Отож наші подорожні вибралися з міста крізь південну браму й узяли напрямок на Віфлеєм, радіючи, що перебувають уже так близько від своєї мети, від міста, де вони зможуть нарешті відпочити після тривалих і тяжких мандрів, хоч бідолашну Марію чекала ще одна робота — і то дуже й дуже нелегка, бо їй і тільки їй доведеться народжувати свого сина невідомо де та невідомо як. Бо хоч, як сказано у Святому Письмі, Віфлеєм — це місто, з якого походить і де живе коліно Давидове, до якого зараховує себе і Йосип, але з плином часу одні з його тамтешніх родичів повмирали, від інших він давно не мав ніякої звістки, і ця прикра обставина дає нам підстави ще тут, на дорозі, припустити, що тесля з Назарета матиме неабиякі труднощі з пошуками місця, де він міг би тимчасово оселитися разом із вагітною дружиною, адже він не зможе, як тільки вони прибудуть до міста, постукати в перші-ліпші двері й сказати: Прийміть нас, мій син уже хоче народитися на світ, і сподіватися на те, що господиня дому відповість йому з радісною та веселою усмішкою: Заходь, заходь, дорогий Йосипе, воду я вже нагріла, мата на підлозі постелена, лляні пелюшки наготовлені, розташовуйтеся тут, як у себе вдома. Колись так і справді було в золотий вік, тоді вовки, щоб не вбивати ягнят, годувалися травою, але ми живемо в жорстокі часи, в часи криці й заліза, а час чудес або вже минув, або ще не настав, а крім того, не така вже це й добра річ — чудеса, хоч би що там про них казали, адже вони примушують нас спотворювати закони логіки та власний здоровий глузд, аби щось у світі поліпшити. Йосипові навіть захотілося вповільнити ходу, щоб зустрітися з усіма цими труднощами пізніше, але подумавши про те, що набагато більші труднощі доведеться йому долати, якщо його син народиться десь на дорозі, він став поганяти віслюка, а як стомилася ця слухняна сумирна тварина, знає тільки вона сама, адже Бог, коли щось і знає, то турбується лише за людей, та й то не за всіх, адже більшість людей живуть, як тварини, або навіть гірше, проте Бог не завдає собі клопоту, щоб з’ясувати це та вжити відповідних заходів. Один із попутників, коли вони тільки вийшли з Назарета, сказав Йосипові, що у Віфлеємі є караван-сарай, тобто той надзвичайно корисний заклад громадського обслуговування, який нібито відразу розв’язував проблему, що її ми розглянули в таких подробицях, але навіть грубому сільському теслі притаманна певна сором’язливість, а ви тільки собі уявіть, що доведеться йому пережити, коли його власна дружина буде виставлена на загальний огляд і весь караван-сарай почне шепотітися та обмінюватися непристойними жартами на її адресу, адже погоничі мулів та верблюдів, які там зазвичай ночують, відзначаються не меншою брутальністю, аніж тварини, з якими вони мають справу, й навіть програють у порівнянні з ними, — адже, на відміну від безсловесної худоби, вони наділені божественним даром мови. Тож Йосип вирішив, що йому найкраще буде звернутися до старійшин синагоги і просити в них поради й допомоги, і він навіть здивувався, що не подумав про це раніше. Йому трохи відлягло від серця, й він подумав, що слід би запитати в Марії, як вона себе почуває, але він не поставив свого запитання відразу, бо саме в ту мить подумав про те, яким же брудним і нечистим є той жіночий орган, у якому все відбувається, від запліднення до пологів, та безодня, яка усе в себе затягує, джерело всього зла, що існує на світі, бездонний лабіринт, звідки витікають то кров, то води, то бридкі виділення й нутряні соки, то вивергається огидний дитячий послід, о мій Боже, і чому тільки Ти захотів, щоб Твої улюблені діти, чоловіки, народжувалися в таких нечистотах, адже наскільки було б ліпше і для Тебе, й для нас, якби Ти утворював нас зі світла й прозорості, учора, сьогодні й завтра, від першого й до останнього, утворював усіх однаково, не роблячи різниці між вельможами і плебеями, між царями і теслями, й лише позначав би Своєю грізною печаттю тих, кому судилося провалитися в гріх, коли вони виростуть. Опанований цими сумними роздумами, Йосип затримався зі своїм запитанням, але зрештою все ж таки поставив його тоном удаваної байдужості, як людина, котра, заглиблена в роздуми про щось дуже важливе, на мить відривається від них, щоб запитати про якусь дрібницю. Як ти себе почуваєш? — поцікавився він і саме вчасно, бо кілька хвилин тому Марія стала помічати різницю між тими болями, які терзали її раніше, і тими, що їх вона відчувала тепер, хоч точніше було б сказати, що не так вона їх відчувала, як вони давали їй себе відчути.
