— Та-а-ак! Один знаменитий філософ, розумієш, заварював каву з шести десяти двох зерен, а другий філософ, як мені вже настукали, заварює чергову кашу для начальства. Ти на що Генерала підбив, іроде? Признавайся!
— Та так, є одна ідея.
— Ідея? Щось на взірець: «І де я опинився…»? Відповідаю: в радянській міліції, а не в приватному розшуку. На те б моя воля, дав би я тобі мішок гречки, як тій Попелюшці, щоб ти її до ранку по зернятку перерахував.
— А вас що, Іване Борисовичу, до розподільника приписали? Поздоровляю! Баночку майонезу під Новий рік не підкинете?
— До чого тут розподільник?
— А де ж ви ще мішок гречки візьмете, якщо простому громадянину, такому, як я, її відпускають тільки по кілограму в руки, в дієтичному гастрономі, до того ж виключно за рецептом лікаря.
— Я тобі щас випишу рецепт!.. ідейний! Марш за мною!
В нашій Управі було добре відомо, що коли йдеться про службову таємницю, то Старий — як той сейф. Причому, ніякий геракл ніякою кувалдою нічого б не добився. Це у нашого Підполковника з тих часів, коли в органах за одне необережне слово чи навіть недоречний жарт давали десять років Колими. Тому я детально розповів усю історію з «металістом», котрий виявився при першій же перевірці двійником давно померлого порядного киянина. Не приховав, звичайно, і участі Контори в усій цій заплутаній справі і навіть поділився побоюваннями, у що мені може обійтися надмірна цікавість цього разу.
Стосовно останнього, Старий був чомусь настроєний оптимістичніше:
— Не набивай собі ціну, Сирота. Не та ти людина аби за тобою чекісти зі зброєю в руках по вулицях бігали. І потім, зараз не тридцять сьомий рік і навіть не сорок сьомий, а сімдесят третій. Ну, в партійні органи настукають. Самвидав підкинуть, а потім при обшуку і знайдуть — оце їхній сьогоднішній репертуар. Щоправда, коли ми всі були під енкаведе — і міліція, і внутрішні війська, і держбезпека — тоді чекісти з нашим братом не панькалися. Кинути чесного міліціонера в камеру до блатних на ножі — то їхня придумка. А себе берегли, як же! Після війни навіть спеціальну колонію створили для гебешників, котрі нашкодили. В порівнянні з тодішніми таборами то був курорт!
Я, чесно кажучи, і до розмови зі Старим чув щось таке з розповідей старших. А на моєму свідомому віку спостерігав уже інше, як Микита Хрущов публічно демонстрував свою зневагу до гебістів. Знав, що він, наприклад, відмовився реабілітувати генерала Абакумова, якого заарештував ще Берія. І того розстріляли разом із колишніми замами. Пам’ятаю, як реформованим кадебе керував усього-на-всього полковник. Так, наче це не всесильне відомство, а звичайнісінький райвідділ міліції. Ну і нарешті — три останніх шефи Луб’янки — Семичасний, Шелепін і Андропов — відверто цивільні люди.
Та особливо заглибитись у новітню історію Старий мені не дав, а підсумував розмову з притаманною йому відвертістю:
— Сирота, у тебе талант притягувати неприємності. На свою голову і на дупи начальства.
— Не впевнений… тим більше, що поки що я в цю історію встромлявся переважно лекційно-семинарським способом. Навіть у психушку досі не сходив.
— Твій клієнт, до речі, не в психушці, а в спецвідділенні. Дві вели-и-икі різниці. Ти впевнені, що конторські нам досі на хвіст не сіли?
— Не впевнений.
— Так ото ж. Ну, загалом так зробимо: бабусь я сам поважаю, вони у нашій справі помічниці не з останніх. Так могли за віком чогось наплутати. Документи треба перевірити, документи. Тому, що й мені дуже цікаво: де ж це покійник замість культурненько в могилі лежати, чотири роки по світу тинявся? А до речі, де його поховали?
— Чесно кажучи, не знаю. Бабусі казали — начебто на Берківцях. Але самі вони на похорону не були.
— Тоді слухай: завтра з самого ранку чеши у відділ реєстрацій смертей центрального загсу. Котрий на Ульянових. З офіційним запитом. Затямив? Дівчатам не підморгувати, туману не напускати, ти там — офіційно. Запит я підпишу. І щоб ніякого аматорства. А доктору своєму скажи, хай більше не намагається комарам клізми ставити.
— Скажу.
— Встановиш: коли помер, від чого, а головне — де поховали. Ми з тобою в привидів не віримо, а в загробне життя й поготів. Скидається, що тут насправді все просто. Спочатку хтось потрібну людину в покійнички призначив, а потім гуляв п’ять років з його паспортом від Москви до самих до околиць. З’ясуємо. Але повторюю: ніякого аматорства. А то вийде, як у мене в п’ятдесят першому…
Зі Старим завжди було цікаво говорити про минуле, особливо часи його молодості. Та на даний момент мене більше хвилювало: чи не здумав, часом і Генерал зіграти мною в темну. Через свої, невідомі нам, міліцейським сіромахам конфлікти з Конторою. Хотів запитати про це у Старого, але передумав. Припасував нову забавку так, щоб її не було видно і потеліпався на вуличку Ульянових, де у місцевому загсі реєстрували всі види смертей, що траплялися в орденоносній столиці орденоносної Радянської України.
Навіть якби я точно не знав потрібної адреси, то вгадав би безпомилково. Відвідувачі сумної установи були характерні: або печальні жіночки в чорних хустках, або заклопотані згорьовані мужчини. Один із таких згорьованих гальмонув мене під самими дверима:
— Ти куди поза чергою? Номер у тебе який?
