Коли зовсім недалеко залишилося до Рамали, де ті, хто найпалкіше вірував або був наділений особливо гострим нюхом, уже відчували подих святості, який віяв від Єрусалима, покинули гурт мандрівників старий Симеон зі своїми родичами, бо, як уже було сказано, вони мали відбути перепис в одному з ближніх сіл. Подорожні попрощалися там-таки, на дорозі, проказавши не одну молитву, матері родин надавали Марії безліч порад, а поради — як відомо — діти досвіду, й вони розлучилися, одні почали спускатися в долину, де незабаром вони зможуть відпочити після чотириденної подорожі, інші пішли далі, до Рамали, у караван-сараї якої вони перебудуть наступну ніч. А в Єрусалимі їх покине ще одна група назаретян, більшість попрямують до Бер-Шеви, їм туди йти ще два дні, а тесля з дружиною вирушать у Віфлеєм, до якого, від Єрусалима зовсім недалеко. Поки всі обіймалися та прощалися, Йосип відкликав убік Симеона й дуже шанобливим тоном запитав у нього, чи за цей час йому не пригадалися ще якісь подробиці з його видіння. То не було видіння, я вже тобі сказав. Хай там що це було, а мене передусім цікавить, яка доля чекає на мого сина. Якщо тобі невідомо, яка доля чекає навіть на тебе, на чоловіка, що вже живе на світі й розмовляє тепер зі мною, то як ти можеш знати щось про того, хто ще й на світ не народився? Погляд нашої уяви проникає набагато далі, й тому я подумав, що твої очі, які Господь відкрив для найглибших істин, змогли побачити те, що для мене сховане за густою темрявою. Можливо, що про долю свого сина ти не довідаєшся ніколи, адже твоя власна доля може закінчитися набагато раніше, ніж ти гадаєш, тож не запитуй ні про що, чоловіче, а живи сьогоднішнім днем. І промовивши ці слова, Симеон поклав на голову Йосипа свою праву долоню, промурмотів молитву, яку ніхто не зміг почути, й приєднався до родичів, що чекали його. Звивистою стежкою, одне за одним, вони почали спускатися в долину, де, під її протилежним схилом, майже невидиме між каменями, що стриміли із землі, наче кістки мерців, які не знайшли у землі спочинку, було розташоване село Симеона. Більше Йосип не чув про нього нічого й лише набагато згодом довідався, що старий помер, не встигши відбути перепис.
Після двох ночей, коли подорожнім доводилося мерзнути під зоряним небом, бо зі страху перед несподіваним нападом вони не розпалювали навіть вогнищ, подорожні з Назарета були дуже раді, що їм нарешті вдасться відпочити між чотирма стінами та під повітками караван-сарая. Жінки допомогли Марії злізти з віслюка, з жалем повторюючи: Тобі зовсім скоро родити, жінко, а бідолашна шепотіла їм у відповідь, що так, мабуть, і справді її час надходить, адже живіт її віднедавна дуже збільшився, а може, їй тільки так здавалося. Жінки прилаштували її, як могли, в окремому кутку караван-сарая й заходилися готувати вечерю, бо час уже був пізній. Повечеряли всі разом, але цього разу вони майже не розмовляли, не розповідали ані легенд, ані цікавих історій, що їх люди так люблять слухати, коли збираються навколо вогнища, близькість Єрусалима схиляла їх до мовчанки, кожен ніби зазирав сам у себе й запитував: Хто ти, схожий на мене, але кого я не впізнаю, уголос вони цього не казали, люди не звикли розмовляти самі з собою вголос без видимої на те причини, вони навіть усвідомлено так не думали, але не випадає сумніватися, що коли люди дивляться невідривним поглядом на вогонь і мовчать, то якби їхню мовчанку перекласти на слова, вони були б саме такими, і ними усе було б сказано. З того місця, де сидів, Йосип дивився на Марію, він бачив профіль її обличчя на тлі вогню, де воно грало всіма світлотінями, й раптом подумав, сам здивований, що така думка раптом прийшла йому в голову, що Марія дуже вродлива жінка; хоч її обличчя й залишалося дитячим, але вона була дуже гарна навіть при тому, що тепер її тіло було деформоване, але його пам’ять зберігала інший образ, образ стрункої і граційної дівчини, якою вона, безперечно, знову стане, коли народить дитину. Такі думки виникли в голові Йосипа, й він пережив таке відчуття, ніби всі останні місяці примусової здержливості разом повстали, розбудивши в ньому бажання таке гостре, що воно розлилося по всій його крові, воно накочувалося на нього хвиля за хвилею, розбудивши в ньому плотську жагу, від якої голова йому пішла обертом, але потім відкотилися назад, коли його розбурхана уява утнула з ним новий жарт. Він