Вони були в дорозі вже більш як годину, й Віфлеєм мав бути зовсім близько. Але невідомо чому, — бо далеко не завжди все можна пояснити, — дорога залишалася безлюдною відтоді, як вони вийшли з Єрусалима, що було досить дивним, адже Віфлеєм зовсім близько від Єрусалима, і тому було б цілком природно, якби потік людей і тварин тут ніколи не уривався. Від того місця, де дорога, за кілька стадій від Єрусалима, роздвоювалася — на Бер-Шеву та на Віфлеєм, — світ, здавалося, — якщо нам буде дозволено уподібнити світ до людини, — зіщулився, скорчився, й ми могли б іще додати, що він затулив собі очі плащем, дослухаючись до кроків подорожніх, як ото ми слухаємо спів пташок, що їх не можемо бачити, бо вони ховаються за вітами дерев, але не тільки ми їх, а й вони нас не бачать, бо їм теж здається, що ми ховаємося від них за гіллям. Отже, Йосип, Марія та віслюк ішли через пустелю, бо пустеля не завжди така, якою ми звикли її собі уявляти, пустеля — це будь-яке місце, де немає людей, а крім того, нам не слід забувати й про те, що відчути себе посеред випаленої й безживної пустелі можна навіть у самій гущі людського натовпу. Праворуч від них була могила Рахілі, дружини Якова, якої він мусив чекати чотирнадцять років, після того, як він прослужив сім років, йому дали Лію й лише через сім наступних ту жінку, яку він справді кохав і яка померла у Віфлеємі, народивши сина, що його Яків назвав Веніаміном, що означає «син правиці», але сама Лія незадовго до смерті назвала його — і цілком слушно — Беноні, тобто «син мого нещастя», сподіваюся, Бог, звичайно ж, не допустить, щоб це стало поганим передвістям для Йосипа та Марії. А ось і перші будинки Віфлеєма, вони такого самого землистого кольору, як і будинки Назарета, але під тутешнім яскравим сонцем до нього домішуються жовтий і попелястий відтінки. Марія ледве жива, вона мусить докладати великих зусиль, щоб утриматися в сідлі, її тіло хилиться донизу за кожним кроком віслюка, і Йосип мусить підтримувати її, а вона, щоб не впасти, тримається рукою за його плече, шкода, що навколо них безлюдна пустеля й нема кому помилуватися цією зворушливою картиною. А тим часом вони уже в’їхали у Віфлеєм.
Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним — щось середнє між базаром і стайнею — і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин — той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? — запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.
