшов до неї в образі та подобі мандрівного жебрака.
У караван-сараї заспівали перші півні, повідомляючи, що настає прохолодний ранок, проте подорожні, торговці, погоничі мулів та верблюдів, підштовхувані необхідністю, навіть не стали чекати перших півнів і почали готуватися до денної подорожі набагато раніше, нав’ючуючи віслюків та верблюдів своїми пожитками або товарами і при цьому піднявши такий гамір, який затьмарив чи, точніше буде сказати, заглушив гармидер учорашній. Коли ж ця валка вирушить у дорогу, караван-сарай переживе кілька спокійних годин, наче бура ящірка, що дрімає на сонці, там залишаться тільки ті постояльці, які вирішили перебути тут цілий день, і так триватиме, доки надвечір накотиться нова хвиля подорожніх, ще брудніших і ще стомленіших, ніж учора, а що протягом дня вони дали відпочити своїм могутнім голосовим зв’язкам, то відразу почнуть горлати, наче одержимі тисячею чортів, яких не варто було б згадувати перед настанням ночі. Що ж до компанії, яка вирушила в дорогу з Назарета, то до неї приєдналося ще понад десяток людей, і помиляється той, хто назве цю землю пустелею, а надто в період, коли збіглися такі важливі події, як святкування Пасхи та перепис підданих Рима, про що ми вже говорили.
Йосип подумав, йому слід би помиритися зі старим Симеоном, і зовсім не тому, що за ніч його аргументи втратили в його уявленні силу та переконливість, а тому, що його виховали в повазі до людей старших, а надто до зовсім старих, які, проживши довге життя, тепер, бідолашні, розплачуються за це ясністю розуму та спроможністю чітко мислити, й нерідко молоде покоління зовсім їх не цінує. Тож Йосип підійшов до старого Симеона й сказав тоном стриманим і смиренним: Я хочу попросити в тебе пробачення, якщо я здався тобі надто зухвалим і самовпевненим учора вночі, я не хотів образити тебе, але ж ти знаєш, як воно буває, слово за словом, за добрим — погане, і ти й сам не зчувся, як наговорив зайвого. Симеон слухав його, слухав з опущеною головою, а тоді сказав: Гаразд, я тебе прощаю. Було цілком природно, що у своєму великодушному пориві Йосип сподівався, що впертий старий скаже йому якісь привітніші слова й, не втрачаючи надії почути відповідь, на яку заслуговував, він ішов із ним поруч ще протягом якогось часу. Але Симеон, не відриваючи погляду від дороги, вдавав, ніби не помічає його присутності, аж поки тесля, опанований справедливим роздратуванням, зробив такий рух, ніби хотів прискорити ходу й відійти від нього. І тоді старий, так ніби його раптом покинула якась невідчепна думка, наздогнав його, схопив за одяг і сказав: Стривай. Йосип здивовано обернувся й подивився на нього. Симеон зупинився й повторив: Стривай. Усі інші пройшли повз них, і тепер вони стояли на дорозі лише вдвох, ніби на нічийній землі, між гуртом чоловіків, які віддалялися, і жінками, що підходили до них усе ближче. Над їхніми головами було видно обличчя Марії, що розгойдувалося в ритмі ходи віслюка.