почув, як Марія застогнала, але навіть не підійшов до неї. Він раптом згадав, — і цей спогад ніби облив його крижаною водою, вмить загасивши любострасний порив, — про того чоловіка, який два дні тому йшов поруч із його жінкою — принаймні таке видіння промайнуло тоді перед його очима, — про жебрака, що переслідував їх відтоді, як повідомив про те, що Марія народить сина, бо Йосип тепер не мав жодного сумніву, що, навіть не з’являючись до того дня, коли й він нарешті зміг побачити його, той таємничий чоловік протягом усіх дев’ятьох місяців вагітності постійно перебував у думках Марії. Він не наважився запитати у дружини, що то був за чоловік, чи їй відомо, звідки він сюди прийшов, чому так швидко зник, він не хотів почути ту відповідь, якої боявся: То був чоловік як чоловік, а ще ймовірніше, Марія звернулася б до інших жінок: Чи ви бачили якогось чоловіка, що приєднався до нашого жіночого гурту, й вони сказали б, що ні, й замахали б руками з виразом здивованим і обуреним, а найязикатіша, певно, сказала б: Ще не народився такий чоловік, який підійшов би до своєї жінки і сказав їй бодай одне добре слово, поки йому в одному місці не засвербить, усі ви, мовляв, однакові. Але Йосип не знав, що в подиві Марії не було б ніякого лицемірства, бо вона й справді не бачила біля себе ніякого жебрака ані в реальній дійсності, ані у своїй уяві, ані як живу людину, ані як безтілесного привида. Але як я можу тобі повірити, якщо він був тут, поруч із тобою, і я бачив його на власні очі, заперечив би їй Йосип, а Марія відповіла б, тверда у своїй рішучості: Позаяк у законі написано, — так мені казали, — що жінка повинна шанувати свого чоловіка й у всьому йому підкорятися, то я не стану наполягати, що того чоловіка поруч зі мною не було, адже ти стверджуєш протилежне, але натомість я наполягаю, що нікого біля себе не бачила. То був жебрак. Але як ти можеш знати, що то був жебрак, адже ти не бачив його в той день, коли він приходив. То мав бути він. То просто хтось ішов по дорозі, а що йшов він повільніше, аніж ми, ми його проминули, спочатку чоловіки, а потім жінки, либонь, він був саме поруч зі мною, коли ти оглянувся. Отже, ти підтверджуєш, він там був. Ні, я просто намагаюся знайти пояснення, яке тебе задовольнило б, бо це також входить в обов’язки доброї жінки. Крізь напівзаплющені очі, майже засинаючи, Йосип намагається прочитати істину на обличчі Марії, але її обличчя стало чорним, як протилежний бік місяця, і слабке сяйво майже згаслого вогнища обвело її профіль тонкою лінією. Зрештою Йосип дозволив своїй голові впасти на груди, так ніби остаточно втратив надію щось у цьому зрозуміти, й забрав у своє сновидіння абсурдну думку про те, що той чоловік був образом його вже дорослого сина, який прийшов із майбутнього, щоб сказати йому: Таким я стану одного дня, але ти ніколи таким мене не побачиш. Йосип заснув зі смиренною усмішкою на губах, але серце його було наповнене смутком, йому вчувався уві сні голос Марії, що казала йому: Не доведи, Господи, щоб то був він, бо я точно знаю, що цьому чоловікові нема де прихилити голову. Істинно, істинно я вам кажу, багато чого у світі ставало б відомим іще до того, як призведе до поганих наслідків, якби між чоловіком і дружиною існував звичай розмовляти з цілковитою щирістю, як то й має бути між дружиною і чоловіком.
Наступного дня, рано-вранці, до Єрусалима вирушило багато з тих подорожніх, які ночували в караван-сараї Рамали, але хоч вони й об’єднувалися у групи досить випадково, Йосип намагався не відстати від тих своїх земляків, які йшли до Бер-Шеви, й цього разу йшов поруч з дружиною, біля її лівого стремена, так би мовити, саме там, де вчора йшов жебрак чи хто він там був. Але Йосип у ті хвилини не думав про таємничого персонажа. Його душу наповнила глибока переконаність у тому, що він зажив особливої ласки Господа, який дозволив йому побачити власного сина ще до того, як він народиться, побачити його не безпорадним немовлям, загорнутим у пелюшки, яке горлає, верещить і погано пахне, а вже дорослим чоловіком, вищим на цілу долоню від свого батька та від інших чоловіків середнього зросту. Йосип почувався щасливим, що перебуває на місці сина, він почувався водночас і батьком і сином, і це відчуття було таким сильним, аж він на якусь мить забув, що його справжній син перебуває тепер у лоні матері й разом із нею наближається до Єрусалима.
