Цілий день Джон ходив як у воду опущений і раз за разом бурмотів собі під ніс:
— Ото вже дурний хлопчисько! От безголовий!.. Не накрити коня попоною. Та й вода, мабуть, була холодна. Ой, біда з тими дітлахами!..
Загалом же Джо був непоганим хлопцем.
Хворів я важко. Перестуда перейшла в запалення легень, і тепер кожне вдихання давалося мені з болем. Джон панькався зі мною, наче з немовлям, і навіть посеред ночі по декілька разів приходив до мене. Господар також часто навідувався.
— Красеню ти мій бідний, — промовив він якось, — конику мій золотий, та ж ти врятував свою господиню. Так, ти врятував їй життя.
Мені було дуже приємно чути такі слова, та й лікар нібито казав, що якби ми хоч на мить затрималися, то не встигли б. Джон зізнався господареві, що іще не бачив, аби кінь біг так швидко, як я тієї пам’ятної ночі. Мовляв, можна подумати, що кінь розуміє всю критичність моменту. Та я й відчував (принаймні, нікому не довелося мені пояснювати), що треба їхати якнайшвидше, адже від прудкості моїх ніг залежить порятунок господині.
Розділ 19
З недомислу
Не знаю, скільки часу я хворів, але містер Бонд, тутешній лікар-ветеринар, бував у мене щодня. Якось він навіть зробив мені кровопускання, і Джон допомагав йому, тримав відро для крові. Після цієї процедури я так занеміг, що вже й не сподівався залишитися живим. Та, мабуть, не я один так думав.
Щоб дати мені цілковитий спокій, Джинджер і Веселуна перевели до іншої стайні. Гарячка неймовірно загострила мій слух: найслабший звук я сприймав як оглушливий; стоячи у стайні, чув усі кроки і легко міг би сказати, хто це йде і куди. Хай що робилося в маєтку, я був у курсі всіх подій. Якось уночі Джонові довелося давати мені піґулку, а що справа ця непроста, то йому допомагав Томас Ґрін. Коли все було зроблено, Джон, як міг, мене заспокоїв і сказав, що має побути тут ще півгодини, йому треба побачити, як подіяла на мене піґулка. Томас вирішив, що, коли так, він теж залишається з Джоном. Вони пішли до стійла Веселуна, де стояла лавка, а ліхтар, аби мене не дратувало світло, опустили біля ніг.
Певний час вони сиділи мовчки, та от Том Ґрін стиха мовив:
— Знаєте, Джоне, мені хотілося б, щоб ви не були такі суворі із Джо. Хлопчисько вже зовсім носа похнюпив, не їсть, не усміхається. Каже, що розуміє, що все це сталося через нього, але ж він думав, що все робить правильно. І ще боїться, що, коли, не дай Боже, Красень помре, з ним узагалі ніхто не говоритиме. Коли я слухаю його, моє серце крається. Може, поговорите з ним? Він же нормальний хлопець.
Джон трохи подумав і, зважуючи кожне слово, відповів:
— Томе, і ви не тримайте на мене зла. Я розумію, що хлопець не бажав коневі зла, та я ніколи цього й не казав. Так, він добрий хлопець, і, зрозумійте, мені самому боляче. Цей кінь — моя найбільша гордість. Я вже мовчу про те, що він — улюблений кінь господаря і господині, і, як подумаю, що він може сконати, мені аж зле стає. Та коли ви вважаєте, що я несправедливий до малого, що ж, завтра спробую з ним поговорити. Нехай спершу Kpaсень трохи оклигає.
— Дякую, Джоне. Я знав: у вас добре серце, і ви розумієте, що мій малий зробив це з недомислу.
Від цих слів Джон аж підскочив.
— З недомислу?! Ви кажете, з недомислу? Та як ви можете таке казати! А вам не здається, що цей самий недомисел — найгірша річ на світі після злого умислу? Бо левова частка всяких нещасть трапляється саме через чийсь недомисел! Коли людина каже: «Ой, це я з недомислу, я не хотіла нашкодити», — то думає, що варто їй це сказати, як усе пробачиться. Одна дама напхала свою хвору дитину ліками та заспокійливим сиропом. Я далекий від думки, що вона хотіла її вбити, але ж дитини не стало, і горе-матір судили саме за вбивство дитини.
— І правильно! — сказав Том. — Коли жінка не може дібрати, що добре, а що зле для малечі, їй не можна довірити дитини.