Поки тривала ця біганина, це ходіння та це чекання, поки лунали прохання та відповіді на них, зблякла сліпуча голубінь неба, й сонце ось-ось заховається за отією горою. Рабиня Саломея, так її звуть, іде попереду, показуючи дорогу, й несе горщик із жаром, щоб розпалити в печері вогонь, несе глек, щоб нагріти в ньому воду, несе сіль, щоб витерти нею новонароджене немовля й воно не підхопило якусь заразну хворобу. А що чисті ганчірки Марія має свої власні, а ніж, яким можна буде перетяти пуповину, лежить у Йосипових саквах, якщо Саломея не визнає за ліпше просто перекусити її зубами, то, можна сказати, в них усе готове й дитина може з’являтися на світ, а хлів, зрештою, нічим не гірший за хату, й лише той, кому ніколи не випадало щастя спати в яслах, не знає, що вони схожі на дитячу колиску, як ніщо інше у світі. Принаймні віслюк буде цілком задоволений, адже солома — вона всюди солома, як на землі, так і на небі. Коли вони дісталися до печери, надвечірня заграва ще забарвлювала червоним сяйвом пагорби над обрієм, і затрималися вони не тому, що до печери було далеко, а тому, що тепер, коли Марія знала, що скоро матиме омріяний притулок, вона змогла нарешті думати лише про свій біль і знову й знову благала своїх янголів, щоб вони доправили її до печери з усією можливою обережністю, бо нестерпний біль пронизував її щоразу, коли віслюк спотикався на камінні. У печері було поночі, слабке присмеркове світло помирало уже на вході до печери, але Саломея відразу запхала в горщик із жаринами пучок соломи, подмухала на сухий хмиз, заздалегідь наготовлений, і незабаром у печері наче сонце зійшло. Потім рабиня запалила каганець, що стояв на виступі стіни, й пішла принести води із Соломонових колодязів, які були неподалік. Коли вона повернулася, то знайшла Йосипа геть розгубленим, він не знав, що йому робити, й не поспішаймо осуджувати його, адже ніхто не навчає чоловіків, як їм треба поводитися в таких ситуаціях, та вони й не хочуть цього знати, найбільше, на що вони здатні, це тримати руку жінки, яка страждає, і чекати, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але Марія не мала навіть такої втіхи, світ, мабуть, став би з ніг на голову від подиву, якби тогочасний юдей наважився навіть на таку дрібничку. Але тут увійшла Саломея, підбадьорливо сказала: Не бійся, терпи, а тоді розвела ноги Марії й опустилася між ними навколішки, бо жінкам належить розчахувати ноги й тоді, коли вони приймають у себе чоловіче сім’я, й тоді, коли вивергають звідти плід свого лона, Саломея уже втратила й лік тим дітям, яким вона допомагала народитися, а страждання цієї бідолашної жінки нічим не відрізняються від страждань інших жінок, бо Господь призначив їм такі страждання, коли Єва скоїла гріх непослуху: Ти тяжко страждатимеш під час вагітності й народжуватимеш дітей у муках, і сьогодні, коли минуло стільки часу й накопичилося стільки страждань та болю, Бог досі не задовольнився, й жіночі страждання тривають. Йосипа вже немає в печері, немає його навіть на вході. Він утік, щоб не чути криків, але вони від нього не відстали, й він нікуди не міг від них заховатися, йому здавалося, сама земля кричить розпачливим зойком, і той зойк був таким моторошним, що троє пастухів, які гнали поблизу свої отари, підійшли до Йосипа й запитали в нього: Що там відбувається, схоже, ніби сама земля кричить, і він їм відповів: то моя жінка народжує дитину в отій печері, й вони йому сказали: Ти не з цих країв, ми тебе не знаємо. Ми прийшли сюди з Назарета, що в Галілеї, на перепис, і тут у дружини почалися перейми. У дедалі густіших сутінках обличчя чотирьох чоловіків були майже невидимі, незабаром їхні риси зовсім стерлися, і лише голоси лунали. А ви маєте що їсти? — запитав один із пастухів. Трохи маємо, — відповів йому Йосип таким самим тихим голосом, яким той поставив своє запитання. Коли все закінчиться, ти мені скажеш, і я принесу тобі овечого молока, а тоді пролунав голос і другого пастуха: А я принесу тобі сиру. Потім запала довга й непоясненна тиша, перш ніж озвався третій із пастухів. Голосом, який також, здавалося, пролунав із-під землі, він сказав: А я принесу вам хліба.
Син Йосипа та Марії народився, як і всі людські діти, весь вимащений кров’ю своєї матері й покритий слизом, і страждав він мовчки. Він заплакав, бо його примусили заплакати, й віднині він плакатиме лише з цієї причини. Загорнутого в пелюшки, його поклали в ясла неподалік від морди віслюка, а щоб той його, бува, не вкусив, то повідець, яким він був прив’язаний, укоротили. Саломея вийшла, щоб зарити послід, а тут і Йосип з’явився. Рабиня зачекала, поки він увійде, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря, стомлена так, ніби це їй довелося родити, але то була тільки гра уяви, бо власних дітей вона ніколи не мала.
