Коли вже зовсім припікало, я ставав перед дзеркалом і переконував своє відображення:
— Куди ти лізеш, йолопе? Там генерали лише по дотичній пройшли — і то їм роги правили. А ти туди ж зі своїми трьома зірочками! Тобі Контора ще історії з Кіціусом не забула. А тут не один Кіціус, а ціла сотня. З таким приварком вціліти у тебе буде не більше шансів, аніж стати генеральним секретарем ЦК КПРС. Піди краще злий антифриз, сходи на каву, пройдись Піонерським парком, помилуйся лівим берегом Дніпра, поки його остаточно не спаскудили крупнопанельним будівництвом… попустить.
Під час одного із таких сеансів аутотренінгу подзвонив мій друг — Борис-психіатр — і радісно повідомив:
— У кондитерську на Львівській привезли не пересмажену каву. І налагодили кавоварку. Нарешті варить, а не полоще. Вилітай!
— Докторе, по-перше, там через студентів не проб’єшся, ти ж знаєш. По-друге, сьогодні чия зміна? Любки-бардачки? Нічого не вийде, бо я її чоловіка на хімію спровадив свого часу. Ще дусту замість цукру сипоне.
— Товариші лягаві, не панікуйте. Я Любчиному чоловікові після вашої хімії вилікував імпотенцію. Тож буде і кава з цукром, і поза чергою. Виходь. Я на тролейбусній зупинці.
На наше здивування студентів обох навколишніх вузів — театрального і художнього — у кав’яреньці практично не було. Тільки з кутка помахав нам рукою спільний знайомий — Юрій Логвин, великий майстер зображати в дереворитах оголену жіночу натуру. Він якраз уламував «під каву» чергову юну кандидатку на позування.
Борис мав рацію: каву справді не пересмажили і вона виявилася міцною. Проте, я на всяк випадок, як тільки увійшов, одразу став спиною до Люби. Після третього ковтка Борис сказав, ніби знічев’я:
— Пароплав «Максим Горький», між іншим, потихеньку приходить до пункту призначення. Якщо тебе це ще цікавить.
— Абсолютно не цікавить.
— Я так і знав. Так от — начальник спецвідділення терміново поїхав до Москви на якийсь семінар, а його заступник заробив на дачі такий радикуліт, що й досі їсть, п’є… і все решту… в класичній позі наших далеких предків. Тобто — рачки. На хазяйстві залишився я один. Тому перевів «металіста» в окрему палату, відмінив усяку там терапію, взагалі всі призначення за винятком конячих доз вітамінів через крапельницю. Плюс снотворне. За тиждень у нього зникла трема рук.
— Борисе, я ж тобі сказав, що мене абсолютно не цікавить, скільки коштує цей пароплав. Будемо вважати, що у мене морська хвороба. Мене віднедавна нудить від самого імені основоположника соціалістичного реалізму в світовій художній літературі. Скажу більше — я й досі через отого Пєшкова не одружився. Бо коли ночами мені сниться його роман «Мать», я починаю кричати дурним голосом і махати кулаками на всі боки. Хто ж таке витримає?
— Умовили, інспекторе. Не буду я більше згадувати цього ніжегородського босяка. Краще розповім вам про одного хворого, якого так довго лікували, що він забув про все на світі. А коли його перестали лікувати, підгодували, дали виспатися, то він розплющив очі і сказав…
— … і сказав: «Лікарю, що я такого наробив?»
— А ти звідки знаєш?
— Поставив себе на його місце: прокидаюсь — на вікнах грати. Отже, я в КПЗ. Але поряд зі мною стоїть якесь чмо у білому халаті. Висновок: я не просто за ґратами, а у в’язничній «больничці». Додам від себе — другою фразою хворого було: «Наче ж не пив учора, чого ж так голова болить?»
— Сирота, з тобою нецікаво. Ти все знаєш.
— Робота у мене така. Здогадуюсь, що ти йому відповів. Сплів якусь баєчку про те, що все гаразд, що він просто втратив свідомість по дорозі додому, потім в непритомному стані говорив дивні речі, довго не приходив до тями. Відтак «швидка допомога» привезла його сюди. І все буде гаразд, товаришу хворий, ви тільки скажіть, куди родичам повідомити? А він тобі у відповідь: живу, мовляв, на вулиці Лагерній, будинок такий-то, квартира така-то. Номера телефону не пам’ятаю, бо все ще голова болить і цифри плутаються. Тож ви через довідкову дізнайтеся. Прізвище моє — таке-то.