— Та й Біл Старкі, — вів далі Джон, — коли одягав костюм привида і бігав місячної ночі за рідним братом, теж не мав на меті доводити того до божевілля, він хотів лише трохи полякати малого. А що вийшло? Розумний, красивий юнак, що міг би стати гордістю матері, став пришелепуватим ідіотом і, хоч житиме вісімдесят років, так і залишиться ідіотом. Згадайте, Томе, як ви засмутилися, коли півмісяця тому юні леді не зачинили дверей до теплиці і морозяний вітер зі сходу нагнав туди холоду. Чи не ви тоді говорили, що холод занапастив силу-силенну розсади?
— Що було — те було! — погодився Том. — Стільки гарної розсади, і хоч би один саджанець уцілів. Усе треба висаджувати заново, та це ще півбіди. Де взяти свіжої розсади, от у чому проблема. Я мало не збожеволів, коли зайшов до теплиці й побачив, що там робиться.
— І попри все, — продовжив Джон, — я більше ніж упевнений, що наші юні дами не мали лихого умислу. Це ж вийшло просто з недомислу.
Вони ще про щось розмовляли, та я вже їх не слухав. Ліки робили свою справу, і я заснув, а вранці мені було вже набагато краще. У подальшому житті, опиняючись у різних ситуаціях, я ще не раз згадував Джонові слова про недомисел.
Розділ 20
Джо Ґрін
Джо Ґрін досить швидко звикав до нового місця. Знання він хапав на льоту, обов’язки виконував сумлінно, і за якийсь час Джон без побоювань міг довірити хлопцеві не одну серйозну справу. Я вже казав, що він був надто малий, відтак йому тільки зрідка доводилося вигулювати Джинджер чи мене. Та от одного дня, коли Джона не було в маєтку (він ще вранці запряг Суддю в багажний віз і поїхав у справах), господареві треба було терміново передати записку одному джентльменові, що жив за три милі від нас. Він попросив Джо, щоб той узяв мене і сам відвіз оту записку, проте нагадав хлопцеві, що зайва обачність у дорозі ще нікому не завадила.
Передавши записку джентльменові, ми тихим кроком поверталися додому. Минаючи цегельню, натрапили на віз, навантажений цеглою. Колеса воза глибоко вгрузли в розмиту колію, і візник нещадно шмагав своїх коней та кляв їх на чім світ стоїть. Джо натягнув повід, і ми зупинилися. То було жалюгідне видовище. Коні рвали жили, намагаючись витягти вгрузлого воза, та він навіть не міг рушити з місця. Тіла коней були мокрі від поту, боки їхні важко надималися, і кожен м’яз під шкірою напнувся до краю. Та візника це анітрохи не бентежило, він те й робив, що смикав за повід та батожив нещасних тварин.
— Гей, пане, схаменіться, що ж ви робите! — крикнув Джо. — Не мучте коней, хіба вони в чомусь винні? Віз так угруз у колію, що вони його в житті не витягнуть.
Та візник, і оком не змигнувши, продовжував батожити коней.
— Та що ж ви робите, зупиніться! — благав його Джо. — Я вам допоможу скинути трохи цегли. Вони цього воза навіть з місця не зрушать.
— Не пхай свого носа, нахабне щеня, без тебе якось дамо раду!
Візник, будучи явно напідпитку, геть оскаженів, і коням стало по-справжньому непереливки. Не довго роздумуючи, Джо розвернув мене, і за мить ми чвалом неслися туди, де стояв будинок цегельного майстра. Не знаю, чи сподобалася б наша скачка Джонові, але ми з Джо про це не думали, ми кипіли праведним гнівом на того негідника і бігти повільніше не змогли би за всього бажання.
Ми домчали до будинку, що стояв при дорозі, Джо постукав у двері й гукнув:
— Містере Клей, ви вдома?
Двері відчинилися, і містер Клей власного персоною з’явився перед нами.
— Здоров був, юначе! О, ти спішив!.. Щось термінове від сквайра?
— Ні, містере Клей, просто один ваш підручний так батожить своїх коней, що от-от заб’є до смерті. Я попросив його припинити, та він і слухати не хоче. Казав йому хоч трохи воза розвантажити, щоб коні його витягли, та де там!.. Довелося скакати до вас. Сер, дуже вас прошу, поїдьте з нами.
Голос Джо аж тремтів від обурення.
— Дякую тобі, малий, — мовив Клей і зник у будинку, щоб узяти капелюха. Потім, на хвильку замислившись, він запитав: — Послухай, коли я притягну цього негідника до суду, ти свідчитимеш проти нього?
— З радістю! — крикнув Джо, і містер Клей пішов до воза, а ми гарним клусом рушили додому.