Єрусалим, Єрусалим! вигукують мандрівні богомольці, побачивши місто, що виникає несподіваним видінням на вершині пагорба, з протилежного боку долини, місто небесної істини, центр світу, тепер розбризкувало в усіх напрямках мільйони іскор, під сліпучим полудневим сонцем, схоже на кришталеву корону, яка, проте, стане золотою, коли впадуть на неї промені призахідного сонця, і стане білою, як молоко, під світлом місяця, Єрусалим, о Єрусалим! Храм виникає так, ніби Бог поставив його там саме в цю хвилину, а несподіваний порив вітру, який налітає на подорожніх і лоскоче їм обличчя, ворушить волосся та одяг, мабуть, теж виникає, коли Бог змахне своєю широкою долонею, і якщо ми уважно придивимося до хмар у небі, то зможемо розгледіти цю величезну долоню, яка зникає десь у просторі, з її довгими, вимазаними глиною пальцями, долоню, на якій прокреслені лінії життя та смерті людей та всіх інших істот, що живуть у всесвіті, але також — час уже нам про це довідатися, — лінії життя та смерті самого Бога. Подорожні здіймають до неба руки, що тремтять від хвилювання, молитви невтримно зриваються з їхніх уст, і лунають вони вже не хором, а кожен окремо віддається своєму пориву, а люди, що, за своєю природою, схильні віддаватися стримано таким містичним почуттям, завмирають майже нерухомо, дивляться в небо й промовляють слова молитов якось надміру твердо, так ніби їм дозволено в ці хвилини розмовляти з Господом, як рівним із рівним. Дорога плавно йде вниз, і мірою того як подорожні спускаються в долину, перед тим як знову піднятися вгору дорогою, що приведе їх до міської брами, Храм здіймається перед ними все вище й вище і внаслідок ефекту перспективи затуляє ненависну вежу Антонія, де навіть із цієї відстані можна побачити постаті римських легіонерів, а також сліпучі зблиски їхньої зброї. Тут Йосип із дружиною попрощалися зі своїми супутниками з Назарета, бо Марія була геть виснажена й не витримала б того дрібного клусу, яким треба було б пустити свого віслюка, щоб він не відстав від натовпу збуджених богомольців, бо всі вони пішли дуже швидко, майже побігли, коли побачили перед собою мури священного міста.
І Йосип та Марія залишилися на дорозі самі-одні, вона намагається зібрати свої останні сили, які швидко втікають від неї, він відчуває легке роздратування на думку, що їм довелося затриматися тоді, коли вони вже майже дійшли до мети. Сонце сипле гарячим промінням на тишу, яка нависла над подорожніми. І в цю мить у Марії вихоплюється глухий стогін, який вона неспроможна стримати. У тебе вже почалися перейми, тобі болить? — стривожено запитує її Йосип, а вона відповідає: Атож, болить, але в цю мить у неї на обличчі з’являється недовірливий вираз, так ніби вона щойно зустрілася з чимось недосяжним для її розуміння, а саме з тим, що вона відчула той біль не у своєму власному тілі, вона справді його відчула, так, але той біль переживав хтось інший, його переживала дитина, яку вона носила у своєму лоні, невже це справді можливо, невже людське тіло спроможне відчувати не власний біль, наперед знаючи, що то не його біль, і разом із тим відчуваючи його не менш гостро, аніж свій власний, — або, якщо спробувати описати його по-іншому, мов таке собі відлуння, яке, внаслідок певної акустичної аномалії, лунає гучніше, аніж той звук, що його породив. Обережно, боячись почути ствердну відповідь, Йосип запитав: Тобі досі болить? — і вона не знала, що йому відповісти, бо збрехала б, якби сказала, що ні, і збрехала б, якби сказала, що так, тому промовчала, але біль тривав, і вона його відчувала, вона тільки дивилася на свій живіт, у якому її син терпів біль, і нічим не могла допомогти йому, бо він був надто далеко від неї. Йосип зовсім не підганяв віслюка, він жодного разу не оперезав його батогом, але той сам раптом пішов набагато жвавіше дорогою, що підіймається по крутому схилу до Єрусалима, й так легко переставляв ноги, ніби хтось йому повідомив, що його там уже чекають ясла, наповнені вівсом, і нарешті він зможе поїсти та відпочити після важкої дороги, але він, певно, не знав і не здогадувався, що йому ще доведеться подолати чималий шмат дороги до Віфлеєма, а коли він туди нарешті прийде, то зрозуміє, що життя зовсім не таке просте, яким воно йому здається, звісно, завжди існує велика спокуса проголосити: Veni, vidi, vici, як це зробив Юлій Цезар у годину своєї слави, а незабаром по тому мусив померти від руки свого ж таки сина, і мало було втіхи в тому, що той син доводився йому не рідним, а прийомним. З давніх-давен триває і, схоже, не матиме кінця війна між батьками й дітьми, відторгнення крові, принесення невинних у жертву.