Тут я назвав Борису те прізвище, котре роздобув за допомогою бабусь-всезнайок, а потім підтвердив через паспортний стіл. І мій друг вперше за роки знайомства розгублено роззявив рота. Потім стулив, аж зуби клацнули, сів на підвіконня і поскаржився:
— Щось ноги не тримають…
— А це на дощ, — заспокоїв я друга.
— То що ми будемо робити?
— Докторе мій любий, все, що я міг зробити по лінії карного розшуку, я вже зробив. Після чого мені наполегливо порадили частково втратити пам’ять. Щоб як почую слово «металіст», питав: а що це таке? А тобі не завадить негайно відновити хворому всі процедури і провести відповідну редактуру історії хвороби. Доки тебе на сусідню койку не поклали, теж як пацієнта.
— Що, так серйозно?
— Надто серйозно. Людина з таким прізвищем справді п’ять років тому жила за вказаною адресою, справді працювала слюсарем на оборонці і заробляла більше начальника цеху. Справді їздила на роботу і з роботи на метро, мала люблячу дружину і двох дорослих дітей. Проте, в один нехороший момент не зникла безвісти на п’ять років, а важко захворіла. І ще через рік назавжди пішла з життя. Дуже добре, Борисе, що ти, як я здогадуюсь, спочатку подзвонив мені, а не в довідкову «нуль-дев’ять».
Борис посидів на підвіконні, осмислюючи інформацію, потім посміхнувся і запитав:
— Підміна покійників виключається?
— Я знаю тільки один аналогічний випадок. Кілька років тому в глухому грузинському селі, кажуть, помер старий швець, котрий з’явився там влітку п’ятдесят третього року. Подейкують, що це був не хто інший, як сам Лаврентій Павлович Берія. А в Москві схопили і розстріляли його двійника. У нашому випадку підміна виключається — заслужений виробничник помер удома. Більше того, встиг у непритомному стані відсвяткувати новосілля. Тож на Лагерній зараз нікого з цієї сім’ї немає.
— Уявляю собі, як вони раділи!
— Що батько помер?
— Ні, що квартиру встигли одержати. Булгаков правий: квартирне питання як у тридцятих роках нас псувало, так і зараз псує.
— Борисе, якби ти знав те, із чим ми, лягаві, здибаємося, то слово честі — збожеволів би. І професійна витримка не допомогла б. Ну наприклад, найделікатніший випадок: завтра треба йти одержувати ордери, а бабця-нахаба посеред ночі помирає. Це ж як виходить — мінус як мінімум дванадцять квадратних метрів. За що ж тоді боролися? Онуки ховають труп на балконі, одержують ордер, переїжджають на нову квартиру, терміново прописують усіх включно з покійницею і лише тоді розпаковують труп, кладуть у ліжко і викликають лікаря.
— Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.
— І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.
— Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто — чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюся, що вчення академіка Павлова геніальне і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю — ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, «на голову». А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.
— І що ж з’ясувалося?
— А нічого не з’ясувалося. Як заговорила — так і перестала. Вилікували… Ну що — побалакали?
— Побалакали. Розбігаємось.
Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до Управи. Вже на вході черговий старшина порадував:
— Сирота, де ти лазиш? Тебе Генерал шукає.
Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.
На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у Генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що якби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали б з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.
І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв — і гахнув:
— Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.
— Кого вбили, Сирота? Втім, ні, раз профілактика, то — кого вбити збираються?
— Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?
Генерал аж підскочив.
— Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика — це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це… як ти там сказав?… упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота — і нас помітять! В цьому напрямку працюй. Даю добро.
Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:
— Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив — двійника маю на увазі — теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.
Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне — не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой…». Це головне, що не всі, не скрізь і не щодня!
Я вже збирався встати і подякувати, аж тут Генерал приємно здивував мене:
— А тепер, Сирота, витягай свого кота з мішка і показуй. Тільки чесно. Замполіту можеш крутити все, що у нього крутиться, але не мені.
— Ну, товаришу генерал, там є одна дрібничка. Отого двійника, що я казав, на лікарняний Контора спровадила. Не знаю, що вони вже на нього подумали, але так взяли в роботу, що дядько ледь дуба не врізав. Врешті, по їхній лінії вийшло, як кажуть доміношники — «дубль пусто». Інакше б вони його тишком-нишком у звичайну лікарню не підкидали б.
— Спаскудили, кажеш, чекісти справу? «Нуль по фазі»? Гріх сміятися над горем сусідів, але зрозуміти можна. От ти знаєш, яка у нашій системі найпоширеніша нагорода?
— Зняття раніше винесеного стягнення, товаришу генерал!