— Гей, Джо, що сталося? — поцікавився Джон, коли ми приїхали до маєтку і Джо спішився. — Ти аж кипиш від люті.
— Ваша правда, — погодився хлопець. — Зараз усе розкажу.
І скоромовкою, ковтаючи слова, він розказав про випадок на дорозі. Вдачі Джо був тихої, можна сказати, сумирної, і бачити його в такому стані ще не доводилося.
— Молодчина, Джо! — похвалив його Джон. — Малий, ти був правий, і навіть коли цього селюка не викличуть до суду, все одно ти вчинив правильно. Багато хто проїхав би повз нього, навіть не втручаючись. Не моя справа, та й квит. Та, як на мене, людина просто не має права залишатися байдужою, коли у неї на очах коїться таке неподобство. Так що, хлопчику мій, ти все зробив, як належить.
Джо тим часом зовсім заспокоївся. Джонова похвала втішила його самолюбство, і, коли він начищав мої ноги й тіло, рухи його були більш упевнені, ніж зазвичай.
Вони уже збиралися йти полуднувати, коли до стайні прибіг посланець. Він сказав Джо, щоб той зайшов до кабінету містера Гордона, і пояснив: якогось харцизяку судять за жорстоке ставлення до коней, і справа потребує його свідчень. Коли Джо це почув, очі його заблищали, а щоки зашарілися.
— Ох і перепаде ж йому від мене! — вигукнув він.
— Ти там причепурися, — порадив йому Джон. Джо розправив краватку, обсмикав куртку і пішов свідчити.
Наш господар виконував обов’язки мирового судді.[46] Йому часто-густо доводилося розглядати подібні дрібні справи, після чого він або встановлював міру покарання для порушника, або передавав цю справу до вищого суду.
Пополудні Джо повернувся до стайні в піднесеному настрої. Він весело поплескав мене по спині і сказав:
— Отак, старий, більше такого неподобства ми не побачимо, чуєш?
Згодом ми дізналися, що свідчення Джо виявилися доладними і, на диво, чіткими, а ті нещасні коні були такі побиті, що справу горе-візника мав розглядати вищий суд, де його запросто могли засудити до двох, а то й до трьох місяців ув’язнення.
Після цього випадку Джо неможливо було впізнати. Джон жартував, що він за тиждень підріс на цілий дюйм. Хай там як, та мені й справді здалося, що Джо став більшим, дорослішим. Його безтурботність нікуди не зникла, зате рухи стали більш упевненими, рішучими, неначе він із хлопчиська-підлітка одразу став дорослим чоловіком.
Розділ 21
Розставання
Три роки прожив я в цьому чудовому маєтку, а потім у нашому житті почали назрівати невеселі зміни. Усе частіше стали говорити про те, що господиня хвора, лікар став частим гостем у маєтку, а наш господар ходив чорний, як хмара. Невдовзі до нас дійшла чутка, що господині треба на два-три роки покинути Англію та поїхати в теплі краї. Для всіх ця новина була наче грім серед ясного неба. Весь маєток огорнув чорний смуток. Містер Гордон залагоджував усі справи та готувався до від’їзду з Англії, і ми вже звикли слухати у стайні розмови про майбутню розлуку. Та, правду кажучи, інших тем для розмов і не було.
Джон виконував свої обов’язки з мовчазною похмурістю, та й Джо вже більше не насвистував. Увесь час якісь люди то приїжджали до маєтку, то від’їжджали з нього, відтак роботи у мене та Джинджер було доволі.
Першими покидали маєток міс Джесі, міс Флора та їхня гувернантка, і перед від’їздом дівчата завітали до стайні. На прощання вони сердечно, наче старого друга, обійняли Веселуна. Та зрештою, він і був їхнім другом! А потім ми почули, що чекає на нас. Нас із Джинджер було продано графові W. — давньому другові містера Гордона. Господар навмисно підшукав нам це місце, сподіваючись на гарне ставлення до нас. Веселун переходив до вікарія Блумфілда, який саме підшукував поні для місіс Блумфілд, але з однією умовою: коли поні постаріє настільки, що виявиться ні до чого не придатний, він прийме гідну смерть від кулі та буде похований.
Доглядати за ним (і взагалі по господарству) мав Джо, тож я думаю, що за Веселуна можна було зовсім не хвилюватися. Джон отримав кілька пропозицій з різних місць (доволі непоганих), але не поспішав приставати на жодну з них, кажучи, що треба все як слід обміркувати.
