Маєток графа W. вражав величною красою, та й чималі графські стайні, що стояли трохи далі, теж виглядали солідно. Ми в’їхали в двір, оточений кам’яною огорожею, і Джон гукнув містера Йорка.
Містер Йорк виявився доволі симпатичним чоловіком середніх літ із вольовим голосом. Він, як годиться, привітався з Джоном, мимохідь оглянув мене та Джинджер і гукнув стаєнного. Наказавши йому відвести нас до стайні, він запросив Джона в дім перекусити з дороги.
Нас завели до великої просторої конюшні й розмістили у сусідніх стійлах. За півгодини, коли ми вже були почищені та нагодовані, до стайні зайшли Джон і Йорк — наш новий кучер.
— Добре, містере Менлі, — промовив Йорк, ретельно оглядаючи мене і Джинджер. — Я не бачу в цих конях якихось вад, тепер скажіть мені таке. Кожен кінь, як і людина, має якісь характерні риси, і те, що добре для одного, не конче добре для іншого. Тож поки ви тут, я хотів би знати, чи є в них якісь особливості, про які краще попередити заздалегідь?
— Знаєте, — промовив Джон, — мені дуже шкода з ними розлучатися, бо, як на мене, в усій Англії ви не знайдете другої такої пари. Та ваша правда, у кожного коня, як і в людини, свій характер. Цей вороний — не кінь, а просто диво; мені здається, він від самого народження не знав ні грубощів, ні стусанів, і для нього немає більшого задоволення, ніж виконувати волю свого господаря. Кобилі ж у дитинстві, схоже, пощастило менше, та й продавець її казав те саме. Коли вона потрапила до нас, таких натуристих було ще пошукати. Та як побачила, що в нас не так уже й погано, то поволі виправилася. Три роки служби — і жодного вибрику. Я вам так скажу: коли з нею по-людськи, то більш роботящої конячки, ніж вона, ви ніде не знайдете. Але від природи вона більш запальна, ніж вороний, на мух злиться більше, заплутаний повід дратує її більше, а коли ви її скривдите, то можете не сумніватися, що вона відплатить вам тією ж монетою. А зрештою, чи не вам знати, що таке гарячий кінь?
— Авжеж, — погодився з ним Йорк. — Я все зрозумів. Та, бачте, тут у кожного стаєнного свої примхи, і домогтися, аби кожен робив те, що він має робити, справа не з простих. Та зрештою, що залежить від мене, я робитиму вправно, на це ми й пристанемо. А те, що ви говорили про гніду кобилу, я неодмінно матиму на увазі.
Коли вони уже виходили зі стайні, Джон раптом пригадав:
— Знаєте, у нас не вдягали збрую з мартингалом. Вороний узагалі не знає, що це таке, а кобила, якщо вірити торговцеві, саме через цю штуку й стала такою норовистою.
— Ну, ні, коли вони вже тут, мартингала їм не уникнути, — зізнався Йорк. — Особисто мені більше до вподоби, коли кінь почувається вільно, та й наш господар ніби теж, а от пані господиня… Їй має бути все по моді, і якщо кінь тримає голову трохи нижче, ніж треба, вона на нього навіть не погляне. Я мартингалів не любив і не любитиму, та проти нашої пані не підеш, і коли вона кудись їде, від мартингала не відкрутишся!
— Шкода, коли так, — спохмурнів Джон. — Ну що ж, мені пора, у мене скоро потяг.
Він підійшов до мене і до Джинджер, лагідно поплескав нас і сказав на прощання декілька слів. Голос у нього був дуже сумний.
Я ж на прощання просто тицьнув ніс йому в руку. Попрощавшись із нами, Джон розвернувся й пішов, і я вже більше його не бачив.
Наступного дня до стайні, щоб поглянути до нас, завітав сам лорд W., і, схоже, наш вигляд його цілком задовольнив.
— Як на мене, коні зовсім непогані, — заявив він. — Та зрештою, коли сам містер Гордон, мій друг, дає їм такі чудові рекомендації, інакше й бути не може. Шкода, звісно, що вони не однієї масті, проте для нашої місцевості згодиться, головне, аби гарно ходили у запрягу. А от коли поїдемо до Лондона, то треба буде підібрати пару для Барона. А вороний, напевне, дуже гарний під сідлом.
Йорк переповів йому все, що казав про нас Джон.
— Ну що ж, — промовив граф, — дивіться за кобилою в обидва і не намудруйте з мартингалом. Я думаю, все буде гаразд, ну, може, ще на початках повередують трохи. Не забудьте попередити про це пані.