Долина Ізреель лишилася в них позаду. Дорога, обминаючи скелясті стрімчаки, круто бралася вгору й заглиблювалася в гори Самарії, петляючи між голими хребтами, за якими, спускаючись до Йордану й розстилаючись далеко на південь, лежала широка, напечена сонцем Юдейська пустеля — схожий на незагоєну рану великий клапоть землі, — яка була обіцяна багатьом, а проте так і не знала, кому ж вона належить. Стривай, знову сказав Симеон, і тесля йому підкорився, зненацька його опанувала тривога, й він не міг зрозуміти чому. Жінки підійшли вже зовсім близько. Тоді старий знову рушив уперед, тримаючись за одяг Йосипа, так ніби сили його вже покинули, і сказав: Учора вночі, коли я ліг спати, мені було видіння. Видіння, кажеш? Атож, але не таке, коли людина просто бачить перед собою всілякі речі, як іноді буває, ні, я побачив у своєму видінні щось пов’язане зі словами, які ти промовив, коли сказав, що коли твій син не народиться до закінчення перепису, то це означатиме, що Господь не хоче, аби римляни знали про нього й занесли його до своїх списків. Атож, я так сказав, але видіння побачив ти. Власне, було не так, ніби я побачив якісь речі, просто мене раптом опанувала впевненість у тому, що було б ліпше, якби римляни не знали про існування твого сина, щоб узагалі ніхто про нього не знав, і якщо все ж таки він прийде у світ, то щоб прожив у ньому без горя й без слави, як оті чоловіки, що йдуть попереду нас, і як оті жінки, що нас наздоганяють, щоб він був нікому не відомий, доки не забере його смерть і навіть по тому, як вона його забере. Я простий тесля з Назарета, чоловік нікому не відомий, тому можна не сумніватися, що мій син проживе саме таке життя, якого ти йому бажаєш. Але не тільки ти, Йосипе, розпоряджаєшся життям свого сина. Атож, усім розпоряджається Господь Бог, і тільки Йому відомо, що з нами буде і яке життя судилося нам прожити. Так було завжди й так ми віримо. Але розкажи мені, Симеоне, про мого сина, що тобі пощастило довідатися про нього? Нічого особливого, але раптом переді мною, наче осяяні спалахом блискавки, оті твої слова раптом набули цілком нового значення, так ото буває, коли, дивлячись на яйце, ти вже бачиш у ньому курчатко. Бог робить те, що хоче, й хоче того, що Він робить, і в Його руках перебуває доля мого сина, я тут нічого вдіяти неспроможний. Це правда, та лишилося ще кілька днів, протягом яких владу над дитиною ділить із Господом його мати. Але потім, якщо народиться хлопчик, над ним буде влада моя і влада Бога. Або лише влада Бога. Усі ми перебуваємо під Його владою. Ні, не всі, декотрі перебувають під владою і Бога, і Диявола. А як довідатися про це? Якби закон не велів жінкам завжди дотримуватися мовчанки, можливо, вони, котрі вчинили той перший гріх, який породив і всі інші, змогли б розповісти нам про те, чого ми не знаємо. А про що саме? Про те, яка частина в нас від Бога, а яка — від нечистого, яких людей вони виношують у своєму лоні. Я тебе не розумію, ти ж наче говорив зі мною про мого сина. Я говорив не про твого сина, я говорив про жінок і про те, як вони народжують таких істот, якими ми є, і звідки ж нам знати, як не від них, що кожен із нас є малим і великим, що кожен носить у собі і добро й зло, мир і війну, бунт і смирення.
Йосип оглянувся назад, побачив Марію верхи на віслюку, перед нею сидів малий хлопчисько, верхи по-чоловічому, й на мить йому привиділося, що то його син, а Марію, що просувалася вперед у юрбі жінок, яких значно побільшало, він ніби побачив уперше. У вухах йому досі лунали дивні слова Симеона, проте йому було важко погодитися з тим, що жінка може мати якесь велике значення, а його дружина ніколи не подавала жодного знаку, що так чи інак чимось відрізняється від усіх інших. Але саме в ту мить і коли він ще дивився прямо перед собою, йому пригадався таємничий жебрак із його землею, що світилася. Він затремтів від голови до ніг, волосся йому стало сторч, а надто, коли він обернувся, щоб іще раз подивитися на Марію, і ясно побачив поруч із нею високого чоловіка, такого високого, що голови жінок не досягали йому й до плечей, і за цими ознаками він упізнав жебрака, якого досі не бачив. Він подивився ще раз, і незнайомець був досі там, він ішов у натовпі жінок, де його присутність була незбагненною й недоречною. Йосип хотів попросити Симеона, щоб той також обернувся і підтвердив реальність того неможливого видіння, але старий уже відійшов від нього, він сказав те, що мав сказати, й тепер приєднався до родичів, щоб знову увійти у свою просту роль найстаршого чоловіка в родині, яку ще нікому не доводилося грати дуже довго. І тоді тесля, не маючи поруч жодного свідка, знову оглянувся на дружину. Високого чоловіка поруч із нею вже не було.
* * *
Прямуючи на південь, вони перетнули всю Самарію, і йшли вони, як то кажуть люди військові, форсованим маршем, одним оком пильно дивлячись на дорогу, а другим, стривоженим, не менш пильно оглядаючи околиці, боячись виявів ворожості чи, якщо висловитися точніше, недоброзичливого ставлення з боку жителів цього краю, які були духовними нащадками зловорожих і єретичних ассирійських приблуд, що оселилися в цих краях за часів Салманасара, царя Ніневії, після вигнання та розсіяння Дванадцятьох Племен. Ті люди мали в собі щось і від юдеїв, але від поган набагато більше, вони визнавали священним — та й то неохоче — лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а — ви тільки собі уявіть! — Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток[1] тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.