Спускаючись по схилу гори, наближаються троє чоловіків. Це пастухи. Вони разом заходять до печери. Марія лежить, і очі в неї заплющені. Йосип сидить на камені, він сперся ліктем на ясла й, схоже, дивиться на сина. Перший пастух підходить до нього й каже: Оцими руками подоїв я овець, щоб принести вам молока. Марія розплющує очі й усміхається. Підходить другий пастух й у свою чергу каже: Своїми руками сколотив я молоко і зробив сир. Марія киває головою й усміхається також йому. І тоді до неї наблизився третій пастух і, здавалося, заповнив усю печеру своїм велетенським тілом, і промовив: Своїми руками замісив я тісто й на вогні, який горить лише під землею, спік я хліб, щоб принести його тобі. І Марія зрозуміла, хто цей пастух.
* * *
Від сотворіння світу ведеться так, що коли одна людина народжується на світ, друга готується його покинути. І тепер ось надійшов час померти цареві Іроду. І до того ж помирає він у великих муках, у таких страшних муках, які годі собі уявити, бо все тіло свербить йому так, ніби сотні тисяч мурах гризуть його своїми крихітними й невтомними щелепами. Після того як були випробувані без жодної користі безліч бальзамів і мастей, якими досі на всіх відомих нам просторах земної кулі, з Єгиптом та Індією включно, користуються хворі люди, царські лікарі, втративши голову або, якщо висловитися точніше, боячись утратити її, стали вигадувати всілякі ванни та виготовляти лікувальні знадоби цілком навмання, змішуючи з олією або водою всілякі трави та порошки, що, за чутками, комусь у чомусь допомогли, навіть якщо ці суміші повністю суперечили рекомендаціям та приписам фармацевтичної науки. Цар, знавіснілий від болю та люті, бризкаючи піною, наче його покусав скажений собака, погрожував лікарям, що звелить розіп’ято їх усіх на хресті, якщо вони негайно не знайдуть засіб, що міг би пом’якшити його болі, що, як і слід було сподіватися, не обмежувалися нестерпною сверблячкою шкіри, яка примушувала його труситися і тремтіти, падати на підлогу і звиватися там у таких страхітливих корчах, що очі йому вилазили з очниць, а руки рвали на собі одяг, під яким копошилися незліченні полчища кусючих мурашок. Ще нещадніше катує його гангрена, що дала про себе знати в останні дні, а ще страшнішим від гангрени є той жах, який не має назви і про який шепочуться усі в палаці, розповідаючи, ніби у статевих органах вінценосної особи завелися черви й вони швидко розмножуються, пожираючи його живцем. Від розпачливих криків Ірода двигтять зали та галереї палацу, євнухи, які безпосередньо його обслуговують, не сплять і не відпочивають, раби нижчої категорії втікають, щоб не потрапити йому на очі. Лише лють допомагає чіплятися за життя Іроду, якому з великими труднощами досі вдається волочити своє тіло, що смердить гнилим м’ясом, попри густо напахчений парфумами одяг і волосся, змащене запашними мастями. Лежачи на ношах, оточений лікарями та озброєними охоронцями, мандрує він з одного кінця палацу в інший у пошуках зрадників, які йому ввижаються або вгадуються повсюди, і його палець зненацька може вказати або на головного євнуха, який став набувати надто великого впливу, або на зухвалого фарисея, що осуджує тих, котрі порушують закон, хоч повинні були б подавати приклад у тому, як сумлінно треба його виконувати, і йому навіть не треба називати ім’я того, кого він має на увазі, усі й так відразу розуміють, про кого йдеться, він навіть запідозрив у зраді власних синів, Александра та Аристобула, які були схоплені й негайно засуджені до страти особливим судом, складеним із найвельможніших людей Іродового царства, він був скликаний умисне для того, щоб ухвалити саме такий вирок, а не якийсь інший, та й хіба міг учинити інакше бідолашний цар, адже у своїх кошмарних сновидіннях він спостерігав, як його погані сини підкрадалися до нього з оголеними мечами в руках, а в найтяжчому з тих кошмарних сновидінь він чітко, наче у дзеркалі, бачив свою власну, відтяту від тіла голову. Але обачний монарх зумів випередити зловмисників, зберегти своє життя й міг тепер спокійно дивитися на трупи тих, котрі ще хвилину тому хотіли скинути його з трону, — на власних синів, звинувачених у змові, обмані, в незаконному зазіханні на найвищу владу в державі, а тепер засуджених на смерть і за вироком високого суду задушених.