Після обіду нас запрягли в екіпаж і підвели до входу в маєток. Маєток вражав грандіозністю, він був утроє більший за помешкання у Біртвік-парку, та, як на кінський розум, старий будинок виглядав затишніше. Біля входу до маєтку стояли два лакеї, вбрані у коричневі лівреї, короткі червоні штани та білі панчохи. Невдовзі почулося шелестіння шовку: на кам’яні сходи маєтку ступила пані. Вона обійшла нас — висока, з гордовитою поставою, — зміряла прискіпливим поглядом, схоже, залишилася чимось незадоволена, але нічого не сказала і мовчки сіла в екіпаж.
Під час цього першого виїзду відбулося моє «знайомство» з мартингалом. Я б не назвав його зручним, адже, коли на тобі ця штуковина, ти вже не здатен підіймати чи опускати голову, коли захочеш. Та хай там як, мені не довелося задирати голову вище, ніж я робив це зазвичай. Мене більше непокоїла Джинджер, але моя напарниця трималася спокійно, навіть якщо й була чимось незадоволена, то нічим цього не виказувала.
Наступного дня ми знову стояли перед входом із лакеями. Знову, зашелестівши шовками, пані спустилася сходами, і ми почули її вольовий голос:
— Йорку, негайно підніміть коням голови, щоб на них було приємніше дивитися.
Йорк спустився з козел, шанобливо вклонився графині й сказав:
— Я дуже перепрошую, пані, але ці коні три роки не знали, що таке мартингал, і містер W. казав, що було б краще, якби вони звикали до нього не одразу, а поступово. Та якщо ваша ясновельможність вважає інакше, я можу затягнути ремінь трохи більше.
— То зроби таку ласку, — промовила графиня.
І Йорк, щоб догодити господині, тугіше затягнув нам мартингали. Кожна дрібничка — добра чи погана — має значення, і коли того дня нам довелося підійматися по крутому схилу, я зрозумів це особливо добре. За старою звичкою я хотів було нахилити шию нижче, адже так легше тягнути екіпаж на підйомі, але, через проклятий мартингал довелося йти із задертою головою, і незабаром мої ноги та спина стали змагати від утоми. Коли ми вже стояли у стайні, Джинджер сказала:
— Ну от, тепер ти знаєш, що таке мартингал. Та зрештою, від цього не вмирають, тож я змирюся і мовчатиму, аби не гірше. Як не крути, а ставлення до нас тут непогане. Та коли вони і далі насідатимуть на мене, о, тоді хай начуваються! Я їм не якась забита шкапа, щоб терпіти ці знущання!
Дірка за діркою наші мартингали ставали щодня дедалі тугішими й тугішими, і якщо колись я радо чекав тієї миті, коли на мене надягали упряж, тепер я починав її боятися. Джинджер, дарма що мовчала, поводилася також неспокійно.
Коли ж нам кілька днів поспіль не прикорочували мартингала, я вже став думати, що найгірше позаду, і потай уявляв, як я вправно несу свою службу, хоча, правду кажучи, вона давно перетворилася із задоволення на муку. Де ж мені було знати, що найгірше — попереду.
Розділ 23
Нам уривається терпець
Одного дня графиня вийшла до екіпажа дещо пізніше, зате її шовки шелестіли як ніколи.
— Їдемо до герцогині В., — оголосила вона, а потім, після хвилинної паузи, звернулася до кучера: — Йорку, ну, невже вам зовсім не хочеться, щоб ці коні були схожі на коней? Та підійміть їм голову одразу на стільки, на скільки потрібно, бо мені гидко дивитися на це жалюгідне видовище!
Йорк вирішив почати з мене, і, поки стаєнний притримував за повід Джинджер, він затягнув мій мартингал, так задерши мені голову, що я думав, шия в мене трісне. Коли настала черга Джинджер, вона, за старою недоброю звичкою, стала крутити головою та кусати вудила. Вже хто-хто, а Джинджер добре знала, що це таке, і коли Йорк став розщіпати ремінь, щоб ще більше його затягнути, вона так хвицнула задніми ногами, що черкнула Йорку по носі й збила з голови капелюха, а стаєнний ледве втримався на ногах. Схопивши Джинджер за вуздечку, Йорк зі стаєнним, уже вдвох, намагалися утримати її на місці, та Джинджер із двома могла б легенько упоратися, і вона боролася, то присідаючи на задні, то стаючи дибки, то відчайдушно хвицаючись навсібіч. Урешті-решт вона влучила копитом у дишло і впала, щоправда, перед цим вона ще встигла кресонути по мені копитом. Важко сказати, що б вона ще встругнула, але Йорк усією вагою присів їй на голову і закричав:
— Відпряжіть вороного! Хто-небудь! Принесіть лебідку і зніміть дишло! Якщо не можна відчепити посторонки, ріжте їх!..