— Десь воно так. А от на Володимирській інша такса: за шпигуна — орден. От вони і ганяють за сто метрів поперед свого гавкоту. Добре, йди працюй. Доповідатимеш особисто мені. З Полковником і Старим я домовлюсь.
Я подякував і попрямував до дверей. Аж тут генерал знову гукнув мене. Я обернувся і побачив, що наш начальник за лічені секунди змінився — і в обличчі, і поставою. Він наче помолодшав, всі його м’язи напружились і очі вже не посміхалися. Переді мною стояв той хвацький кримський оперативник, про якого ще десять років тому молоді сискарі розповідали один одному легенди.
— Сирота, у тебе дозвіл на носіння зброї цілодобовий? Так от і носи! Цілодобово. Зловлю з порожньою кобурою — наплачешся. І ніяких «чому». Бо не скажу. Вважай — інтуїція. І ще: щоранку — до тиру. Патронів не економити. Офіційне пояснення — виставимо тебе на чемпіонат Союзу з міліцейського багатоборства. Залік прийматиму сам, особисто. Отепер іди.
Я пішов до своєї «шпаківні», сів за стіл і спробував зосередитися. Я поки що не розумів, який мій особистий інтерес у тому, в що я наважився встрясти попри недвозначне попередження. Найімовірніше, що Контора не відхрестилася від «двійника» і навіть не намагається підсунути його нам аби потім з’явитися на готовеньке. Це більше схоже на улюблений прийом снайперів-власівців, про який мені колись розповіли фронтовики. Ті маскувалися на нейтралці і починали зображати поранених: стогнали, кликали на допомогу. Все це чистісінькою російською мовою. Гуманісти з числа наших хоробро повзли на заклик і одержували кулю в лоб або ножа під ребра — залежно від ситуації.
Ну добре, стосовно своїх закидонів, тут я щось та допетраю з часом. А от який інтерес у нашого Генерала? Адже він не повірив у мою нахабну брехню стосовно новітніх методів профілактики. Чого він раптом віддав таке дивне розпорядження — щодо зброї і тренування?
Погратись у дедуктивний метод мені не дали. Зайшов майор, котрий в Управі відповідав за озброєння, тир і тренувальні стрільби. Був заступником генерала з вогневої підготовки і, між іншим, заслуженим майстром спорту зі стрільби з бойової зброї.
— Сирота, давай сюди свою плювалку разом з кобурою і запасними обоймами і розпишись в одержанні нормальної зброї. Бланк я заповню, дата сьогоднішня. Нове посвідчення забереш через годину у мене.
І він поклав переді мною потерту кобуру і пістолет, про який я чув не один раз, однак тримати в руках ще не довелося. Це був легендарний «стєчкін», яким наприкінці шістдесятих планували переозброїти армію і міліцію, замість стареньких ТТ. І власне, вже почали це робити, однак зненацька припинили, вже видані пістолети вилучили, а замість них людей у погонах озброїли «макаричами», котрі за свої вогневі якості одразу заробили у професіоналів оте презирливе прізвисько «плювачка». Майор-вогневик аж ніяк не прореагував на мій стовбняк, діловито запакував у польову сумку мого табельного «макарова» і пояснив:
— Ствол пристріляний, тренування щоранку — з восьмої до дев’ятої. Прошу не запізнюватися. Ага, іще. Бігати коридорами і тицяти всім під ніс нову забавку не рекомендую. «Стєчкін» не іграшка і ти не пацан.
Я ще тільки припасовував під лівою пахвою напіввідкриту кобуру, коли з’явився черговий гість — Старий. Він зиркнув на зброю, потім на мене і не без задоволення констатував:
— Ти знаєш, на кого зараз схожий? Викапаний Микола Кузнєцов, гроза німецьких генералів. Залишається налити бокал шампанського і в присутності німців підняти тост «За нашу побєду!» Мене Генерал попередив, що ти знову у щось вляпався. Просив підстрахувати. Я думав — знов якісь жартики, як той вилов бандюг по науковому. Але тебе, бачу, для серйозної справи переозброїли.
Олекса Сирота:
Старий порадив на службі зберігати «стечкіна» у сейфі розрядженим і окремо від обойми. Розказав принагідно фронтову байку про автомат ППШ, котрий від вибуху міни зірвався в землянці з жердини, вдарився прикладом об долівку і почав стріляти, викосивши весь підрозділ. Потім, як завжди, без переходу запитав:
— А ти взагалі чим зайнятий, Олексо?
— Ви ж самі бачили: в Кузнєцова бавлюсь.
— А до цього що ти робив?
— Зерна рахував. Кавові.
— Якого?…
— Та от вичитав: один знаменитий філософ брав на кожну чашку рівно шістдесят дві зернини.