Я спочатку не врубався:
— До чого тут номер? Без номеру я.
А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.
— Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то — лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!
Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:
— Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…
А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:
— Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!
Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої «кірочки» в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:
— Громадяни! Номер мого службового посвідчення — сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? — п’ятдесят третій — підеш головним підбурювачем. Надовго.
Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:
— Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!
Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.
— Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?
— Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це — людина визнана мертвою?
Начальниця навіть руками сплеснула:
— А ще в міліції служить!
— Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими — так вони навіть не у нашому корпусі сидять.
Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві — і мертві. Нормальні — це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть — і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають — безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.
— І часто це буває?
— Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік — і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: «Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу». А тоді…
Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від «Комунару».
Олекса Сирота:
Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.
— Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці — отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?
Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:
— Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?
— Так через що, кажете, розгром був?
— Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.
— А що, тих, кого зараз розстрілюють — теж у вас реєструють?
— А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.
З таким поворотом філософії смерті я, чесно кажучи, ще не здибався. І, напевне б, із задоволенням посидів би ще трохи в «покійницькому загсі» і навіть відважився б попросити ще одну чашку кави, аж тут зайшло дитинча постшкільного віку, наквецяне циганською косметикою за останньою модою: густо накладена на вії туш аж тягла їх донизу, а вимальовані мало не до вух «стріли» надавали очам якогось дикуватого вигляду. Дитя поклало перед начальницею товсту бухгалтерську книгу, на обкладинці якої був зазначений той самий рік, коли за твердженням «металіста» він задрімав у метро. Начальниця вже пояснила мені, що оригінали довідок та судових рішень і постанов одразу відправляються в державний архів аби не захаращувати приміщень. Але всі потрібні дані акуратно записуються в отакі от книги — для зручності користування. Гортати довелося добряче, бо, як ви розумієте, прізвища на сторінках ішли не за алфавітом, а, як сказала хазяйка кабінету, «за датами факту». Мається на увазі — того факту, що іще один радянський громадянин не дожив до комунізму. На моє здивування, слова: «згідно рішення такого-то райсуду за номером таким-то» траплялися не так уже й рідко, як мене переконувала начальниця. Я дістав свій зошит і акуратно переписав у нього кілька десятків саме таких «фактів».
Свого покійника я знайшов десь аж в другій половині фоліанту. «Металіст» і справді помер. От тільки в графі: «Видано на підставі» було чітко написано: «Згідно рішення районного суду». Цікавий поворот сюжету! Якщо три старі особістки з будинку на Лагерній сказали правду, то тут має фігурувати стандартний текст: «…лікарської довідки за номером таким-то». І нова адреса передовика виробництва де-небудь на Оболоні, а не на Лагерній, як побачив я на власні очі на папері.
На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту «судових» покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:
— От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.
Дама зиркнула на обкладинку реєстру:
— Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.
Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж, значна частина «судових покійників» народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.
— Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.
Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:
— Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження — все те ж саме.
Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому — черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.
— Ну я ж кажу: анекдот! — не вгавала розмальована під гейшу дівчина. — Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.
— Так коли ж він, усе ж таки помер? — розгублено запитала начальниця.
— Сьогодні. Від гострої серцевої недостатності, що характерно. Десь я вже чув цей діагноз.
І тут мені пощастило вдруге, бо задзвонив телефон. Начальниця вислухала і зблідла. Потім поклала трубку і з розмаху, некрасиво сіла на стілець.
— Дзвонив мій міський начальник. Від сьогодні видача копій і довідок щодо свідоцтв про смерть тільки за його візою. І ще — він терміново їде сюди для позачергової перевірки правильного ведення документації.
Я пригадав слова розмальованої реєстраторки: «родич, акуратний, підтягнутий…» І мені стало недобре, бо досі у своїй ментівській біографії я мав від акуратних, підтягнутих неговірких осіб чоловічої статі середнього віку самі лише неприємності.
— Ось що, мої хороші! Мене тут не було, я вам голову не морочив. Дайте сюди мій запит — і прощавайте. Бо мовчання — то не тільки золото, а часом і життя. А мені якось не хочеться за вашу ласку і чорну каву чорною невдячністю платити. Отже — зникаю, зникаю, зникаю…
Ще коли я заходив до кабінету начальниці, то звернув увагу, що в кінці коридору є службовий вихід у двір з традиційною погрозою на брудному склі: «Виходу немає». Із заклопотаним виглядом я підійшов, смиконув ручку — на щастя, не замкнено. Швидко зачаївся у маленькому тамбурі, де стояли якісь відра, заблокував дверні ручки старою шваброю і застиг у темряві. Якби я пішов, як усі люди, то неодмінно зіткнувся б у дверях з цією парочкою — огрядний товстун в окулярах догідливо пропускав уперед худорлявого, акуратного, підтягнутого… отого самого. «Здоров’я бажаю, товаришу полковник!» Я здибав його два чи три рази. У цього кадебіста була дивовижна властивість почуватися господарем у будь-якому чужому кабінеті.
Я не став чекати, доки лірична парочка вийде від завідуючої і дременув чимдуж од гріха подалі. Досі «контора» виринала на обрії мого ментівського життя ближче до закінчення чергової моєї авантюри. А тут не встиг розпочати — нате! Та ще й головний калібр — полковник! Цікаво, чи діждеться начальниця, котра так гостинно пригощала мене кавою, обіцяної їй персональної пенсії місцевого значення? Може й діждеться, якщо мовчатиме.