Напередодні від’їзду, вже ввечері, господар завітав до стайні, щоб віддати кілька розпоряджень, а заразом і попрощатися з улюбленими кіньми. Настрій був у нього препаскудний, це було навіть чути з його голосу. Мені здається, що коневі інтонація говорить набагато більше, ніж людині.
— Джоне, ти вже вирішив, що робитимеш далі? — запитав він конюха. — Я чув, ти ще не пристав на жодну пропозицію.
— Щира правда, сер. Я так собі міркую: коли б мені вдалося зустрітися з гарним об’їждчиком лошаків і кінним інструктором, це було би просто ідеально. Знаєте, скільки коней псується тільки тому, що потрапляють не в ті руки? А цього могло б і не статися, якщо б вони опинися у відповідних людей. Ще не було такого коня, до якого я не знайшов би підходу, і якби я зміг знайти таку роботу, щоб від самого початку наставляти коней на правильний шлях, це була би найкраща справа у моєму житті. А що ви на це скажете, сер?
— Я ще не зустрічав такого чоловіка, який би знав цю справу так, як ти, — зізнався господар. — Ти розумієш коней, а коні розуміють тебе, тож, думаю, одного прекрасного дня ти розпочнеш власну справу, і так буде найкраще. А як знадобиться моя допомога, ти просто мені напиши. Я ж тим часом замовлю за тебе слово у мого лондонського агента і напишу йому рекомендацію на тебе.
Господар назвав Джонові ім’я, адресу, подякував за довгу вірну службу, і Джон геть розчулився.
— Та що ви, сер, не треба, ви з місіс Гордон зробили стільки добра, що я до смерті ваш боржник. Ми вас постійно згадуватимемо, сер, і дай Боже, щоб одного чудового дня ми знову побачили місіс Гордон у доброму здоров’ї. Ми дуже на це сподіваємося, сер.
Господар мовчки потис Джонові руку, і вдвох вони вийшли зі стайні.
І от настав цей невеселий день. Усі великі речі у супроводі прислуги були відправлені напередодні, і в маєтку залишилися лише господар, господиня та їхня покоївка. Ми з Джинджер подали екіпаж до парадного входу; це був наш останній виїзд із маєтку Гордонів. Із будинку наказали виносити дорожні подушки, килимки та всяке інше причандалля, і коли все вже було готове, на сходах з’явився господар із господинею на руках (я в запрягу стояв із того боку, де маєток, і тому все добре бачив). Містер Гордон надзвичайно обережно садив дружину в екіпаж, а прислуга стояла і плакала.
— Ну, все, хай вам щастить! — сказав він на прощання. — Ми вас довіку не забудемо. — І сівши в екіпаж, гукнув: — Їдьмо, Джоне!..
Джо скочив на козла, і ми розміреним клусом побігли через парк, а потім через село; селяни стояли на порозі своїх домівок, махали нам услід руками і казали: «Нехай благословить вас Бог!»
Коли ми приїхали на залізничну станцію, то господиня, здається, сама пішла до зали очікування. Я чув, як її приємний голос сказав:
— До побачення, Джоне. Хай Бог тебе благословить.
А тоді відчув, як смикнулися віжки в Джонових руках, але сам Джон не зронив ані слова. Мабуть, боявся, що не стримається й заплаче. Щойно Джо Ґрін забрав з екіпажа весь багаж, Джон залишив його біля коней, а сам пішов на перон. О, бідолашний Джо! Він стояв коло нас, і ми добре бачили сльози на його очах.
Невдовзі, пахкаючи парою та димом, на станцію вкотився потяг. Він простояв хвилини дві-три, потім двері вагонів з ляскотом зачинилися, черговий станції подув у сюрчок, і потяг, набираючи швидкість, поїхав далі, лишивши по собі кілька хмарок сизого диму та пару розбитих сердець.
Коли він зовсім зник з очей, Джон повернувся до нас.
— Більше ми її не побачимо, — промовив він сумно. — Не побачимо…
Він сів на козла поряд із Джо, взяв віжки в руки, і ми повільно рушили додому. Та це вже був не наш дім.
Частина ІІ
Розділ 22
Графський маєток
Уранці наступного дня, одразу ж після сніданку, Джо запряг Веселуна в легкий тарантас,[47] у якому їздила місіс Гордон. Веселун заіржав, прощаючись із нами; поні покидав маєток першим, віднині він мав жити у вікарія. Після нього настала і наша черга. Джон засідлав Джинджер, сів на неї верхи, мене взяв за повід, і ми рушили долиною, тримаючи шлях на маєток графа W.