Уже коли вони пройшли крізь міську браму, Марія знову не змогла втримати в собі крик болю, і той біль був таким гострим, ніби її проткнули списом. Але почув її зойк тільки Йосип, таким гучним був навколишній гамір, кричали тут не тільки люди, а й тварини, останніх було не так чути, проте всі разом вони створювали неймовірний гармидер, як ото буває на ярмарках, і щось розчути в тому гаморі було неможливо. Йосип вирішив виявити розважливість: Тобі не можна їхати далі, ліпше ми влаштуємося десь тут, завтра я піду до Віфлеєма на перепис і скажу там, що в тебе пологи, але якщо це конче треба, то я тебе приведу, адже я не знаю, які в римлян закони, можливо, досить буде, якщо на перепис з’явиться лише голова родини, а надто за такого випадку, як наш, але Марія відповіла: Мені вже не болить, і то була правда, той напад болю, який примусив її закричати, тепер перетворився на легке поколювання, воно не припинялося, це так, але його можна було терпіти, воно тільки постійно нагадувало про себе, як ото волосяниця, яку покутники носять на тілі. Почувши ці слова, Йосип відчув більшу полегкість, аніж ми можемо собі уявити, бо його лякала перспектива шукати собі притулок у лабіринті єрусалимських вулиць за таких складних обставин, коли його дружина ось-ось має народити, а він, як і кожен чоловік, був неймовірно наляканий тією відповідальністю, що ляже на його плечі, хоч і не хотів у цьому признатися. Він сподівався, що коли вони прийдуть до Віфлеєма, що за своїми розмірами та важливістю не дуже відрізняється від Назарета, то там йому буде значно простіше розв’язати свою проблему, адже в невеличких селах, де всі одне одного знають, знайти допомогу багато легше. Тож він був дуже радий, що Марія перестала стогнати, отже, або їй уже не болить, або вона поки що спроможна терпіти біль, і в обох цих випадках їм ліпше поквапитися, щоб якнайшвидше добутися до Віфлеєма. Віслюк дістав долонею по крупу, але це було, якщо добре подумати, не так заохочення прискорити ходу, що йому було б не так легко зробити в неймовірній товкотнечі вуличного руху, в яку вони потрапили, як приязний порух душі Йосипа, з якої камінь звалився. На вузьких вуличках Єрусалима штовхалося безліч торговців, серед яких були люди всіх рас і племен, та коли в кінці вулиці з’являвся дозор із римських легіонерів або караван верблюдів, то прохід відкривався мов чарами, й натовп розколювався на дві хвилі, наче води Червоного моря. Але терпіння й наполегливість зрештою таки допомогли двом подорожнім із Назарета та їхньому віслюкові залишити позаду цю юрбу людей, що, мов очманілі, галасували та вимахували руками, людей, до всього байдужих, крім бажання якнайшвидше позбутися своїх товарів, тож не було ніякого резону повідомляти їм, що онде з’явилися Йосип та його дружина, в якої живіт уже підпирає підборіддя і яку звати Марія, що вони удвох прямують до Віфлеєма, де мають відбути римський перепис, і якщо від подібних заходів справді немає ніякої користі, то причина полягає в тому, що ми живемо в краю, де немає великого розмаїття імен і де просто й легко можна зустріти Йосипів та Марій усякого віку й усякого суспільного стану, для цього, так би мовити, досить лише завернути за ріг вулиці, й не слід забувати також про те, що ті Йосип і Марія, яких ми знаємо, либонь, не єдині люди з такими іменами, що чекають свого первістка, і, якщо вже говорити все, ми аж ніяк не повинні дивуватися, якщо в цей самий час і, можливо, навіть на одній вулиці, народяться двоє діток однієї статі, що, дасть Бог, обоє будуть хлопчиками, але яких чекає неоднакова доля, навіть якби ми, бажаючи надати якоїсь ваги примітивній астрології тих часів, дали обом новонародженим одне ім’я, Єшуа, або Ісус, як тепер кажуть. І нехай ніхто не дорікає нам за те, що ми намагаємося випередити події, даючи ім’я дитині, яка ще й не народилася, — дорікайте за це назарейському теслі Йосипу, який давно взяв собі в голову, що саме таким буде ім’я його першонародженого сина.