Один лакей побіг по лебідку, другий швидко виніс ніж. Конюх спритно випряг мене з екіпажа і повів до стайні. Завівши мене в стійло, він тут же метнувся до Йорка. Я аж кипів від пережитого і, якби за все життя хоч раз брикав чи ставав дибки, в цій ситуації неодмінно показав би і перше, і друге. Та я ніколи цього не робив, тож просто стояв розлючений, із розпухлими ногами, досі туго напнутий мартингалом, що кріпився до кільця в сіделці[48] та змушував мене тримати голову задертою, і не було на це жодної ради. Як я почувався — годі передати, і якби до мене спробував хтось підійти, то він би точно скуштував моїх копит.
Невдовзі до стайні завели і Джинджер. Від побоїв та синців на її тілі не було живого місця. За Джинджер до стайні зайшов Йорк. Віддавши конюхам кілька розпоряджень, він підійшов до мене і насамперед послабив триклятий мартингал.
— Чорти б їх ухопили! — лаявся він. — Я так і знав, що добра від тих мартингалів не буде. Уявляю, як засмутиться господар. Та зрештою, коли вже й граф не має влади над жінкою, то що може зробити прислуга! Як собі хочуть, а я тут ні при чому. Якщо графиня не потрапить у гості до герцогині В., то я навряд чи зможу їй допомогти.
Йорк ще ніколи не казав такого перед іншими людьми, у їхній присутності він був сама шаноба. Він нашвидку мене оглянув, без особливих зусиль знайшов потовчене місце над коліном і наказав конюхам промити мені рану водою, а потім поставити примочку.
Коли новина про пригоду дійшла до графа W., той дуже засмутився. Він вишпетив Йорка за те, що той послухався графині, і Йорк запевнив, що віднині слухатиметься тільки наказів його ясновельможності. Та хай там як, а нам від того не ставало легше, якщо не сказати — навпаки. Мені здавалося, що Йорк мав би більше заступатися за доручених йому коней, та, мабуть, він керувався іншими міркуваннями.
До екіпажа Джинджер більше не впрягали, а коли з її тіла зійшов останній синець, один із менших нащадків лорда W. висловив бажання взяти її собі, вважаючи, що з неї може вийти непоганий гунтер. Я ж і далі ходив в екіпажі, і тепер моїм напарником був огир[49] на ім’я Макс. Він усе своє життя проходив із мартингалом, і я не міг не поцікавитися, як він витримує таку наругу.
— Терплю, от і все, — відповів Макс, — а що вдієш? Хоч ця штука добряче вкорочує віку. Тобі теж укоротить, якщо звикнеш.
— Як по-твоєму, — поцікавився я, — граф і графиня розуміють, що від них нам тільки шкода?
— Хтозна! — мовив Макс. — От торгівці кіньми та ветеринари — ті чудово розуміють! Колись я жив в одного торгаша, який учив мене та ще одного коника ходити парою у запрягу. Він щодня задирав нам голови все вище і вище, а коли якийсь джентльмен ненароком це побачив і запитав, навіщо це, той так пояснив: «Якщо я цього не робитиму, їх у мене ніхто не купить. Фешенебельна публіка любить, щоб і коні їхні виглядали фешенебельно, високо тримали голови і гарно перебирали ногами. Коням це, звичайно, тільки шкодить, зате торгівля тільки виграє. Кінь із мартингалом швидше зношується і старіє, і тоді його фешенебельний власник знов їде на ярмарок — по іншого коня». Я слово в слово передав його думку, — закінчив свою розповідь Макс, — а гидко це чи ні, вже сам міркуй.
Чотири місяці я проходив в екіпажі графині. Знали б ви, чого мені це вартувало! Мені ті місяці видалися вічністю, а моя вдача і здоров’я помалу стали погіршуватися. Досі я навіть не знав, що таке піна на губах, але мундштук із гострими краями, скута шия та здушене горло робили свою справу, і тепер — коли більше, коли менше — я постійно пінився. Деяким людям це подобається, і, угледівши запіненого коня, вони кажуть: «Який гарячий, темпераментний скакун!» А попри те, запінений кінь — не менше дикунство, ніж запінена людина. Піна коло рота ясно промовляє, що із конем щось негаразд, і розуміти це потрібно саме так, а не інакше. Крім цього, неприродно закинута шия перетискає горлянку й утруднює дихання. Коли я повертався з роботи, мої шия та груди гули від напруги й болю, язик і губи обм’якали, мов ганчірка, а тіло огортала така втома, що вже нічого не хотілося.
У Біртвік-парку я жодної миті не сумнівався, що в особі Джона і сквайра Гордона я маю вірних друзів. А тут, у графському маєтку, хоч ми були доглянуті й ситі, я не мав жодного друга. Йорк мав би розуміти (я підозрюю, він таки розумів), як дратує мене мартингал. Та, мабуть, він трактував це як неминуче зло: чим, мовляв, тут допоможеш. Принаймні він пальцем об палець не вдарив, аби бодай трохи применшити наші страждання.
Розділ 24
Леді Анна та втікачка Лізі
На початку весни лорд W. із челяддю, а разом з ними і Йорк, поїхали до Лондона. Я, Джинджер і ще кілька коней залишилися в маєтку та мали займатися звичними для себе справами. Наглядати за нами було доручено старшому конюхові.
Леді Гарієт, що залишалася в маєтку, через важке каліцтво ніколи не їздила в екіпажах, а інша дама — леді Анна — любила прокататися верхи в товаристві брата чи кузенів. Дівчина була чудовою вершницею, до того ж красунею, яка мала веселу вдачу й добре серце. Обираючи коня для прогулянок, леді Анна зупинила свій вибір на мені і навіть назвала мене Чорним Остером. Я був у захопленні від цих прогулянок, від свіжості та прохолоди, і подеколи компанію нам складали Джинджер або Лізі (звичайно ж, не самі, а з їздцями). Лізі була майже чистокровною кобилою світло-гнідої масті, і за веселу вдачу й охайність її дуже полюбляли чоловіки. Та Джинджер, котра знала її трохи краще, ніж я, казала, що Лізі — не така спокійна, як здається.
У Лізі був постійний вершник — джентльмен на ім’я Блантайр, якому страшенно подобалося їздити на цій кобилі, і всі про це знали. Та от одного дня леді Анна наказала сідлати Лізі дамським сідлом на один бік, а мене засідлали звичайним сідлом для чоловіків. Блантайра це, звичайно, насторожило.
— Як вас розуміти? — запитав він. — Невже ваш добрий Чорний Остер вам набрид?
— Аж ніяк! — заперечила леді Анна. — Просто я подумала: чому тобі, як другові, не прокататися на Остері, а я тим часом випробую, як ходить під сідлом ваша чудова Лізі. Крім цього, не станете ж ви заперечувати той очевидний факт, що і габаритами, і зовні Лізі більше нагадує дамського коника, ніж мій улюбленець.
— Анно, послухайтеся моєї поради, облиште свою витівку, не треба їхати на Лізі, — благав її Блантайр. — Ваша правда, Лізі й справді чудова, але для жінки вона надто неспокійна. Повірте, вона не така безпечна, як ви думаєте. Прошу вас, поміняйте коня.
— Милий мій кузене, — засміялася Анна, — зробіть мені ласку, заспокійтеся. Не треба так за мене турбуватися. Я змалку їжджу верхи, мій кінь уже не раз біг за гончаками, хоч я знаю, що ви не вважаєте полювання жіночою справою. Ні, як собі хочете, а я поставила собі завдання прокататися на Лізі, яку ви, джентльмени, так обожнюєте. Тому коли ви справді мені друг, то краще підсадіть мене.
Сперечатися було марно, і Блантайр допоміг леді Анні піднятися в сідло, уважно оглянув вудила, вуздечку, подав їй у руки повід і щойно тоді осідлав мене. Ми вже вирушали з подвір’я, коли раптом з’явився лакей із цидулкою від леді Гарієт.
— Сер, ви не могли би передати цю записку лікареві Ешлі й отримати від нього відповідь на запитання?
Село лежало на добру милю збоку, і будинок лікаря був там останнім. Ми весело доскакали до його воріт, за якими починалася коротка під’їзна алея, обсаджена високими вічнозеленими деревами.
Блантайр спішився і вже заходився відчиняти перед леді Анною ворота, але вона його стримала.
— Не треба, Блантайре, я почекаю вас тут. Повід Остера накиньте на ворота.
Він вагався, глянув на дівчину і сказав:
— Я швидко, тільки туди і назад.